Жага свободи

12січня — сумна 35-та річниця початку другої (після 1965 року) операції КГБ проти української інтелігенції.

Репресіям передували рішення вищих партійних органів про руйнування вільного слова і вільної думки в СРСР. 28 червня 1971 року ЦК КПРС ухвалив таємну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», яку через місяць продублював ЦК КПУ, додавши «місцевого матеріалу». Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. В Україні ця кампанія набула рис шпигунського детективу.

4 січня 1972 р. був заарештований Ярослав Добош, молодий громадянин Бельгії, українець за етнічним походженням. У нього конфіскували великий «кримінал» — словник рим української мови політв’язня Святослава Караванського. Як з’ясувалося пізніше, Добоша примусили виголосити легенду, що він був зв’язковим між емігрантськими антирадянськими центрами та їхньою «агентурою» в Україні. Це й стало підставою арештів. 12 січня були заарештовані в Києві Зиновій Антонюк, Микола Плахотнюк, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Зеновія Франко та інші, трохи пізніше, 15 січня, — Леонід Плющ, у Львові — Іван Гель, Михайло Осадчий, Ірина Стасів-Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура. Загалом у січні заарештували близько 20 дисидентів, а впродовж півтора року — близько ста.

Суспільна атмосфера стала гнітючою. Усіх, хто виказував симпатію до арештованих, відмовлявся давати свідчення на них, чекали адміністративні репресії: їх звільняли з роботи, відраховували з вузів, перед ними закривалися будь-які можливості службової кар’єри та публічної творчої реалізації (припинялися публікації, виставки тощо). Було проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки. Майже всі провідні шістдесятники дістали максимальний реченець — 7 років ув’язнення та 5 років заслання. Їхні «злочини» полягали в бажанні вільно висловлювати свої думки рідною — українською — мовою. Це бажання було визнане націоналізмом і підлягало покаранню. Якщо відродження 20-х років називають розстріляним, то відродження 60-х стало — задушеним.

З 1975 року, з ініціативи В’ячеслава Чорновола, 12 січня стали відзначати в таборах як День українського політв’язня. В цей день політв’язні подавали заяви на знак протесту проти репресій і оголошували одноденне голодування. А 11 січня 1981 року Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко розклеїли в Києві декілька примірників листівки: «Співвітчизники! 12 січня — День українського політв’язня. Підтримаймо їх!» Усіх їх було затримано, і перші четверо поплатилися за цей «злочин» трьома роками ув’язнення.

«Злочинні» дії, за які тоді жорстоко карали, сьогодні вже не є такими. Ми маємо хоч і обмежену, але все ж таки свободу вільно збиратися, молитися, висловлюватися, друкувати те, що хочемо, — аби тільки кошти були, тощо. Ми можемо сьогодні цілком легально захищати нашу свободу від зазіхань держави. Навіть подати на державний орган до суду і виграти цей процес. Але держава значною мірою залишається такою ж антилюдяною і байдужою, як і раніше. Про це, зокрема, свідчить її ставлення до соціально слабких — інвалідів, пенсіонерів, багатодітних і неповних родин тощо — досить лише подивитися на бюджет 2007 року. Залишається жорстокою кримінально-правова політика, гальмується судова реформа, а правоохоронні органи, як і раніше, хочуть контролювати геть усе і за всім стежити. Одне слово, наочно підтверджується давнє правило: держава робить із людьми все, що вони дають із собою робити. Отже, єдиний засіб — перестати бути смиренним ягням на заклання, знати свої права і відстоювати свою свободу.

Якщо в Радянській Україні не можна було і думати про створення правозахисної організації, то на сьогодні виросла, практично з нуля, правозахисна спільнота, яка успішно виборює права людини. Я міг би годинами розповідати про успіхи моїх колег.

Стійке уявлення, що права людини в Україні сьогодні не захищені, пояснюється тим, що ці, навіть значні, успіхи губляться у величезній масі порушень прав людини, і тому успіхів просто не помічають. Не залишається нічого іншого, як рости, вчитися, міцніти і кількісно, і якісно, впливати на державу та її агентів, привчати і державу, і суспільство до думки про неможливість порушення прав людини. Важливу роль у цьому може і повинен відіграти уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен), тобто вища незалежна публічна посадова особа, діяльність якої має бути спрямована на утвердження і захист прав людини та основоположних свобод, а також на громадський контроль за реалізацією режиму їх гарантування державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами. Ця посада — дуже важлива для громадянського суспільства, громадських правозахисних організацій, і тому вони — такі активні в лобіюванні кандидата на цю посаду від громадського сектора.

