ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ЯСНИХ ЗІРОК У ТЕМНІЙ ВОДІ

Час розкидатися гаслами закінчився, починається час збирання грошових знаків для виборчої кампанії та знакових фігур для партійних списків. Рідкісний опозиціонер спроможний вимовити хоча б половину цієї фрази. Але, як на мене, у стані послідовних борців із режимом не залишилося жодної хоч трішки мислячої людини, котра не дійшла б такого висновку. Переконаний: багато хто з вождів опозиційного руху, як і раніше, женуть геть крамольну думку про те, що все скінчилося. Або майже все. Але це не рятує ні від необхідності враховувати реалії сьогоднішнього дня, ні від потреби думати про день завтрашній. Бо той, хто не поклопочеться про передвиборні сани цього літа, навесні наступного року опиниться в шкірі загнаного коня.

Зрештою, Україна - країна вічних виборів. Болісний вибір - наш природний стан. Ми постійно прагнемо вгадати, що гірше: усвідомлена залежність чи неусвідомлена незалежність, обгрунтоване розчарування чи необгрунтована надія, квазілібералізація чи державне псевдорегулювання. Хамуватий старший брат «за стінкою» чи байдужий дядечко за океаном. Цілеспрямований хапуга чи безхребетний чистоплюй. Старий режим чи нові українці. Боягузливе замовчування правди чи самовіддана брехня.

Ми завжди перебуваємо в повній боєготовності до вибору. Але, як не смішно, він завжди захоплює нас зненацька. І ми з подивом виявляємо, що змушені вибирати менше зло. Отже, приречені на неминучий програш. Даруйте, чи важливо, яких розмірів тарілку тримає в руках помираюча від виснаження людина, якщо вона порожня? І чи вправі скаржитися на голодне життя той, хто навіть не намагався добути собі хліб насущний? Нас регулярно зобов’язують вибирати, а чи багато зробили ми самі, щоб вибороти справжнє право вибору?

Друга п’ятирічка будівництва державності завершується, а перелік успіхів мізерно малий. Політики так і не позбулися «совкових» замашок, чиновники так і не подолали пристрасть до корисливості, обивателі так і не вичавили з себе рабів. Країна не сподобилася побудувати єдину національну ідею, виростити хоча б одного повноцінного політичного лідера й посадити хоча б одного масштабного хабарника чи крупнокаліберного злодія. Наші уряди, як і раніше, безправні й безпорадні, а наші правителі, як і раніше, безвідповідальні й невтримно ненаситні. Наші суди так само залежні, а преса так само невільна.

Десять років - недовгий термін для історії, але це не виправдання. Це слабка розрада для тих, хто сподівається жити вічно. Це докір тим нашим співвітчизникам і сучасникам, хто втратив шанс залишити свій автограф на воротах у вічність. Нам знадобилося десять років, щоб усвідомити, наскільки ж погано ми живемо. Десять років суспільство пригнічувало в собі внутрішній протест і на стику століть не тільки відчуло потребу в публічному протесті, а й переконалося в необхідності захищати це право. Обезголовлений труп у таращанському лісі й запилений диктофон під канапою - суть підстави, але не причина того, що відбувається в країні. Суспільство починає помалу розуміти, що далі так жити не можна. Населення повільніше, ніж хотілося б, але неминуче стає народом.

Ніхто не візьметься прогнозувати, чим і коли завершаться «справа Гонгадзе» й «касетний скандал», але те, що країна вже стає іншою, очевидно для багатьох. І навіть якщо завтра небожителі, оговтавшись від початкового переляку, почнуть старанно закручувати гайки, вони за всього бажання не зможуть повернути все назад. Бо подекуди різьбу вже зірвано.

Принаймні останні півроку преса живе в умовах свободи слова. Дуже відносної, штучно створеної, але все-таки свободи. Брехні й фальшу на блакитних екранах і жовтих сторінках не поменшало, їх обсяг радше збільшився. Але в переважній більшості видань і телеканалів вимушено знято якщо не заборону на правду, то принаймні заборону на інформацію, заборону на новину. Сьогодні редактори й журналісти вже не можуть дозволити собі розкіш просто «не помітити» подію лише тому, що видавця газети або хазяїна компанії дратуватиме навіть згадка про цю подію.

