ВІЙНА І МЕР

Це — абсолютна і беззастережна перемога столичного градоначальника, стверджують одні. Випадки, коли глава держави скасовував свої укази, хоча їх і можна перелічити на пальцях, бували. Але анулювання указу, що стосується кадрових питань, — явище у вітчизняній політиці унікальне. І в цьому сенсі Олександр Омельченко — гідний персонаж Книги рекордів Гіннесса. Напевно, багато людей, котрі пережили ситуацію, аналогічну тій, у якій Олександр Олександрович опинився в чорний для нього понеділок 11 лютого, пошкодували, що не додумалися зустрітися тоді з гарантом. Але, по-перше, спробували б вони домогтися прийому на Банковій. А, по-друге, навіть якби їм це вдалося, не відомо, із чим би вони звідти пішли. Або без чого. Саме тим, що в обмін на денонсацію указу Омельченку довелося залишити в президентському кабінеті усі свої честолюбні політичні задуми, більшість і пояснює зміну президентського гніву на милість. Ті, хто переконаний, що остаточний рахунок у грі далеко не на користь столичного мера.

Хто з них правий і чи можна взагалі бути впевненим у тому, що свисток, який прозвучав, став фінальним і більше не буде навіть матчу-реваншу, ми спробували з’ясувати у самого київського голови. І виявилося...

— Олександре Олександровичу, як ви, досвідчений політичний гравець, могли «впійматися» на таку невигадливу наживку, що стала підставою для нашумілого указу? Підвело відчуття глибокої впевненості у незламності власних позицій?

— Я ніколи не плекав ілюзій щодо цього. І добре знаю, що робота, спрямована на усунення мене з Київської міськдержадміністрації, велася вже давно. Виникало напруження минулої осені, але нам вдалося його зняти. Наприкінці грудня — на початку січня ходили чутки, що указ про моє звільнення вже підписано й залишилося тільки дати йому хід.

— І хто ж ці ваші недоброзичливці?

— Ті, хто переконав Леоніда Даниловича, нібито я хочу стати президентом.

— А ви не хочете?

— Але це ж абсурд! Я говорив йому: «Якби я був років на чотири-п’ять молодший, у цьому ще був би якійсь сенс. Тоді моє прагнення поборотися за посаду глави держави мало б якусь перспективу. Але я ж народився в один рік і в один день із вами. Яке президентство!»

— Одне слово, якщо раніше ви довідувалися про небезпеку заздалегідь і встигали її нейтралізувати, то 11 лютого захопило вас зненацька?

— У понеділок вранці я, як належить за протоколом, разом, як раніше говорилося, «з іншими офіційними особами» провів Президента, який вилітав у Росію. В Борисполі ні словом, ні жестом мені не дали зрозуміти, що в моєму житті намітилися серйозні зміни. А приїхавши з аеропорту на роботу, я виявив у себе в приймальні п’ятьох «бійців» з охорони Кінаха. Вони повідомили мені, що о 13.00 сюди має прибути прем’єр-міністр, і їм потрібно перевірити до його приїзду коридор і мій кабінет. Я сказав: «Коридор перевіряйте, а кабінет підете перевіряти до Кінаха». Телефоную Володимиру Литвину — мені відповідають, що він нібито в Луганську і з ним немає зв’язку. А коли я додзвонився, Володимир Михайлович каже, що йому нічого не відомо. Телефоную держсекретарю Кабінету міністрів Володимиру Яцубі — він теж нічого не знає. Зв’язуюся з заступником глави президентської адміністрації Олегом Дьоміним — результат такий самий. Тоді я звертаюся до одного з прибулих офіцерів: «Синку, а може, ти й прізвище знаєш того, хто на моє місце?» Він і каже: «По-моєму, Шовкун».

