"Это нужно не мертвым, это надо живым"

07 травня, 2018, 09:59 Роздрукувати Bипуск № 16, 28 квiтня-11 травня 2018р.
Відправити
Відправити

Закону про реабілітацію жертв політичних репресій потрібні зміни.

"Это нужно не мертвым, это надо живым"
© Василь Артюшенко, DT.UA

13 березня Верховна Рада Україна ухвалила в другому читанні та в цілому законопроект №6574 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", яким майже повністю оновила закон про реабілітацію від 17 квітня 1991 р. Цей закон, спочатку прогресивний, поступово застарів і давно вимагав суттєвих змін. Було більше десятка законопроектів, один навіть пройшов 9 лютого 2010 року перше читання, але тим все й кінчилося.

Метою закону є відновлення прав осіб, які були засуджені у позасудовому порядку, а також засуджені за діяння, що не вважаються злочинами в цивілізованому суспільстві. Здавалося б, можна було порадіти, що ось нарешті маємо радикальне оновлення закону, який тепер охоплює всі категорії репресованих, і справедливість нарешті торжествує. Проте уважний аналіз визначення репресій та нових процедур надання статусу реабілітованої особи змушує вимагати перегляду цього закону.

Реабілітувати всіх?

Автори законопроекту вирішили, що реабілітації, зокрема, підлягають усі репресовані позасудовими органами, оскільки вони були позбавлені права на справедливий суд. Бажаючи реабілітації "своїх", автори законопроекту відмовилися від застереження, що містилося в ст. 2 чинного закону:

"не підлягають реабілітації особи щодо яких у матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення їх до відповідальності за:

- зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти;

- злочини проти людства і людяності, каральні акції щодо мирного населення, вбивства, мордування громадян і пособництво в цьому окупантам у період Великої Вітчизняної війни;

- збройні вторгнення на територію України, організацію збройних формувань, які чинили вбивства, розбої, грабежі й інші насильства, та особисту участь у вчиненні цих злочинів".

Тобто діє презумпція, що всі докази скоєння перелічених злочинів у кримінальних справах репресованих є сфальсифікованими. Усі ці справи вже були переглянуті прокуратурою, тобто ухвалений закон фактично покликаний реабілітувати тих, кому прокуратура відмовила в реабілітації, посилаючись на ст. 2 чинного закону. І таких людей багато.

Приклади несправедливої відмови в реабілітації

Звинувачення в диверсіях, шкідництві й саботажі були дуже поширені під час штучного голоду 1932-1933 рр. стосовно насамперед голів колгоспів, обліковців, бухгалтерів, які намагались якимось чином урятувати людей від голоду і йшли на найрізноманітніші хитрощі - наприклад, оплачували зароблені трудодні. Люди по-різному опиралися державній політиці, спрямованій на те, щоб не видавати нікому хліба доти, доки не буде виконано спущеного згори абсолютно нереального плану хлібозаготівель. Багато засуджених за такими кримінальними справами досі так і не реабілітовані.

Харківська правозахисна група (ХПГ) ще в середині 1990-х надіслала до управління СБУ всіх областей України та Автономної Республіки Крим списки засуджених за статтями про зраду Батьківщини з проханням переглянути їхні справи і повідомити нас про перспективи питання про їх реабілітацію. Списки складалися нами на основі бази даних облікових карток в'язнів Дубровлага та Пермських політичних таборів (створена російським "Меморіалом" та ХПГ), у цих списках було 446 осіб. Реабілітували тільки 25 репресованих, хоча навіть за мізерними даними в цих списках можна було вважати, що вироки були необґрунтованими. Останні 35 років радянської влади вироки за "зраду Батьківщини" найчастіше отримували люди, які намагались втекти з СРСР. На сайті ХПГ викладено 115 таких історій, зібраних з різних джерел. Звичайне покарання в таких випадках було – 10 років позбавлення волі. Ці люди здебільшого не реабілітовані.

Членам Харківської міської комісії з відновлення прав реабілітованих неодноразово доводилося стикатися з відмовою в реабілітації, але при новому ретельному і неформальному перегляді цих справ з'ясовувалося, що люди були репресовані необґрунтовано. Ось деякі конкретні приклади.

