Заглиблюємося…

Відповідати на запитання, що відбувається в Україні і до чого рухається країна, стає дедалі складніше і суспільству, і послам, і експертам, і резидентам. Війна у верхах, жертвами якої стають політичні фігури, реформи, економічні пріоритети і прості громадяни, — у розпалі.

Політичні домовленості, досягнуті за завісою підготовки Універсалу між президентом України і Рінатом Ахметовим, не виконуються. Ні миру, ні теплої ванни. Причому обидва політики опинилися в однаковій ситуації: маючи неслабкий арсенал важелів впливу, вони не в змозі послабити напругу у протистоянні. З-під контролю виходять і люди, і ситуація. Досягаючи домовленостей, Ахметов хотів стабільної ситуації в країні як запоруки зростання капіталізації бізнесу. Ющенко — спокійної ситуації у країні як запоруки поваги статусу. У результаті обидва не отримали бажаного і відреагували на останні події однаково пасивно: Ахметов не з’явився на президентську зустріч із бізнесменами і не взяв участі в голосуванні проти помаранчевих міністрів. А Ющенко бився за своїх міністрів з такими ж енергією й рішучістю, як ЄС і НАТО б’ються за членство України в цих організаціях.

Проте на цей час немає передумов, які дозволяли б вважати, що боротьба за повноваження у трикутнику прем’єр-парламент-президент зменшить оберти. Тільки запас уже виписаних і готових до запуску звернень у КС чого вартий! Навіть якщо комусь із гравців спаде на думку здатися, оточення не дасть такої можливості.

Безглузда, з погляду сутнісного наповнення, боротьба негативно позначатиметься на рейтингах усіх, хто бере в ній участь. Однак це півбіди. Внаслідок метушні у верхах під лід невизначеності і дедалі більших ризиків занурюється вся країна. Щоправда, у каламутних водах боротьби всіх із усіма можна надзвичайно ефективно браконьєрствувати. Закритість Кабінету міністрів, гицельський підхід до прийняття рішень, суб’єктивний контроль над правоохоронцями також сприяють цьому повною мірою.

На сьогодні абсолютно не виправдала себе гонка озброєння інтелектом, розв’язана Банковою і Грушевського. Ні Кабінет міністрів, ні секретаріат президента, ні апарат РНБОУ поки що не видали на-гора жодної нової проривної ідеї. Ні там, ні там зібрані в апаратах і радниках яйцеголові не запропонували свіжих і чітких стратегічних ініціатив. Що примушує припустити: хоч би якими потужними були батарейки, а якщо лампочки перегоріли, то вони не світитимуть. Екс-міністри, екс-віце-прем’єри (не кажучи про політиків і чиновників, які несуть реальну відповідальність) були втягнуті у банальну боротьбу за повноваження. Але для чого потрібні ці повноваження президентові і прем’єру? Що таке корисне, нове і проривне вони хочуть звершити? Ручками поділити бюджет чи розставити коми в директивах?

Внизу не розуміють, чому нагорі замість дієслів «реформувати», «підтримати», «розвивати», «об’єднувати» звучать — «оскаржити», «дотиснути», «ветувати», «контролювати», «купити», «дерибанити».

Зростання цін і тарифів примушує з тривогою стежити за діями політиків навіть тих людей, котрі намагаються йти по житті, не розраховуючи на державну милицю. Адже сьогодні гаманці переважної більшості громадян дуже чутливо реагують на те, якими наслідками знаменуються ті чи інші дії влади.

Поки що жертвами нинішніх боїв стають усі слова про об’єднання і стабільність. Ситуація дискредитує всі сторони, а крім того, слугує димовою завісою, яка приховує здачу позицій, відвойованих Майданом. Чесні вибори? Це де, у Черкасах!? У Кіровограді? Свобода слова? А ви не помічали, як різко протягом останнього тижня змінилася тональність мовлення кількох центральних каналів?

Стратегія самознищення реалізовується не лише в сутичці політичних сил, а й усередині їх самих. Зростає напруга в таборі антикризової коаліції. Президент б’є горшки зі своєю політичною силою в парламенті. Члени команд, як і в мирний час, лупцюють одне одного, борючись за близькість до головних тіл.

У результаті соціологія свідчить: країна не має жодного уявлення про свій завтрашній день. І на сьогодні песимізму вже більше, ніж оптимізму. Відповідаючи на запитання: «Які відчуття у вас переважають, коли думаєте про майбутнє України?», лише 34,4 відсотка сказали — надія. Друге відчуття — 31 відсоток — тривога. Оптимізм відчувають 20 відсотків, інтерес — 17, страх — 16, розгубленість — 15. Безвихідь відчувають 14 відсотків, а впевненість — 9 відсотків. Задоволення — 2 відсотки і радість — 1 відсоток. Палітра почуттів широка й показова. Але що надзвичайно важливо — байдужість до завтрашнього дня країни відчувають лише 6 відсотків.

Зниження політичних рейтингів і висока стабільність рейтингів новин, швидше, свідчать про те, що люди не стали байдужими до подій у країні. Вони стають байдужими до лідерів, відповідальних за ці події.

До всіх своїх проблем Україна не має авторитетного загальнонаціонального лідера. Більше того, у неї немає нікого, хто б міг сьогодні сказати хоча б так: «За мною півкраїни». Якби президентські вибори відбулися наступної неділі, то за Віктора Януковича віддали б голоси 24 відсотки, за Юлію Тимошенко — 19, за Віктора Ющенка — 8, за Мороза — 4,5 відсотка і за Симоненка трохи менше. Зате проти всіх проголосувало б 11,2 відсотка; заявили, що не підуть на вибори, 7,4; вагаються з відповіддю 11,2 відсотка.

Дедалі більше людей, незалежно від того, на яких Майданах стояли, розуміють, що вони нікому не потрібні. Добре, якщо про них згадають перед виборами. А втім, можуть згадати й тоді, коли безвідповідальне нагнітання пристрастей спровокує протистояння в суспільстві. І якщо нічого не зміниться й розумного знаменника у діях опонентів не буде знайдено, то протистояння завершиться не в Конституційному суді, не в сесійному залі, не за круглим столом, а на майдані. І шансів, що воно буде мирним, — не дуже багато.

Як багатий на політичні сутички тиждень позначиться на рейтингах політиків — соціологи ще мають відстежувати. А ось рейтинг країни — опуститься, безперечно . Чому? На це запитання ми спробували відповісти у нашому матеріалі.

Читайте на 2—3-й стор.

Реєстр підпалених рейхстагів

Бій за владу в Україні являє собою сукупність стратегічних воєнних операцій, локальних сутичок, партизанських вилазок і дрібних диверсій. Приводи для сутичок парламентська більшість, уряд і опозиція знаходять щодня. За своєю суттю ці приводи можна поділити на три групи. Першу групу породив об’єктивно болючий процес перерозподілу повноважень, що розпочався після повноцінного вступу в силу конституційної реформи, яка урізала права президента й наростила відповідно повноважні м’язи уряду й Раді. Другу групу проблем породили білі плями в недосконалій Конституції: на плацдармах неурегульованих законів свій прапор намагаються встановити і прем’єр, і президент. І нарешті до третьої групи протиріч належать суб’єктивні чинники: образливі для статусу опонентів дії, що зачіпають їх за живе і напружують атмосферу. Ми коротко нагадаємо читачам перелік спірних питань, на переможне вирішення яких політична еліта витрачає левову частку свого часу, ресурсів і зусиль. І кожен читач нехай для себе позначить хрестиком ті з пунктів, які визначають якість його життя і рівень його свобод.

Отже, конфлікти викликають:

Прагнення прем’єра звузити коло питань, які виносяться на розгляд РНБОУ і прагнення президента за допомогою рішень РНБОУ коректувати дії Кабміну.

Тема контрасигнації указів президента; блокування реалізації рішень РНБОУ за допомогою контрасигнації; невиконання указів президента.

