Вибори-2006: портрети учасників на старті

Останнім часом вибори в країні — частіше, ніж Новий рік. Не встигли пережити першу річницю драматичних президентських виборів 2004 року, як на старт вийшли нові учасники нових перегонів — політичні партії і блоки, які змагатимуться за право бути представленими у Верховній Раді України.

Про важливість і «доленосність» цих виборів сказано й написано багато, тому варто наголосити на головному: вперше в історії незалежної України політичні партії стають не декоративними, а головними складовими політичної системи. Завдяки запровадженню пропорційної виборчої системи, вони монополізують право формувати парламент, а той, після набуття чинності змінами до Конституції, перебирає на себе право формувати уряд, отже — визначати зміст його політики.

Якою мірою українське суспільство і самі партії готові до виборів за новою, пропорційною системою і до того, що чекає їх потім? Якою мірою партії відповідають сьогодні ідейно-політичним переконанням громадян, і чи довіряють їм громадяни? Чим керуватимуться виборці, голосуючи за ту чи іншу партію? Врешті — яким є електорат партій, що потенційно здатні подолати тривідсотковий бар’єр, за яким — влада (а хотілося б — і відповідальність)? Чого чекати від виборів, і чого від них чекають виборці...

На ці запитання спробували дати відповіді автори статті на підставі соціологічних досліджень, проведених Центром Разумкова у жовтні—листопаді 2005 р.

Виборча система,
якої ми не вибирали

Отже, вперше в історії країни парламентські вибори відбудуться за «суто пропорційною» системою. Проте черговий крок до торжества демократії європейського типу громадяни, схоже, сприймуть без особливого ентузіазму.

По-перше, якщо авторам і лобістам нового Закону «Про вибори народних депутатів України» цікаво, то означену систему підтримує лише кожен восьмий (13%) вітчизняний електор, мажоритарну — кожен сьомий (14%). Третина — віддають перевагу системі попередній, хоч і змішаній.

По-друге, якщо згаданим авторам усе ще цікаво, то електорат країни в більшості своїй просто не знає, що саме за пропорційною системою він обиратиме парламент-2006. Знають про це — менше третини майбутніх свідомих виборців. Не набагато кращі справи з обізнаністю громадян із виборчими процедурами і їхніми ж правами як виборців: добре знають їх лише 15% опитаних, 20% — знають приблизно, 60% — не знають зовсім нічого.

Таким чином, за півроку до виборів політична і правова готовність до них громадян геть низька. Вибори, безумовно, відбудуться і, можливо, навіть без масштабних порушень (хоча низька компетентність виборців є для них найкращим грунтом). Але складається враження, що після них «політичний клас» і суспільство знову житимуть у паралельних світах і йтимуть такими ж курсами — до наступних виборів, коли політикам знову на півроку знадобиться електорат, або, згідно з сумним і вже крилатим висловом, «народ одноразового використання».

Крім того, неприйняття переважною більшістю українських громадян пропорційної виборчої системи ставить під сумнів і сприйняття ними політичної реформи, яка надає партіям право формувати і законодавчу, і центральну виконавчу владу. За таких умов перехід до парламентсько-президентської моделі можна розцінити хіба що як вияв партійного егоїзму.

Тут варто нагадати, що новий Закон «Про вибори народних депутатів України» прийнятий понад півтора року тому. Однак ні влада в особі ЦВК, ні політичні партії, в інтересах яких він приймався, не знайшли часу для масової і потужної пропаганди переваг нової виборчої системи.

Або не знайшли аргументів. З ними справді було б сутужно — враховуючи ту обставину, що на кожного електора, який партіям в Україні довіряє (16%), припадає четверо тих, хто їм не довіряє повністю або частково, але всім 127 нині зареєстрованим (68%). Можливо, саме недовіра до партій є найбільш важливим мотивом неприйняття пропорційної виборчої системи. Справді, як можна довірити право представництва власних інтересів тим, кому не довіряєш?

Довірені особи,
яким ми не довіряємо

Причина недовіри, власне, одна — виборці геть не бачать у партіях виразників власних інтересів. Більшість громадян як вважали п’ять років тому, так і вважають, що політичні партії служать насамперед інтересам фінансових і бізнесових структур (54%) та/або партійних лідерів (43%) чи державної влади (28%). Позиція «інтереси виборців» посідає в цьому переліку останнє місце з майже чотириразовим відривом від першої — лише 14% особливо довірливих впевнені, що українські політичні партії засинають і прокидаються з думкою про їхні інтереси.

