ВЧИТИСЯ, ВЧИТИСЯ І ЩЕ РАЗ ВЧИТИСЯ...

Віктор Ющенко — вже не прем’єр. Незалежно від того, як формально завершиться битва за уряд, Віктор Андрійович уже не буде керівником центрального органу виконавчої влади. Теоретично можливі п’ять варіантів розвитку подій. Перший — парламент дружно висловлює недовіру Кабміну з усіма наслідками, які з цього випливають. Другий — прем’єр пише заяву про відставку. Третій — Леонід Кучма в останній момент подає умовний знак, і вищий законодавчий орган «амністує» Ющенка. У рішучості намірів пана Волкова (за всієї поваги до Олександра Михайловича) та його фракції битися до переможного кінця, можливо, навіть усупереч позиції Президента, дозволю собі все ж таки засумніватися. Причини, якими керуватиметься глава держави в такому разі, можуть бути різними. Приміром, на думку Леоніда Даниловича можуть вплинути результати конфіденційної розмови з опальним главою уряду, або результати масштабнішої розмови у форматі «Президент — прем’єр — спікер». (Згідно з наявною інформацією, такі зустрічі можуть відбутися). Попри всі останні заяви офіційного Києва, як і раніше, не слід скидати з рахунків Захід. Зрештою, в Президента може вкотре спрацювати інстинкт самозбереження...

Четвертий сценарій, по суті, є однією з модифікацій третього. Кучма після спілкування з Ющенком може запропонувати тому домовлятися з парламентськими олігархами самостійно (варіант компромісу між прем’єром і комуністами практично виключений).

І, нарешті, схема номер п’ять: Леонід Данилович дає парламентові можливість зняти Віктора Андрійовича, після чого повторно вносить його кандидатуру на розгляд парламенту. Верховна Рада невблаганно «прокочує» Ющенка, а Президент із насолодою нагороджує його почесним званням «в.о.». Після чого протягом певного часу може спати спокійно.

Тепер розглянемо, наскільки кожен з описаних сценаріїв правдоподібний. Напередодні «розбору польотів» глава Кабміну дав зрозуміти, що роль в.о. для нього принизлива. Після цього натякнув, що йти у відставку з власної волі не має наміру. З огляду на той факт, що останнім часом у Віктора Андрійовича з’явилося щось схоже на характер, візьмемо до уваги його слова й поставимо хрест на варіантах № 2 і № 5. Що залишається? Після реалізації першого сценарію Ющенко перестає бути прем’єром де-юре, в решті двох випадків у нього зникає можливість керувати урядом де-факто.

Ризикну висловити чотири (для когось, цілком можливо, небезспірні) думки. Перша: Ющенко виявився найуспішнішим прем’єром якщо не в історії незалежної України, то, в кожному разі, за часів правління Леоніда Кучми. Друга: Ющенко абсолютно нічого не зробив, аби запобігти тому, що сталося 19 квітня. (Депутатів, «невдоволених» виконанням програми уряду, могло бути й триста, і навіть більше). Третя: Ющенко мав шанс стати найнезалежнішим українським прем’єром. Шанс не був використаний сповна, але до останнього часу прем’єр все одно залишався відносно самостійним політичним гравцем. Четверта: Президент, безумовно, має рацію — «лафа скінчилася». Наступний прем’єр (або в.о. прем’єра) буде значною мірою фігурою декоративною, навіть у тому разі, якщо його прізвище починатиметься на «Ю» і закінчуватиметься на «о».

Незалежно від того, з ким доведеться домовлятися Ющенку про свою долю — з Президентом чи з керівниками фінансово-політичних угруповань безпосередньо, — його майбутня політична свобода буде значно обмежена. Йдеться про свободу прийняття рішень і про свободу в доборі кадрів. Досі у прем’єра була команда, яку він хіба що з натяжкою міг назвати своєю, хоча багатьох «гравців» підбирав особисто. На випадок видачі «індульгенції» він буде номінальним «капітаном» у відверто чужій команді. Практично можна не сумніватися і в тому, що можливості впливати на ідеологію та політику уряду в нього будуть мінімальні — будь-які його ініціативи практично неминуче «глушитимуться» і згори, і знизу, і «збоку». Ні в комуністів, ні в олігархів, ні в губернаторів не буде навіть формального приводу церемонитися з «колись поламаним» прем’єром. Гадаю, в кращому разі він відповідатиме за реформу правопису й за чужі помилки. А крім того, буде слабкою втіхою і надією для Заходу й націонал-патріотичної опозиції. Послужити Україні (так, як він уявляє собі таку службу) Віктору Андрійовичу, у разі збереження його на посаді прем’єра, швидше за все, не вдасться.

