ЗАЛИВНА З РИБКІНИМ

«Якщо вдарять в око вас, мимоволі скрикнете.

Вдарять раз, ударять два, ну, а потім звикнете».

Іван Рибкін, кандидат
у президенти РФ
на прес-конференції в Києві, 4 березня 2004

Такої дивної і безглуздої історії в Україні не траплялося давно. Зникнення два тижні тому опозиційного кандидата в президенти Росії Івана Рибкіна, яке перші три дні здавалося тривожним сигналом, тепер обернулося трагікомічним фарсом. І найбільш неприємним виявилося те, що в чужу і, за всіма прикметами, не зовсім чисту гру вплуталися два народних депутати України з фракції, лідер якої закликає соратників демонструвати моральну політику. І питання не в тому, що грати в ігри з Березовським непорядно, — ігри можуть бути різні. Проблема в тому, що грати з ним — це майже напевно залишитися в програші, що добре розуміють політики досвідчені і що слабко усвідомлюють політики самовпевнені.

Однак повернімося до Рибкіна, який спочатку всіх злякав, включно з власною сім’єю, потім усіх спантеличив, заявивши, що з’їздив у Київ відпочити з друзями, зрештою — багатьох розлютив, сказавши, що в Києві мав зустрітися з Масхадовим, і в результаті всіх насмішив, заявивши, що його в столиці України погані хлопці накачали наркотиками. А вся історія в результаті коштувала йому відмови від домагань на російське президентство.

Саме тому другий приїзд у Київ Івана Рибкіна цього тижня дехто пояснив тим, що в Івана Петровича почалася ломка і він повернувся по нову дозу. Втім, ця версія не підтвердилася, оскільки кандидат у президенти Росії заявив, що його кров чиста, що, у принципі, не стало новиною, особливо для СБУ. Вона чомусь близько двох тижнів протримала у слідчому ізоляторі брата Романа Безсмертного — Сергія, що явно не виявляв садистських схильностей і має шкідливі звички, далекі від наркозалежності, та фінансиста Ігоря Керезя, інтелігента, який уже з огляду на виховання та релігійні переконання не міг бути пов’язаний із Масхадовим або чеченськими терористами.

Навіщо Іван Петрович Рибкін, формальний претендент на вищу державну посаду Російської Федерації, вдруге прибув у Київ — тепер уже з Лондона, залишиться загадкою для багатьох. У тому числі і для слідчого Генеральної прокуратури України в особливо важливих справах Миколи Лелюка, який увесь четвер гасав по Києву, безуспішно намагаючись вручити московсько-лондонському гостю повістку про виклик пана Рибкіна І.П на допит як свідка у справі про викрадення пана Рибкіна І.П. Недовикрадений кандидат віддав перевагу спілкуванню з пресою. Їй він теж сказав небагато, активно ухиляючись від конкретних відповідей, у чому йому агресивно допомагала керівниця передвиборного штабу Ксенія Пономарьова.

Але навіть дещиця сказаного видавалася абсолютним маренням. Виявляється, він нікуди не зникав і нізвідки не з’являвся (бо «це прерогатива нечистої сили»), а перший — розсекречений — візит у Київ Івана Петровича був одним із тактичних ходів для «реалізації головного пункту моєї передвиборної програми — припинення війни в Чечні»! Чим саме могли допомогти колишньому секретарю Ради безпеки Росії в такій благородній справі два українських парламентарі, їхні помічники та родичі, Рибкін конкретизувати не став. Тому причина перших відвідин української столиці добряче скидалася на авантюру втомлених від «ялівцевої» жителів села Пєтушкі з роману Венедикта Єрофєєва, які вимагали від британського прем’єра Гарольда Вільсона прибрати «дурнувату канонерку» із затоки Акаба. Може, я не маю рації, але після київського рандеву не було чутно про розпорядження чинного президента РФ негайно вивести війська з Чечні.