Прагнення провести свій варіант закону про Кабінет міністрів. Два законопроекти, підготовлені урядом і секретаріатом президента, містять набір прав і обов’язків Кабміну, що відрізняються один від одного, і відповідно різний погляд на перерозподіл неурегульованих Конституцією повноважень у сфері виконавчої влади.

Множинні звернення до Конституційного суду всіх опонентів, так само як і боротьба за формування лояльної суддівської більшості в цьому органі.

Спроба позбавити президента права ветувати бюджет, реалізована у зверненні до Конституційного суду по відповідні роз’яснення.

Різні погляди на прийнятий парламентом і заветований президентом закон про господарюючі структури. В основі протистояння лежать зокрема й корисливі інтереси представників обох сторін стосовно контролю над прибутками «Укрнафти».

Неможливість сторін визначитися зі ступенем їх впливу на долі керівників адміністрацій усіх рівнів. Президент не затверджує тих голів адміністрацій, яких вносить уряд. Президент затверджує голів адміністрацій без подання Кабміну. Президент не знімає з посади голів адміністрацій, яким висловили недовіру дві третини місцевих рад. Кабінет міністрів не запитує в місцевих рад пропозиції щодо внесення на затвердження президентові кандидатів на посади керівників держадміністрацій.

Боротьба за Конституцію. Представники антикризової коаліції заявляють про необхідність скасувати посаду президента як такого. Або внести зміни до Конституції, відповідно до яких президент має обиратися парламентом. Представники опозиції та пропрезидентських сил заявляють про намір звернутися до Конституційного суду з метою скасувати реформу і повернути президентові його повноваження. Сам президент повідомляє про створення конституційної комісії, покликаної оптимізувати Основний Закон. Уряд і антикризова коаліція відмовляються делегувати представників до складу цієї комісії.

Прагнення антикризової коаліції за підтримки прем’єра позбутися від помаранчевих міністрів, що перебувають в уряді за формальною і неформальною президентською квотою. Основні цілі — Тарасюк, Луценко, Гриценко. Основні завдання — корекція зовнішньополітичного курсу; перетворення МВС на засіб політичної й бізнесової конкуренції; безконтрольний доступ до майна армії — насамперед до землі.

Боротьба за контроль над правоохоронними органами й Генпрокуратурою.

Виплата податку на додану вартість, здійснювана за привілейованими адресами і в ручному режимі.

Підготування урядом судових позовів до президента. Реалізація ініціативи глави Мін’юсту відкладена для проведення додаткового раунду переговорів із Банковою. Предмет позову — непризначення президентом поданих Кабміном голів адміністрацій різного рівня.

Обрізання інформаційного потоку про те, що відбувається у країні в цілому й у різних відомствах і міністерствах зокрема. Секретаріат президента відчуває інформаційний голод.

Різний погляд на прийнятий антикризовою коаліцією урядовий податковий пакет. Відмінність у поглядах на формування бюджету і пріоритети його видаткової частини.

Прагнення Кабінету міністрів позбавити президента можливості впливати на управління справами і неприховане бажання перепідпорядкувати ДУСю Кабміну.

Боротьба за призначення глави Укрспецекспорту і контроль над спецпостачальником.

Бюрократичне протистояння апаратів.

Ігнорування під час міжнародних візитів і зустрічей міністрами й прем’єром норм, що передбачають необхідність узгоджувати з МЗС і президентом директиви на переговори.

Сутичка за столицю. Оточення президента і прем’єра підтримують протиборчі сторони в боротьбі за владу й ресурс Києва. Головне місто країни стало полем для армрестлінгу.

Часте й демонстративне ігнорування членами Кабміну протокольних норм, що передбачають присутність представника уряду під час проводів і зустрічей президента в аеропорту.

Відмова Віктора Януковича поступитися главі держави кріслом головуючого на засіданні Кабміну. Цей протокольний скандал, за ідеєю, закрив главі держави шлях у будинок на Грушевського. П’ятим колесом до воза Віктор Ющенко сидіти на засіданнях Кабміну не має наміру.

Ігнорування прем’єром зустрічей із президентом. Віктор Янукович у день оголошення рішення «Нашої України» про перехід в опозицію в призначений час не з’явився на зустріч із президентом країни, не утруднивши ні себе, ні клерків сповістити Ющенка про скасування зустрічі. 22 листопада прем’єр разом з усіма міністрами від антикризової коаліції не з’явився, попри запрошення Віктора Ющенка до Маріїнського палацу, де в специфічній для Майдану, але не для протоколу, формі проходило святкування Дня свободи. 25 листопада, у день пам’яті жертв Голодомору, прем’єр України знову проігнорував запрошення, не прийшовши на жалобний мітинг.

Це далеко не повний перелік, але й наведеного досить для того, щоб усвідомити масштаб і напругу боротьби, яка захлеснула владний олімп.

А ти хто такий?

Загалом, очевидно, що не особистий конфлікт Тарасюка з Януковичем і не протистояння МЗС і Кабміну стали причиною скандалу навколо ледь не скасованого візиту прем’єра до Сполучених Штатів. Цей скандал став лише однією з проміжних ланок ланцюгової реакції дедалі наростаючого протистояння. Одним із пластів багатошарових проблем, які виринули на поверхню публічності.

Вочевидь президентська сторона вирішила, що підготовка до запланованого візиту Віктора Януковича до США — найвдаліший момент для розставляння крапок над «і» у питанні керівництва зовнішньою політикою та її здійснення, а також повернення прем’єра та очолюваного ним органу в рамки Конституції та законодавства України. Інакше кажучи, терпець урвався, і цього разу вже президент вирішив продемонструвати, «хто в домі хазяїн». Хоча б у питаннях зовнішньої політики. А публічні заяви віце-спікера Адама Мартинюка про те, що в США Янукович виражатиме позицію не президента, а уряду та коаліції, а також міркування на тему «хто під ким ходить», тільки посилили рішучість Банкової.

Як відомо, ще 13 листопада президент видав указ, відповідно до якого Кабмін до 22 листопада мав подати на затвердження главі держави проект директив делегації України на заходи в рамках робочого візиту прем’єр-міністра до США. І хоча В.Янукович тепер покладає провину за невчасну підготовку цього документа на МЗС, наші джерела і на Банковій, і на Михайлівській в один голос стверджують, що на Грушевського принципово проігнорували оформлену указом вимогу президента і затверджувати директиви у президента зовсім не збиралися. Попри кілька телефонограм-нагадувань із секретаріату глави держави.

Однак наприкінці дня 20 листопада (тобто за півтора дня до визначеної указом дати) в МЗС таки надійшло доручення уряду терміново підготувати проект директив. Бюрократичною мовою під терміном «терміново» слід розуміти сім робочих днів. МЗС підготував і передав на Грушевського документ раніше, до 24 листопада, проте далі, на Банкову, він так і не потрапив. Що й послужило минулого вівторка для президентської сторони (секретаріату та МЗС) формальним приводом провести з Вашингтоном і американським посольством у Києві напружені консультації, кінцевим результатом яких стало вручення послу Тейлору ноти про перенесення візиту українського прем’єра. Крім того, за інформацією «ДТ», офіційний представник Вашингтона отримав відповідний лист президенту США Дж.Бушу, про зміст якого ми можемо тільки здогадуватися, але який складав «єдиний пакет» із дипнотою. Не можна сказати, що американці були в захваті від такої ситуації, проте навряд чи їх улаштував би й варіант, якби Україна знову заговорила кількома голосами, і брюссельська історія повторилася б і у Вашингтоні. Тож, як повідомив уже наступного дня на брифінгу заступник президентського секретаріату Олександр Чалий, «американська сторона дала нам чіткий сигнал, що формально вона, безумовно, діятиме відповідно до положень міжнародного права, і кінцевою волею Української держави вважатиме ноту, ініційовану президентом України». Уже пізно ввечері у вівторок Вільям Тейлор зателефонував українському прем’єру, що, мабуть, відіграло неабияку, якщо не вирішальну роль у тому, що наступного ж дня директиви було узгоджено на засіданні Кабміну і передано на затвердження президенту, що той не забарився зробити, щоправда, внісши в документ деякі косметичні зміни.

