Viribus unitis*

Зазвичай засідання у форматі Україна — «трійка» ЄС проходять скромно і практично непомітно для широкої спільноти, оскільки є частиною буденної дипломатичної роботи. Проте цього разу про запланований захід почали активно говорити ще за тиждень до дати його проведення — 6 лютого, причому подія набула присмаку скандальності. Оскільки європейська сторона ув’язувала проведення засідання з проясненням ситуації навколо міністра закордонних справ, а цей факт не міг не бути гучно використаний у Києві у внутрішньополітичних баталіях. Не дивно, що після такої прелюдії відсутність серед європейців, котрі таки прибули до нас, верховного представника ЄС із питань зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єра Солани та єврокомісара з питань зовнішніх відносин і європейської політики сусідства Беніти Ферреро Вальднер коментувалася в українських ЗМІ з чималою дозою підозріливості або ж єхидства.

Проте ми можемо запевнити наших читачів у правдивості офіційних пояснень: пані Вальднер справді занедужала (вона, до речі, планувала приїхати в Київ навіть у тому разі, якби візит «трійки» було перенесено), а пан Солана справді надзвичайно зайнятий косовським врегулюванням. У зв’язку з цим наші дипломати навіть жартують: якщо європейський «криз-менеджер» Солана не приїхав у Київ, отже, в Україні все більш-менш нормально. Це правда, що верховний представник аж ніяк не втратив інтересу до нашої країни, і, за інформацією «ДТ», на перше півріччя в нього заплановано аж троє відвідин України. Зокрема 17 березня він має приїхати на вручення премії «Людина року».

Що ж до самого засідання Україна — «трійка» ЄС на рівні міністрів закордонних справ, то воно пройшло за звичайним сценарієм: перша частина була присвячена обговоренню внутрішньої ситуації в Україні та у Євросоюзі, друга — відносинам нашої країни з ЄС, третя — міжнародним і регіональним питанням (зокрема ситуації в Білорусі, Придністров’ї, на Західних Балканах).

Ще напередодні засідання європейці чітко дали зрозуміти, що хотіли б нарешті побачити в Україні політичну стабільність, єдність президента, уряду й парламенту в питаннях зовнішньої політики взагалі та євроінтеграції зокрема. У Києві вони повторили свій меседж і вкотре підкреслили: розвиток відносин з ЄС безпосередньо залежить від внутрішнього розвитку в Україні.

Єдність було продемонстровано того ж таки дня: під час зустрічей із «трійкою» і президент, і прем’єр говорили про необоротність європейського курсу України, про потребу надання їй чіткої перспективи членства в ЄС, про існування «суспільного консенсусу щодо нашої ключової стратегічної мети». А за тиждень до того і численна делегація представників Робочої групи Ради міністрів ЄС із питань Східної Європи і Центральної Азії, що також побувала в Києві, з задоволенням відзначила інтерес до їхнього візиту з боку депутатів ВР. А також той факт, що всі парламентарії, котрі виступали перед ними, незалежно від фракційної належності (комуністів, правда, на зустрічі не було), говорили про потребу європейської інтеграції України. Крім того, минулої середи депутати В.Вечерко (ПР), В.Лановий, Н.Прокопович («НУ») і С.Шевчук (БЮТ) зареєстрували проект заяви Верховної Ради «Про початок переговорів між Україною і ЄС стосовно нового базового договору», в якому Верховна Рада нагадує про дві резолюції Європарламенту, що закликають Раду ЄС і Єврокомісію надати Україні чітку європейську перспективу й розпочати переговори щодо укладення з нашою країною Угоди про асоціацію. У свою чергу, в зазначеному проекті ВР «закликає Європейський Союз виходити з розуміння того, що майбутній документ має повною мірою враховувати прогрес, досягнутий у форматі відносин Україна — ЄС, і визначати перспективи європейського просування України». Зокрема, у майбутній базовій угоді, на думку депутатів, має бути підтверджена відкритість ЄС для членства України, як і для будь-якої європейської країни, що визнає й шанує принципи свободи, демократії, поважання прав людини і фундаментальних свобод, верховенства права (як це закріплено ст.49 і частиною першою ст.6 Договору про створення ЄС). Якщо за цю заяву проголосує більшість депутатів з усіх парламентських фракцій, це стане ще одним підтвердженням «єдності всіх гілок та інститутів української влади щодо стратегічної мети — членства України в ЄС».