З часу утворення в Україні інституту омбудсмена минуло вісім років. Весь цей період незмінним уповноваженим Верховної Ради з прав людини була Ніна Іванівна Карпачова. Слід віддати їй належне за зроблене в часи становлення інституту омбудсмена. Враховуючи непрості умови, в яких пані Карпачовій доводилося здійснювати свої функції, можна з певністю говорити про її значний внесок у справу захисту прав людини в Україні.

Але час не стоїть на місці, і сьогодні він вимагає реформування інституту омбудсмена, внесення системних змін у правозахист. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини має бути представник громадянського суспільства — дієва, толерантна, незалежна від партійного впливу людина, котра має великий досвід правозахисту і не пов’язана з жодною політичною силою. Політика і правозахист — речі несумісні: політики прагнуть влади для своєї політичної сили, а правозахисники — виключно влади права.

Одним із головних ресурсів підвищення ефективності інституту уповноваженого є його співпраця з недержавними правозахисними організаціями (НПО). Якщо порівняти функції і повноваження уповноваженого і НПО, можна вважати уповноваженого частиною системи правозахисних організацій, тільки такою, яка діє від імені держави в межах визначених законом повноважень. При цьому необхідно делегувати повноваження на регіональний рівень, створюючи інститут регіональних омбудсменів. Уповноважений має призначити своїх представників у 24 областях, містах Києві та Севастополі, Автономній Республіці Крим з числа осіб, які живуть у цій місцевості, мають досвід правозахисної діяльності і високий суспільний авторитет. Вони мають працювати на постійній основі, співпрацювати з НПО, оцінювати стан дотримання прав та свобод на підвідомчій їм території, виявляти порушення прав людини і основоположних свобод, доповідати про них уповноваженому, в окремих випадках — подавати йому скарги щодо порушення прав людини та основоположних свобод. Потребує розвитку також інститут спеціалізованих омбудсменів. В Україні треба ввести посади трьох таких уповноважених: із прав дитини, прав меншин і доступу до інформації та захисту персональних даних. Вони мають очолити відповідні департаменти в секретаріаті уповноваженого ВРУ. Необхідно забезпечити також делегування повноважень від уповноваженого до трьох спеціальних уповноважених, передбачивши процесуальну незалежність останніх.

Оскільки омбудсмен одержує величезну кількість скарг, яких його апарат не в змозі вчасно і всебічно розглянути, НПО могли б виступити в ролі своєрідних фільтрів, що виділяли б із усього потоку скарг ті, котрі справді пов’язані з порушенням прав людини і котрі омбудсмeн повинен розглядати відповідно до своїх повноважень. Крім того, омбудсмeн і його представники могли б розглядати звернення про порушення прав у конкретних випадках безпосередньо від НПО.

Для ефективнішої праці із заявами, надісланими до омбудсмeна, необхідно створити електронний архів заяв. Створення внутрішньої мережі в офісі омбудсмeна дасть можливість за лічені секунди отримати інформацію з будь-якого комп’ютера в мережі про зміст і стан розгляду будь-якої заяви. Для підвищення ефективності захисту прав та свобод доречно було б створити спеціальний фонд омбудсмeна (за рахунок недержавних благодійників), кошти якого спрямовувалися б на оплату праці адвокатів у стратегічних справах. Потребує розвитку і комунікація омбудсмeна з суспільством, яку можна було б покращити, щоденно оновлюючи сайт омбудсмeна, створивши відповідну англомовну версію, регулярно видаючи бюлетень з описом і аналізом порушень прав людини та основоположних свобод, описом успішних прецедентів захисту прав людини, створивши телепередачу на одному з національних телеканалів із прямим контактом омбудсмeна з телеглядачами.

