ВЛАДА: МІНЯЄМО ІМІДЖМЕЙКЕРІВ НА ІМІДЖКІЛЕРІВ

Кілька місяців тому, після призначення силовиків, надзвичайно близьких до лідера СДПУ(о), «ДТ» писало, що для повного щастя Віктору Медведчуку залишилося замінити генерального прокурора й голову Верховної Ради, поставивши на їхнє місце лояльні до себе кадри. 29 жовтня Президент України видав указ про зняття з посади генерального прокурора Святослава Піскуна. Причину відставки в документі не вказано. Воно й не дивно: бо якщо раніше укази, підписувані Президентом, візував головний юрист адміністрації Леонід Подпалов, то тепер в адміністрації Президента його цим намагаються не обтяжувати, адже АП очолює не абихто, а юрист. І все-таки указ про відставку незаконний, і не лише тому, що в ньому не вказано причину, а тому, що на момент підписання не було реальної причини для відставки Піскуна. Відповідно до Конституції, Президент має право звільняти генерального прокурора, призначеного терміном на п’ять років. Проте повноваження Президента визначаються не тільки Конституцією, а й законами України. А відповідно до «Закону про прокуратуру» і його другої статті, існує вичерпний перелік підстав для звільнення генерального прокурора Президентом України. Указ Президента був би правомірним, якби минув термін, на який Піскуна було обрано (а він не минув); якби генпрокурор був не в змозі виконувати свої обов’язки за станом здоров’я (вже чого-чого, а здоров’я Святославу Михайловичу не позичати); якби генпрокурор порушив вимоги щодо суміщення посад (бізнесові справи, у чому Піскуна викривала Ольга Колінько, таким навряд чи можна вважати); якби щодо генпрокурора набрав чинності обвинувальний вирок суду (рішення координаційного комітету по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю, ясна річ, нагадує суди трійок, але все-таки правом виносити судові вердикти комітет не наділений); якби Піскун відмовився від українського громадянства (чого генпрокурор поки що й на гадці не мав) або якби він подав Президентові клопотання про відставку за власним бажанням (чого Піскун не робив, але не виключено, повторивши шлях Стельмаха, зробить).

За даними «ДТ», відразу після відставки, у можливість якої генеральний прокурор до останньої секунди не вірив, Піскун повідомив вузькому колу про свій рішучий намір звернутися до Верховного суду, очолюваного його давнім другом Маляренком. Проте не можна виключати, що Святослав Михайлович відмовиться від своїх намірів, як відмовився від наміру піти у відставку в разі звільнення Піскуна перший віце-прем’єр Микола Азаров. До речі, саме Микола Янович у цій ситуації виступає основним заспокійливим засобом для Піскуна. Саме через нього діє глава держави, усвідомлюючи, що непередбачуваний Піскун, ставши вільним, зможе скористатися даними, які, безперечно, залишив собі на пам’ять про роботу в прокуратурі. Свідчення того — дзвінок із борту літака, зроблений Леонідом Кучмою Миколі Азарову, аби поділитися з першим віце-прем’єром, як він жалкує, що погарячкував, вирішуючи долю Піскуна.

Підписуючи указ про відставку, Президент не міг не знати, що діє незаконно. Ясна річ, найкращим рішенням для нього було б висловлення недовіри генеральному прокурору парламентом. Причини, з яких це може статися, не обумовлені ні Конституцією, ні законом про прокуратуру. Проте багаторазові зондажі незмінно давали один і той самий результат: голосів, необхідних для висловлення Піскуну недовіри у Верховній Раді, не вистачало. І Президент був змушений порушувати закон і брати відповідальність на себе. Більше того, зробив він це дуже невчасно, оскільки тлом для відставки Піскуна послужили ініційовані прокуратурою арешти високих чинів МВС, пов’язані з розслідуванням справи про вбивство Георгія Гонгадзе. Негарно вийшло. Але могло вийти ще гірше, якби Піскун виявився справжнім гравцем і, послуживши собі й суспільству, передав у суд матеріали розслідування, які, за даними «ДТ» із джерел у прокуратурі, вже понад місяць готові для цього. Генеральний прокурор розумів, що справа Гонгадзе — його страховий поліс і гарантія збереження посади. Але він вирішив не захиститися ним, а продемонструвати, що може це зробити. Не встиг...

