ВЕЛИКЕ ПРАННЯ

«Велике прання» — так, як відомо, називається одна з найпопулярніших і найпоказовіших програм російського Першого каналу. Найпопулярніших — за рейтингом. Найпоказовіших — за концентрацією непристойності, що взагалі вирізняє найвиграшніші проекти російського — і взагалі пострадянського телевізійного простору. Та «Велике прання» — адже це ще й назва, яка точно показує те, що відбулося з російським телебаченням і взагалі інформаційним простором. Його попрали та відбілили. Простір залишився — фарби стерлися.

На перший погляд, дивно, що закриття програми «Намедни» з Леонідом Парфьоновим на НТВ і звільнення популярного телеведучого викликало такий громадський резонанс. Адже стверджувати, що саме ця програма була осередком свободи в російському ефірі — означає спростовувати тезу, що вільне телебачення в Росії завершилося з вигнанням команди Євгена Кисельова з НТВ і наступним закриттям ТВ-6 і ТВС. Леоніда Парфьонова, який звільнився з НТВ незадовго до нічного перехвату компанії новими хазяями і повернувся на канал уже разом із ними, тоді вважала штрейкбрехером та сама, що сьогодні захищає його, громадська думка, а вихід програми «Намедни» на місці програми «Итоги» — недолугою спробою довести, що можлива нова, «газпромівська» аналітика.

Можна було б стверджувати, що ставлення до Леоніда Парфьонова перемінилося після того, як Євген Кисельов остаточно зник з екрана разом із своєю командою. Дивитися бажаючим довідатися ще про щось, крім офіційної сірості державних телеканалів, стало нічого, а Парфьонов виявився людиною, готовою надавати цю саму альтернативну інформацію. Та й це не так. Нічого «такого» у програмі «Намедни» не було і ведучий зовсім не прагнув до того, щоб щось таке з’явилося. Ще один Парфьоновський проект — щоденне інформаційне шоу «Страна и мир» — демонстрував абсолютне розуміння генеральної лінії. Та було щось, що вирізняє Парфьонова від усього, що відбувалося на політичному екрані — сам Парфьонов. Можна по-різному ставитися до цього журналіста, не бути переконаним у рівні його професіоналізму, об’єктивності, незаангажованості, дивуватися моментам, коли самозамилування перехлюпується через край і журналісту бракує смаку. Проте на екрані Парфьонов виглядає особистістю. Саме це й не могло в ньому влаштовувати. Звичайно, те, що сталося з Парфьоновим нескладно вмонтувати в схему боротьби угруповань за контроль над формально приватним телеканалом. Проте ця боротьба не скасовує загального правила — правила відсутності особистості.

Особистостей у російській політичній журналістиці — у будь-якому разі, журналістиці телевізійній — бути не повинно. Газетярам теж не солодко — саме в день, коли Парфьонов пішов, ми зіштовхнулися з колегою, що займається схожим ремеслом — публікацією колонок у ЗМІ, і поплакалися один одному в жилетку на тему, в кого скільки матеріалів не вийшло, — для людей, які звикли, що зазвичай друкують усе, що вони підписують, і зовсім не того, що вони такі талановиті, а тому, що їх ніколи не зраджує почуття міри, це справді серйозний привід для роздумів про майбутнє. Однак у пресі постаті ще є і на сам факт їхнього існування ніхто не замахується — тобто ніхто, приміром, не відміняє аналітичних колонок навіть у державних виданнях. А на телебаченні аналітичні програми намагаються знищити як жанр. Парфьонов вчасно вловив цю тенденцію і постарався запропонувати глядачу щось інше — аналітичне шоу. Та й цей формат не міг улаштувати високопоставлену частину його аудиторії — насамперед тому, що передбачав існування ведучого як особистості. Нове життя, тим часом, не передбачає особистісного начала.