Після форменого побиття в парламенті прем’єр заявив: «Якщо йдеться про український вибір, я працюватиму навіть із чортом...». Формально наведена цитата є відповіддю на запитання, чи буде Ющенко, якщо він піде з Кабміну, співпрацювати з опозицією. Однак за бажання її можна інтерпретувати і як готовність домовлятися з усіма зацікавленими особами. Віктор Андрійович неодноразово давав зрозуміти, що будь-який торг доречний, якщо йдеться про збереження курсу, взятого урядом. Лише торгуватися з «чортами», так само, як шукати ангелів-охоронців, слід було задовго до світлого свята Воскресіння Христового. Полонений позбавлений права домовлятися про перемир’я. А Віктор Андрійович виявився бранцем не лише політичних обставин, а й власних ілюзій.

Фортуна багато в чому була прихильна до Віктора Андрійовича. Цілком можливо, він заслуговував на подібну прихильність. Проте фарт не буває вічним. Так уже повелося, що Ющенко дотепер мав можливість займатися чистою творчістю. Значну частину чорнової роботи, з тих чи інших причин, у силу тих чи інших обставин за нього виконували інші. Захід і парламентські фракції, Леонід Кучма і Форум національного порятунку, Іван Плющ і Юлія Тимошенко. Не всі керувалися безкорисливими намірами й особистою симпатією, багато хто робив це з погано прихованою ворожістю, інколи — з неприхованою ненавистю. Давайте будемо відверті: затвердження на посту прем’єра, прийняття бюджету й парламентське схвалення урядової програми не вимагали від Віктора Андрійовича звичайного в подібних випадках надприродного напруження сил. Ющенка сприймали як уособлення боротьби з олігархами, але насправді він дуже рідко був суб’єктом цієї боротьби. Ющенко підписував горезвісне «звернення трьох», після чого ті, кого саме в цьому листі порівнювали з націонал-соціалістами, вигороджували його в очах здивованого населення. Знаходяться готові піти заради Ющенка на самоспалення, оскільки для багатьох він є прикладом безкорисливого горіння. І багато хто хоче, щоб цей вогонь був вічним.

Однак процес горіння припускає наявність кисню, про запаси якого лідер рейтингу народної довіри не спромігся подбати. Важко запідозрити Ющенка в нещирості, коли він каже про любов до України. Проте теплі почуття до країни не позбавляють необхідності мати деякі знання про цю країну, зокрема про особливості її політичного устрою. Припустимо, праві ті, хто називає Віктора Андрійовича політичним романтиком і стверджує, що як фахівець в галузі мистецтва можливого він лише починає формуватися. Однак ніхто не сумнівається в його бізнес-досвіді, і вже точно ніхто не сперечатиметься, що з математикою в людини, яка працювала не лише главою Нацбанку, а й головбухом у колгоспі, має бути повний ажур. Так, важко інколи прорахувати, із якої ноги встане з царственого ложа гарант. Проте вирахувати бізнес-інтереси, а найголовніше, бізнес-протиріччя провідних фінансово-політичних груп був зобов’язаний. Людина, навчена грі на різниці валютних курсів, цілком могла «зіграти» й на політичній «маржі». Людина, яка очолює центральний орган виконавчої влади, повинна вміти співвідносити цілі й засоби, повинна володіти вмінням шукати приховані резерви. Невже економіст Ющенко не доходив висновку, що, скажімо, амбіції СДПУ(о) не адекватні (принаймні поки що) їхнім ресурсам? Невже він не розумів, що його непримиренні парламентські вороги в особі об’єднаних соціал-демократів і «Демсоюзу» складають для нього загрозу лише в тому випадку, якщо їм удасться домогтися тимчасового союзу з іншими пропрезидентськими фракціями? Невже не мав змоги попередити виникнення подібного союзу? Невже не бачив, що запити тієї самої «Трудової України» (не кажучи вже про «зелених» і НДП) дещо скромніші? Що в кожного з бізнес-холдингів свої рахунки з есдеками? І що у світлі цього домовленості, приміром, з Ігорем Шаровим, Віктором Пінчуком і Андрієм Деркачем настільки ж імовірні, як неймовірні домовленості з Віктором Медведчуком, Григорієм Суркисом і Олександром Волковим? Розрахунок на націонал-патріотизм націонал-демократів був смішний, тому що з погляду людини, яка вміє рахувати, розрахунком не був.