Першим про те, що прем’єр поїде-таки до Штатів, журналістам повідомив, вийшовши із засідання КМ, представник президента в уряді Арсеній Яценюк, котрий усе, що відбулося, чомусь назвав «непорозумінням». Хотілося б зрозуміти, що він, власне, вважав таким: чи то факт, що напередодні він стояв пліч-о-пліч із першим заступником глави МЗС Володимиром Огризком, котрий вручав американському послу ноту і лист Бушу, чи те, що з його відома відбулося витікання інформації на інтернет-сайти та в інформагенції, чи те, що після всього викладеного вище він називає все це «непорозумінням»...

Як справедливо хтось недавно зауважив, за демократію не можна боротися в масках Міккі Мауса. Адже значно розумніше було б того ж вечора після вручення ноти та листа Бушу скликати прес-конференцію і відкрито заявити журналістам, що у зв’язку з невиконанням прем’єром указу президента та його виходом за конституційні рамки візит Януковича до Сполучених Штатів переноситься (скасовується). Крапка. Адже, за нашою інформацією, із самісінького початку президент був налаштований саме на скасування візиту. Але Ющенко, як завжди, обмежився напівзаходами. І результат вийшов відповідний. Як завжди…

Вже після обіду в середу прес-служба МЗС, «у зв’язку з появою інтерпретацій у ЗМІ про можливість перенесення терміну візиту прем’єр-міністра В.Януковича до США» (підкреслення — авт.) офіційно повідомила, що візит прем’єра відбудеться в запланований термін. А фінальним акордом у цій історії зі щасливим кінцем став брифінг О.Чалого, котрий розставив необхідні акценти. «Проблему на сьогодні знято. Підтверджено ключовий принцип, який дає можливість нашій зовнішній політиці бути цілісною і єдиною, а також те, що президент здійснює керівництво зовнішньою політикою. Така практика буде продовжена й у майбутньому», — повідомив заступник глави секретаріату, давши зрозуміти, що й надалі на Банковій видаватимуть укази щодо зовнішньополітичної тематики, у тому числі й такі, що вимагають від уряду директиви на затвердження президента.

І тут немарним буде запитання, а чи потрібні взагалі директиви прем’єр-міністру? Адже, як звертають нашу увагу деякі експерти, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів, без пред’явлення повноважень державу може представляти президент, прем’єр і міністр закордонних справ. Переадресувавши це запитання О.Чалому, ми отримали роз’яснення, що згадана конвенція не зачіпає компетенції внутрішнього права встановлювати обмеження для того чи іншого представника держави на право викладення тієї чи іншої позиції у сфері зовнішньої політики. Такі запитання, підкреслив Чалий, регламентуються Конституцією і законодавством України. «У парламентських республіках директиви затверджуються прем’єром, а в президентських і парламентсько-президентських — президентом. І жодних протиріч із Віденською конвенцією тут немає», — пояснив відомий юрист-міжнародник. За його словами, існують дві принципові сфери, в яких виникає необхідність підготовки та затвердження директив — при укладанні міжнародних договорів (в Україні тут усе чітко врегульовано окремим законом) і при проведенні прем’єром, міністром закордонних справ, іншими членами уряду чи повноважними представниками держави міжнародних переговорів чи здійсненні ними інших актів у сфері зовнішньої політики. На думку О.Чалого, настав час, коли від президента незабаром вийде ініціатива про більш чітке врегулювання питань представництва нашої країни в міжнародних відносинах. Можна припустити, що незабаром ми зможемо ознайомитися з новим президентським указом, який регламентує порядок підготовки й затвердження директив у випадках, не пов’язаних із укладанням міжнародних договорів, а таких, що стосуються саме візитів, переговорів тощо.

Банкова хоче чітко дати зрозуміти (причому не тільки Януковичу та його команді, а й усім зарубіжним партнерам України): керівництво зовнішньою політикою країни президент здійснює одноосібно. Тут мають намір домогтися узгодження графіка всіх візитів прем’єра і сповнені рішучості відсторонювати від переговорного процесу будь-кого, хто здійснюватиме інший, а не президентський курс на міжнародній арені, та призначати на переговори з того чи іншого напряму своїх людей, які суворо дотримуються президентських директив.

Заздалегідь готуючись до наступу, Банкова та Михайлівська зо два тижні тому підготували, а МЗС розіслало у всі акредитовані в нас посольства і представництва міжнародних організацій циркулярну ноту, в якій увагу звертають на те, що, відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року та внутрішнього законодавства нашої країни, всі офіційні справи (включаючи запити про офіційні зустрічі з представниками органів держвлади України, повідомлення про підготовку візитів, переговори з програм цих візитів, пропозиції з укладання міжнародних договорів і т.ін.) мають вестися через Міністерство закордонних справ. Особливо в документі акцентовано таке: справи, що ведуться із порушенням зазначеного вище порядку, не вважатимуться такими, що мають офіційний характер.

На щит знову піднято президентський указ 1996 р. (ще кучмівський(!), оновлений і доповнений торік), відповідно до якого органи виконавчої влади погоджують з МЗС питання ініціювання закордонних візитів чи запрошення іноземних офіційних делегацій, а також виступи, офіційні заяви чи ініціативи міжнародного характеру, директиви, вказівки, технічні завдання тощо.

Необхідність знову голосно нагадати всім про цей указ гостро назріла в черговий раз. Узяти хоча б випадок із недавнім візитом прем’єра Фрадкова в Україну. МЗС був відрізаний Кабміном від його підготовки, але тут уже самі росіяни наполягли на тому, що візит відбудеться лише в тому разі, якщо запрошення буде оформлене належним чином, тобто нотою МЗС. Після чого Кабмін був таки змушений підключити зовнішньополітичне відомство.

Та й той факт, що розпорядженням уряду від 24 листопада до складу делегації для проведення візиту Януковича до США не були включені заступники міністра закордонних справ, не міг не обурити як Михайлівську, так і Банкову. Особливо з огляду на те, що при цьому до офіційної делегації ввійшли три народні депутати, два радники прем’єра і керівник його апарату, а в прес-пул включено 21(!) журналіста (президент торік брав із собою в Штати представників ЗМІ вдвічі менше). У результаті «неконфронтаційний процес відпрацьовування механізму співробітництва за умов парламентсько-президентської республіки» дійшов до взаємного маразму, і у відповідь на ігнорування Кабміном побажань включити до складу делегації, як це робилося завжди, заступника міністра закордонних справ, секретаріат президента, за деякою інформацією, «обірвав» телефони МЗС, вимагаючи не видавати дипломатичного паспорта керівникові прем’єрського апарату Сергію Льовочкіну (який за впливом на прем’єра впевнено конкурує з Рінатом Ахметовим). Зрештою під тиском президентського секретаріату та МЗС заступник міністра Володимир Хандогій був включений до складу офіційної делегації, яка готується відбути в Штати. Про що на брифінгу журналістів поінформував О.Чалий.

Повертаючись до питання про директиви, заступник голови секретаріату зауважив, що президент не збирається регламентувати кожне конкретне питання і вимагатиме на затвердження директиви лише з ключових питань зовнішньої політики. Наприклад, уже видано відповідний указ щодо підготовки директив на переговори з ЄС щодо нової базової угоди між Україною і Євросоюзом. За нашою інформацією, до нового року президентська сторона також має намір домогтися від уряду проекту директив на переговори в рамках ЄЕП, де має бути чітко прописано, що участь України в Єдиному економічному просторі обмежується лише створенням зони вільної торгівлі.

Чи виконуватиметься воля президента? Чи дотримуватимуться прем’єр і члени його уряду президентських директив? Коментуючи, зокрема, ситуацію з візитом до США, О.Чалий зауважив таке: «На сьогоднішній день немає причин для стурбованості, що прем’єр не виконає директиви під час візиту до Сполучених Штатів». «Ми показали сценарій можливих дій і дістали відповідний результат, який ставить крапку в цьому питанні. Президент має вагомі інструменти, щоб притягнути до відповідальності будь-яку посадову особу, якщо вона діє за рамками законодавства й у разі, якщо її дії шкодять Українській державі», — підкреслив заступник голови секретаріату.