Можливо, саме через недовіру до партій громадяни не особливо прагнуть і членства в них. Хоча частка «партизованого» населення, порівняно з ситуацією перед виборами 2002 р., збільшилася з майже 5% до 7%, абсолютна більшість громадян (93%) — позапартійні.

Чому 15 років української багатопартійності мають такий жалюгідний результат? Причин цього можна назвати кілька.

Безвідповідальність. У суспільстві майбутньої європейської демократії немає жодних механізмів закликання партій до відповідальності за взяті на себе під час виборчих кампаній зобов’язання, обіцянки і гасла. Звіти перед виборцями — справа суто добровільна, Закон «Про політичні партії», що вже понад чотири роки вимагає оприлюднення у загальнодержавних ЗМІ щорічних звітів про доходи, видатки і майно партій, — спокійно та безкарно ігнорується. Постійні публічні інформації про «неприродно великі» статки партійних босів, насамперед особливо занепокоєних «добробутом простого українця» і «боротьбою з корупцією», — залишаються без відповіді і пояснень.

Цікаво, до речі, скільки партійних фракцій, які «дожили» від початку каденції нинішньої Верховної Ради до її завершення, відзвітують перед виборцями за виконання своїх передвиборних зобов’язань?

Національні особливості фінансової складової діяльності партій. Якщо в політикумі по-діловому, без емоцій обговорюється інформація про вартість прохідного місця у списку, вартість майбутньої виборчої кампанії (і при цьому одиницею виміру слугує мільйон «зелених»), якщо у списках фігурують особи, відомі як «олігархи», якщо навіть мікроскопічна партія, про яку роками ніхто не згадує, не переймається питанням, де взяти 664 тисячі гривень на заставу для участі у виборах, то чи варто очікувати довіри від громадян, для яких «зелені» — тільки партія?

Непоінформованість суспільства про діяльність партій. Лише чверть громадян вважають себе достатньо поінформованими в цьому питанні. Частка ж непоінформованих у всіх регіонах — понад половина. Лише кожен третій — «щось чув» про діяльність місцевих осередків політичних партій у своєму регіоні. Порівняно з 2001 р., ці дані трохи змінилися на користь поінформованості, проте у принципі ситуація залишилася такою ж.

Не можна сказати, що виборці не хочуть знати про партії. Майже третина громадян докладає зусиль, щоб отримати інформацію: передплачують партійну пресу, купують її, беруть у знайомих або читають у бібліотеці. Отже, суспільний запит на інформацію про діяльність партій існує, справа в самих партіях, які, очевидно, вважають, що не варто витрачати зусилля ані на інформацію, ані на саму діяльність усі п’ять років між виборами.

Брак інформації, до речі, є однією з причин низького рівня членства громадян у політичних партіях. Інші причини — брак можливості або партії, яка відповідала б їхнім переконанням.

Ідеології,
які нас (не) розділяють

Дивно запитувати про ідеологічну визначеність виборців у країні, де соціал-демократію представляє СДПУ(о), але тим більше цікаво.

Мабуть, із причини означеного представництва, понад 45% дорослих, освічених українських громадян або в політичних течіях не орієнтуються, або не бачать серед наявних такої, яка відповідала б їхнім переконанням. Для «ідеологічно визначеної» частини суспільства є два очевидних пріоритети: національно-демократичний напрям (14%) та ідейно-політичний напрям, який включає ідеї возз’єднання України з Росією (13%). До п’ятірки лідерів зі значним відривом від перших двох і так само незначними розбіжностями у відсотках належать також комуністичний, соціалістичний і соціал-демократичний напрями.

Порівняно з ситуацією перед виборами 2002 р., значно зросли частки прихильників національно-демократичної ідеології та ідеї возз’єднання України з Росією, тоді як кількість прихильників комуністичних ідей помітно знизилася. Соціалістичні та соціал-демократичні ідеї зберегли свою популярність приблизно на тому ж рівні.

Слід також відзначити зменшення «деідеологізованої» частини суспільства: якщо у 2001 р. понад половину (54%) опитаних не змогли визначити свою ідеологічну орієнтацію, то тепер — лише 45% опитаних. Мабуть, політичні кампанії 2001—2002 та 2004—2005 років не пройшли повз уми і серця...

Зазначені тенденції, включно з «паритетом лідерів», підтверджуються й результатами президентської кампанії 2004 р.: перемога — за кандидатом з виразним національно-демократичним і «прозахідним» спрямуванням; друге місце — за кандидатом з не менш виразним іміджем «проросійського», представник СПУ — третє, КПУ — лише четверте місце.

