Фонд без коаліції

Закінчення першого півріччя 2006-го запам’ятається в основному безперервною метушнею навколо парламентської коаліції. Економіка взагалі і бюджет зокрема мимоволі опинилися в тіні політики. Про неї згадують хіба що в зв’язку з підвищенням цін на газ чи транспорт. Незабаром це зміниться. Адже проблеми нікуди не поділися і надовго забути про себе не дадуть.

Уряду знадобляться ресурси для їхнього розв’язання, однак знайти їх буде, м’яко кажучи, непросто. Торік паличкою-виручалочкою стала «Криворіжсталь», цього року об’єкта подібного масштабу поки не видно...

Більше того, схоже, взагалі завмерла будь-яка приватизація. До травня стало зрозуміло, що надходжень від неї практично немає. За перші чотири місяці цього року ФДМ наторгував держвласністю аж на 64,8 млн. грн., що становить 3,1% від планових показників на рік. Прем’єр-міністр України Юрій Єхануров на розширеному засіданні Кабміну, котре відбулося наприкінці квітня, зазначив, що відбулося істотне зниження кількості приватизованих об’єктів. За його даними, державну форму власності на приватну змінили лише 174 підприємства, і то невеликі. Ця цифра значно менша за ту, що може забезпечити надходження до бюджету.

Прем’єр зажадав дати уряду пояснення, чому в Україні хронічно не виконуються приватизаційні плани: «Виходить так, що у Фонді держмайна немає чіткої стратегії щодо приватизації. Я хотів би попросити Валентину Семенюк у своєму виступі внести ясність у це питання».

Трохи пізніше з’явилися чутки про те, що Семенюк узагалі запропонують залишити пост, зосередившись на роботі в парламенті. Сама вона ці відомості спростувала, заявивши, що претензії пояснюються «принциповою позицією Фонду в питаннях управління державною власністю, повернення пакетів акцій у державну власність, створення Єдиного реєстру об’єктів державної власності. Це заважає розкрадати державу олігархічним групам і наближеним до них чиновникам, котрі це розкрадання за роки старої влади сформували в цілу систему».

Мабуть, усе це має місце. Однак проблема полягає в тому, що, окрім «принципової позиції», бюджету потрібні ще й гроші.

За півтора місяці, що минули відтоді, нічого принципово не змінилося. Рівень надходжень першого року буде цілком гарантовано провалений.

Причин тут багато. Приватизація є гостроконфліктним процесом у всьому світі. Навколо будь-якого великого підприємства виникає цілий клубок інтересів, розплутати який більш ніж складно. А в Україні, з її суперечливим законодавством, особливо. Посада керівника Фонду державного майна України, хоча і була привабливою для різних політичних сил, але ніколи не була легкою. Її обіймали досить різні люди. Але нинішній керівник ФДМ Валентина Семенюк, мабуть, найколоритніша постать. Вперше в історії не тільки України, а й усієї Східної Європи посаду «головного приватизатора» посів політик, який заробив собі імідж своїм скептичним і критичним ставленням до приватизації як такої.

Валентина Семенюк очолила ФДМУ за квотою Соцпартії саме як політичний діяч. Звісно, її призначення було компромісом першої (і не виключено, що останньої) помаранчевої коаліції.

Особисто у Валентини Петрівни багато реальних достоїнств. Як зазначає радник президента і частий критик її дій Олександр Пасхавер, вона «рідкісний для України політик, який послідовно і суворо дотримується законодавства. На посту глави ФДМУ, у зв’язку з цією своєю властивістю, вона постійно вступала в конфлікти з обома прем’єр-міністрами (Ю.Тимошенко і Ю.Єхануровим). Послідовно реалізує свої переконання і на посаді глави ФДМУ. Головним пріоритетом для Валентини Семенюк і, відповідно, для ФДМУ 2005 року були питання управління державною власністю і контроль над інвестиційними зобов’язаннями власників приватизованих підприємств. За обома напрямами вона домоглася переконливих успіхів. Завершено створення реєстру державного майна, різко зросли доходи бюджету (дивіденди й орендна плата). Посилилися контроль і претензійна діяльність у зв’язку з виконанням інвестиційних зобов’язань».

Але і як член Соціалістичної партії, і просто як людина, Валентина Петрівна не любить приватизацію. Не роблячи, до речі, із цього особливого секрету.

Як зазначалося в одному експертному дослідженні, «вона переконана, що головне призначення приватизації — це очистити державний сектор від збиткових, неліквідних підприємств, при обов’язковому обтяженні таких приватизаційних угод жорсткими соціальними зобов’язаннями».

Така концепція приватизації називається «сміттєвою». Цікаво, але при цьому мовчазно передбачається, що саме приватний капітал здатний налагодити ефективну роботу неліквідних об’єктів, які держава довела до такого стану.