1. До нас звернулася Ужик Уляна Петрівна, 1915 р. н. Її сім'ю розкуркулили і виселили з будинку. Батько, мати, двоє братів і вона, ще неповнолітня, пішли в ліс, викопали землянку, колодязь, на галявині посадили город і так деякий час жили.

Коли почалися арешти розкуркулених, енкаведисти прийшли заарештовувати батька й братів, але сім'я зачинилася в землянці й відмовилася виходити. Тоді енкаведисти залили землянку водою, і коли вода майже заповнила її, батько й брати, намагаючись захистити сім'ю, виставили вила з землянки. Батька і братів розстріляли на місці, а п'ятнадцятирічній Уляні змінили вік - приписали один рік, судили і дали 10 років за двома статтями кримінального кодексу - за контрреволюційну пропаганду і збройний опір владі.

Ми звернулися до СБУ Харківської області й отримали відмову в реабілітації за статтею "збройний опір владі", а за статтею "контрреволюційна пропаганда" (п. 10 ст. 58 Кримінального кодексу) її реабілітували. Ми звернулися до народного депутата Г.Алтуняна, який домігся реабілітації всіх членів цієї родини - батька, братів і самої Уляни Петрівни. Без зусиль членів комісії і Генріха Алтуняна Уляна Петрівна і члени її сім'ї досі не були б реабілітовані.

2. До комісії звернулася Байбак Раїса Василівна, 1935 р. н. Її батько Василь Семенович на початку війни пішов на фронт і невдовзі потрапив у полон. З полону йому вдалося втекти, він дістався рідного села, де два роки переховувався від німців. Після звільнення села радянськими військами В.Байбака заарештували і розстріляли як зрадника батьківщини. Він досі не реабілітований.

3. Челомбітько Іраїда Миколаївна, 1923 р. н. Її батьки були розкуркулені, родині вдалося втекти до Харкова і таким чином уникнути заслання до Сибіру. Настав 1941 рік. Евакуюватися з Харкова було складно, і сім'я залишилася в місті. Іраїда була студенткою 1-го курсу університету. Щоб урятувати себе і свою сім'ю від голоду, вона пішла працювати до німців перекладачем. Завдяки цьому її не вивезли до Німеччини, а батьки не загинули голодною смертю. Після війни її заарештували і дали 10 років за співпрацю з німцями. Коли вийшов закон про реабілітацію, вона звернулася до комісії. Комісія звернулася до СБУ й отримала роз'яснення: оскільки її звинуватили в "пособництві німцям", вона не може бути реабілітована. До того ж у щоденнику, який Іраїда Челомбітько вела зі шкільної лави, вона порівнювала окупаційну і радянську владу, писала, що крім горя, розрухи, голоду і злиднів обидві нічого селянству не принесли. Доказів співпраці з нацистами не було, але це не завадило покарати її.

У справах, у яких ішлося про зраду Батьківщини, про пособництво німцям, про збройний опір владі тощо, в реабілітації відмовляли автоматично, не переглядаючи їх.

Хоча моя багаторічна (1990-2009 рр.) практика роботи в Харківській міській комісії з питань поновлення прав репресованих дає підстави вважати, що у багатьох випадках відмова в реабілітації була несправедливою, все ж, як на мене, не можна стверджувати, що вона завжди була необґрунтованою. Достатньо згадати про Волинську різанину 1943 року з активною участю УПА-Волинь на чолі з Климом Савуром, в якій загинуло приблизно 45 тис. етнічних поляків – мешканців Волині, в тому числі дітей, жінок та людей похилого віку.

Отже, необхідно провести ретельне і неформальне вивчення всіх архівних справ не реабілітованих громадян, засуджених за політичними звинуваченнями.

Чи можна реабілітувати чекістів?

Питання видається риторичним - звичайно, не можна! Проте закон відкриває шлях до реабілітації колишніх виконавців репресій.