На Банковій упевнені, що здобуто серйозну перемогу у відстоюванні конституційного одноосібного права глави держави керувати зовнішньою політикою. Однак у нас виникають серйозні сумніви як із приводу того, що в цьому питанні поставлено крапку, так і в тому, що президентські важелі справді дійові і він готовий жорстко і систематично їх використовувати.

Чим на сьогоднішній день може загрожувати прем’єру невиконання президентських указів або директив? Відповідно до нової редакції Конституції, президента позбавлено можливості знімати прем’єра. На Банковій кажуть про те, що у разі порушення директив може бути задіяна стаття Кримінального кодексу про перевищення службових повноважень. Але хто порушуватиме кримінальну справу проти прем’єра або членів його команди? Генпрокуратура під керівництвом Медведька? Крім того, новітня історія України містить дуже красномовні приклади: добре відомо, що свого часу на переговорах з підготовки документів про створення ЄЕП тодішній глава української делегації Микола Азаров грубо порушив видані йому директиви. Чи відповів він за це? Сьогодні Микола Янович чудово почувається в кріслі першого віце-прем’єра. Більш того, у секретаріаті президента (!), як і раніше, всерйоз розглядають його кандидатуру як глави делегації на переговорах із ЄС щодо нової угоди...

Другим дійовим президентським інструментом на Банковій вважають (як кажуть тамтешні мешканці) «перекриття волі з будь-якого питання», першою демонстрацією застосування якого і був намір глави держави перенести (скасувати) візит Януковича до США. Наскільки інструмент виявився дійовим? Так, директиви на цей візит президенту були подані. Але вже наступного дня, у четвер, прем’єр вирушив до Москви. Без жодних директив. Понад те, міністр закордонних справ почув про цей візит... від журналістів. Тільки після обіду у середу про поїздку прем’єра дізналося українське посольство в Москві. А в МЗС факс з інформацією про візит прийшов із Кабміну лише о 15.30, тобто менш як за добу до вильоту Януковича до Москви. До слова, жодного представника МЗС, крім посла Дьоміна, у прем’єрській делегації не було.

Знову роздаючи коментарі, заступник голови секретаріату А.Яценюк «заспокоїв» журналістів, що це, мовляв, неофіційний візит, та й окремого указу президента з приводу вояжу до Москви не було, і взагалі Янукович «туди їздить дуже часто»...

Проте краще б Арсеній Петрович утримався від коментарів хоча б із зовнішньополітичних проблем. Тому що, по-перше, Кабміном знову було грубо порушено указ президента 1996 р., відповідно до якого усі візити представників державної влади (включно з узгодженням їхніх програм) повинні готуватися за участі МЗС. По-друге, російська сторона демонстративно ігнорувала згадувану вище циркулярну ноту українського зовнішньополітичного відомства і вела підготовку візиту Януковича знову ж таки не через МЗС, а напряму. Це, відповідно до ноти, дає президентській стороні підстави вважати усі досягнуті в Москві під час цього візиту домовленості неофіційними і такими, що не мають юридичної сили.

Постає маса інших запитань. Наприклад, чому, попри перелічені порушення, на середину дня п’ятниці ми так і не почули якихось коментарів (крім яценюківських, звісно) ні з Михайлівської, ні з Банкової? І як представник президента може називати візит прем’єр-міністра неофіційним (до речі, віце-прем’єр Табачник назвав його робочим), якщо Янукович зустрічався як зі своїм російським колегою, так і з президентом Путіним і обговорював із ними майбутню зустріч глав України і Росії в рамках міждержавної комісії Ющенко — Путін, а також співробітництво наших держав у ЄЕП, проблеми енергетичної безпеки та інші важливі питання україно-російських відносин? Чи ці питання не належать до розряду ключових у зовнішній політиці України, про які говорив А.Чалий і з яких президент планує вимагати на затвердження директиви? Чому не було окремого указу щодо московського візиту Януковича? Може, президент, як і міністр закордонних справ, не знав про нього? Чи він регламентуватиме зовнішньополітичну діяльність тільки на західному напрямку, а на східному Янукович, «який часто їздить у Москву», може робити все, що йому заманеться? Ну, наприклад, передати росіянам українську газотранспортну систему. І чи можна тепер вважати зовнішню політику України в цьому контексті «цілісною і єдиною», а президента — її одноосібним керівником?

Команда Януковича зовсім не збирається здаватися і підпорядковуватися президентові у рамках його конституційних повноважень, як у це хочуть вірити на Банковій. І вчорашнє парламентське голосування 247 голосами за відставку Тарасюка стало ще однією «відповіддю Чемберлену». На час підготовки цього номера ще не було відомо, чи звернеться президент у Конституційний суд із відповідним поданням, щоб вияснити, чи була ця відставка легітимною. І хоча раніше повідомлялося про такі наміри глави держави, виникають певні сумніви в тому, що він до кінця відстоюватиме свого міністра, оскільки є підстави вважати: Бориса Тарасюка хотіли позбутися не тільки на Грушевського... Що, власне, вчора побічно і підтвердив глава президентського секретаріату В.Балога, заявивши, що президент має право ще раз внести кандидатуру Тарасюка на посаду міністра закордонних справ, але він може назвати й інше прізвище. У президента, багатозначно підкреслив Віктор Іванович, є для цього «достатній арсенал». «Ми діятимемо у правовому полі. Якщо сьогодні є рішення Верховної Ради про те, щоб відправити у відставку пана Тарасюка, він виконуватиме це рішення».

Переплавка Термінатора

Парламентське голосування з питання відставки міністра внутрішніх справ Юрія Луценка стало симптоматичним і обіцяло далекосяжні наслідки. Зокрема, виконавши роль лакмусового папірця, котрий виявив проблеми Блоку Юлії Тимошенко. Місяць тому його лідерка виступала проти створення тимчасової слідчої комісії з розслідування фактів корупційних дій і зловживання службовим становищем з боку окремих посадових осіб МВС, викладених у газетній публікації. Проте наближені до лідерки БЮТ голосували за ухвалення відповідної постанови. Позавчора, усупереч офіційній позиції фракції вже з приводу відставки міністра внутрішніх справ, голосували інші члени фракції БЮТ, переважно бізнесмени, у яких не можна було просто забрати картку, як це зробили з іншими норовливими, котрі пройшли до парламенту за списками БЮТу.

Таким чином, це голосування, вочевидь, надасть нового потужного імпульсу питанню про імперативний мандат, який давно непокоїть політикум. Є зрозумілою вимога будь-якої політичної сили, щоб ті, хто пройшов у парламент за її списком, підпорядковувалися рішенням фракції. З іншого боку, для суспільства в цілому така прив’язка кожного депутата до певної політичної сили, поза сумнівом, матиме виключно негативні наслідки.

Мабуть, нікого не треба переконувати сьогодні в тому, які реальні причини настільки пильної уваги до діяльності правоохоронних органів саме в цей напружений політичний момент. Статистичну звітність, до якої вдавалися опоненти в цьому спорі, взагалі залишимо осторонь. Бо специфіка міліцейської «цифірі» така, що на основі тих самих даних можна і у відставку відправляти, і державну нагороду за зміцнення законності вручати. Причому і перше, і друге можна зробити цілком обґрунтовано. Тому звернімося до конкретних пунктів обвинувачення.

Насамперед візьмемо на себе сміливість стверджувати, що не було в Україні міністра внутрішніх справ, якого не можна було б зняти з посади на підставі претензій, висловлених парламентською комісією Юрію Луценку, хоч через півроку після призначення, хоч через п’ять років роботи на чолі МВС. Нагадаємо, що ні суд, ні Генпрокуратура, котру важко запідозрити в симпатії до міністра внутрішніх справ, підстав для висунення претензій до нього не знайшли (щоправда, низку фактів вона ще досліджує). Таким чином, залишається зосередитися на претензіях парламенту.

Звіт слідчої комісії озвучив Володимир Сівкович (Партія регіонів). Єзуїтство організаторів дійства він засвідчив особисто — відверто й неодноразово.