Не поділяю оптимізму опозиціонерів, свято переконаних: після того, що сталося, влада вже ніколи не зможе закрити рот пресі. Зможе. Формальний відкіт на «вихідні позиції» може відбутися швидше й легше, ніж це здається людям, далеким від справжнього стану справ у світі мас-медіа. Але це буде саме формальний відкіт. Свободу непросто прищепити, але від свободи вкрай тяжко вилікуватися. Журналістське єство чинитиме опір. Якщо спротив придушать (а це більше ніж імовірно), однаково залишиться явне або приховане прагнення скористатися будь-якою нагодою, аби повернути втрачене.

Є шанс, що суспільство надасть таку нагоду. Позаяк у країні нарешті з’явився попит на максимально оперативну, достовірну та об’єктивну інформацію. Це ще не стало масовим, але досі такого явища загалом не було - протягом останніх років журналісти виявляли явну відсутність громадського інтересу до кінцевої мети своєї праці. Можливо, це стало однією з причин трансформації стародавнього мистецтва журналістики в невигадливе й невдячне ремесло. Однією з причин перетворення значної частини газет і каналів на середньої руки PR-контори, що сумлінно, але не вельми натхненно обслуговують банки й партії, клани й регіони, окремих політиків і цілі гілки влади.

Сьогодні потребу в щоденному споживанні якісної, багатогранної інформації помалу починають відчувати навіть ті, хто ще вчора надзвичайно ревно виконував роль цензора. І це, на мій погляд, один із перших і водночас один із головних уроків, одержаних суспільством зі «справи Гонгадзе».

І ще одна характерна прикмета сьогодення - поява нелівої конструктивної опозиції. Формулювання «конструктивна» у даному контексті позбавлене вже звичного знущального змісту. З’явилася опозиція, спроможна піднятися над ідеологічною вузьколобістю, над інстинктом самозбереження. Опозиція, схильна продукувати ідеї та закони, яка вміє захищати ставлеників і прибічників. Ще не зцементована, не дуже організована, суперечлива, але все-таки опозиція.

Сказане вище - лише знаки, ледь вловимі натяки на те, що Україна досі не втратила шанс стати вільною, демократичною, прозорою, успішною державою. Занадто довгий і тяжкий шлях доведеться пройти для цього. І, схоже, що наступним відрізком цієї марафонської дистанції має стати виборча кампанія-2002. Боротьба з режимом плавно переходить у боротьбу передвиборну.

Перехід в іншу якість дається важко. Нікому з ідейних опозиціонерів не хочеться вірити, що все було даремно. Кожному нелегко зізнаватися собі в тому, що Україна не скористалася шансом пройти через очищення. Будь-кого лякає думка про те, що революція вже закінчилася. Або так і не почалася. Усі знають: якщо революційна ситуація не приводить до революції, починається реакція.

Аби збагнути, що перший етап боротьби з режимом завершився, не обов’язково бути ні провидцем, ні навіть політологом. Хто має очі - той побачить, хто має вуха - той почує. Хоч би якими наполегливими були у своїй упертості окремі фігуранти опозиційного процесу, але факти - річ набагато впертіша. Протиріччя між вождями були справою очевидною, але до пори до часу всім дійовим особам вистачало мудрості і такту не виставляти політичне «сміття» на загальний огляд. Від пильного ока спостерігачів, звісно, не приховалася та обставина, що після подій 9 березня акції, проведені під егідою ФНП і УБК, стали менш ефектнішими і, що суттєво, набагато менш ефективними. Багато хто схильний був бачити одну з головних причин цього в повній відсутності не лише єдиного організуючого початку, а й елементарного плану координації дій. Але представники зазначених структур багатозначно натякали на те, що продовження буде і дуже скоро. І цілком виправдано (з точки зору внутрішніх корпоративних інтересів) зауважували, що розмови про внутрішні конфлікти не що інше, як підступи ворогів.