Автори законопроекту припустилися серйозної помилки, відкривши можливість реабілітувати "чужих", коли відмовилися від ще одного застереження в ст. 2 чинного закону: "Не підлягають реабілітації також особи, засуджені за злочини проти правосуддя, пов'язані з застосуванням репресій, навіть якщо вони самі згодом зазнали репресій". Згадаймо, що катів з НКВС репресували ті самі позасудові органи за тими ж сфальсифікованими обвинуваченнями, за які в новій редакції закону передбачено безумовну реабілітацію. Наприклад, Лаврентій Берія був обвинувачений у шпигунстві на користь Великої Британії. Всеволод Балицький - в організації "антирадянського заколоту в НКВС УРСР" і "в особливому порядку" був засуджений до розстрілу. Обох нащадки намагалися реабілітувати й отримали відмову. А тепер за новим законом ніщо не завадить реабілітувати Балицького, одного з архітекторів Голодомору 1932-1933 рр., прямі втрати від якого - близько 4 млн загиблих! Ніщо не завадить реабілітувати й інших катів України. Вказане застереження вочевидь мало бути збережене.

Чи повинні потерпілі від репресій отримати додаткову соціальну допомогу?

У новій редакції закону запроваджується категорія "потерпілих від репресій", якими визнаються чоловік або дружина репресованого, діти та "інші особи, які на момент здійснення репресії спільно проживали, були пов'язані спільним побутом з репресованою особою або перебували на утриманні репресованої особи". Проте на потерпілих від репресій не поширюються заходи соціальної допомоги, які передбачено для реабілітованих, що дуже дивно, особливо на тлі російського закону про реабілітацію, за яким соціальну допомогу передбачено і для реабілітованих, і для потерпілих від репресій. Це не що інше, як чистісінька дискримінація, заборонена українською Конституцією і законодавством. Крім того, на мій погляд, діти, які утримувалися в спецприймальниках і розподільниках НКВС, жили в дитячих будинках, а також перебували разом із батьками в місцях позбавлення волі, на засланні, на спецпоселенні або були вислані, або народилися в тих місцях до звільнення батьків, повинні отримати статус реабілітованих, а не потерпілих від репресій, і реабілітувати їх мають автоматично.

Чи справді рішення законодавця про соціальну допомогу потерпілим від репресій було б обтяжливим для бюджету? Скільки залишилося дітей колишніх "ворогів народу"? На сьогодні мало кому з них менше 70 років. У Харкові, наприклад, соціальну допомогу з міського бюджету отримують усі діти реабілітованих, і їх усього - близько 300. За цим прикладом можна оцінити кількість представників цієї категорії жертв репресій на більшій частині України. На заході країни дітей репресованих значно більше, але там і соціальна допомога для них на значно більш високому рівні за рахунок місцевих бюджетів. Отже, відсутність в законі заходів соціальної допомоги для потерпілих від репресій видається і несправедливою, і нерозумною.

Чи всі жертви політичних репресій реабілітуються ухваленим законом?

У новій редакції закону суттєво оновлюється термінологія (хоча чомусь законодавці забули надати визначення ключового поняття "реабілітація"), визначаються форми репресій, "ознаки здійснення репресій". Проте наявність ознак здійснення репресій у вказаній формі ще зовсім не означає, що жертва цієї репресії буде реабілітована, окрім випадків рішень позасудових органів. Завдання охопити всі категорії політичних репресій, як на мене, так і не було вирішене до кінця.

Реабілітованими визнаються особи, які "були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання" або щодо яких були здійснені репресії у формах, визначених законом, "за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів" або якщо "встановлено недоведеність вини таких осіб у скоєнні злочину або адміністративного правопорушення". Також реабілітуються ті, хто був репресований "за недонесення (неповідомлення) про вчинення або підготовку до вчинення іншою особою діяння", якщо ця особа потім була реабілітована.