Продовжимо наші припущення. Уявимо, що прем’єру як людині з завищеною морально-етичною планкою були неприємні домовленості (тим паче сепаратні) з олігархами. Дамо спокій його обіцянкам співробітничати навіть з емісарами сатани, коли йдеться про благо України. Проте ж є «Солідарність» Петра Порошенка, що явно симпатизує Ющенку. Є «соціально близькі» проазаровські «Регіони», є схильна до діалогу «Батьківщина». Представники цих фракцій по-різному визначили своє ставлення до Ющенка в «судний день». Однак спираючись на твердження авторитетних осіб, осмілюся припустити, що Віктор Андрійович навіть напівжестом не виявив свого прагнення зробити зазначені фракції своїми повнокровними союзниками. Принаймні у четвер було б не так прикро... «Двійка», отримана урядом у четвер, насправді була «двійкою» прем’єру. «Двійкою» з математики. Спроба налагодити діалог із парламентськими групами (або хоча б пограти на протиріччях, що існують між заклятими ворогами й ситуативними недругами) не гарантувала б Ющенку абсолютної парламентської любові, але ці кроки забезпечили б йому мирне співіснування з Радою. А не лише з УНР, НРУ і ПРП.

Жорстокий, можливо, навіть безжалісний вердикт парламенту зумовила споконвічна невизначеність Ющенка. Він віддано заявляє, що буде пліч-о-пліч із Президентом і підписує «звернення трьох». Виходить, з опозицією йому не по дорозі? Однак ще не встигли висохнути чорнила під згаданим вище листом, як прем’єр спеціально приймає групу депутатів (чимало з яких входять до ФНП), щоб ніяково вибачитися за свій невдалий учинок. Не встигли висохнути чорнила на судовому рішенні, як Віктор Андрійович поспішає заявити про своє гаряче прагнення зустрітися з одним із лідерів Форуму Юлією Тимошенко.

Не встигли охолонути кнопки на панелях голосування, як поки що не відставлений прем’єр натякає на свою можливу співпрацю й говорить, що «ця влада» не зацікавлена в збереженні такого уряду. Яка «ця»? Може, прем’єр — не представник влади? Чи, можливо, це прем’єр говорить про Президента, з яким у нього склалися стосунки «як у батька з сином»?

Прем’єр не дав Президентові підстав переконатися в тому, що він його людина. А з огляду на те, що Леонід Данилович (над усе цінуючи особисту відданість) недолюблює Віктора Андрійовича, ревниво ставиться до його популярності і вбачає в ньому політичного суперника, то стає зрозуміло, що глава держави «здасть» Ющенка за першої ж зручної нагоди. Прем’єр не дав підстав опозиції переконатися в тому, що він із нею, якщо не тілом держслужбовця, то принаймні душею патріота. Напіввиразні натяки не підстава для беззастережної підтримки. А головне — вони не є базисом для консолідації. Ющенко був мало не єдиною постаттю, здатною структурувати опозицію, дати їй імпульс, надати їй шанс стати всеукраїнською силою. За ним пішли б люди, під нього знайшлися б кошти. Найменше, що він зміг би зробити, — створити пропрем’єрську більшість. Сформувати її навколо себе. Після початку «касетного скандалу», коли «ця» (як висловився Віктор Андрійович) влада була паралізована страхом, а суспільство — розгубленістю, у нього, не причетного до скандалу, з владними повноваженнями, з кредитом довіри населення, була можливість диктувати свої умови. Був шанс створити ту політичну базу, яка могла б дозволити йому довести до кінця розпочате на прем’єрській ниві.