Приводом для створення слідчої комісії стала відома викривальна публікація. Мовляв, не міг парламент оминути своєю пильною й неупередженою увагою такі жахливі факти. У даному контексті не станемо заглиблюватися в причинно-наслідкові зв’язки. Зазначимо лише, що дуже похвальне прагнення народних обранців настільки чуйно реагувати на викривальні публікації ЗМІ має дуже вибірковий характер. Парламент чомусь не зацікавився аж ніяк не менш обґрунтованими публікаціями з приводу діяльності голови правління НАК «Нафтогаз України» Ю.Бойка, котрі неодноразово виходили в «ДТ». А також «трудові подвиги» цілого ряду інших героїв наших статей, цілком гідних стати фігурантами як мінімум парламентського розслідування. Але цього чомусь не сталося. Дуже показове риторичне запитання доповідачеві з залу про те, чи не вважає він, що книжка «Донецька мафія» також може стати предметом дослідження нової парламентської слідчої комісії і чи очолить він таку комісію?

Депутат із фракції БЮТ поставив закономірне запитання про те, навіщо представники антикризової коаліції усі як один голосували за Ю.Луценка ще в серпні, а потім через місяць так чутливо реагують на статтю, ніби дізнаються з неї щось принципово нове про будні міліції. Доповідач посипав голову попелом: «я вважаю це дуже великою помилкою, що ми пішли на поводу і міністра, якого призначила ваша керівниця фракції, і коли вона тут розказувала, що він справиться з міністерством найкраще від усіх, ми взяли і послухали, і його призначили знову міністром. Но це половинчата як би получилася ситуація, тому що ми тільки вчилися».

Якби це озвучив якийсь професор-ботанік, волею долі потрапивши у парламент, який уявлення не має про стан справ у міліції і зачитав підсунутий йому текст, можна було б поставитися до цього більш поблажливо. Але працівник спецслужб зі стажем, якого відставка не перериває, вимовляючи такі слова, має аж ніяк не переконливий вигляд.

Враження про доповідь слідчої парламентської комісії міг скласти собі кожен охочий. Названо безліч фактів, які, за визнанням доповідача, потребують додаткового вивчення. Чому вони фігурують в «обвинувальному висновку» парламенту — незрозуміло. Ряд обвинувачень базується на зверненнях громадян, реальна перевірка обґрунтованості яких — справа марудна. Але парламент виявляє чудеса оперативності: «Протягом жовтня-листопада надійшла велика кількість звернень... Зараз усі ці факти, що були надані, фактично підтвердилися». Є також заяви безлічі «безпідставно репресованих працівників МВС». Окрім усього іншого, парламентське слідство дійшло також висновку, що «МВС недостатньо проводить роботу зі зменшення злочинного впливу на підростаюче покоління». Ну як вам? Хіба в силах міліції поліпшити економічну ситуацію в країні і, наприклад, заборонити трансляцію роботи парламенту, щоб захистити дітей від того, що відбувається в залі вищого законодавчого органу?

Те, що українська міліція перебуває в стані, близькому до катастрофічного, загальновідомо. Те, що ця структура переважно працює не на громадян і державу, а на себе, також не новина. У контексті відставки Ю.Луценка закономірно було ставити два запитання: що конкретно він міг зробити в ситуації, що склалася? Що з цього він зробив? Швидше за все, чесні відповіді на ці запитання так само призвели б до його відставки, як і цирк, улаштований парламентом і його слідчою комісією. Але ніхто не завдав собі труднощів переконливо, аргументовано довести, що міністр не упорався з поставленими завданнями.

Чи міг він зламати задовго до нього сформовану систему правоохоронних органів, яка, по суті, складається з виразників інтересів певних груп, починаючи з фінансово-олігархічних? Чи могла призначена президентом цивільна людина за відведений їй строк зробити так, щоб опери відвикли від того, що без негативних наслідків для себе особисто можна притягти до відповідальності тільки бомжа — решта можуть виявитися людьми зі зв’язками? Чи міг він покласти край «кришуванню» наркотрафіка представниками підрозділів, які спеціалізуються на боротьбі з незаконним оборотом наркотиків, або переправлянню нелегальних мігрантів тими, хто зобов’язаний його припиняти? Чи міг зробити все це міністр, який очолював цілу «армію» і якому вистачало пальців однієї руки, щоб перелічити тих, кому він виявляв свою довіру? Звісно, ні. Чи зробив він усе можливе для того, щоб переломити ситуацію? Теж ні.

Мабуть, у досяжному для огляду майбутньому ніхто серйозно не вивчатиме питання про те, чи був у діях міністра внутрішніх справ склад злочину. Окрім оксюморона: «корупції» «без корисливої зацікавленості», про що писало «ДТ» у минулому номері, запам’ятається шите білими нитками обґрунтування його відставки. А ще — його ораторство, не сумісне з постом міністра внутрішніх справ. І, на жаль, мало хто знає про те, що, окрім епатажних публічних виступів, Юрій Луценко компетентно інформував главу держави про багато речей, зокрема про ті, які відбуваються в столиці та її мерії, наприклад, авторитетно роз’яснивши главі держави різницю між вугіллям і коксом.

Останнє інтерв’ю на посаді міністра внутрішніх справ Юрій Луценко дав «ДТ» за п’ять хвилин до того, як парламент прийняв рішення про його відставку.

— Юрію Віталійовичу, як ви реагували на інформацію про те, що в обмін на міністра внутрішніх справ соціаліста фракція готова голосувати за вашу відставку?

— Я сьогодні (1 грудня) був на фракції Соцпартії протягом двох хвилин і висловив їм своє людське спасибі за поведінку на сесії. Їхня неучасть у політичній розправі була важливою для мене як для людини. Адже, незважаючи на політичні розбіжності в нинішній ситуації, у нас залишаються нормальні людські стосунки. З другого боку, позиція Соцпартії врятувала країну від захоплення донецькими реваншистами, окрім Генпрокуратури, ще й МВС, що було б украй небезпечним для України, демократичних процесів, бізнесу і багато чого іншого. Якщо Соцпартія зуміє відстояти прихід у МВС недонецького представника, це буде дуже хорошим компромісом.

— Свого часу ви досить різко висловлювалися про Юлію Тимошенко. Складається враження, що останнім часом ви переглянули свої погляди, і тепер ви ближчі, ніж це було раніше.

—Я ніколи різко не висловлювався про Юлію Тимошенко. Там, де вона була неправа, я говорив про це. Проте я ніколи не розглядав її як свого політичного опонента. Сьогодні, можливо, я висловив це ще більш концентровано. Я вважаю, і час довів це, що протистояння в помаранчевому таборі грає на руку недемократичним силам. Я вирішив показати приклад. Це почалося кілька місяців тому, і позавчора я ще раз попередив ляльководів: якщо буду змушений залишити посаду міністра внутрішніх справ і повернутися до політичної діяльності, їм нічого розраховувати на те, що я стану чинником розколу демократичних сил. Це моя принципова позиція. Хоча при цьому у мене, звичайно, є розбіжності з Юлією Володимирівною в поглядах на тактичні питання. Є також питання до депутатів її фракції, які ганьблять її як лідера. При цьому я вважаю, що ми найближчі союзники в стратегічних цілях. Мені здається, що останнім часом оточення Юлії Володимирівни, яке можна назвати «любі мої», намагається прищепити їй ідею про можливість двопартійної системи в Україні, що, відповідно, веде до монополізації помаранчевого табору. Я б назвав це поведінкою зозулі у помаранчевому гнізді, і вважаю її неконструктивною.

— Ви припускаєте можливість дострокових парламентських виборів?

— Дуже хотів би, але поки що не бачу такої можливості.

— Ви вийдете з міністерства вже без охорони. Напевно, за час роботи на цій посаді ви нажили чимало ворогів. Яких заходів ви вживатимете у цьому зв’язку?

