ЗБІГ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ

Розмови про наглу політичну смерть нової Верховної Ради почалися ледь не відразу після її народження. Втім, парламентарії зі стажем давно звикли до загрози розпуску, що постійно висить над ними. І лякає вона їх, схоже, не більше, ніж люстра, яка висить у залі пленарних засідань. Хоча, як мінімум двічі (у грудні 1993-го й у червні 1996-го), вищий законодавчий орган справді балансував на грані розпуску.

За традицією, посада «хранителя дамоклового меча» закріплена за главою держави. Леонід Данилович про цей священний обов’язок (не відомо ким покладений на українських владарів) не забув: 18 червня він у черговий раз виголосив ритуальне заклинання. Ось тільки цього разу набір магічних звуків не справив належного впливу на нешанобливо напівпорожній і непристойно напівсонний зал. «Страшилки» про імплементацію і гіпотетичне право Президента «розпускати недієздатний склад парламенту» цього разу викликали в народних обранців не скрегіт зубів, а іронічні усмішки.

Зрозуміло, поки що важко судити, наскільки нинішній депутатський корпус залежний від вищого посадовця країни. Безперечно одне: вперше в новітній історії Батьківщини законодавчий орган має настільки вагомі підстави не боятися верховного законодавця. Вперше парламент має пережити Президента. Ця думка гріє депутатські душі, крутиться на депутатських язиках, читається в депутатських очах. Вона повільно і неминуче перетворюватиме відданих лакеїв на манірних мажордомів, а обережних критиків на заклятих ворогів.

Парламентаріям першим дано відчути близькість настання посткучмівської епохи. Адже сама доля дає їм унікальний шанс — стати вільними архітекторами нового політичного будинку. Багато в чому від них залежить характер майбутніх «будівельних робіт». Що чекає нас: косметичне відновлення фасаду чи капітальний євроремонт, реставрація чи реконструкція? І на чому споруджуватиметься новий будинок — на старому фундаменті чи на новому згарищі?

Чи буде піддано вогню нинішню, казуїстичну систему єзуїтської влади — велике запитання. Але її попіл, здається, вже торкає серце її головного творця.

Сенатори!
Йдучи на смерть, цезар вітає вас!

Один мій знайомий журналіст (котрий має, до речі, непоганий дар передбачення) вранці 18 червня заклався на пляшку текіли. Він бився об заклад, що гарант на перше побачення з новонаверненими законодавцями не з’явиться. Гарант з’явився. Що стало (за їхнім власним визнанням) несподіванкою для великої кількості народних обранців. Леонід Данилович засмучував численних парламентських шанувальників свого ораторського таланту понад два роки. Знавці бралися стверджувати, що «суха серія» матиме продовження. І то правда: який сенс було лідеру держави ставити себе під удари своїх відвертих супротивників? Адже кількісно вони помітно перевершують парламент учорашній. Може, Леонід Данилович настільки упевнений у собі, що навмисно пішов на контакт із ворожим середовищем задля адреналіну? Однак його хвороблива реакція на загалом безневинний випад Юрія Луценка аж ніяк не виглядала демонстрацією внутрішньої сили, проявом глибинної переваги. І потім, якщо Кучма від початку планував свій візит у будинок під скляним дахом, навіщо його оточення з такою ретельністю втовкмачувало громадськості, що Президент не зобов’язаний влаштовувати у ВР гурток художнього читання, що Конституція дозволяє йому обмежитися розсиланням свого послання? А якщо Президент усе-таки вніс корективи у свої плани, то що ж його на це спонукало? Не вимоги ж окремих депутатів, їй-богу? «Канонічний» Кучма так би не вчинив: звичний для нас Леонід Данилович, саме навпаки, намагався робити все можливе і неможливе, аби позбавити депутатів приводу закинути йому слабкість.