Можливо, всупереч умовлянням Азарова, Святослав Піскун усе-таки спробує захистити себе у Верховному суді, але для цього йому необхідні, як мінімум, дві умови: по-перше, гарантоване позитивне рішення ВР, а такої гарантії в генерального прокурора немає, оскільки Маляренко не контролює стовідсотково ситуацію в суді, де частина суддів прислухається до думки Медведчука, а частина — до думки Юлії Тимошенко. По-друге, відомо не так багато випадків, коли чиновники вирішують обстоювати свої права в спорі з державою. Рідкість це не тому, що немає формального приводу для звернення в суд, а тому, що більшість незаконно звільнених мають реальні причини остерігатися потрапити у фокус прискіпливого ставлення податкової служби або тієї ж таки прокуратури. Тож Піскуну треба добряче зважити, чи варто йому розпочинати велику гру з владою. І чи є в нього за спиною крила, якими він зможе відмести всі потенційні й існуючі звинувачення в комерційній діяльності?

Очевидно, гарантій і крил у Святослава Піскуна немає. Можливо, за нього заступиться Верховна Рада, яка, у принципі, усвідомлює, що настільки цинічне порушення закону Президентом під час підписання указу — це крок на шляху до указу про розгін Верховної Ради. Чому ні? Яка різниця Президентові, який закон порушувати? Мета — впевнене самопочуття 1 листопада 2004 року — виправдовує всі засоби. Тож не можна виключати, що у Верховній Раді знайдуться охочі вислухати звіт генпрокурора. Проте для цього необхідно, аби депутати розуміли, що йдеться не про особистість Святослава Піскуна, а про генерального прокурора, з яким повелися незаконно. Для того, щоб світ побачив звернення парламенту до Президента з проханням скасувати указ про відставку, підстави є. Чи знайдуться ініціатори — це інше питання, оскільки опозиція діями Піскуна категорично незадоволена, а більшість категорично не хоче сваритися з Президентом.

І все-таки, чому ж Президент підписав відставку Піскуна, якого сам рекомендував, у червні рятував від гніву БЮТівців і якого особисто ховав у кімнаті для гостей від Медведчука, коли той заходив у кабінет? Чому він вдруге практично дослівно використав формулювання «за створення власного політичного іміджу».

Президента переконали в тому, що Піскуну довіряти не можна. Для глави держави у вирішальний рік надзвичайно важливо, хто очолюватиме прокуратуру. А Піскун неодноразово демонстрував Президенту імітацію бурхливої діяльності й реальне небажання беззастережно виконувати президентські розпорядження. Досить пригадати його відмову звільняти прокурорів Львівської та Одеської областей. Неодноразово Піскун виявляв упертість, побачивши за розпорядженнями Президента партитуру Медведчука, антагонізм із яким у генерального прокурора виник мало не в перші місяці роботи. Саме Віктор Володимирович акцентував увагу Президента на тому, що Піскун намагається загравати з опозицією (що було правдою), а також не хоче виявляти належної революційної нещадності до бізнес-структур депутатів — членів «Нашої України».

Не досить переконливим, на думку Президента, Піскун був і в справі притягнення до відповідальності Юлії Тимошенко. Президент не поділяє оптимізму тих, хто переконаний: Тимошенко на волі, в опозиції проти Ющенка, набагато корисніша, ніж Тимошенко у в’язниці. Глава держави попереджав Піскуна про вкрай негативні для нього наслідки, якщо парламент не проголосує за зняття з Тимошенко депутатської недоторканності. Відомо, що Володимир Литвин, за результатами засідання регламентного комітету, повернув подання в Генпрокуратуру, навіть не виносячи його в сесійний зал.

І навіть у цих умовах Піскуна, радше, можна назвати жертвою не Президента, а збігу інтересів Медведчука та Януковича. Відставка не контрольованої ними людини відкриває широкі можливості в комерційній і політичній сферах. Віктор Федорович бачить себе єдиним кандидатом від влади, у зв’язку з чим чудово розуміє, що Геннадій Васильєв на посаді генерального прокурора був би надзвичайно бажаним. Якщо Президент підтримає кандидатуру першого віце-спікера, а комуністи традиційно візьмуть участь у голосуванні за кандидатуру генпрокурора, у Васильєва з’являться непогані шанси посісти місце Піскуна. У такому разі театру не буде. Натомість відбудеться феєрія дрібних помст і великих відплат. Крім того, відставка Піскуна ослаблює Миколу Азарова, чиє існування на політичному Олімпі дратує як Януковича, так і Медведчука.