Омбудсмeн і НПО могли б об’єднати свої зусилля для підвищення поінформованості влади і суспільства про права людини, для освіти у сфері прав людини і виховання прав людини. Вони могли б спільно підготувати серію просвітницьких листівок «Ваше право», до якої ввійшли б апробовані фахівцями й підписані омбудсмeном положення законодавства про права людини у конфліктних ситуаціях, що трапляються найчастіше. Це можуть бути такі листівки, як, наприклад, «Ваші права при затриманні й арешті», «Ваше право на захист честі і гідності», «Ваше право на допомогу при народженні дитини», «Ваше право на одержання житлової субсидії», «Ваші права при відключенні від енерго-, тепло-, водо- чи газопостачання» і т.д. Ці листівки, завірені підписом омбудсмeна, НПО могли б друкувати масовими тиражами і розповсюджувати серед населення на різних публічних заходах, у навчальних установах, підприємствах та організаціях. Доцільно готувати, видавати й розповсюджувати не тільки друковані, а й аудіо-, фото- та відеоматеріали з прав людини. Надзвичайно важливо інформувати професійне середовище про міжнародні механізми захисту прав людини. Зокрема актуально ознайомлювати суддів, адвокатів, працівників правоохоронних органів із європейськими правовими принципами, нормами та стандартами, зокрема практикою Європейського суду з прав людини, стандартами Європейського комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню, директивами Європейського Союзу й ін. Спільна підготовка уповноваженим, науковцями та НПО перекладів і дайджестів рішень Європейського суду з прав людини, видання і розповсюдження відповідних збірників були б дуже корисними для зміни правосвідомості у професійному середовищі.

Не менш важливе виховання прав людини в дитячому і молодіжному середовищах: моніторинг навчальних програм та посібників для середньої і вищої школи, що стосуються прав людини, проведення під егідою уповноваженого конкурсів, інших заходів, присвячених Дню прав людини, Дню захисту дітей тощо. Доцільно створювати робочі групи з досвідчених представників НПО і представників відповідних департаментів секретаріату уповноваженого для постійного моніторингу реалізації певних прав. Ці робочі групи будуть відстежувати зміни в законодавстві та практиці, ініціювати зміни законодавства і впливати на практику його застосування. Річні аналітичні звіти про результати моніторингу стануть складовими частинами річних доповідей Уповноваженого.

Важливе завдання омбудсмена — створення спільно з НПО національних превентивних механізмів запобігання катуванням із метою виконання Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань. На мою думку, мають бути створені окремі механізми для МВС, Державного департаменту з питань виконання покарань, Збройних сил та інших державних органів, які утримують місця позбавлення волі. Для забезпечення відкритості і прозорості діяльності уповноваженого мають оприлюднюватися відомості про штатний розклад, виконання бюджету, річний звіт про діяльність уповноваженого та його секретаріату тощо.

Потребує змін закон про уповноваженого. Бажано підвищити роль інституту омбудсмeна і значення його рішень. Для цього доцільно передбачити в новій редакції закону додаткові права:

— ініціювати зміни до законодавства в інтересах забезпечення прав людини та основоположних свобод;

— звертатися до передбачених законом інстанцій із рекомендаціями щодо перевірки судових рішень, які набули законної сили, за наявності даних, що в ході судового розгляду було допущено істотні порушення прав людини, які вплинули на прийняте судове рішення;

— робити попередження посадовим особам, які припустилися порушень прав людини;

— ініціювати скасування актів, якими порушуються права людини, зокрема шляхом звернення до суду із власної ініціативи;

— порушувати в державних органах та органах місцевого самоврядування процедуру накладення стягнень, передбачених чинним законодавством про працю, на посадовців, котрі припустились порушень прав людини;

— вносити подання до державних органів та органів місцевого самоврядування про усунення з посад осіб, які припустилися неодноразового або грубого порушення прав людини та основоположних свобод;

— інформувати громадськість через ЗМІ про факти порушення посадовцями прав людини та неналежну реакцію на подання Уповноваженого. Необхідно також підсилити гарантії діяльності омбудсмeна: по-перше, законодавчо зобов’язати державні органи й органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб розглядати в місячний термін подання уповноваженого і надавати письмову відповідь щодо вжитих заходів для відновлення порушених прав або обґрунтовувати причини невиконання його рекомендацій, а по-друге, передбачити адміністративну (а в разі потреби — кримінальну) відповідальність посадових осіб за умисне або неодноразове (систематичне) ігнорування запитів уповноваженого щодо надання йому матеріалів, документів, інформації або пояснень. Слід також обмежити перебування однієї людини на посаді Уповноваженого двома термінами підряд.

І насамкінець. Нещодавно я подивився чудовий документальний фільм Михайла Ткачука «Загадка Норильського повстання». Переважна більшість учасників цього повстання були українцями. У фільмі дуже виразно проявилися «вірус непокори», спрага свободи, бажання вільно розпоряджатися власною долею, що такі сильні саме в українців. Цей «вірус» надихав шістдесятників, саме він, зрештою, вивів людей на Майдани восени 2004 року. І я добре усвідомлюю глибинний зв’язок сучасного правозахисту з тим самим прагненням свободи, «нашого одвічного гріха і нашої одвічної гордості». І радий, що мої друзі та колеги вважають своїм давнє європейське гасло «За нашу і вашу свободу!»