Можливо, глава держави прийшов підтримати голову парламенту, свого вихованця, улюбленця партії влади? Похвально. Але в такому разі навіщо так переконливо говорити про необхідність побудови засад громадянського суспільства? Невже Леонід Данилович забув, що Володимир Михайлович має особливий погляд на переваги й вади цієї форми демократії?

І невже Президент забув, наскільки одностайно представники політичних сил, представлених у ВР цієї каденції, «підтримують» ідею втілення в життя результатів референдуму дворічної давнини? Тоді нагадаємо: під час нещодавніх парламентських виборів за імплементацію, що набила оскомину, боролися хіба що представники «Жінок за майбутнє». Нагадаємо також, що підсилити президентську владу руками депутатів не вдалося навіть Кучмі зразка 2000-го, тріумфатору виборів-99 і вождю «оксамитової революції». На що ж у такому разі доводиться розраховувати Кучмі зразка 2002-го, чия репутація добряче підмочена «справою Гонгадзе» і «касетним скандалом»?

Представники опозиції схильні вважати імплементаційні мотиви в спічі верховного арбітра нації саме проявом слабкості. Адже сильний Кучма, з їхнього погляду, не повинен був погрожувати — коли Леонід Данилович у формі, він нападає без попередження. Залишимо це судження без коментарів.

Однак дозволимо собі погодитися з тим, що деякі ознаки зів’янення президентської влади очевидні. На цю думку наштовхнуло не так саме президентське звернення, як «пристебнуте» до нього розпорядження Президента «Про заходи щодо організаційного і пропагандистського забезпечення реалізації завдань, які випливають із послань Президента України до Верховної Ради України».

Історія вчить, що до незграбних і безцеремонних спроб залишитися в ній вдаються, як правило, ті правителі, котрі розуміють, що в історії їхнього правління незабаром буде поставлено крапку. І вони втрачають відчуття часу. Згодовують вишикуваній у чергу по супові набори країні власні нудотні мемуари. Або, сидячи в бункері, малюють ескізи величних замків четвертого рейху, тоді як третій рейх лежить у руїнах.

Чомусь здається, що наш правитель не є приємним винятком із загального правила. Згаданий вище документ із тягучою назвою — чіткий портрет людини, котра не лише розгубила рейтингові очки та відчуття гумору, а й загубилася в часі. Наказ утілити занудне бюрократичне чтиво в яскраві плакати і пухлі буклети, у газетні передовиці і наукові праці, в університетські лекції та шкільні уроки — це звідки, з яких років? І що це? Безцеремонна і безпідставна спроба трансформувати рядове послання депутатам у безсмертне послання нащадкам?

Ми не зупинятимемося докладно на тексті послання. Ми приєднуємося до Леоніда Даниловича, який спілкування з народними обранцями почав зі слів «Сподіваюся, ви всі встигли прочитати послання. Повторювати його немає сенсу...» Цікаво: з усіх депутатів, які коментували президентський дороговказ у Європу, здається, лише Михайло Поплавський заявив, що докладно ознайомився з кожним рядком 72-сторінкового документа.

Достеменно не відомо, чи читав власне послання сам Президент. Достеменно відомо лише те, що Леонід Данилович має звичку не завжди ознайомлюватися з об’ємними працями, написаними від його імені. Приміром, у вересні 93-го прем’єр Кучма, представляючи програму уряду, зажадав одночасно «розмежувати повноваження між Національним банком і Кабінетом міністрів», «залишити Національний банк підзвітним Верховній Раді» і ...«перепідпорядкувати Національний банк уряду». Рідкісний політик такого рангу допускав настільки високий рівень плюралізму в самому собі.

