ВИБУХОВА ХВИЛЯ

Тринадцять днів у чернігівській в’язниці провів екс-керівник департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексій Пукач. 5 листопада рішенням Київського апеляційного суду утримання під вартою було замінено підпискою про невиїзд. У супроводі донецьких адвокатів Пукач залишив зал суду. Разом із ним із рук слідчих прокуратури вислизнула реальна надія поставити проміжну крапку в справі Гонгадзе. Проміжну, оскільки йдеться про формування доказової бази щодо виконавців і замовників середньої ланки. Два тижні тому Печерському районному суду аргументації співробітників прокуратури виявилося достатньо для того, щоб у зв’язку з обвинуваченням у знищенні документів, що свідчили про стеження за Гонгадзе, заарештувати Олексія Пукача. За інформацією «ДТ», зловживання службовим становищем, а саме за цією статтею обвинувачували Пукача, - не єдина претензія з боку слідства у справі Гонгадзе. Є й інші, які безпосередньо стосуються зникнення журналіста 16 вересня 2000 року. Проте один суд визнав надані прокуратурою аргументи достатніми для затримання, інший, начебто в результаті красномовності адвокатів, визнав утримання під вартою занадто жорстким заходом. Адже ясно, це Козаченко, Фельдман і Тимошенко спроможні вплинути на хід слідства. А генералові міліції таке не під силу... Нагадаємо, що суддя Глосс свого часу, виконуючи обов’язки голови апеляційного суду, був ідеологом боротьби з суддею Василенком, що порушив кримінальну справу проти Леоніда Кучми.

За даними «ДТ», слідча група прокуратури до останнього боролася за збереження обраного з самого початку запобіжного заходу. І все-таки до слідства не прислухалися. Багато спостерігачів розцінили звільнення Пукача з-під варти як сигнал усім іншим дійовим особам та виконавцям: «Своїх мовчазних друзів ми не здаємо». Як сигнал іншого роду можна розцінювати вибух, що прогримів 4 листопада на вулиці Рейтарській і розніс на шматки джип Володимира Киселя, хазяїна організованого злочинного угруповання й за сумісництвом депутата Голосіївської райради. Відомий усьому місту факт нарешті визнала й міліція: депутат Кисіль і авторитет на прізвисько «Дід» - це одна й та сама особа. Але більш вузькому колу про Володимира Карповича відомо не тільки те, що він є давнім другом Олександра Волкова, не тільки те, що його архаровці 1994 року відповідали за розклеювання передвиборних плакатів Леоніда Кучми в столиці, не тільки те, що в «Українській правді» часів живого Гонгадзе було опубліковано велику статтю про Киселя та Кравченка, яка рясніла просочуваннями інформації з убозівської бази даних, а й те, що після зникнення Георгія Гонгадзе невідомий, котрий телефонував у грузинське посольство, назвав три прізвища осіб, причетних до того, що сталося: «Волков, Кравченко, Кисіль».

Так чи інакше, прізвище Киселя в різних свідченнях і протоколах допитів у справі Гонгадзе трапляється багато разів. Свого часу він давав свідчення парламентській слідчій комісії, що займається розслідуванням убивства журналіста. Тепер з’явилася думка: незацікавлені в розкритті справи Гонгадзе визнали Киселя слабкою ланкою. І саме тому прогримів вибух у машині, внаслідок якого водій помер у лікарні через кілька днів, охоронці одержали серйозні поранення, а Кисіль, що сидів на задньому сидінні, відбувся ушкодженням барабанних перетинок.

Якщо припустити, що звільнення Пукача й замах на Киселя - це пункти одного плану, основне завдання якого - до неможливості ускладнити завдання слідства й зірвати розкриття справи Гонгадзе, то нам доведеться констатувати, що владу абсолютно не цікавить, як вона виглядає в очах української та закордонної громадськості, що вона готова на будь-які дії в ім’я самозбереження й самозахисту. Усіх, хто загрожує цій владі, чекають чорні часи. І зовсім не факт, що всі доживуть до їх закінчення.

