ЗНІМАЙ ШИНЕЛЬ, ІДИ...

На початку цього тижня міністр оборони України відбув у десятиденну відпустку. Проте коли хтось вирішить, що життя у відомстві, керованому Євгеном Марчуком, при цьому зачаїлося, рації не матиме. Діяльність Міністерства оборони за відсутності Євгена Кириловича активізувалася з невластивою для післясвяткових днів кипучістю. І пов’язано це з деякими обставинами, які передували від’їздові міністра з Києва. Поінформовані громадяни розповідають, що в понеділок Марчук терміново викликав до себе всіх заступників і начальників головних управлінь, яким були вручені пакети з указівкою розкрити їх о дев’ятій ранку 14 січня. Військові начальники, які зробили все згідно з розпорядженням міністра, виявили в пакетах плани зі скорочення особового армійського складу. При цьому плани ці виявилися вичерпно докладними: процес скорочення в них розписаний за категоріями, званнями, посадами та конкретними датами.

Не беремося зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що все відбувалося саме в такий спосіб. Але на правду це схоже. Бодай тому, що наші спроби зв’язатися з заступниками міністра оборони та з одним із начальників управлінь наштовхувалися на чемні відповіді їхніх помічників про неймовірну зайнятість свого начальства: «Вчора до дванадцятої ночі сиділи на роботі, ні хвилини просвітку!» І хоча такі відмовки серед найпопулярніших засобів відшивання «надміру допитливих» журналістів, є й інші побічні свідчення того, що Міністерство оборони нині працює в авральному режимі.

Слід сказати, що такий сплеск ентузіазму стосовно скорочення української армії спостерігається далеко не вперше. Та цього разу, судячи з усього, ми маємо справу з найсерйознішими намірами. Мабуть, хтось вирішив: відступати нікуди, позаду — 12 років дискусій, розмов, розробок програм, намірів і заяв про необхідність довести кількість людей в армійських погонах до оптимальних для сучасних умов розмірів.

До речі, про розміри. Відправна точка, з якої процес скорочення мав стартувати, містилася в районі 780 тисяч. Саме стільки військових налічувалося в українській армії на світанку незалежності. До 1996 року їх кількість зменшилася до 400 тисяч, 2000 року — до 275. Торік, за офіційними даними, під рушницею ходило вже 260 тисяч чоловік. На питання про те, яку ж чисельність армії Україна може собі дозволити утримувати без надмірної фінансової напруги та не боячись за свою безпеку, протягом усього цього часу однозначної відповіді не давали. Складність його полягала в тому, що для виведення шуканої цифри потрібно було поєднати військово-стратегічне обгрунтування з можливостями української економіки, та ще й спрогнозувати ці показники на кілька років наперед. 2001 року Верховна Рада України прийняла закон, відповідно до якого, чисельність армії зупинялася на цифрі 375 тисяч чоловік, у тому числі 295 тисяч військових (різницю становлять цивільні, які значаться в армійських структурах, але на військовому обліку не стоять). Закон при цьому не враховував перспективу скорочення армійських рядів. За розрахунками ж експертів — Національного інституту стратегічних досліджень, Центру Разумкова, колишнього міністра оборони Костянтина Морозова та екс-начальника генерального штабу армії Анатолія Лопати, — кількість військових необхідно зменшити до 120—150 тисяч.

Минулого літа, напередодні дванадцятої річниці Незалежності, Президент України видав указ про скорочення армії. Указ чомусь виявився секретним. Проте не настільки, щоб причетні до армійської проблематики люди не довідалися: глава держави не далеко відійшов від експертних висновків і як кінцеву цифру, до якої має скоротитися чисельність армії, назвав 200 тисяч. Із них 160 тисяч — військових, 40 тисяч — цивільних.

Взагалі, відповідно до Конституції України, визначення чисельності та структури армії — прерогатива парламенту. Проте голова парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони Георгій Крючков — переконаний прибічник комплексного підходу до цієї проблеми: кількісні параметри мають бути тісно взаємозв’язані з якісними. Армії потрібне не просто механічне скорочення, а повне реформування. І на цю тему, здається, вже написано сотні монографій, десятки дисертацій і не одну державну програму. За даними Міністерства оборони, майже дві третини озброєнь і бойової техніки, у тому числі понад половину бойових літаків, зенітно-ракетних комплексів, дві третини ракетно-артилерійського озброєння, практично всі бойові кораблі наша армія експлуатує вже більш як 15 років. І в будь-який час усе це господарство, що літає, плаває, стріляє, вибухає, може вийти з ладу. Нових видів озброєння через недостатнє фінансування армія не отримує. Оскільки з виділених із бюджету на військові потреби коштів на технічне переоснащення йде лише два відсотки. Крім того, потребує утилізації неймовірна кількість боєприпасів, що накопичилися ще з часів Першої світової війни. Чим може окошитися сидіння на такій пороховий бочці, продемонстрували торішні події в Артемівську.