— Це єдина причина, з якої перший нагородний пістолет я видав собі. Дуже часто на вихідні я любив «утекти» від охорони і піти із синами на книжковий ринок або до залу гральних автоматів із молодшим сином. Тому іноді я ношу цю зброю при собі. Втім, розуміючи, що ніяка охорона не убезпечить від «замовлення», вона може зупинити лише хулігана. Тому в цьому разі охороною мені є підтримка людей. З другого боку, можу чесно сказати, що начальник охорони, котрий прийшов разом зі мною в міністерство, разом зі мною вирушає у подальше самостійне плавання.

— Вам не здається, що президент недостатньо відстоював вас на посаді міністра внутрішніх справ?

— Я не маленький хлопчик, щоб мене захищали дорослі батьки. Я знав, на що йшов, знав, на що можу розраховувати. Президент надавав мені політичну підтримку, що вкрай важливо для мене. Решту визначає Конституція, зокрема і право парламенту мене зняти.

— Як, на вашу думку, складеться ваша подальша кар’єра?

— Добре.

— Ви бачите себе на чолі певної політичної сили?

— Гадаю, що очолювати політичну силу хтось має не за власним бажанням, а за бажанням політичної сили. Я не займаюся створенням політичного проекту. Я хотів би, щоб навесні представники демократичних сил України пройшли процес об’єднання заради протистояння досить монолітним на сьогодні силам, які дотримуються протилежних політичних поглядів. Якщо в результаті таких об’єднавчих процесів мені запропонують бути в складі керівництва, я прийму таку пропозицію.

Юрій Луценко стверджує, що не займається створенням власного політичного проекту. Проте дослідники дозволили собі припустити, якою могла б бути розстановка політичних сил, якби раптом виявилося, що Юрій Віталійович трохи скромничає. Чи з марновірства не розкриває карти завчасно.

Звернімося до результатів усеукраїнського соціологічного опитування, проведеного 8–22 листопада 2006 року. Щодо партійних симпатій громадян залежно від лідерів, то партія «Вперед, Україно» (Ю.Луценко, В.Балога, А.Яценюк) набрала б 1,7% голосів, а блок «Наша Україна» (В.Ющенко, Р.Безсмертний, А.Мартиненко) 7,1%. У разі, якщо список «Вперед, Україно» очолять Ющенко, Луценко і Яценюк, за нього віддадуть свої голоси 5,5%. Водночас «Наша Україна» при лідерах Безсмертному, Мартиненку й Порошенку одержить лише 2,5%. За умови відсутності Ющенка у складі «Нашої України» навіть без імені президента у власному списку «Вперед, Україно» (Луценко, Балога, Яценюк) набере 4%. А от «Наша Україна» без свого почесного лідера вище 2,5% так і не підніметься.

Крім того, звертає на себе увагу той факт, що, всупереч прогнозам, суттєво перетягнути на себе електорат Юлії Тимошенко Юрій Луценко не зможе. Поза залежністю від гіпотетичних складів «НУ» і партії «Вперед, Україно», БЮТ набирає від 20,5 до 21,2% голосів.

Учора Верховна Рада усе-таки звільнила Юрія Луценка з посади міністра внутрішніх справ. За таке рішення проголосувало 248 депутатів, у тому числі 186 — від Партії регіонів, 5 — від Блоку Юлії Тимошенко, 2 — від «Нашої України», 30 соціалістів, 21 комуніст і 4 позафракційних.

Місце Юрія Віталійовича посів соціаліст Василь Цушко, котрий заручився підтримкою 246 депутатів.

Глава секретаріату президента Віктор Балога на подив бадьоро прокоментував перестановки у МВС: «Це одне з найкращих рішень, тому що Цушко — зважений політик, який не робитиме різких кроків і думатиме про те, щоб у суспільстві було спокійно, розуміючи, яку роль відіграє міністр внутрішніх справ», — заявив Балога, назвавши звільнення Ю.Луценка «нормальним процесом»...

Блукання між спецсосон

Відставка голови СБУ Ігоря Дріжчаного виявилася такою ж блискавичною, як і призначення. 8 вересня 2005 року він очолив Службу безпеки, сів у звільнене кілька годин тому Олександром Турчиновим крісло. Відповідно до стратегічного задуму, прокурорський працівник із багаторічним стажем біля керма спецслужби мав затриматися на місяць-два, щонайбільше. Статус глави СБУ мав забезпечити Ігорю Дріжчаному гарантоване проходження у ВР його кандидатури на посаду генерального прокурора. Задум був би реалізований, якби президент не віддалив від себе «любих друзів», які підтримували Дріжчаного, а Олег Рибачук не пролобіював, скориставшись нагодою, кандидатуру Олександра Медведька. У результаті Ігор Васильович залишився на посаді глави СБУ.

Читачам «ДТ» немає потреби з подробицями розповідати, що робив Ігор Дріжчаний на своїй посаді, оскільки досить докладний матеріал Юрія Бутусова на цю тему вийшов у попередньому числі тижневика. Проте в теперішній ситуації можна констатувати: при Дріжчаному Служба безпеки відчутно деполітизувалася. Суть деполітизації полягала не в тому, що всевидюче око спецслужби, крім усього іншого, покликаної боротися і з корупцією, однаково нещадно виявляло цю ж таки корупцію в діях усіх гілок влади і ФПГ, незалежно від їхнього кольору. Швидше навпаки... Однак СБУ зразка останнього року не стала серйозним засобом зведення політичних і економічних порахунків між опонентами. Природна обережність уберегла Ігоря Васильовича від активних як праведних, так і неправедних дій. У результаті навіть антикризова коаліція, за винятком окремих депутатів, не вважала за потрібне створювати слідчу комісію. А ось на постреформеній Банковій вирішили, що пацифізм Дріжчаного добрий для мирного часу. У неспокійні часи боротьби за політичне виживання вирок був виконаний без суду і слідства.

Про президентське незадоволення роботою голови СБУ «ДТ» вже писало. Дивний указ президента про обов’язкову мілітаризацію заступників глави Служби, який дуже спантеличив цивілізовані країни, був яскравим свідченням цього. Проте через відсутність пропрезидентської більшості у Верховній Раді, отже і можливості провести вірну кандидатуру на посаду голови спецслужби, заведено було вважати, що Дріжчаний збереже за собою крісло, але буде обмежений у правах шляхом підсадки правильніших, на думку Банкової, заступників. Але повторимо: листопад 2006-го змінив долю Ігоря Васильовича так само блискавично, як і вересень 2005-го. 29 листопада голова СБУ зустрічався з Віктором Ющенком і Віктором Балогою. У ході зустрічі жодного натяку на відставку не прозвучало. Проте ввечері того ж самого дня на сайті Верховної Ради було зареєстроване подання президента на зняття Ігоря Дріжчаного з посади голови СБУ, що стало для всієї Служби, включно з її главою, повною несподіванкою. Вранці 30 листопада Ігор Дріжчаний був запрошений до секретаріату, де йому продемонстрували два укази — про присвоєння йому звання генерала армії та про призначення його ж на посаду заступника секретаря РНБОУ, покликаного курирувати роботу із силовими і правоохоронними органами.

Чому кар’єрний працівник Генпрокуратури, який тільки нинішнього року отримав звання генерал-полковника, отримав вище військове звання, власників якого у країні можна перелічити на пальцях, — ми навіть не запитуватимемо. Наркоз є наркоз. Наскільки самостійно й ефективно зможе він координувати роботу силових і правоохоронних відомств в умовах підкреслено активного інтересу до цієї теми Віктора Балоги та Арсенія Яценюка — ми теж не запитуємо. Ми поставимо перед собою інші запитання: хто й заради чого звільнив крісло на Володимирській?

Усупереч поширеній думці про фатальну роль глави СП у долі Ігоря Дріжчаного, знавці залаштунків стверджують, що не Віктор Балога підштовхнув президента до ухвалення рішення. Цією людиною був Михайло Дорошенко, який не приховував свого протистояння із главою СБУ. Публічна частина цього протистояння завершилася тим, що один виграв суди, а другий зберіг хитрі бізнес-стежки на багатій одеській землі. Проте для того, щоб потрапити до президента, главі Служби безпеки доводилося проходити через безліч фільтрів секретаріату та офісу. А ось Михайло Іванович Дорошенко на ці фільтри не зважав. У результаті пропозиція Балоги та Яценюка про зміни в керівництві Служби лягла на удобрений ґрунт президентських сприйняттів — відставка Дріжчаного відбулася.