Утім, зрозуміло, що далеко не тільки і не стільки за заявами вищих посадових осіб та парламентаріїв у Брюсселі і європейських столицях судитимуть про серйозність європейських намірів Києва. І тому прем’єр Янукович повинен не в глави зовнішньополітичного відомства Німеччини Штайнмайера грізно цікавитися баченням європейських перспектив України й докоряти європейцям за розчарування українських громадян, а на кожному засіданні уряду запитувати в кожного міністра, що його відомство зробило для наближення до стратегічної мети. Тому що європейці теж можуть відчувати розчарування — і з приводу впертості українського уряду в питанні збереження квот на експорт зерна, і з приводу постійної проблеми адміністрування процесу повернення ПДВ, і з приводу неадекватної реакції на критику з боку Ради Європи. Очевидно, дуже великі питання виникнуть у Брюсселі й після заяви, зробленої першим віце-прем’єром Азаровим буквально через два дні після візиту до Києва європейської «трійки» та офіційного оголошення про початок переговорів з підготовки нової посиленої угоди між Україною і ЄС, в основу якої має лягти домовленість про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ). Нагадаємо, що Микола Янович заявив у четвер про готовність України «почати переговори про підписання парафованих 2004 року 38 угод, які визначають режим вільної торгівлі між країнами-учасницями ЄЕП». Але, як ми добре пам’ятаємо, насправді ці 38 угод формують не ЗВТ, а митний союз (МС). І ще під час першого прем’єрства В.Януковича Євросоюз надсилав Києву роз’яснення з приводу того, що у разі входження України в МС із Росією, Білоруссю та Казахстаном створення зони вільної торгівлі з ЄС стане неможливим...

Досі європейці були налаштовані йти в економічній інтеграції України з ЄС «настільки далеко, наскільки буде здатна сама Україна». І говорили про створення не просто зони вільної торгівлі, а так званої ЗВТ+, яка, на відміну від класичної ЗВТ, передбачає не тільки торгівлю товарами, а й вільне переміщення послуг та капіталу. Цікаво, кому знадобилося напередодні таких складних і відповідальних переговорів оживляти в Києві привид ЄЕПу? І що тепер думатимуть наші європейські партнери з приводу щирості українських прагнень?

Про серйозність намірів Києва у Брюсселі судитимуть і з багатьох «дрібниць». Наприклад, чи буде найближчим часом значно посилене представництво України при ЄС економістами і юристами. А заодно й відповідний департамент у МЗС України, в який, до речі, вже непристойно давно навіть не можуть призначити керівника. Чи буде європейська тематика основною в роботі заступника міністра закордонних справ Андрія Веселовського, призначеного минулого понеділка президентським указом главою делегації на переговорах з ЄС щодо укладення нового базового договору, чи Андрій Іванович, як і раніше, курируватиме низку інших напрямів, а європейський залишиться для нього лише додатковим навантаженням?

Дуже багато для зміни офіційної позиції більшості європейських столиць щодо європейської перспективи нашої країни могли б зробити українські партії, особливо парламентські. Зараз європейські політики найбільше бояться втратити голоси своїх виборців, намагаються не згадувати про подальше розширення ЄС або ж узагалі його заперечують (свіжий приклад — позавчорашні висловлювання на цю тему кандидата на посаду президента Франції Ніколя Саркозі). Наполеглива, копітка і, головне, регулярна робота наших депутатів та партійних діячів зі своїми європейськими колегами, створення в законодавчих органах усіх членів Євросоюзу сильного проукраїнського лобі могли б змінити ситуацію на користь України. Як свідчать останні дослідження громадської думки в ключових європейських державах, проведені на замовлення Ялтинської європейської стратегії, більш як половина громадян цих країн підтримують ідею майбутнього членства України в Євросоюзі. Але чи знають про ці цифри європейські політики?

Що вони взагалі знають про Україну? Хто з українських партійних і парламентських лідерів намагався переконати своїх колег у Парижі, Берліні, Мадриді, Амстердамі чи Лісабоні в тому, що демократична, ліберальна і європейська Україна — не загроза для їхніх виборців, а підтримка європейського майбутнього України — не загроза для їхнього політичного майбутнього? Якщо нашим партійним лідерам удається домогтися від європейських партій підтримки власних персон, чому б не використати свої зв’язки і дар переконання на благо України?

Але не варто покладати відповідальність за європейське майбутнє нашої країни лише на дипломатів та політиків. До роботи повинне долучитися все суспільство. Тільки «прості» українці зможуть переконати «простих» європейців у тому, що ми маємо бути разом. І тільки європейські виборці зможуть переконати своїх політиків у тому, що Україна повинна бути у Євросоюзі.

Ми дуже багато що можемо зробити завдяки особистим контактам. Ми багато чим можемо бути цікаві європейцям. Музика, театр, література, наука, туризм, освіта, мода, спорт, кулінарія, зрештою, — наш арсенал набагато більший і потужніший, ніж аргументи політиків та дипломатів за столом офіційних переговорів. Ми повинні знайти шлях до серця кожного європейця: «Ви ще нічого не знаєте про Україну? Тоді ми йдемо до вас!»

*Спільними силами