Це вже потім я довідався, що Волков, Толстоухов, Засуха й Горбулін переговорили з ним у суботу. А в неділю з Шовкуном по черзі спілкувалися Кінах і Леонід Данилович. Тоді я подзвонив до нього й попросив зайти до мене. «Ігоре, — запитав я, — ти знав, що я в неділю був на роботі?» А я заїжджав перед відпусткою, в яку зібрався йти в понеділок, розібрати пошту. «Знав», — каже він. «То чому ж ти не подзвонив, не зайшов? Веліли мовчати?!» До речі, 11 лютого виповнилося рівно два роки, як я представив на колегії двох нових своїх заступників — Ігоря Шовкуна й Анатолія Толстоухова. Перший прийшов за настійливою рекомендацією «згори» з Подільської райдержадміністрації, де працював заступником голови. А стосовно Анатолія Толстоухова, то відтоді, як пішов у відставку уряд Пустовойтенка, він був безробітним. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб узгодити з Президентом кандидатуру Толстоухова. «Навіщо він тобі потрібен?» — дивувався Леонід Данилович. «Так безробітний же, нехай попрацює моїм заступником», — відстоював я Толстоухова.

— Олександре Олександровичу, зізнайтеся, першим вашим розпорядженням після скасування президентського указу був наказ про звільнення Ігоря Шовкуна?

— Уявіть собі, ні. Навіщо? Нехай щодня відчуває холод рук, вітаючись з іншими моїми заступниками, з головами райдержадміністрацій і не наважуючись подивитися ні їм, ні мені в очі. А щоб полегшити Ігореві Васильовичу долю, я планую розвантажити його: оскільки досі він суміщав посади і заступника глави Київської міськдержадміністрації, і начальника головного управління економіки, я залишу за ним тільки першу посаду. Адже я чудово розумію, що Шовкун — лише знаряддя, використане в боротьбі зі мною. І зверніть увагу, після того, як їхній задум не вдався, ті, хто наставляв Шовкуна «на шлях істинний» два тижні тому, навіть не подбали, аби підшукати своїй людині нове місце роботи, хоч якось поклопотатися про нього.

— А правду кажуть, що раніше ви його мало не звільнили, причиною чого були якісь матеріали, передані вам із правоохоронних органів?

— Ні, ті справи стосуються періоду, коли Ігор Васильович працював у Подільській райдержадміністрації.

— Події, пов’язані з вашим тимчасовим відлученням від влади, певне, стали своєрідною «перевіркою на вошивість» і для інших членів команди? Подейкують, що всі глави районних адміністрацій тоді терміново взяли лікарняні.

— Це неправда. Певні непорозуміння були з районом, де «виріс» Шовкун, і ще захворів голова Солом’янского району. А щодо депутатів міськради, то вам, мабуть, відомо, що Київрада одностайно висловила недовіру Шовкуну й ухвалила постанову про відкликання мене з відпустки. Хоча, мушу вам сказати, начальник відділу секретаріату Кабміну напередодні приходив у наш відділ кадрів і попросив особові справи всіх 75 депутатів Київської міськради з домашніми адресами й телефонами. Готувалися до перевороту грунтовно.

А ви знаєте, яке було перше розпорядження новопризначеного виконуючим обов’язки глави Київської міськдержадміністрації? Вісьмох чоловік відправити на охорону його квартири, чотирьох чоловік — на охорону шостого поверху, де міститься його кабінет, і забезпечити цілодобову охорону з ДАІ.

— А як же розпорядження щодо банку «Хрещатик»?

— Це було вже наступне розпорядження. Причому в ньому говорилося про припинення обслуговування всіх рахунків не тільки Київської міської держадміністрації, а й її підрозділів. Якби це сталося, був би повний колапс, який призвів би до соціального вибуху в столиці.

— Олександре Олександровичу, спочатку ви говорили, що за вашою відставкою стоять якісь «олігархічні групи», потім сконцентрувалися на прем’єр-міністрі як головному винуватці подій. Але багато хто розцінив такі звинувачення на адресу Анатолія Кінаха як спробу з вашого боку знайти стрілочника. Чи не перебільшуєте ви роль Анатолія Кінаха в усій цій історії?