Отже, самою командою «Розійдися!» на адресу сотні тисячі офіцерів та прапорщиків проблеми не вирішити. Понад те, можна нажити таку кількість проблем, впоратися з якими нашій державі, яка, м’яко кажучи, не надто успішна в плані економічного розвитку, буде не під силу. Відкладання рішучих заходів зі скорочення армії на потім, що відбувалося всі ці роки через традиційну нестачу коштів у державній скарбниці, призвело до ще більшого подорожчання цього заходу. До того ж слід врахувати, що досі звітувати про повільне, але неухильне зменшення рядів армійським начальникам дозволяла така маленька хитрість, як скорочення порожніх клітинок. Через різницю між кількістю військових, передбачених штатним розкладом, і тими, хто був у наявності, раніше можна було, як кажуть самі військові, різати повітря. Тепер же, коли резерв незаповнених вакансій вичерпаний, різати, перекроювати армію доводиться вже по живому, тобто звільняючи конкретних людей.

Для того, щоб цей процес не був таким травматичним і болючим, на думку вже згадуваного Георгія Крючкова, потрібен закон, у якому б передбачалися всі соціальні гарантії, закріплені за офіцерами та прапорщиками, звільненими в запас. «Людина має знати, що на неї чекає за воротами військової частини. І, перш ніж його скорочувати, офіцерові слід показати, що він отримає натомість», — переконаний голова парламентського комітету. Щойно стало відомо про президентський указ і цифра «200 тисяч» стала даністю, Георгій Крючков накидав схему законопроекту й показав її міністрові оборони. Євген Марчук, за словами Крючкова, палко підтримав його ідею. Минуло п’ять місяців, протягом яких схема встигла перетворитися на повновагий законопроект за назвою «Про загальну структуру, чисельність та інші питання, пов’язані з реформуванням збройних сил України». Щоправда, шлях цей аж ніяк не був усипаний трояндами. Усвідомлюючи невідкладність проблеми, члени парламентського комітету запропонували, щоб ініціатором законопроекту виступив Президент. Саме глава держави є верховним головнокомандувачем, саме його перу належить указ, у якому визначено основні параметри реформування армії. Та й пройти через парламент законопроекту було б набагато легше, якби його подавали туди від імені глави держави, до того ж серед першочергових.

Та Президент чомусь не погодився очолити процес законодавчого врегулювання питань, пов’язаних із його ж ініціативою про скорочення армії. З його адміністрації надійшла пропозиція розділити документ на два окремі законопроекти: один про скорочення та структуру армії, а інший — про соціальні гарантії військовим, звільненим у запас. Леонід Данилович висловив готовність бути автором лише першого з документів, другий же рекомендував вносити у Верховну Раду від імені Кабінету міністрів. Керівництву парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони було нелегко домогтися неподільності законопроекту. Оскільки не потрібно бути видатним провидцем, щоб передбачити ситуацію, за якої «скорочувальний» закон міг би бути прийнятий, а «соціально-гарантійний» — похований під жалобну мелодію «У бюджеті немає грошей». За даними Георгія Крючкова, законопроект, що залишився цілісним, усе ще дошліфовується в Кабінеті міністрів, і депутат не втрачає надії на те, що вже на початку наступної парламентської сесії він потрапить на розгляд до Верховної Ради.

Хоча за великим рахунком, Міністерство оборони має бути дуже зацікавлене в прийнятті закону, щоб хоча б частково послабити негатив, що накопичується в офіцерських серцях проти керівництва МО, пророкувати надходження законопроекту в парламент найближчим часом, мабуть, не варто. Не стане ж уряд своїми ж руками проштовхувати закон, на виконання якого має знайти кошти. Насмілимося припустити, що при зіткненні інтересів відомства Євгена Марчука та можливостей міністерства фінансів перемога буде за Миколою Азаровим. Багато хто пам’ятає кількаразові заяви міністра оборони Євгена Марчука про те, що скорочення армії неприпустиме доти, поки на це не буде виділено необхідних коштів. Однак процес скорочення, що розгортається нині, відбувається всупереч заявам Марчука.