До речі, тоді ж Леонід Данилович вимагав надати голові КМ право не лише приймати декрети, а й призначати (знімати) членів уряду, створювати (ліквідовувати) структури виконавчої влади. Наполягав не лише на перепідпорядкуванні уряду Національного банку, а й на вмонтуванні у велетенську виконавчу піраміду (на вершині якої перебував прем’єр, наділений надзвичайними повноваженнями) місцевих держадміністрацій. І взагалі схема розподілу повноважень гілок влади, за версією Кучми, тоді мала такий вигляд: «Законодавчу владу — Президентові. Виконавчу — прем’єрові. Конституцію — Верховній Раді». Ставши главою держави, Леонід Данилович не соромився керувати прем’єрами, «закривати» закони указами, а парламентську законотворчість підміняти пародією на всенародне волевиявлення.

Та Бог із ними, зі старими піснями. Поговоримо про нові мотиви, що прозвучали в останньому президентському посланні. Леонід Кучма заговорив про прозорість процесу державного управління, про необхідність формування коаліційного уряду, про розширення повноважень і навіть про можливу виборність губернаторів. Але при цьому принципи транспарентності влади вищий посадовець збирається затверджувати... президентським указом. Декларована схильність до діалогу про обрання губернаторів нівелюється глибокодумною фразою «але й тут повинні впроваджуватися конструктивні противаги». Фразою, безглуздою по суті, оскільки немає ні слова про те, які саме противаги маються на увазі. Розширення сфери місцевого самоврядування і посилення повноважень регіонів, на думку Кучми, залежить від злагоди між парламентом і урядом. А запорукою цієї злагоди Леонід Данилович бачить конструктивну більшість у парламенті, здатну сформувати коаліційний уряд. Але при цьому глава держави обмовляється: «країні необхідна діюча більшість... Коли така більшість буде створена, я готовий обговорювати з її представниками... всі актуальні питання, у тому числі про склад уряду, включно з питанням про особу прем’єра... Якщо такої більшості створити не вдасться, якщо ми будемо мати більшість фіктивну, ситуативну, більшість лише за назвою, тоді — пробачте, панове, але ми залишимося при нинішніх, обумовлених Конституцією, механізмах формування уряду...» Не біда, що такі поняття, як «конструктивна більшість», «діюча більшість», як і «більшість фіктивна» чи «більшість ситуативна», не застережені жодним документом. Президент сам вирішуватиме, яка більшість «конструктивна», а яка більшість «за назвою». Якщо більшість гарантові Конституції сподобається, він буде готовий відмовитися від конституційного формалізму. Якщо ні — головний захисник прозорості влади вимагатиме поважати Основний Закон. І при цьому вкотре зажадає від вищого законодавчого органу змінити Конституцію, всупереч її букві і духу. Зате відповідно до результатів усенародного волевиявлення.

Все це дуже скидається на торг на базарі. Та Леонід Данилович відмовляється помічати, що парламентський базар дедалі виразніше перетворюється на політичний ринок. Із жорсткими вимогами й дедалі чіткішими правилами гри. Ув’язуючись у дискусію про зміну формату влади, Кучма показує, що відчуває виклик часу. Але, зводячи потенційний політичний діалог до звичного монологу, Кучма демонструє, що все ж таки втрачає відчуття часу. Зайве свідчення того — одна з ключових фраз президентського виступу: «Необхідні механізми, що дозволяють переобрати недієздатний склад парламенту. Ви здогадуєтеся: я маю на увазі право Президента розпускати парламент, якщо він не здатний створити діючу більшість...» Депутати виявилися здогадливими: багато хто сприйняв натяк як приховану погрозу. Яка видавалася, втім, досить безпорадною.

Живородний суїцид

Досі президенти розглядали можливість дострокового припинення повноважень Ради як тактичний прийом, спрямований на посилення президентського впливу. Віднедавна вже депутати прикидають: чи «тягне» розпуск вищого законодавчого органа на роль стратегічної акції, здатної послабити владу гаранта.