Якщо з неліквідами «соціалістичне» керівництво ФДМ ще готове розпрощатися, то стосовно великих об’єктів його позиція є незмінною. Благо, що займана Валентиною Петрівною посада дає змогу цю нелюбов до «великої приватизації» втілювати в життя. Як зазначає Пасхавер, «у рамках своїх повноважень глави ФДМУ вона активно і винахідливо перешкоджає великій приватизації. Користуючись недосконалістю і суперечливістю українського законодавства, використовує букву Закону в стилі «італійського страйку», тобто робота строго за законом, паралізуючи підготовку і приватизацію стратегічних об’єктів. Активно взаємодіє з протестуючими профспілками й іншими представниками трудових колективів».

Однак, за іронією долі, саме продаж «Криворіжсталі» врятував торік керівництво ФДМ від відставки через невиконання плану.

Розпочата ревізія існуючого і підготовка нового переліку об’єктів приватизації забрали багато часу, і процес приватизації 2005 року фактично виявився замороженим.

В основному продавали дрібні пакети акцій і невеличкі об’єкти. Частка об’єктів групи А (малі підприємства) за підсумками року становила 61,7%. Але навіть їх продали на 30% менше, ніж 2004 року.

Перевиконання плану надходжень коштів від приватизації до державного бюджету було забезпечено лише повторним продажем 24 жовтня 2005 року 93,02% акцій ВАТ «Криворіжсталь», за які держава одержала несподівано високу ціну — 24,2 млрд. грн.

Однак, якщо відняти кошти від продажу «Криворіжсталі», сума річних надходжень від приватизації становила лише 11% річного плану.

Тим часом до продажу «Криворіжсталі» Валентина Семенюк має дуже непрямий стосунок. Вона якраз була категоричним противником операції і після конкурсу навіть подала в демонстративну відставку. Яку, щоправда, настільки ж демонстративно не було прийнято президентом.

Приватизаційний портфель 2006 року був сформований за пропозиціями галузевих міністерств і ФДМ і спочатку включав 475 об’єктів, значну частину яких становили дрібні пакети акцій і малопривабливі підприємства. На частку пакетів акцій розміром до 25% припадало 55,8%.

У лютому список доповнили (під тиском уряду) ще 43 об’єктами, у тому числі 12 великими підприємствами.

За оцінками ФДМ, ринкова вартість цих 12 підприємств може сягати близько 6 млрд. грн., що майже втричі перевищує плановий обсяг надходжень до бюджету від приватизації (2,1 млрд. грн.).

Але, на думку експертів, реально продати їх буде складно. Особливо за відсутності ентузіазму у керівництва ФДМУ.

Наприклад, як показує досвід, для продажу великого об’єкта необхідно не менше року — це досить складний процес. Його докладно описує Олександр Пасхавер: «Спочатку треба вирішити його продати і потім продати. Це технологія. Якщо ви робите це швидше, то ви робите неохайно. У нинішній ситуації Фонд займається чим завгодно — дуже корисними справами, але не підготовкою до приватизації великих підприємств. Якщо він навіть раптом займеться цим сьогодні, то цього року такі великі підприємства все одно не будуть продані...».

Такий висновок, м’яко кажучи, розходиться з позицією того ж прем’єра Єханурова, котрий заявив, що зрештою «все має бути приватизовано». «Я виступаю за приватну власність — відкрито і без будь-яких застережень», — казав із цього приводу Юрій Іванович.

Звісно, існують різні варіанти наповнення держбюджету. Наприклад, можна досить швидко продати невеличкі пакети великих підприємств на біржі й одержати гроші, при цьому не змінюючи головного власника — державу. Але, як справедливо зазначив Пасхавер, для цього потрібен ентузіазм. Якщо ж доручити приватизацію людині, котра проти неї, то дуже важко щось отримати.

Втім, за нестандартними методами не заіржавіло. Зокрема, уряд ухвалив рішення про організацію викупу землі під підприємствами. Однак попередні розробки, що з’явилися в травні, викликали у експертів шок. По урядових кабінетах став ходити проект відповідної постанови, розроблений Мінфіном і ФДМУ, наслідки якого можуть виявитися чи не гіршими від славних планів тотальної реприватизації 2005 року. Тоді її так і не провели, зате завдали колосального удару по інвестиційній активності підприємств.

Судячи з усього, зараз наступлять на ті ж граблі.

Поміркуйте самі: передбачається, що ділянки землі продаватимуть із аукціонів, а землю отримає той, хто заплатить більше. Власникам приватизованих підприємств можуть піти лише на одну поступку — у разі перемоги на аукціоні можна сплатити належну суму на виплат. При цьому ФДМ вимагає для себе можливості позбавляти права на розстрочку тих, хто не виконує своїх інвестиційних зобов’язань.

Що станеться з підприємством, коли ділянку під ним викуплять конкуренти, запитання риторичне. Не кажучи вже про те, що уряду доведеться довго утрясати юридичні формальності.

При цьому в початковій ідеї Кабміну передбачалося дещо інше. А саме, що держвласність продаватимуть разом із землею. Однак сьогодні Мінфін вважає, що нові правила повинні поширюватися і на вже продані підприємства, у статутному фонді яких є державна частка будь-якого розміру. ФДМУ заговорив про контроль за інвестзобов’язаннями. Не виключено, що до списку тих, хто бажає «жалувати і милувати», додасться місцева влада, податкова тощо. Загалом, займайтеся, хлопці, довгостроковими вкладеннями — ми потім усе продамо. А все це разом знову створює обстановку повної невизначеності для власників.