Проте існують деякі обставини, що дозволяють засумніватися в однозначності такого висновку. Перша з них полягає у тому, що в поведінці Президента України простежується певна алогічність. Леонід Кучма жодного разу, після призначення на посаду генерального прокурора Святослава Піскуна й кадрової реорганізації слідчої групи у справі про вбивство Георгія Гонгадзе, не перешкоджав слідству. Більше того, силовики стверджували, що Президент наполягав на результативному розслідуванні. Мабуть, єдиною серйозною проблемою для слідства стала поведінка Юрія Смирнова. Екс-міністр відмовляв Генеральній прокуратурі в передачі документів, які доводять, що за Гонгадзе велося стеження співробітниками міністерства. Перепалка між Генпрокуратурою та МВС тривали так довго, що Олексій Пукач зміг знищити необхідні прокуратурі документи. Якісь залишки бюрократичних доказів у Генпрокуратуру передав новий міністр внутрішніх справ Микола Білоконь, проте низка важливих документів безповоротно зникла. Втім, за даними Генпрокуратури, до цього міг бути причетним не лише Пукач, а й екс-міністр внутрішніх справ, той самий, який лише на третій день після зникнення Гонгадзе наважився доповісти Президенту, що Георгій мертвий.

Отже, запитання: навіщо Президентові, який не перешкоджав слідству, створювати умови (що було), за яких апеляційний суд міг зробити лише ту ухвалу, яку він зробив.

Версія перша. Леонід Кучма боявся результатів розслідування. Президент до кінця не довіряв Піскуну і не міг собі дозволити з цієї причини з допомогою генпрокурора гальмувати слідство. Тож Кучма зупинився на простому рішенні: бути в курсі просування розслідування, що дозволяло йому тримати руку на пульсі. Генеральний прокурор ознайомлював Президента з усіма значимими протоколами допитів, проведених у справі Гонгадзе. Президент знав, що справа розслідується досить інтенсивно. Понад те, за деякими даними, перед арештом Пукача Президент знайомився з аргументацією прокуратури й дав добро на затримання. Про те, що воно відбудеться, знали заздалегідь. Для проведення акції не тільки було виділено співробітників «Альфи», а й самого Пукача відправили на пенсію для того, щоб у руки правосуддя потрапив не діючий генерал, а пенсіонер, з яким міністерство наче й не має нічого спільного. Можна припустити, що Президент, відчувши, що слідство зайшло занадто далеко, вирішив зупинити розслідування шляхом проштовхування на місце Піскуна людини без будь-яких комплексів, безмежних політичних амбіцій та сумнівних зв’язків з опозицією. А в міжсезоння, в період між Піскуном і, приміром, Васильєвим, відпустити Пукача з-під варти для того, щоб усім стало ясно, що рот на замку - це гарантія вільного і спокійного життя.

Версія друга. Президент прагнув довести розслідування до кінця. Він не хотів і не вимагав смерті журналіста й не віддавав відповідних розпоряджень. Він чітко зрозумів, що його підставили. Більше того, він знає, хто це зробив, хто провокував його на емоційні коментарі статей «Української правди», на відгуки про Гонгадзе, хто зафіксував ці відгуки та зробив їх надбанням гласності, використавши Олександра Мороза й символічну фігуру майора Мельниченка. Заохочення активності слідства Президентом було викликано бажанням сатисфакції, а також прагненням в остаточному результаті зняти з себе підозру в причетності до смерті Георгія Гонгадзе. Глава держави сподівався, що розслідування зрештою доказово приведе групу захоплення до організатора операції «Касетний скандал», котрий, не виключав для себе Президент, можливо, й був реальним замовником убивства журналіста. Але щось перешкодило здійсненню президентського плану. Можливо, смерть Гончарова, котрий був свідком, а за певних обставин - сполучною ланкою між виконавцями вбивства й організаторами скандалу. Можливо, у замовника знайшлися заступники, які переконали Президента, що не час це робити зараз. Але, скоріш за все, усе наштовхнулося на цілком іншу проблему.