— Таж коли глава держави перебуває за межами країни, вся відповідальність за події в Україні лягає на прем’єр-міністра. Кінах того дня не з’явився в міськадміністрацію на 13.00. Не відбувся візит й о 14.00. Приїхав прем’єр лише о 15.00. Але звідки? З адміністрації Президента. Там він дві години разом з адміністрацією Володимира Литвина (зокрема з Леонідом Підпаловим, якого, до речі, наскільки мені відомо, змусили завізувати текст указу) трудився над документами. За цей час я встиг зрозуміти, з якою неповагою до мене ставляться, змушуючи чекати. А також зрозумів, що ніякого підписаного указу щодо мене немає! Коли Кінах приїхав (а треба сказати, що досі за весь час його прем’єрства він жодного разу не завітав на Хрещатик, 36), то побачив у моєму кабінеті шістьох народних депутатів із фракції «Єдність». Анатолій Кирилович занервував: «Указы не обсуждаются, а выполняются», — із переляку, чи що, він перейшов на російську мову. І простягнув мені, не розкриваючи, теку. Я не став її брати. Тоді він поклав її на стіл і підсунув до мене. А я підсунув її назад до нього. Тоді він підвівся і, збираючись іти, сказав: «Указ я залишаю». А я кажу: «А я ніде не розписуюся, що одержав його».

— Так, сміливо. Взагалі багато спостерігачів відзначали, що ваші дії скидалися тоді більше на дії людини, якій уже нічого втрачати, ніж на поведінку того, хто ще сподівається виправити ситуацію.

— А я ні хвилини не сумнівався у власній правоті. Стосовно Анатолія Кінаха, то він давно встиг налаштувати проти себе Київраду. Першою його великою помилкою було скасування урядового рішення про передачу в управління місту «Київенерго». Другою — небажання залишати в розпорядженні Київради 25-відсотковий пакет акцій Метрополітену (оцінений Фондом держмайна в 1 млн. гривень). Ну, а про третю (хоча й не останню в цьому ряду) його помилку я вже говорив: прем’єр жодного разу не зволив зустрітися ні зі мною, ні з іншими представниками столичної влади.

І потім, метод, яким було організовано моє зняття, не витримує жодної критики з правової точки зору. Ще до скасування указу я зібрав усі необхідні документи, щоб звернутися з цього приводу з позовом в один із районних судів столиці. І навіть встиг сплатити мито. Повірте, ухвалити рішення у цій справі — під силу п’ятикурснику юридичного факультету. По-перше, підписанню указу повинно передувати відповідне подання прем’єр-міністра. Цього не було зроблено, оскільки рішення про нього приймається на засіданні Кабміну, а уряд, як відомо, у цей час не збирався. Я взагалі переконаний, що указ не було підписано до повернення Президента з Росії. По-друге, кандидата в депутати, відповідно до закону про вибори, не можна звільнити з посади протягом усього передвиборного періоду. По-третє, у трудовому законодавстві немає такого поняття, як «звільнити від виконання обов’язків на період...», тобто тимчасово. Ну, хіба що коли йдеться про декретну відпустку. Але найголовніше: мене звільнили на період передвиборної кампанії у зв’язку з тим, що я беру участь у виборах, а замість мене призначили людину, яка також балотується, тільки в списку іншого виборчого блоку (очолюваного Волковим і Горбуліним «Демсоюзу»).