Якщо придивитися до тієї суми, яку виділено на фінансування армії нинішнього року, то виявиться, що вона набагато нижче передбаченої на скорочення у відповідному президентському указі. За деякими даними, в указі фігурує цифра 6,4 млрд. гривень. За словами Георгія Крючкова цих грошей вистачило б на здійснення нормального реформування Збройних сил України. Насправді на потреби армії нинішнього року, відповідно до закону про бюджет на 2004 рік, заплановано виділити близько п’яти млрд. гривень. І в цю суму, за інформацією Георгія Крючкова, включено 97 млн. гривень, призначених для покриття витрат у зв’язку з місією українських військових в Іраку, 270 млн. гривень на добудування військово-транспортного літака АН-70, модернізацію танку Т-64 БМ, добудування крейсера «Україна» і корвета «Тернопіль», а також 400 млн. гривень для реалізації указу Президента та рішення уряду про надбавки до грошового забезпечення військових і підвищення їхніх посадових окладів. Отже, гучні реляції уряду про збільшення оборонного бюджету на 23,1 відсотка порівняно з минулим роком не мають під собою реальних підстав. Бюджет не лише не збільшений, а ще й зменшений.

І від того ще незрозуміліша та реактивна швидкість, із якою розпочалося різке скорочення армійських рядів. На думку військових фахівців, ніякої гострої необхідності в терміновому та невідкладному реформуванні армії в такі рекордні строки немає. Навпаки, розпочинаючи поступові, але реальні перетворення ЗС, очікується набагато більший ефект. Навіщо знадобилося пороти гарячку? Отримати чітку відповідь на це запитання, швидше за все, нам допоможе час. Поки ж залишається лише гадати. Можливо, реформаторська сверблячка пояснюється бажанням когось відомого своїм умінням вирішувати кризові ситуації показати себе ще й у танцях, тобто в вирішенні проблеми скорочення армії. І ціна питання його при цьому цікавить мало. Може, хтось напередодні президентських виборів поставив мету дестабілізувати ситуацію. Оскільки соціальної напруги внаслідок кавалерійського наскоку на армійські ряди довго очікувати не доведеться. Здається, він буде першим у переліку наслідків реалізації плану, проаналізувати який, до речі, днями отримали завдання військово-наукові інститути. А може, хтось у такий спосіб вирішив чужими руками довести проблему до патової ситуації і, завівши її в безвихідь, привернути до неї увагу широкої вітчизняної і зарубіжної громадськості й у такий спосіб спробувати її вирішити. Та чи не надто вибухонебезпечний матеріал вибраний для кожного з цих завдань?

У розпорядження «ДТ» потрапив план скорочення Збройних сил України, підписаний тимчасово виконуючим обов’язки начальника Головного організаційно мобілізаційного управління Генштабу Збройних сил України генерал-майором Гніпом. Прокоментувати його «ДТ» попросило директора військових програм Центру Разумкова Леоніда Полякова:

У принципі, у тій частині, що стосується кількісного скорочення особового складу, нинішні плани скорочення нічого нового не надають. Ще 1999 року експерти Дніпропетровської філії Національного інституту стратегічних досліджень обгрунтували скорочення ЗС до 175 тисяч чоловік, а 2000 року експерти Центру Разумкова обгрунтували цифру в 150 тисяч військових. Проте, ті пропозиції були розраховані на п’ять-шість років поступової реалізації, а нині пропонується все втиснути в півтора-два роки, що за нинішньої інтерпретації викликає запитання, сумніви та подив. Запитання зводяться до того, хто обгрунтовував ці параметри, на чому будується аргументація розроблювачів нинішніх планів. Сумніви викликає спроможність нашої бюрократичної системи, яка дотепер відрізнялася швидше неповороткістю та корумпованістю, у такі стислі строки виконати настільки грандіозне завдання. А подив пов’язаний із наміром настільки радикально — більш ніж удвічі — скоротити кількість офіцерів. За умов жалюгідного стану озброєння та військової техніки патріотично налаштований офіцерський корпус Збройних сил — це те єдине, що наразі дозволяє нашій армії називатися «Збройними силами». Ні призовники, ні різко зросла кількість контрактників визначати боєздатність ЗС до 2005 року явно не зможуть. Тобто плани більш ніж удвічі скоротити число офіцерів у кращому випадку нагадують авантюризм, а в гіршому — навмисну дестабілізацію.