Ризикну здатися циніком, але зауважу, що це навіть серйозніша проблема, ніж відсутність свободи слова. Оскільки свободи слова в класичному чи, якщо завгодно, західному її розумінні на російському телебаченні не було ніколи. А була лише ілюзія цієї свободи, що інспірувалася клановою боротьбою. Коли боротьба завершилася чи призупинилася — телебачення на очах стало втрачати своє різноманіття. І лише НТВ залишалося якоюсь примарою минулих баталій — насамперед тому, що боротьбу за клановий контроль над каналом навіть сьогодні ще не завершено остаточно. Та водночас російський телевізійний ефір — і ефір політичний зокрема — вирізнявся наявністю особистостей. Дивилися не просто «Итоги», а — Євгена Кисельова. Не просто «Время», а — Сергія Доренка. Не просто «Зеркало», а — Миколу Сванідзе. Список цей можна було б продовжувати, та суть не в прізвищах, до яких можна ставитися з різними, швидше суперечливими почуттями, а в наявності постатей на екрані. Постатей, що виконували ролі гравців — не випадково й Кисельов, і Доренко потрапляли в сотню провідних російських політиків. Сьогодні уявити собі присутність у цій сотні журналіста можна лише за наявності дуже бурхливої фантазії. Та — найцікавіше — сьогодні абсолютно не має значення, хто до цієї сотні входить. Російська влада від верху до низу стала запрограмовано безликою, отже один чиновник нічим не відрізняється від іншого, на вищу посаду в уряді можна легко призначити людину, про існування якої за день до цього призначення не пам’ятала жодна людина при владі, в Держдумі й тим паче в Раді Федерації навіть парламентські журналісти не можуть запам’ятати депутатів в обличчя...

Безликій владі необхідне адекватне висвітлення її напруженої діяльності — не новин узагалі, а саме її діяльності, оскільки новини вона сприймає як наслідок своєї активності. Чи слід пояснювати, що висвітлювати цю діяльність має диктор? Тому спочатку відбувається «велике прання» чи «велика зачистка» державного телеефіру, в якому вульгарні ток-шоу і самодіяльні детективні серіали перемежовуються новинами, що стилістично дуже нагадують програму «Время» радянських часів. А потім переться НТВ, що втрачає популярність. При цьому сама влада — й самі керівники телеканалу — зовсім не заперечують професіональної значимості Леоніда Парфьонова. Лише сприймають вони його не як ведучого аналітичної телепрограми, а як діяча культури. Не випадково вже першого дня після звільнення Парфьонова з’явилися повідомлення, що він вестиме «Намедни» — але вже без політики — на державному телеканалі «Культура». Навіть якщо це й не так, усе одно інформація показова. Адже в радянський час особистості теж зосереджувалися — чи їх зосереджували — у сфері культури. А політична сфера була настільки безликою, що трудящий, який точно пам’ятав усіх виконавців ролей у фільмі «Весна на Зарічній вулиці», не міг відрізнити одного члена політбюро від іншого — я вже не кажу про яких-небудь заступників голови Ради Міністрів. Та все це ще й тому, що трудящий точно знав: політичного життя вже немає, а культурне ще є.

Щось подібне відбувається і нині — політичного життя в Росії ще немає — і навряд чи вона розпочнеться, поки нафта коштуватиме 42 долари за барель, а культурне вже є — усе-таки зараз не радянський час і середньому класу, що з’явився, дуже хочеться розважатися. Ну, і крім того, є ще й інтелігентні люди, котрим політика в її нинішній інтерпретації остаточно набридла і яким не хочеться дивитися дачну хроніку президента, названу в просторіччі програмою «Время». Ці люди раніше думали, що для них створили програму «Намедни» на НТВ, але вони помилялися. Для них саме й створили телеканал «Культура» — дивіться та радійте. Я особисто саме канал «Культура» за сніданком і дивлюся — і потім весь день добре почуваюся, на відміну від громадян, що люблять «Вести» Російського телебачення і «Дежурную часть». Отже, спасибі, Володимире Володимировичу, за турботу.

Якщо говорити вже без іронії, то омертвіння телебачення — це один із явних симптомів кризи суспільства — або байдужості суспільства у політиці, що посилюється. Та річ усе-таки не в суспільстві, а саме у владі. Вона давно вже зметикувала, що ящик — це наймогутніший електоральний ресурс, набагато дієвіший, ніж газети. І стала створювати в цьому ящику комфортабельний світ для голосуючого населення. А потроху й сама повірила в пухнасту реальність цього світу, в якому репортажі про політичне врегулювання в Чечні іноді перериваються повідомленням про вибух на параді в Грозному, доповіді міністра оборони президенту — новинами про невдалі пуски ракет і аваріями підводних човнів, а рапорти про реформу ЖКГ — інформацією про появу гарячої води у Владивостоці... Та одна новина не скасує потік новин, отже, схема працює. Проте схема ця має, як відомо, лише один недолік. Поки влада має можливість забезпечувати це населення всім необхідним, воно не цікавиться політикою, слухняно дивиться «Аншлаг, Аншлаг» і «Большую стирку» і не ставить зайвих запитань. Та коли можливості з забезпечення потреб завершуються, воно починає замислюватися над питанням, чому йому раніше по ящику не розповідали про реальний стан справ і про те, що може статися. І тоді відразу руйнується не тільки комфортний світ віртуального ящика, а й комфортний світ реальної влади. Здається, це називається «glasnost»...