Національний пріоритет. Влада індустріально розвинених країн намагається провести тонку межу між вільним ринком і захистом національного капіталу. Ці проблеми актуальні й для України, економіка якої дедалі більше інтегрується у світову

Захист національних інвесторів з урахуванням планів майбутньої приватизації, законодавче закріплення поняття «стратегічна галузь» і державної політики щодо відповідних підприємств, забезпечення непорушності прав власності — ось головні завдання українського уряду, який буде призначено після виборів.

Уряди більшості країн світу повернулися до практики особистої участі в переговорах між великими корпораціями та регулювання найважливіших угод. Найгучніші справи стосуються угод, пов’язаних із купівлями іноземцями великих компаній, які працюють у стратегічних галузях.

Так, протистояння між Mittal Steel і Arcelor входить у нову фазу. Якщо раніше основними суб’єктами переговорного процесу про можливість злиття двох сталевих груп були їхні менеджери, то нині дискусія виходить на новий рівень — міждержавний.

У цьому немає нічого надзвичайного, адже саме жорсткий захист інтересів Arcelor із боку влади європейських країн по суті є однією з основних перешкод для поглинання компанією Mittal Steel. Уряди зайняли жорстку позицію щодо захисту інтересів національного інвестора, попри те, що з погляду бізнесу пропозиція Лакшмі Міттала про викуповування акцій Arcelor є економічно дуже вигідним. Преференції національному капіталу по суті стали основним лейтмотивом протидії угоді.

Подібних прикладів захисту національних інвесторів на міжнародній арені можна навести ще багато. Навіть США, країна, яка вважається форпостом вільного ринку та відкритості економіки, контролює присутність іноземного капіталу в стратегічних галузях.

Наприклад, вигідну угоду з продажу арабським інвесторам шести портів за 6,8 млрд. дол. було заблоковано в Конгресі через загрозу національній безпеці.

В Україні ставлення до іноземного капіталу значно романтичніше. Показовим прикладом стала ціла низка нещодавніх приватизаційних конкурсів і поглинань українських компаній, починаючи з «Криворіжсталі» та закінчуючи українськими банками.

Нерідко залучення іноземного інвестора стає для української влади буквально ідеєю фікс. Тим паче що дедалі частіше основним способом продажу стають аукціони, де головний чинник відбору — обсяги залучених коштів. При цьому зобов’язання покупця перетворилися на майже формальність.

Декларований курс на відокремлення політики від бізнесу в принципі правильний. Та на практиці це обертається тим, що інтереси великих вітчизняних власників, на підприємствах яких, за найскромнішими оцінками, виробляється мінімум третини ВВП, перестали враховувати взагалі.

До того ж торік вітчизняний бізнес лихоманило від планів масштабної реприватизаційної кампанії. Саме вона стала основною причиною як спаду економічної активності, так і конфлікту між владою і великим бізнесом. Як іронічно зазначила найбагатша людина України Рінат Ахметов, «у цивілізованій країні закон не має зворотної сили... Тож у мене є таке запитання до уряду: а що, коли завтра з’явиться новий інвестор, який готовий буде заплатити 15 мільярдів за «Криворіжсталь»? Що, уряд побіжить відбирати в нинішнього власника і передавати тому, хто більше платить? Адже ми всі чудово розуміємо, що реприватизація та націоналізація — це знищення економіки».

З огляду на практично провальні результати минулого року, коли зростання ВВП виявилося втричі нижчим за очікуване, почалася корекція економічного курсу.

Уряд і президент усвідомлюють, що впоратися з падінням темпів зростання виробництва та економічною стагнацією в країні виключно адміністративними методами нереально. Формула «кожний сам за себе» виявилася сильно дискредитованою, і від неї поступово відмовляється як сама влада, так і великий бізнес. Підтримка держави тим паче важлива з огляду на вступ України до СОТ і процеси глобалізації економіки, що тривають.

«Коли економіка починає розвиватися, будь-яка країна має застосовувати заходи для захисту національного бізнесу. Якщо окремі країни раніше ввійшли в розвинений ринок, а Україна входить лише зараз, то загрози внутрішнім виробникам очевидні. Країна, яка починає відкривати економіку для іноземних виробників, іноземного бізнесу, має застосовувати заходи захисту, поки власний бізнес не адаптується», — каже директор Міжнародного інституту приватизації й управління власністю та інвестиціями Олександр Рябченко. Недовіра й недорозуміння між національним капіталом і владою заважає такому співробітництву, а в результаті програють усі: бізнес втрачає нові можливості, уряд — довіру суспільства та бізнесу, але найбільше потерпають пересічні громадяни.

Бензинові кризи в країні, відмова від вітчизняної продукції та сировини новим власником «Криворіжсталі» — дуже переконливі приклади того, що транснаціональні гравці цікавляться передусім лише вигодами того чи іншого бізнес-проекту. З їхньої точки зору, у цьому немає нічого особистого, тобто це не сильно залежить від того, перебуває їхнє виробництво в Україні чи іншій країні. Забезпечення зростання виробництва та експортного потенціалу країни, збереження робочих місць і соціальні гарантії цікавлять їх набагато менше.

Завдання захисту національного бізнесу й справді не входить до сфери завдань ТНК, це справа уряду. Застосовувані методи можуть бути найрізноманітнішими — це й надання пріоритетного права участі в приватизаційних тендерах національним претендентам, і сприяння просуванню українських товарів на міжнародні ринки.

Чи буде знайдено оптимальні форми взаємодії національного капіталу та влади? Перші варіанти вирішення цього завдання ми напевно одержимо вже цього року. Причому незалежно від бажання чиновників із виконавчої влади «йти на контакт». Навіть поверховий аналіз списків найвпливовіших політичних сил переконує в тому, що практично всі великі бізнес-групи країни одержать своє представництво в парламенті.

Результати майбутнього компромісу між чиновниками та національним бізнесом оцінять не так самі політики або великі бізнесмени, як суспільство загалом. «Населенню подобається, коли в країні є сильні компанії, так само, як усім подобається мати сильні футбольні команди, — каже керуючий директор авторитетної консалтингової компанії McKinsey Іен Девіс. — Припустимо, у вас найкраща команда в країні, але люди хочуть більшого, вони хочуть, щоб ви вигравали чемпіонат Європи або чемпіонат світу. Ситуація з бізнесом багато в чому схожа. Якщо у вас є кілька компаній, котрі, як і футбольні команди, можуть конкурувати на світовій арені, це дає людям почуття гордості й надихає їх».

З цим твердженням важко не погодитися. Врешті-решт, і влада, і прості громадяни зацікавлені в тому, щоб їхню країну знали як батьківщину хоча б однієї чи двох компаній зі світовим ім’ям, а не просто територію, на якій розташований енний завод транснаціональної корпорації...