Дивним чином усе змінилося після звільнення Юлії Тимошенко. Лідери опозиції нарешті отримали унікальну можливість зібратися в повному складі. Прибічники опозиції очікували зборів Форуму національного порятунку, наміченого на 7 квітня, із цілком обгрунтованим оптимізмом. Однак їх чекало розчарування. Навіть під час самого «курултаю» верховним опозиціонерам з великими труднощами вдавалося згладжувати помітні неозброєним оком шорсткості. А наступні події з усією виразністю продемонстрували - опозиціонери розбрідаються по різних політичних кутках.

Усе почалося зі стриманої, майже сімейної сварки між ФНП і комітетом «За правду». З подачі Форуму було розповсюджено заяву, в якій говорилося про те, що відтепер три гілки опозиції (Форум, «Україна без Кучми» і «За правду») погоджуватимуть свої дії, і що роль координатора покладено на раду ФНП. Прибічники опозиції ще не встигли пустити сльозу розчулення з приводу єдності, як прозвучала «відповідь лорду Керзону» з боку ЗП. «Правдисти» коректно, але рішуче заперечили, що вони не проти погоджених дій, але є структурою самодостатньою, згоди на підпорядкування керівництву ФНП не давали і нікого виступати від свого імені не уповноважували.

Це непорозуміння не стало останнім. Напередодні зборів Форуму Олександр Турчинов озвучив ідею Юлії Тимошенко про проведення всеукраїнського референдуму про недовіру Президенту, але більшість колег його не підтримали. 7 квітня питання порушили знову. Частина делегатів, Тарас Чорновіл, наприклад, виступили з обережними запереченнями, підкреслюючи, що провал подібної акції означатиме фактичний провал опозиції. Більш аніж стриманий оптимізм бринів і в словах Сергія Головатого. Не відкидаючи ідеї як такої, він говорив про необхідність зваженого підходу, про вивчення «юридичних і політичних аспектів рішення Конституційного суду, чинного законодавства, позиції Центрвиборчкому, правових наслідків, ступеня заляканості населення». Але прекрасна у своєму праведному гніві Юлія Тимошенко була нещадна: «Я не бачу іншого шляху, крім референдуму за народною ініціативою, для припинення повноважень Президента. Це єдиний шлях. Філософи кажуть, що краще приймати рішення, коли немає альтернативи».

Не думаю, що на позицію слухачів уплинули посилання на світовий філософський досвід. Причина радше в іншому - багато хто у Форумі втомився від бездіяльності, безпомічності і безвиході. Гадаю, мають рацію ті, хто вважає, що пережите Юлією Володимирівною за останні місяці, з огляду на об’єктивні причини, заважає їй тверезо оцінювати події. Але гадаю, що не менш праві й ті, хто вважає екс-віце-прем’єра найрішучішою людиною в опозиційних лавах. Резонно припустити, що перенесені біль й образа тільки підсилили жагу діяльності. І цією жагою вона заразила багатьох опозиціонерів, які страждають від розчарування, але жадають зцілення.

Але якщо мотиви Тимошенко більш-менш зрозумілі, то логіку останніх вчинків іншого лідера Форуму, Олександра Мороза, особисто мені витлумачити непросто. На превеликий подив багатьох соратників Олександра Олександровича по ФНП, віддаючи перевагу обережності, голова СПУ рішуче підтримав тимошенківську ідею. Саме Мороз закликав негайно прийняти рішення про початок підготовки до референдуму. Абсолютний збіг точок зору двох найавторитетніших постатей в опозиції остаточно зломив тих, хто вагався. «Перемога здобувається в темпі», - зауважив Сан Санич. І Форум поквапився підтримати дуже сиру «референдумну» ідею.

