Граблі патріотів

Менше трьох тижнів український бізнес жив надією на завершення реприватизації та відновлення інвестиційного клімату в країні. Усього двадцять днів знадобилося владі, щоб спочатку спробувати переконати інвесторів у передбачуваності економічного курсу, а потім знову розгорнути голоблі на 180 градусів і в такий спосіб загнати віз державної політики щодо бізнесу в глухий кут.

Ще 9 листопада на розширеному засіданні Кабміну Віктор Ющенко говорив про необхідність виправити помилки старого уряду й перестати забавлятися з власністю, а вже 29 листопада серед об’єктів, які підлягали продажу наступного року на «чесних і відкритих конкурсах», назвав Нікопольський завод феросплавів.

Такі «ігри патріотів» — серйозна загроза як для політичного майбутнього Віктора Ющенка, так і для майбутнього України та її бізнесу.

Повернення НЗФ, на відміну від «Криворіжсталі», не було обіцяне Майдану. Не кажучи вже про те, що способи й методи цього повернення суперечили духу Майдану так само, як і букві закону. І в ході цієї війни лідери Майдану сильно «забруднилися» лобіюванням олігархічних інтересів, показавши, що в боротьбі за найбільший феросплавний завод світу не зупиняться ні перед чим.

Готовність ЗМОПу кинутися на мирну робочу демонстрацію, погрози сховати на вісім років за грати Валентину Семенюк за банальну вимогу дотримання законності — таких мазків було цілком достатньо, щоб сильно розчарувати симпатиків революції та сприяти збільшенню рейтингу Януковича.

За великим рахунком, владі потрібно було якось гарно вийти з ситуації з НЗФ. І заяви Ющенка, Єханурова, Кінаха, Яценюка, які пролунали впродовж останніх 20 днів, давали надію на те, що влада шукає цей гарний вихід і знайде. Проте слова президента про продаж об’єкта повністю заплутали ситуацію. Сама заява про продаж, не конкретизована президентом, створює низку колізій, небезпечних як для влади, так і для бізнесу. Колізій, із яких дуже складно буде виплутатися і Віктору Ющенку, і його політичній силі, і Україні як державі з ринковою економікою.

Насамперед у результаті заяви Ющенка в глухий кут зайшла реприватизація як процес. Адже коли президент, кажучи про майбутній продаж НЗФ, натякав, що реприватизацію насправді не завершено продажем «Криворіжсталі» (як він говорив раніше — урочисто й у Парижі) і триватиме, він суперечить сам собі, власним обіцянкам (які було дано, до речі, іноземним інвесторам) і власній стратегії (якщо така, звичайно, є). У такому форматі кожний бізнесмен, який володіє приватизованою власністю, має зрозуміти, що рано чи пізно реприватизація торкнеться і його. Тому що будь-яка приватизація проводилася так чи інакше — формально — за чинним законодавством і, як показала практика, може бути успішно оскаржена з допомогою того самого чинного законодавства. Була б політична воля та рішення «у верхах».

«Якщо Ющенко на це піде, — вважає президент центру соціальних досліджень «Софія» Андрій Єрмолаєв, — це буде просто неадекватно ситуації. Не можна міняти своє слово як рукавички. Тим паче він прийняв рішення щодо програми амністії капіталів. Вона передбачає зміну ставлення до тієї власності, в якої були проблеми із законом, але яка може бути реабілітована. Реприватизація практично дискредитує амністію. Безперечно, амністія капіталів не означає, що у влади немає сумнівів по всіх об’єктах. Якщо існують грубі порушення законів із кримінальним відтінком, то, звісно, рішення мають приймати в судовому порядку. Однак, безумовно, заявлена програма вимагає від президента особливого ставлення до тих підприємств, які нині працюють успішно, де виконують інвестиційні зобов’язання і де є механізми солідаризму власника та трудового колективу. Інакше влада створюватиме нові соціальні конфлікти, причому спрямовані проти себе».

А політолог Володимир Малинкович в оцінці заяви Ющенка ще категоричніший: «Це, на мій погляд, свідчить про те, що в Ющенка немає єдиної команди. Бути в чомусь переконаним навіть на найближчу перспективу при нинішній владі дуже складно».

Якщо ж президент мав на увазі забрати НЗФ і на ньому закінчити реприватизацію, то це ще гірше. Виходить, сам реприватизаційний процес у країні здійснюється заради однієї мети — «священної війни» з Віктором Пінчуком. Після року реприватизаційних баталій він виявився єдиною постраждалою стороною: «природний добір» поширився на «Криворіжсталь» і НЗФ. Якщо Ющенко саме це мав на увазі, то він де-факто визнав наявність у державній політиці подвійних стандартів, а також декларував недоторканність власності Ріната Ахметова на «Азовсталь», «Азовмаш» і ГЗК «Укррудпрому», Сергія Тарути — на ДМК ім.Дзержинського, Ігоря Коломойського — на феросплавні заводи й ті самі ГЗК, Петровку і КЗРК, Григорія Суркіса — на обленерго. Коротше кажучи, їх «бізнес відбувся», а приватизація «для них» була, слід розуміти, прозорою, законною і відкритою.