Ідейно-політичні орієнтації мають виразний регіональний розподіл, про який сказано достатньо й неодноразово і який дає підстави говорити про наявність ідеологічного відповідника політичному розколу країни за регіональною ознакою.

Проте не варто поспішати з висновками про глибину і нездоланність розколу. Варто звернути увагу на інше: що саме прихильники різних ідейно-політичних напрямів вважають важливим для успішного розвитку України?

Виявляється, що серед пріоритетів, визначених прихильниками різних ідейно-політичних напрямів (у т.ч. тих, які називають непримиренними), два перших — спільні для всіх: гарантування державою соціального захисту громадян та створення правової держави. І лише третє місце посіли різні пріоритети: прихильники націонал-демократії обрали підтримку розвитку української культури, а прихильники ідеї возз’єднання України з Росією — єднання східнослов’янських держав — України, Росії та Білорусії.

Отже, для суспільства першочерговими залишаються проблеми забезпечення соціальних та інших прав і свобод громадян. Інші пріоритети можуть розглядатися або як другорядні, або як засоби реалізації перших. Зокрема навряд чи можна розглядати союз із Росією і Білоруссю як самоціль, абстрагувавшись при цьому від стереотипу, який побутує серед значного прошарку населення, що «в Росії і Білорусії жити краще, зарплати і пенсії вищі».

А відтак — можливості для подолання суперечностей реально існують. Для цього лише варто зосередитися на спільному й не акцентувати увагу на розбіжностях. Хоча в умовах виборчої кампанії цей заклик, швидше за все і на жаль, не матиме жодного сенсу...

Ідеології
в пошуках партій

Перефразуючи відомий вислів класика, можна сказати, що кожна ідеологія лише тоді чогось варта, коли її є кому репрезентувати. В Україні з цим поки що не склалося. Серед громадян, які визнали себе прихильниками певних ідейно-політичних напрямів, лише третина вважає, що в країні є партії, практична діяльність яких відповідає їхнім поглядам. Дві третини — таких партій не бачать.

Найпростіше прихильникам комуністичних і соціалістичних ідей — з них приблизно по 70% вважають своїми представниками, відповідно, КПУ та СПУ. Досить легко знайти партію прихильникам ідеї возз’єднання України з Росією: понад 43% з них покладають надії на Партію регіонів. Прихильники націонал-демократії ділять симпатії (у співвідношенні 2:1) між НСНУ (29%) і ВО «Батьківщина» (15%).

Але не позаздриш прихильникам соціал-демократії. Лише 14% із них партією, практична діяльність якої відповідає їхнім ідейно-політичним переконанням, назвали вже згадану вище СДПУ(о).

Отже, далеко не кожен ідеологічно свідомий громадянин може визначити партію, яка на практиці відповідає ідеології, прихильником якої є він сам. Причина — в маловиразності ідеологічного обличчя більшості вітчизняних політичних сил, які віддають перевагу захистові інтересів «усього народу» чи «прогресивно налаштованих громадян», або/та в невідповідності їхніх програмних настанов і практичних дій.

Варто, щоправда, врахувати, що політичні партії і блоки ще не оприлюднили передвиборних програм. А отже, поки що йдеться, швидше, про стереотипи, ніж про вибір на основі передвиборних документів самих політичних партій. Втім, як і раніше, передвиборні програми відіграватимуть далеко не першорядну роль у завоюванні партіями електоральної любові.

Причини любові
чи любов без причин?

В очікуванні названої любові навколо мотивів голосування на майбутніх виборах створений потужний міф, авторами якого можуть вважатися (виходячи з принципу Quo profit?) самі політичні партії. Суть його в тому, що майбутні вибори будуть виборами між лідерами, а не між ідеологіями чи програмами.

Як наслідок, у країні масово створюються «іменні» блоки: Народний блок Литвина, Блок Юрія Кармазіна, Трудовий блок Михайла Сироти та Бориса Олійника, Блок Юлії Тимошенко. Можливо, з’явиться і Блок Ющенка...

Проте результати соціологічних опитувань свідчать, що насправді вибір вітчизняних електорів трохи більш раціональний, ніж вважають політтехнологи, — якщо не в частині програм, то в частині лідерів. Серед мотивів, від яких залежатиме вибір громадян під час парламентських виборів, перше місце посідає відповідність ідеології партії (блоку) їхнім власним поглядам, друге — позитивне ставлення до попередньої діяльності партії (партій — членів блоку) і лише третє — симпатія до лідера партії (блоку). Передвиборній програмі відведено лише четверте місце. Зате (до відома тих, хто ламає собі голову над списками) лише на п’ятому — наявність у виборчому списку відомих та авторитетних осіб. Можна особливо не витрачатися й на рекламу: в ієрархії мотивів вона посіла останнє місце.