Мінуси схеми, запропонованої Тимошенко, наявні. Контраргументи критики не витримують. Є рішення Конституційного суду про те, що тим, кого обрали за передбаченою Основним Законом процедурою, не можна виражати недовіру на референдумі. Це рішення стосувалося іншого випадку? Аргумент сумнівний, зате контраргумент очевидний: Конституційний суд у разі потреби видає нове, абсолютно ідентичне рішення по даному конкретному випадку. Воно неконституційне? Більш аніж спірне судження. Але навіть якщо припустити, що це й так, воно все одно обов’язкове для виконання - ніхто, окрім КС, не має права трактувати Конституцію, рішення даного суду не підлягають обговоренню й оскарженню. А раптом Конституційний суд не буде проти? Абсолютна фантастика, але й це нічого не дає - чітка процедура втілення в життя усенародного волевиявлення відсутня. Один референдум у нас уже недавно був, і що з того? Імплементувати його результати не вдалося навіть за максимального використання президентського ресурсу. А як щодо трьох мільйонів підписів, кількох місяців на підготовку, організації контролю за дільницями? І хто гарантує, що виборці з’являться? І хто поручиться, що, прийшовши, вони проголосують саме так, як очікує опозиція? І хто підраховував втрати у випадку провалу?

Незабаром з’ясувалося, що опозиціонери усвідомили двоїстість становища, у яке самі себе поставили. 7 квітня було прийнято рішення про створення спеціальної робочої групи, яка має займатися питаннями підготовки до референдуму. Але вже 9 квітня представники ФНП заявляють про те, що вивчаються «всі можливі сценарії та наслідки референдуму чи плебісциту». Таким чином обережно озвучується думка про те, що все зведеться до юридично безпечного опитування населення. Далі - більше. Того ж дня один з активістів Форуму Тарас Стецьків заявляє, що робоча група має «напрацювати інші ідеї, у які може трансформуватися сама висловлена 7 квітня ідея референдуму». Продовження триває. Не проходить і доби, як Олександр Мороз заявляє: він, як і раніше, за референдум, але не з питання про недовіру Президенту, а про зміну системи влади в Україні. Глава Соцпартії говорить про те, що «треба проводити такий референдум, щоб люди відразу дали доручення Верховній Раді України конкретним чином відрегулювати такі механізми здійснення державної влади в Україні, що відповідають європейським зразкам». Тобто йдеться про ідею всенародної підтримки проекту змін Конституції, не так давно напрацьованих групою авторів, до яких належить і сам Мороз. Але це не має нічого спільного з тимошенківською ідеєю всенародного усунення від влади всенародно обраного Президента.

Далі - більше. Того ж дня Тимошенко вкотре повідомляє, що головна мета опозиції - усунення Кучми від влади (і це при тому, що кількома днями раніше Тарас Стецьків публічно заявив про те, що усунення Кучми аж ніяк не може бути головною ціллю, тим більше - самоціллю опозиції). Що «референдум реальний». Що «у Кучми навряд чи більше 5-10% реальних прибічників». Й що «іншого шляху в нас немає».

Вінцем заочних суперечок стала погроза Олександра Турчинова про готовність партії «Батьківщина» самостійно зайнятися питанням про проведення референдуму і клятвена обіцянка ФНП до 17 квітня остаточно визначитися з цим питанням.

Чесно кажучи, уже немає значення, до чого саме домовляться керманичі опозиційного корабля. Можливо, матимуть рацію ті, хто стверджує, що Юлія Тимошенко перегляне свою позицію і заговорить про плебісцит. Але, на превеликий жаль, вже очевидно: протиріччя зайшли так глибоко, що бійці з режимом уже не в змозі приховувати це. І хоч як би старанно намагалися лідери ФНП, УБК і ЗП вселяти думку про небувалу єдність помислів опозиції, в це вже навряд чи хтось повірить.

Ще кілька характерних прикладів. 7 квітня Юлія Тимошенко заперечує саму думку про проведення переговорів між Президентом й опозицією. 9 квітня «Українська правда» інформує: Олександр Мороз повідомляє, що рада ФНП обговорює питання про можливість проведення переговорів. 10 квітня Тимошенко в категоричній формі повторює думку про безперспективність діалогу з Леонідом Кучмою.