Простіше кажучи, завершувати реприватизацію «розкуркулюванням» Пінчука на НЗФ означає визнати: воювали лише з ним, зятем попереднього президента. Іншим — дякуємо, усі вільні. Принаймні поки що.

Наскільки це відповідає принципам Майдану — вирішувати не нам. Та вже точно, така ідеологія дає Віктору Пінчуку як мінімум формальне право звертатися до Європейського суду з прав людини уже від себе особисто. Більш того, він цілком може розраховувати на статус політбіженця — як жертва політичних і тільки політичних репресій.

Ще одна серйозна колізія, спровокована заявою Віктора Ющенка про продаж НЗФ, — правова. Тут теж два варіанти, і обидва вони не на користь президента. Варіант перший: президент дотепер вважає «унікальним і справедливим» рішення Київського апеляційного господарського суду від 25 липня ц.р., яке визнало приватизацію НЗФ незаконною.

Тим часом уже ні для кого не секрет, як це рішення виносилося, в якому поспіху, з якими порушеннями процесуальних норм, під яким тиском із боку екс-прем’єра.

Не викликає сумніву й глибока криза системи господарського судочинства в Україні. При вирішенні власного квартирного питання її керівник виявився замішаним у більш ніж сумнівній операції. У результаті його сім’я стала багатшою мінімум на чверть мільйона (у доларах), а його публічно обвинуватили у хабарі. Причому ніхто так і не побачив переконливих спростувальних документів.

Давно не викликає сумніву необхідність судової реформи в Україні. Про неї сам Ющенко полум’яно говорив у річницю Майдану. Щоправда, там «корінь зла» бачили в рішенні Шевченківського райсуду Києва, яке скасовувало указ президента й зобов’язувало його поновити на посаді генпрокурора Піскуна. Ющенко та його юристи вважають це рішення наслідком корумпованості судів і попранням законності. Проте, чим у разі випадку від них відрізняються рішення Київського апеляційного госпсуду і ВГСУ в справі того самого НЗФ?

Мало того, що вони виносилися поспіхом і під конкретну схему захоплення заводу з допомогою приватівських структур («Славутич-Реєстратора» і офшору Wisewood Holdings Ltd.), так ще є юридично невиконуваними. Отже, коли спиратися на рішення Київського апеляційного госпсуду як підставу для майбутнього продажу НЗФ, то це знайома слизька доріжка подвійних стандартів. Від рішення Шевченківського райсуду воно відрізняється лише тим, що в першому випадку «карали» олігарха і зятя Кучми, а в другому — нову демократичну владу й президента.

Щоправда, є в цій колізії і другий варіант: президент не приєднується до рішення госпсудів і має на увазі розгляд справи Вищим адмінсудом чи Верховним судом України. Та цей варіант не кращий. Якщо прийняти його, виходить, що Ющенко продовжує порочну практику диктовки судових рішень, розпочату владою ще в березні-квітні ц.р.

Адже заявити, що завод буде продано у ситуації, коли судові розгляди ще не закінчені, означає недвозначно натякнути судді, яке рішення він має прийняти. Це зрозуміло будь-якому юристу-першокурснику, не кажучи вже про адвокатів і, на жаль, суддів.

Характерний і такий факт: президент жодним словом не прокоментував справу сєверодонецького «Азоту». У результаті Верховний суд узаконив створення ЗАТ за участі іноземного інвестора й зупинив бездумну реприватизацію підприємства. Отже, за відсутності публічної «команди» суди не знають, як діяти, і діють... за законом.

Можливо, це певне утрирування, але висновок напрошується сам собою. Політолог Володимир Фесенко вважає, що «потрібно довести до цілком легальної фази процес повернення НЗФ у державну власність. Наскільки я знаю, не всі проблемні моменти знято. Список на приватизацію і реприватизацію може розширюватися, але мені здається, що найкращий варіант — усе-таки дочекатися закінчення виборчої кампанії і тоді визначитися з переліком й із самою політикою держави. Наприклад, із реприватизації, може, варто виробити чітку й прозору схему доплати, щоб не створювати зайвих ризиків і напруг щодо стабільного інвестиційного клімату».

Не зайвим буде нагадати й про економічну колізію, яку створив президент своєю заявою. Як відомо, групі «Приват» Нікопольський завод феросплавів необхідний, як повітря. Отримавши контроль над ним у будь-якій формі, група може повністю монополізувати феросплавний ринок України, тому що в її руках опиняться практично 100% виробництва феросплавів і гарантовано 100% марганцевих ГЗК. У такій ситуації «Приват» зможе диктувати цінову політику всій українській металургії та одержувати монопольний надприбуток за рахунок «локомотива української промисловості».

У такій ситуації група «Приват» заплатить практично будь-які гроші за НЗФ на будь-якому «чесному й відкритому» конкурсі. Адже фактично вона платить не за об’єкт, а за монопольний контроль над галуззю — не тільки феросплавною, а й металургійною в цілому. Тому і ставки досить високі.