Симптоматично, що до погроз добровільно скласти депутатські повноваження народні обранці стали вдаватися в перші ж тижні своєї роботи. Характерно й те, що зазначеним прийомом користувалися як представники опозиційного альянсу, так і члени пропрезидентської коаліції. Перших обурювала цинічна легкість, із якою «двієчники» розділили місця на парламентському п’єдесталі. Других дратувала похмура затятість, із якою «четвірочники» ігнорували переговори про розподіл посад глав комітетів. Втім, було очевидно: гучні обіцянки — лише інструмент шантажу. Забагато було і «нашими українцями», і «українцями єдиними» витрачено коштів, сил, емоцій у ході кампанії. Занадто свіжі були спогади про кровопролитні бої, щоб банальним дезертирством знецінити перемогу, яка так дорого дісталася.

Настільки ж очевидне й інше: передчасний летальний кінець центрального представницького органу країни був згаданий всує не востаннє. Повторюся, депутати не готові добровільно розлучатися зі своїми мандатами сьогодні, коли процес поствиборного переділу сфер політичного впливу ще остаточно не завершений. Та цілком можливо, що вже завтра кількість парламентаріїв, схильних до політичного харакірі, зможе сягнути критичної позначки.

Спробуємо пояснити нашу думку. Чинна Конституція, при всіх її очевидних перевагах, далека від досконалості. Що не викликає особливого подиву в тих, хто не забув, у яких політичних умовах і під яким тиском вона приймалася. Спільної думки про те, яким саме має бути новий «статут» внутрішньополітичного життя, немає. Але що нинішній «статут» безнадійно застарів, останніми роками говорили всі — Президент, прем’єри, спікери, лідери провідних партій і найбільших фракцій, опозиційних та провладних. У січні нинішнього року лідери всіх шести передвиборних блоків і політичних партій (які у березні благополучно подолали 4% бар’єр), відповідаючи на запитання анкети «ДТ», одностайно висловилися за необхідність ревізії Основного Закону.

Горезвісний «конституційний» референдум, «оксамитова революція», «імплементаційна контрреволюція», розпачливі спроби парламенту змінити виборчу систему, що наштовхнулися на таку ж розпачливу протидію глави держави, — все це суть наслідки недосконалості існуючих правил гри у «велику політику». І одночасно спроби правила ці переписати.

Проект «Договору про спільні дії у Верховній Раді четвертого скликання», ініційований «Нашою Україною», став кроком уперед. Хай документ був не зовсім бездоганний із юридичної точки зору. Хай бажання ув’язати ірраціональне і раціональне, реальне і сюрреалістичне, вузько особисте і глибоко суспільне видавалося трохи утопічною спробою. Однак саме прагнення надати неминучим змінам системного характеру викликало повагу.

Звісно, запропонований план був приречений на неминучий провал. Наприклад, ситуативні політичні спільники «наших українців», комуністи аж ніяк не могли підтримати жорсткого курсу на ліберальну економіку і безваріантну інтеграцію в Європу. Представники фракції КПУ навіть попросили своїх партнерів по коаліції зняти договір із порядку денного. Щоб умовні союзники знову не перетворилися на безумовних ворогів. Після того, як у портфелів глав комітетів з’явилися власники, умовності було відкинуто. Симоненко гучно заявив, що ніякої «четвірки», виявляється, й не було, а була лише «узгоджена позиція чотирьох фракцій із питань участі в обранні керівництва Верховної Ради». Щоб не залишалося жодних сумнівів, Петро Миколайович обізвав і «Нашу Україну», і блок влади однією й тією ж політичною технологією. Та річ не тільки в ідеологічних розбіжностях. На цю думку наводить та обставина, що невдовзі після фактичного «політичного розлучення» з тимчасовими соратниками комуністи винесли на суд політичної громадськості свою версію договору, яка, до речі, багато в чому повторює «канонічний текст».