Четвертого лютого я написав на ім’я глави президентської адміністрації дві заяви: на відрядження в Німеччину на першість світу з боксу з участю братів Кличків (а закордонні відрядження посадових осіб завжди погоджуються з АП) і на відпустку за свій рахунок на період передвиборної кампанії. Дозвіл на відрядження я одержав через два дні. А на відпустку — так і не надійшов. Повернувшись у суботу в Київ, я запитав про нього в начальника відділу кадрів. На що почув відповідь: «Як повідомили в адміністрації Президента, дозвіл є, але офіційно, як це заведено, фельд’єгерською поштою, не надходило». Я, звісно, стривожився — якщо документа не буде й у понеділок, то мій невихід на роботу в понеділок вважатиметься прогулом. Тож і написав іншу заяву — про відкликання попередньої. А взагалі, хоча моя заява про відпустку потребувала лише політичної згоди Президента, я не заперечував би, якби на її підставі було видано указ. Але тільки замість слів «звільнити від виконання обов’язків» у ньому було б сказано «надати відпустку», а замість прізвища Шовкуна стояло б прізвище іншого мого заступника — Голіци (прізвище якого, до речі, фактично було узгоджено, оскільки на заяві Омельченка про відпустку з зазначенням Голіци як в.о. глави КМДА вже стояла віза Литвина: «Не заперечую». — О. Д.). Тоді й не було б ніякого непорозуміння.

— Проте Президент не поспішав відгукуватися на всі ваші спроби зустрітися з ним. Але навіть коли зустріч відбулася, для скасування указу знадобилася ще одна аудієнція. Отже, ваші аргументи не були для нього цілком переконливими?

— Оточення глави держави робило все для того, щоб зустріч не відбулася. Але в принципі питання було вирішено ще в п’ятницю, під час першої зустрічі.

— Чому ж тоді велася активна підготовка з організації виступів киян на підтримку свого мера?

— Коли я дізнався про створення якогось комітету на мою підтримку, то був ображений. «Не ганьбіть мене перед киянами, — сказав я Володимиру Яловому (заступнику київського міського голови. — О. Д.). — Не треба мене захищати, я не потребую захисту!» І в п’ятницю увечері, а також у суботу вранці я звернувся по телебаченню до жителів столиці з роз’ясненням ситуації в Києві та з закликом не виходити на мітинги. Як мені стало відомо, у них планували брати участь понад сто тисяч киян. Таким чином, на вихідні було взято тайм-аут. А друга зустріч була короткою і мала вже більш формальний характер, оскільки рішення про скасування указу було вже прийнято. Хочу зазначити, що такої мирної і відвертої розмови, як минулої п’ятниці, у нас із Леонідом Даниловичем давно вже не було. Я просто запитав, хто, які сили та які обставини змогли переконати Президента в тому, що партія «Єдність» і депутатська фракція «Єдність» не пропрезидентські? Ми завжди обстоювали президентські й державні позиції. А тому він повинен тільки вітати наші плани збільшити склад фракції у новому парламенті більш як до 30 чоловік, а в майбутньому — створити єдину парламентську фракцію з іншими політичними силами.

— Яким чином? Адже, як багато хто думає, за скасування указу вам довелося розплатитися обіцянкою не дуже старатися, забезпечуючи проходження в парламент «Єдності».

— Про це навіть не згадувалося. Так, наші плани подолання чотиривідсоткового бар’єра на виборах залишаються в силі. Але ми ніколи не орієнтувалися тільки на Київ. Нам не потрібна така перемога. Ми розраховуємо на підтримку всієї України. Навпаки: у Києві наш показник буде такий скромний, що ніхто не скаже, нібито «Єдність» обрав лише Київ.

— А ви впевнені, що ваша нинішня перемога в боротьбі з президентським указом — не тимчасова і дуже скоро вас знову не спробують відставити?

— Стосовно посади міського голови, то ви самі писали про мій рейтинг у столиці. Звільнити мене з посади глави Київської міскдержадміністрації, не порушивши законодавство, неможливо. Особливості здійснення влади в Києві такі, що київський міський голова, обраний населенням, є єдиною посадовою особою, яка може виконувати обов’язки голови КМДА. Повірте, якби можна було знайти юридичні підстави, щоб позбавити мене однієї з двох посад, пан Медведчук зробив би це ще рік тому. Адже він сам мені торік навесні, перебуваючи в доброму гуморі, сказав одного разу: жаль, але для цього потрібно вносити зміни в три закони. Ось так.