Водночас мотивація вибору для прихильників кожної з партій — справа індивідуальна. Так, на особистість лідера найбільшою мірою орієнтується електорат БЮТ і Народної партії, цей чинник стоїть на другому місці серед пріоритетів для виборців СПУ та НСНУ.

Ідеологічний чинник найбільш значущий для виборців КПУ, СПУ, ПСПУ та НСНУ. Стосовно «Нашої України» це можна вважати певною несподіванкою — враховуючи усталені оцінки цієї партії як «неідеологічної». Очевидно, тут спрацьовує те, що прихильники зарахують її до національно-демократичної традиції.

Для прихильників Партії регіонів найбільш важливою є попередня діяльність партії, що може бути пов’язано з діяльністю її лідера В.Януковича як прем’єр-міністра України, а також участю партії у президентській кампанії.

Отже, особистість лідера партії істотно впливає на вибір громадян, проте цей чинник не може замінити необхідності власне партійних характеристик: ідеологічної близькості виборцю, наявності успішного попереднього досвіду діяльності. Для прихильників окремих партій ставлення до лідера може мати суто інструментальну цінність — він може вважатися чинником, який гарантує спроможність політичних сил виконати свої зобов’язання перед виборцями.

Ми, електорат переможців...

Досить про партії. Не менший інтерес становить головний суб’єкт майбутніх виборів — самі виборці. Узагальнення даних, отриманих у результаті соціологічного опитування, дає можливість окреслити головні характеристики потенційного електорату (громадян, які висловили намір голосувати за певну партію чи блок, до якого вона входитиме, «якби вибори відбувалися найближчим часом»), і знову ж таки, потенційних переможців майбутніх виборчих перегонів (семи партій, які, за результатами опитування, подолали б 3% бар’єр, наводяться в порядку зниження рейтингу).

Ці характеристики наведені в таблиці «Електоральні портрети політичних партій» і дають підстави для двох принаймні висновків.

По-перше, практично всі партії-лідери (крім КПУ та почасти СПУ) можуть, з формальної точки зору, претендувати на роль представників середнього класу. Для прихильників усіх партій без винятку серед пріоритетів — соціально-економічні проблеми. Відмінності пов’язані лише із зовнішньополітичним вектором розвитку країни. Середній виборець лівих партій (крім ПСПУ) та Партії регіонів трохи старший за віком, ніж прихильник НСНУ, «Батьківщини» чи Народної партії.

По-друге, пріоритети виборців більшості провідних партій досить усталені (можливо, за винятком Народної партії) — це підтверджується історією їхнього голосування на попередніх парламентських і президентських виборах. Тому для провідних партій першим завданням буде консолідація і мобілізація власних виборців, а вже потім — боротьба на чужих електоральних полях.

По-третє,
або Нам для щастя треба...

Сьогодні для більшості громадян України головними проблемами є соціальні — боротьба з бідністю, забезпечення гідного рівня життя, створення нових робочих місць, подолання безробіття. Поряд із ними за важливістю — проблема боротьби з корупцією.

Якщо проаналізувати також теми і проблеми, які не потрапили до першої п’ятірки, то з’ясується таке.

На другому місці — блок проблем, що стосуються економічного клімату в країні — розмежування бізнесу і влади; захисту вітчизняного товаровиробника. Їх вважають найбільш актуальними понад 20% опитаних.

Зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні проблеми — вступ до ЄС, НАТО, СОТ; повна інтеграція України до Єдиного економічного простору — за рівнем актуальності посідають нижчі позиції. Найактуальнішими їх вважають від 2% до 6% громадян. Виняток, щоправда, становить проблема приєднання України до Союзу Росії і Білорусі, яку визнали найбільш актуальною близько 20% респондентів.

Частки громадян, котрі вважають найактуальнішими такі проблеми, як перетворення України на федеративну республіку, запровадження подвійного російсько-українського громадянства, як і тих, для кого такими є проблеми подолання розколу України за регіональною ознакою, протидія загрозі регіонального сепаратизму, не перевищують 5%.

...А партіям — інше

Однак, на наш погляд, пріоритетні для громадян теми не стануть пріоритетними темами кампаній політичних партій — вони, швидше, будуть відігравати роль позитивного тла — для провладних партій, чи підстав для критики останніх — для опозиції. Змагання шляхом проголошення дедалі більших обіцянок виборцем уже не сприймається. Конкурувати ж на рівні стратегій і програм — справа невдячна: по-перше, стратегії пишуться для фахівців, а не для листівок, по-друге, їх вироблення — це інтелектуальні ресурси, що дорого коштують.