Швидше, події навколо Рибкіна можуть підштовхнути Путіна до відкриття ще одного фронту — антиющенківського, оскільки на слово «Березовський» Володимир Володимирович хапається за маузер. Українські міжусобні війни його цікавлять так-сяк, а ось підсобництво особистим ворогам Путін ігнорувати не зможе. Дивно, що ці досить нескладні висновки не утримали найближчих соратників Віктора Ющенка від участі в забезпеченні частини так до кінця нікому й не зрозумілого плану найбільшого майстра політичної інтриги та провокації.

Відомо, що основним аргументом, який дозволяє вивести на чисту воду учасників і організаторів лжевикрадення Рибкіна, стали надруковані в «Московском комсомольце» записи телефонних переговорів Бориса Березовського, Давида Жванії, братів Безсмертних, Ігоря Керезя й Івана Рибкіна. Згодом жодна зі структур не взяла на себе відповідальність за ці записи. Як мовиться, декадебізація в дії: Генпрокуратура отримала плівки від СБУ, СБУ — від ФСБ, ФСБ — від журналіста «Московского комсомольца», а він, у свою чергу, поштою. Напевно, Березовський надіслав...

Що означали оприлюднені записи розмов? Сам факт чергової появи роздруківок розмов нікого не здивував би. У межах СНД за останні три-чотири роки їх з’являлося стільки, що право на таємницю листування і телефонних переговорів уже мало хто сприймає всерйоз, а політика «у цивільному» стає дедалі впливовішою та популярнішою. Але є, правда, одне «але» — газета продемонструвала, що прослуховували народних депутатів України. І річ зовсім не в тому, що Роман Безсмертний і Давид Жванія — люди з близького оточення лідера «Нашої України». Питання — на якій підставі розмови Рибкіна та народних депутатів України прослухували вже тоді, коли галасу з приводу зникнення кандидата ще ніхто не зчиняв. Перелічені розмови свідчать, що Рибкіна «вели» з самого початку. Коли вірити СБУ, що їхнє відомство ні при чому, залишається тільки одна структура, яку могли зацікавити переміщення Рибкіна. І це явно не Мі-5. Виходить, ФСБ Росії, що, за всіма ознаками, стежила за переміщеннями на маршруті Москва—Калуга, вільно «вела» змовників і на території суміжної держави. А що ж тоді робили вітчизняні чекісти, які за посадою зобов’язані забезпечувати конфіденційність переговорів державних діячів, що ними є всі народні депутати, незалежно від позиції стосовно влади?

Тут два варіанти. Або махровий непрофесіоналізм, або транснаціональний холдинг «СБУ—ФСБ» не є виплодом чиєїсь хворої уяви. І перше, і друге свідчать про загрозу українським національним інтересам, яка йде безпосередньо від тих, хто має забезпечувати їх захист. Не слід зайвий раз нагадувати, що парламентарі мають доступ до документів, які становлять державну таємницю. І якщо держсекрети досі ще не здубльовані в папках кабінетів на Луб’янці, а ФСБ не заощаджує на засиланні власних резидентів у Київ, то хто після нинішньої шпигунської епопеї зможе гарантувати надійність зберігання таємної інформації?

Запитання по ходу «справи Рибкіна» виникає і до Генеральної прокуратури. Чому, розслідуючи «викрадення», там моментально долучили до справи записи телефонних переговорів, отримані, м’яко кажучи, не найбільш законним шляхом, тоді як записи майора Мельниченка проходять експертизу роками?

Наслідки всієї цієї історії вже почали прояснятися. Для Росії вона стала елементом передвиборної кампанії в частині дискредитації одного з кандидатів-опозиціонерів розіграною комедією з участю українців, до яких у Росії нині ставляться не дуже дружелюбно. У Москві співробітництво з Березовським викликає реакцію, схожу з тією, що в Україні — закиди в підсобництві Павлу Лазаренку. Але в Україні факти контактів з англійським пацієнтом вираженого негативного відтінку не мають. Можливо, цим мотивом і керувалися Жванія з Безсмертним, заходячи в контакт із Борисом Абрамовичем. Чого хотів БАБ — ясно. Допекти Путіну. Що могли отримати українські «подільники» Березовського, можна тільки здогадуватися. Рибкін на прес-конференції в Києві сказав: він не думав, що створить проблеми київським друзям. А ті про наслідки, швидше за все, теж не замислювалися.