Ніхто не хоче поступатися. У цій фразі міститься одна з ключових причин неприйняття первинно прийнятного тексту практично всіма. Окремі представники усе ще «Єдиної України» у розмові з автором цих рядків зізнавалися, що концептуально не мають нічого проти переважної більшості декларацій, уписаних у документ. Однак ставити свої автографи під запропонованою схемою не квапилися. І річ навіть не в тому, що пропозиції «НУ», наскільки відомо, не викликали особливого захоплення в Леоніда Даниловича. Просто ніхто не хотів пов’язувати себе жодними зобов’язаннями, ніхто не хотів віддавати Ющенкові ініціативу. Бо всі сприймали розроблений «нашими українцями» механізм як спосіб зробити Ющенка прем’єром. А гіпотетичне прем’єрство Віктора Андрійовича сприймали як достроковий старт президентської кампанії. «Єдиністи» стверджували, що вимога зробити його прем’єром була головною умовою, яку керівник «НУ» ставив під час переговорів, коли було зроблено спробу ув’язати кадрові призначення і підписання договору про спільні дії.

Представники «наших» цю інформацію категорично заперечували. Однак несподівано вона отримала підтвердження з вуст відносно надійного (порівняно з комуністами) союзника Ющенка — Юлії Тимошенко. Юлія Володимирівна і раніше не дуже поштиво відгукувалася про ідею підписання договору про спільні дії. Лідер «БЮТ» називала його «скромною спробою прикрити бажання співробітничати з «Єдиною Україною» та владою» і відкрито заявляла, що керована нею фракція документа не підпише, бо вона та її колеги і так «давно знають, що слід робити в Україні в політичному, економічному і соціальному секторах і без договору». Однак днями «залізна леді» опозиції пішла ще далі, повідомивши в інтерв’ю газеті «Сегодня», що «ідея про договір виявилася дуже продуктивною для команди Президента... Те, що ця ідея народилася там, жодних сумнівів немає. А потім її просто красиво упакували в кольорову обгортку і подарували Віктору Андрійовичу через його найближчих співробітників. Договір з умовою призначити Віктора Ющенка прем’єром був блискучою політичною наживкою, що зруйнувала всі шанси опозиції впливати на процеси в парламенті...»

Анітрохи не ідеалізуючи Ющенка (вашого покірного слугу важко запідозрити в зайвій симпатії до Віктора Андрійовича), все ж ризикну припустити, що для нього створення рівного ігрового поля і написання чітких правил гри означало все-таки більше, аніж конкретне гравецьке амплуа. Ризикну стверджувати, що в команді Ющенка (за всієї її очевидної різношерстості) було чимало тих, хто поділяв таку філософію.

Втім, можна припустити й те, що у фракції Віктора Андрійовича перебували й ті, хто дотримувався інших поглядів. Наскільки відомо, лобіювання ідеї договору вождь доручив трьом особам — Роману Безсмертному, Петрові Порошенку і Юрію Костенку. За наявною інформацією, перший вів переговори із союзниками по коаліції, двоє інших «зондували» грунт у стані ворога — у провладних фракціях і в президентській адміністрації. Резонно припустити, що хтось із них від імені Ющенка міг «закинути» інформацію про прем’єрські амбіції лідера «НУ». Можна припустити й те, що цей хтось керувався не стільки інтересами свого патрона, скільки турботою про власний бізнес. Навряд чи Віктор Андрійович мав би сьогодні реальну користь зі свого прем’єрства, але те, що він був би в силах «підперти» чиюсь комерцію — поза всяким сумнівом.

Описане вище — гіпотеза, не більше. Але гіпотеза дуже правдоподібна. І це, і слова Тимошенко, і вчинки комуністів, і підозри «єдиністів», і сумніви соціалістів — усе це докази того, що навіть ті депутати, котрі щиро вірять у перемогу політичного «фейр-плей» поки ще не вірять один одному. А в те, що його вигадали на Банковій, не вірю особисто я. Те, що президентська команда могла використовувати — припустимо. Але уявити, що Кучма, який живе у своєму вчорашньому дні, міг підказати своїм опонентам, як облаштувати завтрашній день країни! Незбагненно. І те, що Литвин публічно підтримав ідею договору говорить саме про те, що Банкова до нього жодного стосунку не має. Президентська команда не любить «світити» свої комбінації.