Які наслідки для металургії України матиме такий «чесний і відкритий» конкурс, варто запитати в самих металургів. У будь-якому разі, зрозуміло, що будь-який новий конкурс приводить на підприємство групу «Приват».

Що ж робити? Єдиним виходом для влади було б не допустити «Приват» до проектованого нею конкурсу. Тільки як у такому випадку цей конкурс виглядатиме? Чим він відрізнятиметься від «нечесного та непрозорого», проведеного при старій владі? Та практично нічим. До того ж і виключення «Привату» зі списку конкурсантів за формальними ознаками не допоможе владі уникнути монополізації.

Ігор Коломойський цілком може зайти на аукціон з допомогою партнерів — того самого Березовського чи Босова, якщо чутки про продаж їм частини «приватівських» акцій НЗФ мають під собою хоч якесь підгрунтя.

Нарешті остання і найболючіша для Ющенка колізія — політична. У президента і НСНУ як політичного суб’єкта після реприватизаційних баталій уряду Тимошенко був шанс протиставити цим баталіям свою стратегію відносин із бізнесом.

У листопаді здавалося, що владній команді є що протиставити. Стратегія Ющенка—Єханурова нагадувала так званий сінгапурський варіант: амністія капіталів і амністія бізнесу в обмін на жорстке зобов’язання сплати податків і інвестування в пріоритетні галузі.

Саме така політика стала основою «сінгапурського економічного дива». У Тимошенко, як відомо, стратегія відносин із бізнесом інша: кожний бізнесмен має сидіти й чекати, коли «прийдуть» за ним або за його підприємством. Щонайменше прийдуть реприватизовувати.

Теж, слід сказати, стратегія, яка має право на електоральне життя.

Обидві стратегії могли б бути «фішкою» на виборах, обидві стратегії знайшли би прибічників в електораті. Причому не факт, що симпатиків підходу Тимошенко було б більше.

Загалом, змагання стратегій — справа нормальна. Та поворот Ющенка на 180 градусів від своїх же планів, схоже, пояснювався тактико-психологічними міркуваннями. Принаймні так виглядає збоку. Не встигла Тимошенко в суботу в Дніпропетровську сказати, що НЗФ зможе повернути в державу лише «нова влада» (тобто вона), у вівторок Ющенко дає зрозуміти, що НЗФ буде повернутий у державу та проданий ще при «старій владі», тобто при ньому та Єханурові.

Сказати, що в такий спосіб президент позначив слабкість своєї позиції, та його знову змусили грати на чужому полі? Для ведення виборчої кампанії, м’яко кажучи, не найвигідніший стандарт. Тобто Тимошенко виступає «законодавцем» тематики, Ющенко — у кращому випадку просто відлунням, у гіршому — теж відлунням, але таким, що поспіхом виправдовується. Якщо цей стандарт не вдасться подолати, Ющенко так і залишиться в громадській свідомості веденим політиком, мало спроможним до прийняття самостійних рішень.

«Я не думаю, що справа дійде до появи нових списків на реприватизацію, — вважає директор української філії Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень Володимир Малинкович. — Та в нього (Ющенка. — К.С.) в усіх відношеннях політика невиразна. Він то розпочинає війну проти Януковича і компанії, закликаючи до об’єднання з Юлею для боротьби з олігархами. З іншого боку, він домовляється з капіталом й іноді поводиться повністю як прагматик. Тому прогнозувати дуже складно. Я гадаю, що він усе-таки не займатиметься радикальним популізмом, оскільки його в такому разі просто не терпітиме великий капітал».

Багато хто — і неодноразово — дивувалися спроможності Віктора Ющенка однією лише фразою поставити себе надовго в, м’яко кажучи, незручне становище. Згадайте хоча б спічі про розкриття справи Гонгадзе і «морди журналіста».

Фраза про майбутній продаж Нікопольського заводу феросплавів стоїть з ними в одному ряду. Беручи до уваги всі колізії, спровоковані цією заявою, можна сміливо стверджувати, що президент наступив на чергові «граблі». За старою доброю українською традицією. І були б ці граблі черговим політичним курйозом, що його через якийсь час забудуть, якби від таких заяв не залежала доля судових рішень, права власності, цілих підприємств і галузей. Отже... Курйозу не виходить. На жаль.

Втім, чого на світі не буває... Не дає спокою божевільна версія, почута від одного з не дуже великих чиновників президентської адміністрації. Наступного дня після заяви знайомий з Банкової переконував мене, що пояснюється все просто: Ющенко... переплутав заводи.

Коли погоджувався список на приватизацію, там був присутній Нікопольський південнотрубний завод. А президент нібито так розхвилювався, що замінив його на Нікопольський же, але феросплавний. Колега клявся і готовий був сперечатися на пляшку дорогого коньяку, а як непрямий доказ пред’являв той самий список, але у виконанні Єханурова...

Це було б смішно, якби не було так правдоподібно.