Слід гадати, голова адміністрації не в захопленні від перспективи призначення на посаду генерального прокурора Геннадія Васильєва, адже Ольга Колінько виглядала б на Різницькій значно соціал-демократичніше. Проте, можливо, Віктор Володимирович зможе змиритися з Васильєвим, як із неминучим злом. По-перше, Медведчук може бути впевненим: у такому разі тиск на депутатів «Нашої України» буде таким, що попередні вправи на цьому напрямі всім здаватимуться навіть не квіточками, а бутонами. Розколоти фракцію Ющенка прибічникам президентської реформи необхідно, оскільки тільки в такому разі їм вистачить голосів для її проведення. А позаяк для Медведчука стратегія проведення реформи як засіб вирішення питання про майбутню владу найбільш пріоритетна, то йому дуже важливо одержати ці голоси. Комуністів навернути на свій бік можна буде іншими аргументами, включно з наданням їм посади першого віце-спікера, яка, можливо, звільниться внаслідок переходу Геннадія Васильєва в генпрокуратуру.

Для обох сил багато важить і «комерційна сліпота» майбутнього генерального прокурора. Адже 31 жовтня стартував останній рік, коли з цієї країни можна збирати гроші для того, щоб їх частково посіяти в ніч виборів. До речі, відставку Піскуна, яка є перемогою Медведчука і Януковича, можна оцінити і як уражання Пінчука, що знаходив із генеральним прокурором спільну мову. При цьому не слід забувати, що навколо низки великих промислових об’єктів інтереси трьох основних фінансово-промислових груп зіштовхуються.

Підіб’ємо підсумки. У результаті відставки генерального прокурора Президент України остаточно закріпив тенденцію до втрати влади над силовиками. Призначивши на СБУ й МВС людей Медведчука, він зрадив свою багаторічну практику, яка передбачала вірність силовиків йому особисто. Піскун був не найкращим виконавцем волі Президента. Наступний генеральний прокурор майже напевно буде виконавцем волі лідера однієї з фінансово-промислових груп. Кучма втрачає владу задовго до реального закінчення її терміну. Збереження формальних атрибутів влади може слугувати лише формальним заспокоєнням для нього.

Віктор Янукович отримав можливість поборотися за спокійне життя в донецькому регіоні, на який Святослав Піскун почав косо позирати, і якби не запевнення в дружбі Рината Ахметова, то почав би й прямо підтоптувати. Крім того, лідер Партії регіонів, найімовірніше, планує поборотися за інструментарій, необхідний для запланованого кар’єрного зростання. Підконтрольний генпрокурор у такій справі — річ, що належить до розряду першої необхідності.

Віктор Медведчук, позбувшись потуральника «Нашої України», вийшов на далекі підступи до взяття конституційних реформ, а крім того, перевірив на практиці ефективність створеного ним нового «лобного місця» — Комітету по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю, очолюваного Ольгою Колінько. Тепер пильна увага Ольги Михайлівни до того чи того політика або чиновника означатиме вручення йому чорної мітки, а комітет перетвориться на трибунал, яким раніше, за Марчука, була Рада національної безпеки та оборони України. Тепер саме в комітеті Колінько одностайно лінчують тих, із ким ще вчора пили, заробляли гроші й боролися з ворогами народу.

І, нарешті, Святослав Піскун. У принципі, що буде з ним, якщо він не захоче за себе боротися, мало кого цікавить. Святослав Михайлович — людина, яка не витримала тягаря своєї значимості. На посаді генерального прокурора він брехав не більше за свого попередника. Він не заподіяв іміджу країни такої шкоди, як Потебенько, але й не зробив для захисту прав українських громадян того, що міг і був зобов’язаний. Надмірна галасливість головного прокурора, небезпідставно відзначена Президентом, була наслідком як його характеру, так і невиправдано швидкого кар’єрного злету, який не дозволив усвідомити повноту відповідальності, пов’язаної з настільки високою посадою. Піскун може затриматися в політиці, використавши свої знання. А якщо він про неї забуде, то екс-генпрокурор може поповнити колонію жителів острова розбитих кораблів — групу радників Президента, куди потрапляють ті, чиї ролі віддали іншим і чиї поради нікому не потрібні.