Для цього слід було сказати рішуче «так» і почати формувати цю саму базу. Або сказати жорстке «ні», беззастережно підтримати Президента й заручитися його беззастережною підтримкою. Але прем’єр не говорить, він, на превеликий жаль його прибічників, промовляє. А промовлене ним найчастіше нестерпно невиразне.

Багато хто вважає, що Ющенко занадто рано увірував, що на ньому зійшовся клином білий світ. Поки клин не вибили клином. Важко сказати, наскільки Ющенко увірував у власне месіанство. Ще важче сказати, чи усвідомив, що на прем’єрстві вже він може ставити крапку. Навіть якщо його залишать, то залишать для прикриття. А бути маріонеткою він не те що не захоче. Просто не зможе.

Чи стане зняття Ющенка крахом його політичної кар’єри? Не вважаю. Це може бути початком нового етапу. Усе в його руках. Чи означає відставка Ющенка крах реформ? Про це краще судити економістам. І не тепер. Але можливість їх уповільнення прогнозована. І Віктор Андрійович повинен розуміти, що він несе свою частину відповідальності за те, що дав своїм противникам шанс так легко зруйнувати все так старанно збудоване ним. За те, що позбавив Україну чергового шансу.

Чи є в Ющенка шанс залишитися не просто прем’єром, а повноцінним прем’єром? Можливо, але ваш покірний слуга обставин, які могли б обумовити це, не знає.

Можливо, Президент погодиться з аргументами Ющенка, що оцінка, виставлена уряду, — це оцінка його, Президента, економічному курсу, й образиться? Можливо, Леонід Данилович пригадає, що аграрну реформу, за яку так нещадно критикували прем’єра в парламенті, проголосив і розпочав він, Кучма, ще до затвердження Ющенка, й розгнівається? Можливо, злякається рідкісної одностайності комуністів та олігархів? Можливо, тільки не пригадую, щоб Леонід Кучма визнавав власні політичні помилки. Зате чудово пам’ятаю, як восени 92-го «червоні директори» та «дрібнобуржуазні націоналісти» спільними зусиллями зробили якогось там Л.Кучму прем’єром.

Голова Верховної Ради назвав «резолюцію (про висловлення недовіри уряду. — Авт.) шляхом до буржуазно-пролетарської революції». Після подій 19 квітня Іван Плющ, котрий витратив чимало сил для врятування прем’єра, змушений був знову лягти в лікарню. Ми зв’язалися з Іваном Степановичем, і після спілкування з ним стало ясно, наскільки небезпечним вважає спікер такий «політичний зв’язок».

Автор цих слів значною мірою готовий погодитися з аргументацією лідера парламенту, коли він говорив про правову, а також значеннєву непродуманість і постанови про визнання роботи КМ незадовільною, і резолюції про недовіру уряду. Коли обурювався необгрунтованістю критики. Коли заявляв, що спроба зняти прем’єра ще в четвер була юридично безграмотною.

Єдине, чого я не поділяю, то це плющівського оптимізму. Іван Степанович був переконаний, що не все втрачено, що уряд Ющенка ще можна зберегти, бо його потрібно зберегти. Характерно, що Плющ навіть відмовився обговорювати кандидатури можливих претендентів...

Песимізм автора цих рядків частково підтверджують слова, сказані самим Плющем. Він звернув увагу на те, що фракція НДП не брала участі в збиранні голосів за відставку КМ, що з самого початку народні демократи не були налаштовані ставити «незадовільно» уряду. І що рішення брати участь у «шмаганні» уряду було прийнято в обхід політради партії, з ініціативи виконкому й особисто Валерія Пустовойтенка. В останній момент.

Від себе додамо — у день, коли було вже й так очевидно, що уряд, по суті, приречений. А якби з НДП працював не тільки Плющ, а також Ющенко? І працював давно? Зрештою, народні демократи не страшніші від чортів?

Ложка дорога до обіду. І якщо Віктор Андрійович цього не зрозуміє, він буде приречений на довічну політичну дієту. А разом із ним на голодному пайку сидітимуть і ті, хто в нього досі вірить.