У принципі, в Ігоря Васильовича був шанс повоювати: представники парламентської більшості чітко дали йому зрозуміти, що готові не підтримати пропозицію президента про зняття Дріжчаного. Проте Ігор Васильович вирішив за краще написати заяву про відставку. Формально: «Президент мене призначав без парламенту, за такою самою процедурою я й піду». Версія ж відмови, озвучена у близькому колі, така: по-перше, глава спецслужби не може обіймати посаду, перебуваючи у підвішеному стані конфронтації з президентом і напівлегітимному статусі; по-друге, на думку Дріжчаного, підтримка антикризової коаліції зробила б його зобов’язаним їй і, відповідно, примусила б його використовувати СБУ з тією метою, з якою він не захотів використовувати Службу відповідно до натяків Банкової. Втім, Дріжчаний — не людина війни і тому об’єктивно не зміг би стати ефективним «засобом виробництва» ні для президента, ні для антикризової коаліції. Максимум, що він міг би зробити для перших і других, — це заплющувати очі на щось. Розпускати ж руки — не його.

На цей момент тимчасово виконуючим обов’язки глави Служби є Валентин Наливайченко. Крім фахової освіти, з органами тривалий час його ніщо не пов’язувало, тому що Валентин Олександрович робив дипломатичну, досить успішну, кар’єру. Людина він витримана, інтелігентна, вдумлива і президентові симпатична. Втім, як і деяким практично нікому не відомим, але близьким президентським друзям-бізнесменам. У Службі до Наливайченка ставляться по-різному, однак у цілому не надто конфронтаційно. Отже, керувати нею він зміг би не гірше за багатьох своїх попередників. Проте термінатора з Наливайченка не вийде.

Віктор Балога на цій посаді хотів би бачити генерал-майора Віталія Романченка. Пан Романченко — людина-легенда. Комерційна. Втім, і помаранчева також: виконавши свої обов’язки — керівника військової контррозвідки, — він доповів голові СБУ Ігорю Смєшку про те, що, за наказом Попкова, внутрішні війська готуються до штурму Майдану. До речі, у систему СБУ Романченко повернувся за призовом саме Смєшка, оскільки перед тим через інвалідність звільнився із рядів СБУ. Віктор Балога знайомий із Романченком не з чуток, бо генерал-майор працював із ним у МНС на посаді заступника. Віктор Іванович вірить у можливості Романченка.

Тоді як Михайло Іванович Дорошенко більше схиляється до кандидатури Миколи Маломужа — керівника української зовнішньої розвідки. Щоразу, коли в секретаріаті накопичувалося незадоволення генеральним прокурором і відроджувалася думка перепризначити Дріжчаного, Маломуж незмінно потрапляв у коло кандидатів на керівництво Службою. Ця людина також викликає довіру в президента, що може відіграти свою роль і примусити Миколу Григоровича переїхати з лісу до міста.

Хто з лобістів переможе, сьогодні сказати складно. Можна бути впевненим тільки в одному: і Наливайченку, і Романченку, і Маломужу буде не просто пройти через сесійний зал, адже, за новою Конституцією, президент уже не особисто призначає і знімає голову СБУ, а подає у парламент кандидатуру, а той вирішує — затверджувати її чи ні. Станом на сьогодні отримати добро антикризової коаліції напевно зможе тільки одна людина — Володимир Радченко. Втім, якщо президент, переконавшись у неможливості провести свої кандидатури, прийде до цього рішення, — то ми пропонували б у поданні записати: «Прошу підтримати кандидатуру Володимира Івановича Радченка на посаду голови СБУ. Довічно». А чого морочитися?

Поки що Служба чекає чергового голову, який прийде і знову розпочне кадрові перестановки, ініціюватиме нову реформу і ставитиме завдання, котрі матимуть мало спільного з тими, що приписані СБУ законом. І проблема не в тому, хто очолить Службу, проблема в тому, що і помаранчеве, і біло-блакитне керівництво країни нічим поки що не довело, що розуміє справжнє призначення спецслужби і в змозі формулювати завдання, в основі яких лежить відстоювання суспільних та державних інтересів.

Пов’язані недовірою

На тлі цілком очевидних конфліктів між президентом і прем’єром, коаліцією та її опонентами, парламентською більшістю і депутатською меншістю залишаються практично непоміченими тертя між різними угрупованнями усередині владної команди.

Вірні старій традиції, «дони» (які є ядром правлячого режиму) всіма силами перешкоджають винесенню сміття з хати, хоча маса цього самого сміття повільно й неухильно наближається до критичної позначки. Про напруженість між Шелудченком і Бойком, Бойком і Клюєвим, Клюєвим і Азаровим, Азаровим і Януковичем знають усі, хто бодай трохи втаємничений у кабмінівські секрети. ПЕК став справжнім полем битви характерів, амбіцій і апетитів.

Не менш запеклі бої ведуться за контроль над фінансовими потоками. Гору в цих поєдинках поки найчастіше бере Микола Янович, який із невблаганністю і невтомністю газонокосарки обрізає кошториси та програми практично всіх міністерств і відомств. Кожна нова зірочка на фюзеляжі «винищувача» фінансових надій міністрів множить кількість ворогів Азарова. І водночас дедалі більше розхитує єдність і без того аж ніяк не монолітного уряду. Практика ухвалення рішень у ручному режимі, без необхідного обговорення на засіданнях Кабінету, дедалі більше дратує міністрів, незалежно від порту їхньої політичної приписки.

Глави відомств, які не мали щастя народитися, мешкати чи трудитися в Донецьку, почуваються обділеними подвійно. Практично до всякого «недонецького» міністра приставлені (чи то в ролі підглядачів, чи то конвоїрів) перевірені заступники зі столиці гірняцького краю. Тому деякі члени уряду, за великим рахунком, виконують роль горезвісних «в’єтнамських космонавтів». Класичний приклад — керівник Мінтрансу Рудьковський, за певною інформацією, не здатний провести жодного серйозного рішення без санкції пильних заступників.

Аж ніяк не безхмарними є взаємини й усередині так званої антикризової коаліції. Глибоко приховані протиріччя вилізли назовні в ході болючого обговорення закону про Голодомор. Спікер Мороз, який наполягав на визнанні подій 1932—1933 років геноцидом, уперше з часів парламентської кампанії удостоївся порції публічної критики з боку соратників-комуністів. Петро Симоненко, Алла Александровська й Олександр Голуб у жорсткій формі нагадали голові ВР, хто він є, завдяки кому піднявся і як має поводитися. Більше того, лідер КПУ, роздратований позицією фракції СПУ і лідера Соцпартії, пригрозив виходом комуністів із правлячої більшості.

Однак публічні чвари двох лівих партій була лише видимою верхівкою величезної крижаної брили недовіри. За даними, які заслуговують на довіру, напередодні обговорення питання про Голодомор Мороз висловлював готовність підтримати проект, підготовлений фракцією Партії регіонів. Спікер обіцяв сприяти ухваленню закону, в якому слово «геноцид» не згадувалося взагалі, в обмін на невеличку послугу — йому потрібен був пост глави МВС.

Зрозуміло, не йому особисто. Мороз хотів одержати контроль над однією з ключових силових структур, і, на його думку, найкраще з цією роллю впорався б «сірий кардинал» СПУ Ярослав Мендусь. Як альтернатива Ярославові Петровичу називалися надзвичайно енергійний Василь Цушко і надмірну амбіційний Василь Волга.