За таких умов на перше місце вийдуть саме ті проблеми, які не є найактуальнішими, проте мають найбільший конфліктний потенціал. Адже «партія», в буквальному сенсі, — це «частина», і кожна частина шукатиме те, що відрізняє її від інших. Найлегше це зробити, використовуючи вже готові лінії розколів у суспільстві — по лінії зовнішньополітичних уподобань, мови, релігії... Наприклад, кількість тих, для кого найактуальнішими є проблеми приєднання України до Союзу Росії і Білорусі чи надання російській мові статусу державної, стрімко зростає з Заходу на Схід. А якщо врахувати чітку регіональну прив’язку електорату основних учасників перегонів, то кращого рецепта кампанії шукати й не варто. Наочний приклад передвиборної технології — референдум із питань вступу до НАТО та ЄЕП, ініційований СДПУ(о). Цікаво буде подивитися, яким виявиться результат цього проекту для ініціаторів, але те, що він загострить суперечності в суспільстві, — факт.

Чим ближче до виборів, тим частіше політики закликають громадян до відповідальності на виборах — з огляду на нову пропорційну виборчу систему та майбутню політичну реформу. Це правильно — ми змушені будемо обрати тих, від кого зажадаємо відповіді.

Але тут варто нагадати партіям про їхню відповідальність перед суспільством. Використання заздалегідь конфліктних тем консервує стан розколу країни. Звичайно, мало хто захоче поступитися результатом заради вищої мети; її, крім влади, для більшості політичних сил просто не існує. В цій ситуації завдання громадянського суспільства — нагадати політикам, що вони повинні думати не лише про владу, а й про країну, в якій живуть.

Замість висновків.
Дива не буде

Отже, якби парламентські вибори відбулися найближчим часом, тривідсотковий бар’єр подолали б сім політичних сил: Партія регіонів, Блок Ющенка «Наша Україна», Блок Юлії Тимошенко, Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Народний блок Литвина, Прогресивна соціалістична партія України. Зрозуміло, що жодна з них не зможе самостійно утворити депутатську більшість, тому неминучим стане формування коаліції.

Жодна з імовірних коаліцій не буде стабільною — ідеологічно, політично, організаційно. Відповідно тільки таким, внутрішньо суперечливим і нестабільним, може бути уряд, сформований такою коаліцією. Вочевидь, конфліктними будуть її стосунки з президентом. Але головне все ж таки відбудеться. Політичні партії візьмуть владу. Інша річ, для чого вони її використають: для захисту інтересів громадян чи для захисту від громадян інтересів «гаманців» своїх виборчих кампаній.

Кращим варіантом після виборів можна вважати досить швидке формування уряду, збереження ним статус-кво в соціально-економічній сфері, поступове налаштування владного організму на роботу в новій конфігурації. Ризикнемо припустити, що провал «партійного експерименту», яким буде розвал коаліції вже в перший рік роботи парламенту або провальні результати діяльності сформованого депутатською коаліцією уряду, може загальмувати розвиток і партійної системи, і парламентаризму як такого. Частина громадян потягнеться до «сильної руки», адже прикладів по сусідству вистачає, інша — знову вийде на Майдан і майдани, ще одна — надовго відвернеться від політики і буде чекати.

Тому суспільство в цілому і кожен окремий громадянин мають усвідомити, що від того, які партії будуть приведені до влади, реально залежатиме те, що відбуватиметься в країні. Відтепер не можна буде «звалювати» все на главу держави, як це робилося досі: головним «адресатом» стають політичні партії — переможці виборів.

Це накладає особливу відповідальність на нас, виборців. Зрозуміло, що можливості вибору, попри його позірне розмаїття, насправді будуть дуже обмежені. Однак сьогодні ще можливо задати політичним партіям власний «порядок денний», не дозволити їм використати громадян як об’єкт маніпуляцій. Слід пам’ятати, що найяскравіші теми кампанії, як і найяскравіші гриби, — небезпечні для здоров’я.

Використані результати двох досліджень, проведених соціологічною службою Центру Разумкова. Перше дослідження проведене з 6 по 12 жовтня, друге — з 3 по 13 листопада
2005 р. Обидва дослідження проводилися в усіх регіонах України. Опитано, відповідно, 2007 та 1993 респонденти віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

При поданні результатів соціологічних досліджень використано такий регіональний поділ: Захід — Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області; Південь — АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області; Центр — м. Київ, Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області; Схід — Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області.