По-перше, конспіраторів і розробників плану «на всі випадки» з них не вийшло. ФСБ загубила київський слід Рибкіна тільки після переїзду того в нову квартиру з будинку на Лютеранській (до речі, за сто метрів від адміністрації Президента України). Саме тоді, звісно, через випадковий збіг обставин, в одному з інформагентств з’явилося повідомлення про те, що Рибкіна, мовляв, бачили в Києві і він зустрічався з представниками української опозиції. Доти учасники операції були впевнені в конфіденційності всього, що відбувалося. Хоча кому-кому, а їм після всіх вивалених за останні роки на-гора «компроматів» із голосами представників «Нашої України» вже точно годилося розуміти й пам’ятати про наявність «ковпака». Гостя вони конспіративно називали «дівчиною», мимоволі вживаючи чоловічий рід, і були змушені зупинитися тільки після того, як в українській столиці почали пильно вглядатися в обличчя невисоких шатенів. Рибкін негайно відлетів у Москву, а потім у Лондон, де не зорієнтувався, навіть попри присутність Березовського—Єленіна, і, мабуть, дотримуючись рекомендацій попереднього плану, розповів про страшну київську халепу з накачуванням наркотиками і катуваннями. А повернувшись через два тижні у «матір міст руських подякувати київським друзям за теплий і дружній прийом», категорично відмовився згадувати про свої ж слова, сказані в Лондоні.

По-друге, авантюра з Рибкіним тепер дасть Кремлю черговий привід підтримати боротьбу проти лідера політичної сили, де є люди, що контактують із Березовським.

Чи знав Ющенко про маневри Жванії та Безсмертного? Судячи з наявної інформації, навіть не здогадувався! Звідси — по-третє: взаємна недовіра соратників «Нашої України» посилиться і може призвести до внутрішніх перетасовок та конфліктів, які будуть лише на руку опонентам Віктора Андрійовича, що зі шкури пнуться, лиш би довести відсутність чистоти помислів у його оточенні.

Усередині «НУ» від цієї історії злякано відмахуються. Давид Жванія обмежився скупими коментарями-підтвердженнями зустрічі двотижневої давності, а Роман Безсмертний, за словами його колег по фракції, мовчки занедужав. Ющенко опинився в дуже неприємній ситуації, оскільки тепер йому доведеться витримати не одну серйозну розмову з рештою нашоукраїнців, яким вищезгадані події радощів не принесли. Не допоміг і дуже шляхетний вчинок Рибкіна, що прилетів відразу після московської публікації до Києва підтримати друзів. Те, ЯКИМ був другий візит, довело: краще б Рибкін проявив шляхетність якось інакше. Але сам факт загадкового другого пришестя може тільки підтвердити близькі стосунки українських друзів Рибкіна з Березовським красномовніше за будь-які роздруківки телефонних розмов Бориса Абрамовича з Давидом Важаєвичем. БАБ і шляхетність — поняття малосумісні. Грати з цією людиною втемну — ризикувати по-крупному. Адже у свої плани пан Єленін ніколи і нікого не втаємничує до кінця.

А якби Рибкін справді згинув чи «зник», а потім, скажімо, з’явився перед виборами з виснаженим виглядом і підірваним «наркотиками» здоров’ям, сліди все одно вивели б спеціально навчених людей на «добрих київських друзів». І може, слава Богу, що все обійшлося лише насмішкою.

В Україні базовими правилами політології нехтують занадто часто, тому доводиться ставати мимовільним свідком історій, що їх могло б і не бути, якби бажання вчитися на чужих помилках узяло гору над прагненням самому стати хрестоматійним прикладом. Або над бажанням брати приклад плетіння інтриг у тих, кого критикуєш, замість того, щоб займатися кориснішими справами. І це стосується не тільки безпосередніх учасників дивного, безглуздого і невдалого спектаклю з блазнем у головній ролі.