Перелічувати всі нестиковки в заявах і вчинках опозиціонерів немає сенсу. На жаль, прикмети того, що Форум близький якщо не до розвалу, то принаймні до очевидного розшарування, проявилися давно. Останні заяви Тимошенко не стали тому причиною, вони лише прискорили природний процес.

У спічах Юлії Володимирівни можна відзначити як мінімум чотири моменти, що обумовили швидкість розколу опозиції. Перший, і найпринциповіший. Тимошенко відкрито оголосила про свої президентські амбіції, на що дуже болісно відреагували її соратники по опозиційному альянсу. Не секрет, що далеко не всі союзники схильні були беззастережно сприймати її ідеї і підігравати її амбіціям. Але всі віддавали належне її рішучості, усі рахувалися з її авторитетом і можливостями. Доти, доки її пропозиції були предметом для обговорення, а вона сама була одним із лідерів антипрезидентської «директорії». Те, що Тимошенко, по суті, оголосила про початок власної виборчої кампанії, налаштувало проти неї багатьох. Опозиція аж ніяк не страждає від надлишку бажаючих працювати на її передвиборний імідж.

Деякі члени Форуму, критично налаштовані стосовно Тимошенко, мимоволі почали шукати прихований зміст там, де його, може, й немає. Підозрілу, із точки зору когось в опозиції, образність, афористичність і проникливість її останніх висловлень вважають PR-ходом, розрахованим на зміцнення публічного іміджу. У зв’язку з цим згадують і крилату фразу про те, що Кучма - пробка у пляшці з вином незалежності, котрий не дозволяє насолодитися істинним смаком цього вина. І анекдот про сантехніка, котрий замість того, щоб полагодити унітаз, підірвав його. Після чого з боку господарів квартири прозвучала пропозиція обговорити становище, яке склалося, за круглим столом. І обіцянка «прати білизну в передвиборному штабі... справжнього лідера, готового життя своє віддати за країну».

До речі, про білизну і про лідера. З програмного інтерв’ю газеті «Коммерсант», кореспонденту якої Юлія Володимирівна зізналася в описаному вище бажанні, випливає, що роль пралі їй усе ж не загрожує: «Поки я не бачу такої команди... На жаль, я добре бачу сьогоднішню Україну, особисті амбіції колег, політиків, особисті амбіції партій українських... Вони все ж домінують над інтересами нації...»

Як ви гадаєте, як поставилися до цього пасажу лідери партій, котрі входять у Форум? Як відреагував на це одкровення соратника і конкурента Олександр Мороз? На мій погляд, це було другою помилкою Юлії Володимирівни.

Були й інші, менш масштабні прорахунки. Заявивши, що ФНП - «тимчасова організація» і жорстко розкритикувавши ідею об’єднання членів Форуму в одну фракцію, Тимошенко не сказала нічого нового. Але це було сказано вголос, це було розтиражовано газетами, відповідним чином піднесено. Що аж ніяк не відповідало зміцненню єдності лав опозиції. І завдало непоправного удару по надіях тих, хто все ще сподівався на єдиний список від опозиції.

І, нарешті, останнє. Тимошенко оголосила про те, що проведення референдуму доцільніше приурочити до проведення парламентських виборів-2002. У цій заяві були два знакові моменти - невіра в те, що до весни 2002-го Кучму буде усунуто. І відверта прив’язка «референдумного» клопоту до передвиборних турбот. Після цього багато хто у Форумі, і не тільки у Форумі, стали розглядати розмови про референдум винятково як привід достроково включитися в парламентську кампанію, активізувати роботу «законсервованих» місцевих штабів.

Та все ж опозиція має бути вдячна Тимошенко. Вона позбавила своїх спільників романтичних ілюзій. Вона примусила їх думати про завтрашні вибори вже сьогодні. Опозиція розшарувалася. Але я далекий від думки, що вона померла.

Революція закінчилася...Революція триває?