Слідство має серйозну інформацію про виконавців. Можливо, воно змогло б аргументовано довести причетність до вбивства журналіста в ролі замовників середньої ланки кількох генералів у погонах й одного «генерала» в золотих ланцюгах. Цього було б замало для опозиції, але цілком достатньо для суспільства, у свідомості якого існує чітка вертикаль: «Президент - «орли Кравченка» - вбивство Гонгадзе». І ось слідство доводить, що нижча ланка цієї вертикалі - це співробітники УБОЗу, чиї дії скеровували чини з міністерства. Чи треба говорити, що в цьому випадку суспільство лише переконається в слушності його бачення того, що сталося: оскільки «орли» є, отже, є і Кравченко, ну й, звісно, Президент. Кучма був би радий, щоб слідство виявило вектор, який указував би хоча б на якомусь етапі вбік від створеної вертикалі. Але або таких доказів не знайшли, або з цим вирішили почекати. Тож для того, щоб слідство загальмувати, Пукача й відпустили на волю.

А ось що сталося з Киселем - це інше запитання. Не можна виключати факт кримінальних розбірок, усе-таки йдеться не про Гавела й не про Співакова.

Можна припустити, що має рацію міліція: 300 грамів вибухівки належали самим кисілівцям і вибухнули через необережність. Правда, зовсім не ясно, для чого Володимиру Карповичу, людині досвідченій, возити вибухівку у власній машині, та ще й у присутності вагітної жінки. Якби Кисіль був настільки безтурботним, то він не мав би найменшого шансу пережити добрий десяток своїх колег, чиї імена залишаться символами доби недержавного рекету.

Подія, що логічно, справила на вцілілих пасажирів машини сильне враження і схоже, розізлило Киселя. Можливо, під впливом того, що сталося, Володимир Кисіль через близьку людину вийшов на главу парламентської комісії з розслідування справи Гонгадзе й повідомив про своє бажання дати дуже важливі показання у вищезгаданій справі. Цю інформацію підтвердив «ДТ» й сам Григорій Омельченко, котрий перебуває в даний момент за кордоном. Він також повідомив, що неодмінно зустрінеться з Володимиром Киселем. Можливо ця інформація мала лишитися конфіденційною, але Омельченко повідомив «ДТ» що вже одержав у заступника генерального прокурора Медведька дозвіл на зустріч. Такий дозвіл, за словами народного депутата, необхідний у тому випадку, якщо Кисіль залишатиметься в лікарні до моменту повернення Омельченка в Україну. «Утримувати ж Володимира Киселя під вартою вони не мають права, оскільки для цього відсутні обгрунтування. Він може вийти з лікарні, коли визнає потрібним це зробити», - схоже невипадково зазначив Григорій Омельченко.

Показання Володимира Киселя за наявності певної частки щирості можуть виявитися надзвичайно корисними як парламентському, так і прокурорському слідству. Треба думати, що коли сам Володимир Кисіль виявив таку ініціативу, то для нього немає ніяких сумнівів у мотивах і причинах вибуху. Цілком можливо, що він не помиляється.

Проте не можна скидати з рахунків і сумніви деяких експертів і навіть заступника міністра МВС: «Якби хотіли вбити, то вбили б». У тому-то й річ: «Якби хотіли». А якщо мета була така: надати прискорення процесу зняття Киселем із самого себе обітниці мовчання в справі Гонгадзе? Так би мовити, удар від борта, виконаний майстром, котрий віддає перевагу нелінійним схемам? Якщо так, то вибух киселівського джипа - це не ланка одного ланцюга зі звільненням Пукача, це відповідь на звільнення Пукача - важливого свідка в справі Гонгадзе. Адже про те, що воно відбудеться, обізнаним людям було відомо за кілька днів до оголошення судового рішення. У цій ситуації ігрища Президента перетворюються на ігрища проти Президента.

А в суспільства зберігаються підстави для примарної надії на відновлення істини в справі про вбивство Георгія Гонгадзе: на зміну мовчуну Пукачу прийшов готовий говорити Кисіль. Утім, і це може змінитися, оскільки життя за законами в нашій країні ще не починалося, а життя за поняттями закінчується там, де починається політичне безмір’я.