Договір у його «канонічному» варіанті наказав довго жити. У самій «Нашій Україні» буквально до вчорашнього дня знаходили лише одне застосування — документ пропонується трансформувати в декларацію про спільні дії трьох фракцій — «НУ», «БЮТ» і СПУ. Сумнівно, що цей план буде реалізований.

Та, хоч як дивно, договір не помер остаточно. Президентські «імплементаційні» розвідки і розмірковування про «чинну більшість» і «коаліційні уряди» наштовхнули прибічників найрізноманітніших політичних сил на здорову думку — виокремити з документа кілька позицій, що можуть стати основою іншого «вузькоформатного» договору.

Повним ходом почалася робота над черговою версією пропорційного виборчого закону. Давайте згадаємо, що вищому законодавчому органу минулого скликання забракло зовсім небагато для подолання президентського вето і щасливого позбавлення від змішаної системи. Причому багато хто з голосуючих проти зміни виборчої схеми не приховували своїх симпатій до пропорційної моделі. І майже не приховували того, що на їхнє волевиявлення вплинули «згори».

Давайте згадаємо і те, що (відповідно до згадуваного опитування «ДТ») п’ять із шести блоків і партій, які потрапили в нинішній парламент, публічно розписалися у своїй пристрасті до партійних виборів. Проти висловилися лише «єдинники». Та, схоже, їхня точка зору також зазнала зміни. 5 червня перший номер блоку влади (і за сумісництвом спікер) Володимир Литвин заявив: пропорційна система прогресивніша від змішаної хоча б тому, що остання суттєво ускладнює вирішення організаційних питань у Верховній Раді, зокрема питання розподілу керівних постів.

Одне слово, у Верховній Раді вже набирається певна кількість прибічників реалізації такого плану: ухвалення пропорційного закону — закріплення поняття «парламентська більшість» з одночасним позначенням прав опозиції — затвердження механізму, відповідно до якого саме більшість формує уряд, компенсуючи «збитки» меншості кріслами голів парламентських комітетів.

Всі ці позиції означені в договорі. І така, «усічена», версія має лякати Президента (який усе ще є серйозним стримуючим чинником для багатьох) набагато менше за версію початкову. Бо «укорочений» варіант договору остаточно не уточнює коло повноважень глави держави, не зазіхає на його право намагатися всіма керувати і ні за що не відповідати. Президент знає, що кулуарні звичаї в цій країні означають набагато більше, аніж законодавчі норми. І його самозаспокоєність має надихати прибічників змін.

Коло прибічників цієї схеми поки що вузьке. Але хочеться вірити, що воно збільшуватиметься. Що втома від підлеглості людині, котра неминуче зійде зі сцени, досягне критичної позначки. Що ті ж «донецькі», виховані в суворих умовах не занадто цивілізованої конкуренції, зрозуміють, що «робити справи» прямо простіше, аніж через посередника. Який до того ж схильний до «кидків».

У цій схемі є одна вада. Запропонований механізм дозволяє створити правила гри на майбутнє — нинішній парламент з очевидних причин не зможе скористатися плодами своєї законодавчої праці. Адже внесення таких змін вимагає часу. І 2/3 голосів парламенту. І коли вони наберуться, коли ця, на сьогодні утопічна, схема, буде реалізована, це означатиме, що парламенту не варто боятися розпуску. Ба більше, ВР буде зацікавлена в саморозпуску і дострокових виборах. І не лише тому, що ця законодавча перемога підтвердить ослаблення впливу глави держави. А й тому, що перед кожною політичною силою буде реальна мета й реальні перспективи. Адже поле буде рівним, а м’яч — нарешті круглим. І нехай переможе найсильніший.

А сильному не годиться принижуватися перед тим, хто не хоче бачити власних слабкостей.