Директор Міжнародного інституту приватизації, управління власністю й інвестицій Олександр Рябченко вже заявив пресі, що «це маразм, таке рішення може призвести до масового переділу власності в державі й обвалу економіки. Власник підприємства, котрий програв земельний аукціон, приречений на поразку в імовірному конфлікті з новим власником ділянки».

У принципі, ФДМ таким методом може змусити підприємства з малими пакетами державної власності викуповувати державні акції за високу ціну. Наприклад, Лакшмі Міттала простимулюють швидше викупити у держави 1,74% «Криворіжсталі» за ціною 93%. Але «валити» задля цього всю економіку країни... Чи не занадто дорогою виявиться така стимуляція?

Більше того, не дуже зрозумілі заяви стосовно можливого перепродажу (утретє) «Криворіжсталі» аж ніяк не додають оптимізму потенційним покупцям.

У взаєминах Фонду зі стратегічними інвесторами відомі також затяжні конфлікти в Калуші, Миколаєві та Сєверодонецьку. Деякі з них, здається, вирішилися — наприклад, представник сєверодонецького «Азоту» Олексій Кунченко балотувався в парламент за списком СПУ.

Останнім часом фактично вщух найгучніший після «Криворіжсталі» конфлікт ФДМУ — «Нікопольський завод феросплавів». Торік Юлія Тимошенко хотіла отримати від його реприватизації та повторного продажу 5 млрд. грн. Група «Приват» пропонувала до 1,5 мільярда гривень. Небагато, але все одно більш як 60% річного плану. Але й торік, і цього року ФДМ фактично усунувся від конфлікту. Знехтувавши, наприклад, січневим розпорядженням уряду про підготовку конкурсних умов із повторного продажу контрольного пакета. Більше того, саме соціалісти запропонували закон про включення пакета акцій НЗФ до переліку об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації. З урахуванням того, що ФДМ так і не отримав назад держпакета акцій, контроль над підприємством де-факто зберігся в «Інтерпайпу».

Може, перед виборами боротися за приватизацію такого підприємства, як НЗФ, було не дуже вигідно. Однак Фонд навіть не спробував повернути акції державі. За неофіційними даними, зараз проводяться консультації між акціонерами «Привату» й акціонерами «Інтерпайпу». Якщо вони завершаться успішно, перспективи отримання коштів від повторного продажу цього об’єкта для держави стануть зовсім примарними.

Особисто для самої Валентини Петрівни будь-який розвиток подій навколо НЗФ не є занадто загрозливим. ФДМ для неї — пост, на який її призначила партія. У квітні вона казала, що напише заяву про звільнення з посади голови Фонду державного майна України, якщо майбутня парламентська коаліція ухвалить відповідне політичне рішення. До червня, щоправда, вона передумала і заявила, що її пост вже «поза переговорами».

І залишати його Валентина Петрівна не дуже прагне. За останній рік президент України тричі накладав вето на Закон «Про Фонд державного майна України». Відповідно до нього, у Фонді зосереджувалися повноваження власника державного майна і вирішення питань управління ним (що загалом суперечить Конституції України, Цивільному та Господарському кодексам України). Ним же передбачався п’ятирічний термін перебування на посаді голови ФДМУ, упровадження виняткового переліку підстав для його звільнення та ін. В обстановці другої половини минулого року цей закон майже автоматично ставав законом «під Семенюк». Зараз усе складніше.

У будь-якому разі, без місця вона точно не залишиться. Валентина Петрівна — справді грамотний фахівець із питань приватизації (нехай навіть із її гальмування). Із розумовими та вольовими рисами теж усе гаразд, і до пенсії далеко. Наприклад, у питаннях комунальної власності вона могла б розібратися дуже добре. Принаймні з поста мера, як один її однопартієць, точно не втече.

Проблема в іншому. В цілому приватизація проводилася не задля процесу наповнення бюджету, а для передачі управління підприємствами до рук ефективних власників. Навіть зараз, за всіх дивацтв української приватизації приватні компанії працюють краще від державних.

Класичний приклад — за той короткий період, поки «Криворіжсталь» побувала в руках у держави, її відразу знову обліпила ціла зграя фірм-прилипал. Частина з яких була з «правильними», соціалістичними партквитками.

Тому гальмування приватизації б’є по економіці в плані далекосяжних наслідків. На початку 2005 року очікувалося залучення в країну близько 5—7 мільярдів доларів інвестицій протягом року. Реально зростання прямих іноземних інвестицій практично не було. Більше того, відбулося різке уповільнення національних вкладень в економіку. Цього року інвестиційного буму теж, вочевидь, не буде. Інакше кажучи, два роки для інвесторів уже втрачено.

Колись Бісмарк сказав, що соціалізм цілком можна впровадити в якійсь країні, ось тільки країну шкода...