Категорії політичних та інших мотивів є оцінювальними, і досі практика складалася так, що якщо обвинувачення не були пов'язані зі статтями, за якими закон передбачає автоматичну реабілітацію, то шанси на реабілітацію мізерні, а у випадку психіатричних репресій - практично відсутні. На жаль, у новій редакції закону ситуація ще гірша: автоматичну реабілітацію передбачено тільки у випадках рішень позасудових органів, а для інших органів - тільки "якщо справи… були припинені під час слідства, попереднього (досудового) слідства або закриті за відсутності події злочину, відсутності складу злочину, недоведеності участі особи у вчиненні злочину" і у випадку обвинувачення у скоєнні злочинів, статті КК щодо яких наведено в п. 1-5 ст. 2. Наприклад, у переліку немає ст. 138 Кримінального кодексу в редакції 1960 р. - порушення законодавчих актів про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, ст. 209 - посягання на особу та права громадян під виглядом здійснення релігійних обрядів, ст. 72 - ухилення від призову на строкову військову службу (санкція до 3 років позбавлення волі). Значна частина вірян протестантських церков була засуджена за ст. 72 за відмову від служби в армії з релігійних мотивів. Це баптисти, п'ятидесятники, єговісти, адвентисти сьомого дня та інші (в Україні 18 протестантських церков). У радянський період, коли не було закону про альтернативну службу, за відмову від служби в армії віряни до 28 років устигали відсидіти двічі, по два-три роки. На мій погляд, це типові в'язні сумління, які мали бути реабілітовані в обов'язковому порядку.

Чи задовільна нова процедура визнання жертв політичних репресій реабілітованими?

В умовах, коли треба оцінювати наявність політичного чи іншого мотиву репресії та належність доказів вини в архівних кримінальних справах, дуже важливою є процедура визнання факту репресії та ухвалення рішення про визнання особи реабілітованою або потерпілою від репресій. У новій редакції закону ця процедура докорінно змінюється. Рішення ухвалюється Національною комісією з питань реабілітації, яка створюється при Українському інституті національної пам'яті (УІНП) за поданням регіональних комісій при обласних державних адміністраціях. Національна комісія складається з дев'яти членів, п'ять з яких делегуються УІНП, парламентським уповноваженим з прав людини, МВС, СБУ, Генеральною прокуратурою (дуже дивує відсутність у цьому списку представника судових органів, наприклад Верховного суду України), а четверо представляють "наукові установи, що здійснюють дослідження у сфері історії України ХХ століття, громадські об'єднання, що провадять діяльність у сфері дослідження історії України ХХ століття та/або надання допомоги громадянам з питань, пов'язаних з реабілітацією жертв репресій тоталітарних режимів". Так само формуються регіональні комісії, але в них може бути до 11 членів, додаються представники обласних (міських - у Києві і Севастополі) архівів та Рад народних депутатів. Положення про Національну та регіональні комісії готується УІНП, він же формує склад комісій. Заява про визнання особи реабілітованою або потерпілою від репресій подається до регіональної комісії, яка вивчає всі необхідні джерела і готує подання до Національної комісії. Уся процедура не повинна тривати більше трьох місяців, за необхідності вона може бути подовжена не більше, ніж на місяць. Рішення Національної комісії може бути оскаржене до адміністративного суду в порядку КАСУ.

Викликає сумнів така централізація в ухваленні рішення - досі їх ухвалювали регіональні органи. Зокрема, комісії по реабілітації при місцевих Радах народних депутатів цілком успішно розглядали питання про репресії в адміністративному порядку, і численні прокурорські перевірки не знаходили порушень в їх діяльності. Вкрай сумнівним є наділення комісій функціями оцінювання належності доказів в архівних кримінальних справах. На мій погляд, ці функції може виконувати тільки суд. Також скарги на рішення Національної комісії не може розглядати адміністративний суд - це прерогатива суду загальної юрисдикції на підставі КПК.

Висновки

Нова редакція закону потребує суттєвого доопрацювання - як парадигмального, так і техніко-юридичного. Необхідно уточнити основні поняття та процедуру реабілітації, при цьому застереження, що містяться в ст. 2 чинного закону, мали би бути збережені. Регіональні комісії могли би ретельно опрацювати архівні кримінальні справи тих, кому було відмовлено в реабілітації, і підготувати подання до суду, який і повинен ухвалити рішення про визнання особи реабілітованою. Визнання особи реабілітованою у випадку репресій в адміністративному порядку, а також визнання особи потерпілою від репресій можна було б залишити за регіональними комісіями, їх відмову можна було б оскаржити до Національної комісії.

Сподіваюся, що президент скористається своїм правом вето.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК