Країна неляканих... крапок

Пристрасть до розставляння крапок стала чимось на кшталт візитної картки постреволюційної української політики. Нюанси та нестиковки починають спливати відразу ж після публічного оголошення проблеми остаточно вирішеною та закритою. Проблема та її вирішення починають жити кожне своїм життям, співіснувати незалежно один від одного. Причому відбувається це так часто, що такий метод здійснення державної політики уже час запатентувати.

Саме такий сьогодні стан справ і з газовою проблемою, і з питанням про долю політичної реформи, і — що найбільше дратує бізнес — із проблемою реприватизації.

Як відомо, «крапку» у реприватизації було поставлено особисто президентом наприкінці осені минулого року. Саме тоді Віктор Ющенко запевнив французьких (а разом із ними — і всіх інших) інвесторів, що на «Криворіжсталі» реприватизація завершилася. Знадобилося небагато часу для того, щоб ця «крапка» перетворилася на три крапки. Сьогодні, наприкінці зими, уже ясно, що реприватизація не просто не закінчилася, а триває ледь не в «плановому режимі».

Процес підписання мирової угоди між державою і «Лукойл-Нафтохімом» у питанні створення ЗАТ «Лукор», вочевидь, зайшов у безвихідь. Хоча ще півроку тому його позитивне вирішення вважалося абсолютно реальним.

Після включення до списку підприємств, які підлягають приватизації, СДПП «Азот» знову загострилася проблема ЗАТ «Сєверодонецький «Азот». Інвестори одержали черговий привід для занепокоєння, хоча їм точно здавалося, що проблему вже вирішено головним арбітром країни — Верховним судом.

Нарешті — якось уже зовсім несподівано — виникла тема реприватизації Макіївського меткомбінату. Прагнення ФДМ забрати й виставити на торги підприємство, підняте інвестором у буквальному значенні слова з економічного та соціального провалля, навряд чи можна назвати прикладом розумної державної політики.

Проте ключовим моментом у цьому питанні дотепер залишається Нікопольський завод феросплавів. По-перше, тому що реприватизація НЗФ — найактивніший процес. А тому доведення його до «переможного кінця» (тобто у повній відповідності зі значенням слова «реприватизація», до наступного повторного продажу відібраного пакета іншій компанії) означатиме порушення даної президентом обіцянки завершити реприватизацію та забути про неї, як про жахливий сон.

Ситуацію погіршує ще й те, що на всіх етапах у процесі реприватизації НЗФ брала активну участь конкуруюча бізнес-група. Із сотень білбордів і на десятку прес-конференцій її представники прямо вказували державі, що, як і коли їй варто робити. Дії чиновників, політиків і суддів критикували або схвалювали — залежно від того, чи відповідали ці дії інтересам конкурентів нинішніх власників, які не приховують свого бажання придбати спірне підприємство.

Найгірше тут навіть не в тому, що держава так і не змогла чітко відокремити свої інтереси від олігархічних, а в тому, що в результаті поставлено знак рівності між державною та відверто рейдерською політикою. Скільки ще прецедентів переділу власності, прикритого «народними» інтересами «відновлення справедливості», тепер можна очікувати, ніхто не візьметься спрогнозувати.

По-друге, справа НЗФ набула стійкого присмаку «показового шмагання» олігарха, який через свій сімейний стан став «символом минулої епохи». З погляду давньої римської політичної технології «хліба та видовищ», розправа над «спадщиною темного минулого» виглядає і природно, і ефективно. На жаль для України, із погляду настільки ж давнього, але для Заходу вічно молодого римського права, цю саму забаву можна розцінювати як репресії, що базуються на подвійних стандартах. Чи так це насправді — питання, гідне окремого розгляду.

Однак це питання вже ставлять українській владі. Американський посол Джон Хербст нещодавно висловився досить ясно: «США вважають, що широка реприватизація — це серйозна помилка. Адже інвестори не хочуть вкладати капітали в країну, де вони не можуть спиратися на стабільні закони. Ми вважали, що реприватизація «Криворіжсталі» була правильним кроком. Однак потім було рішення про наступну реприватизацію — це було нам незрозуміло. До того ж виникає запитання, чому лише один український олігарх зіштовхується з такими проблемами. На наш погляд, краще було б дати зрозуміти й сьогоднішнім, і майбутнім інвесторам, що вони зможуть захистити свої капітали. А політика реприватизації цьому, швидше, заважає».

Те, що в цих словах дипломата відчувається зовсім не дипломатичний холодок, має змусити українську владу здійснити деяку рефлексію своїх дій, якщо не поглядів. Утім, поки що влада вважала за краще скоріше виправдовуватися, причому досить оригінальним способом, який у народі називають коротко: «Сам дурень».

Саме про це, на думку експертів, свідчить порушення прокуратурою кримінальної справи з приватизації НЗФ і «Криворіжсталі». Раніше тут фігурував мотив «штучного обмеження кількості учасників конкурсу». Тепер йдеться про те, що «Криворіжсталь»» і НЗФ були приватизовані в результаті корупційної змови. «Це позбавляє можливості оскаржити рішення в європейських судових інстанціях», — вважає аналітик консалтингової компанії R&J Investments Володимир Плотников.

Невідомо, яке враження справить на Європейський суд спроба української влади довести факт наявності істотних порушень при продажу НЗФ після закінчення розгляду справи в українському судочинстві. Та цілком зрозуміло, яке враження на іноземних інвесторів уже справила активність Генпрокуратури, що сором’язливо не помічає десятки підприємств, умови приватизації котрих можна справді назвати дискримінаційними. Як там у багаторазово читаного й шанованого американцями Оруелла? «Усі тварини однакові, але деякі однаковіші». Адже про необхідність керуватися при перегляді приватизації ясними, чіткими, прозорими, а головне — однаковими для всіх критеріями українське керівництво попереджали не один десяток разів.

При цьому владу не зупиняє навіть чітка загроза повної монополізації галузі. І можливість цінового шантажу металургійних підприємств унаслідок зосередження в руках цієї ФПГ усіх вітчизняних потужностей з виробництва феросплавів і сировини для них.

Зате в Кабміні почали говорити про хорошу перспективу «мати структуру на феросплавному ринку, яка б вийшла на світовий ринок як єдине ціле». Знову-таки незрозуміло, про що йдеться. Адже «єдиним цілим» може бути тільки абсолютна монополія. Відповідно, у держави два шляхи: або реприватизувати всі три феросплавні заводи (до речі, підстави для реприватизації інших двох є — хоча б горезвісна «занижена» ціна), або дозволити приватизувати третій завод структурі, яка володіє першими двома (тобто групі «Приват»). Якщо розуміти такі плани буквально, виходить повний і неприкритий лобізм.

Можна, звичайно, розуміти по-іншому: Україна має стати гравцем на феросплавному ринку світу. Мета хороша. Та для її досягнення саме повторну приватизацію проводити й не можна. Тому що у разі перемоги монополіста або будь-якої транснаціональної корпорації Україна взагалі перестане бути гравцем на світовому ринку феросплавів — гравцем буде й залишиться компанія-покупець. Сьогодні, до речі, завдяки НЗФ у його нинішньому вигляді Україна вже є великим гравцем на феросплавному ринку світу.

Чи полягає державний інтерес у продажу найкращого феросплавного заводу, який щороку приносив у бюджет десятки мільйонів доларів податкових відрахувань, групі, яка за основу своєї діяльності бере оптимізацію податків, — запитання риторичне.

Та й інші варіанти нітрохи не кращі. Прихід світової феросплавної компанії на кшталт Eramet або BHP малоймовірний через значне погіршення кон’юнктури на світовому ринку. Навіть якщо це станеться, на НЗФ можливе зниження обсягів виробництва аж до консервації частини потужностей. А перемога транснаціональної металургійної компанії на кшталт Мittal Steel загрожує переорієнтуванням товарних потоків від вітчизняних, але «чужих», до зарубіжних, але «своїх» підприємств.

Найменше, що може очікувати вітчизняних металургів у цьому разі, — «вирівнювання» внутрішніх цін на феросплави з європейськими чи світовими. Якби не значне подорожчання газу, такий удар по економіці виробництва металургія, можливо, і витримала б. Та оскільки ціна на газ не обговорюється (принаймні її зменшення), висновки більш ніж очевидні.