Потрібне пояснення: спікер і «регіонали» не тільки стикували свої позиції щодо закону про Голодомор, а й намагалися знайти єдність у питанні про можливе зняття з посад керівників міліцейського, оборонного та зовнішньополітичного відомств. За деякими даними, Олександр Олександрович пообіцяв активну участь фракції СПУ у відстороненні Анатолія Гриценка і Бориса Тарасюка, але трохи вагався з приводу Луценка. І річ, напевно, аж ніяк не в сентиментах колишнього вчителя до невдячного учня. Почасти Мороза могло турбувати негативне ставлення до цього решток електорату. Почасти могла хвилювати цілком прогнозована болісна реакція з боку Ющенка, контакти з яким хитрий Сан Санич воліє не поривати остаточно. Але найбільше, слід гадати, керманича соціалістів тривожили настрої в рідній фракції. За різною інформацією, від третини до половини членів депутатської ланки Соцпартії сумнівалися, чи має право організація брати участь у розправі над одним зі своїх лідерів, хай і колишнім.

Одне слово, Морозові було над чим замислитися. Результатом його роздумів, за нашими даними, стала така ділова пропозиція. СПУ не тільки підтримає «донецьку» редакцію закону про Голодомор, а й внесе посильну лепту в «ліквідацію» Луценка. Але за це голова ВР має посадити у крісло глави МВС, яке звільниться, свою людину. Тим паче що Олександр Олександрович вважав цю посаду квотою Соцпартії. Така ціна здавалася Морозові сумірною.

Але «дони» мали щодо цього свою думку. Соратникові нагадали, що він і так узяв не за чином, отримавши (як навантаження до посади спікера) портфелі глав Мінтрансу, Міносвіти, ФДМ, «Енергоатома» et cetera. Старші брати з «антикризового альянсу» мали всі підстави нагадати Морозові, що така щедрість була значною мірою авансом, стимулом для подальшого ефективного співробітництва. Тим часом продуктивність голови ВР у багатьох «донецьких» викликала нарікання. А його періодичні сепаратні контакти з Банковою окремі «регіонали» вважали мало не «кидком».

Твердити зі стовідсотковою імовірністю, що такі контакти насправді мали місце, ми не можемо. Беззастережно вірити інформації про суть торгів між Морозом і «регіоналами» — теж. Проте ціла низка обставин прямо або опосередковано підтверджує правдоподібність цієї версії.

Словом, союзники не зрозуміли один одного. Спікер поступився у суперечці. І одержав бонус. Мороз і СПУ підтримали закон, який визнає Голодомор геноцидом. Олександр Олександрович і соціалісти усунулися від активної участі в побитті Луценка, яке відбулося у четвер. Треба думати, ці діяння трохи підлакували добряче полинялу ікону морального авторитету нації, який не відбувся.

Більш того — побоювання, що Мороз і надалі сваволитиме, зробило більш згідливими прагматичних «регіоналів». Після невдалої спроби відправити Юрія Віталійовича на політичний спочинок партнери фактично погодилися на умови хитрого спікера — голоси соціалістів в обмін на посаду міністра. Прямим наслідком змови стали оперативно оформлене прем’єром подання на Василя Цушка і коментар Василя Волги про готовність фракції одностайно голосувати за зняття Луценка. Що й було з точністю виконано вчора. Микола Джига, котрий у четвер уже приймав вітання, якщо і повернеться в офіс на столичній вулиці імені Богомольця, то вже точно не в ранзі першої особи. Один із головних антигероїв «справи Гонгадзе» став жертвою політичної доцільності.

Не виключено, що і Василь Олександрович не залишиться без міністерського портфеля. За чутками, його просувають на посаду глави МНС. Якщо Мороз і надалі настільки ж уміло чергуватиме незговірливість і поступливість, цілком можливо, що ряди міністрів-соціалістів справді зростуть.

Стверджують, що на певному етапі перманентного переговорного процесу спікеру пропонували відмовитися від претензій на крісло головного міліціонера країни в обмін на крісла відразу трьох міністрів — із питань надзвичайних ситуацій, у справах сім’ї, молоді і спорту й охорони здоров’я. Неймовірно гнучкий Поляченко нікому особливо не потрібний — публічне приниження «послідовної» «Нашої України» відбулося, моральну сатисфакцію отримано, а використаний зрадник мало кому цікавий. Тож його з легкістю розміняють, тільки-но виникне потреба.

Багато авторитетних «регіоналів» із погано прихованим жалем говорять про союз, що не відбувся, з «Нашою Україною». Помаранчеві недруги здаються їм найбільш корисними партнерами. Не кажучи вже про те, що такий альянс майже напевно дав би змогу «біло-синім» локалізувати президента, який володіє грізним правом вето. Наскільки можна судити, Рінат Ахметов досі розраховує на блок ПРУ і «НУ» і не полишає спроб знайти підхід до президента. І багато хто йому допомагає. Віктор Янукович, здається, вважає такі рухи тіла пустою забавою. І багато хто з ним згоден. Такий стан речей лише загострює протиріччя в команді «донецьких».

Тим часом більшість гравців у ПРУ розуміють, що соціалісти — значно менше надійні, а комуністи — значно менше ефективні партнери, ніж прагматичні бізнесмени з «НУ». Але «Регіони» мають те, що мають, а тому змушені рахуватися з думкою Мороза та Симоненка. Можливості прибрати з коаліції СПУ або хоча б зменшити її кадрові апетити вони не можуть. «Донці» небезпідставно сподіваються розжитися додатковими голосами за рахунок тих, хто вагається, з числа «наших» і бютівців. Вони навіть не приховували, наскільки сильно розраховують на виключення з фракції БЮТ майже двох десятків депутатів, які вже давно грають у команді Тимошенко роль «п’ятої колони». Але навіть у разі поповнення перебіжчиками «антикризовики» не можуть піти ні на переформатування коаліції, ні на перегляд домовленостей щодо розподілу посад. Тому що такий сценарій загрожує безліччю ускладнень, аж до позачергових парламентських виборів. Тому роботу з вербування неофітів «регіонали» активізують не для того, щоб позбутися Мороза з товаришами чи Симоненка з його командою. Збільшення коаліціантів потрібне «донецьким» для мінімізації впливу з боку своїх попутників.

Тому, швидше за все, поки що ніхто нікуди не піде. Три колективні партнери змушені (долаючи взаємну недовіру, що поглиблюється) терпіти один одного. Вони просто приречені на мирне співіснування. Хіба що «Наша Україна» одумається. Але прихильників такої близькості дедалі менше з обох сторін барикад. Та й Мороз не дрімає, намагаючись застосувати весь свій вплив на те, щоб такий союз не відбувся. Тому що в цьому разі з суб’єкта він ризикує перетворитися на об’єкт. Або з гармати на ціль. Влучити в яку захочеться дуже багатьом.

Причому найбільш нещадними (у разі чого) стосовно Мороза будуть, швидше за все, комуністи. Комусь, не дуже обізнаному в сучасних політичних реаліях, буде важко в це повірити, але ситі добродії з Донецька викликають у захисників гегемона набагато менше відторгнення, ніж ідеологічно близькі товариші з СПУ. Симоненко про це чудово поінформований і після бурхливого обговорення закону про Голодомор дозволив найзавзятішим випустити пару і всмак покритикувати дрібнобуржуазного пристосуванця та його куркульських прихвоснів. Публічно Петро Миколайович не перешкоджав розмовам про можливий вихід з коаліції. Проте можна не сумніватися: досвідчений в інтригах апаратник зробить усе можливе, щоб подібного не сталося. Комуністам коаліція потрібна не менше, ніж вони коаліції. А тому в разі чого колеги з «Регіонів» підключаться. І, якщо виникне потреба, вдадуться до стимулювання. Вкотре долаючи роздратування. Підмащувати партнерів — річ обтяжлива.

Проте гра того варта. Для Януковича і його соратників. А для країни? Запитання риторичне. Тому що складно вважати ефективною правлячу коаліцію, об’єднану страхом втратити владу і пов’язану взаємною недовірою.

У статті використано результати опитування, яке проводилося з 9 по 17 листопада 2006 року Інститутом політичного аналізу та соціального прогнозу. Всього по репрезентативній квотній виборці було опитано 2000 осіб в усіх областях України, АРК, Києві та Севастополі.