ВАШІ СТАВКИ, ПАНОВЕ!

Дебати навколо можливого відправлення в регіон Перської затоки українського батальйону радіаційного, хімічного та біологічного (РХБ) захисту не вщухають і, як і раніше, займають одне з центральних місць у повідомленнях вітчизняних ЗМІ. Як відомо, минулого тижня Л.Кучма підписав указ, яким ввів у дію відповідне рішення РНБОУ від 20 лютого 2003 р. Як було сказано в повідомленні прес-служби Президента, «цим документом враховано зобов’язання України як держави—члена ООН і те, що участь України в ліквідації наслідків можливого застосування засобів масового ураження в регіоні Перської затоки та Близького Сходу відповідає інтересам підтримання миру та безпеки у світі». Але перш ніж відповідні документи потраплять на ратифікацію у Верховну Раду, хотілося б помізкувати, наскільки подібне рішення відповідає інтересам самої України. А також, яку ще участь могла б (чи не могла) взяти наша країна в іракській кампанії і які політичні й економічні дивіденди від цього отримати. Чи, навпаки, що вона при цьому може втратити.

Після вищевказаного рішення РНБОУ багато опонентів Леоніда Кучми обвинувачували главу держави в тому, що, йдучи назустріч побажанням Сполучених Штатів і направляючи в Перську затоку український батальйон, Президент і його оточення вирішують лише власні проблеми, намагаючись зняти напругу у взаєминах із цією країною (подібні судження, до речі, висловлюють і деякі європейські дипломати). Водночас в останні дні доводилося чути й іншу думку: у плані легкого потепління американського погляду Кучма вже отримав майже все, на що міг розраховувати, і навряд чи зможе домогтися чогось більшого. І тепер, що більше вірних кроків зробить Україна, то більше дивідендів залишиться власне самій Україні.

Днями посол США в Україні Карлос Паскуаль зазначив: «Якщо почнеться військова кампанія, ми хотіли б, аби всі країни, що хочуть стати частиною коаліції (антитерористичної. — Т.С.), зробили свій внесок у цю кампанію і стали нашими партнерами».

Яким же буде внесок України?

Президент і багато інших вітчизняних високопоставлених осіб неодноразово підкреслювали: Україна не братиме участі у військових діях в Іраку, а лише в гуманітарній акції. Здається, що з подібним рішенням згодна не лише більшість українських чиновників і експертів, а й переважна більшість населення України. Проте деякі аналітики все ж вважають, що наша країна, аби підняти взаємини зі Сполученими Штатами дійсно на стратегічний рівень і заручитися їх подальшою потужною підтримкою на шляху до НАТО, могла б за прикладом сусідки Польщі взяти «обмежену» участь в операції. (Як повідомив нинішнього тижня А.Квасьнєвський, у даний час у районі Перської затоки знаходиться один корабель польських ВМС і кілька частин елітного підрозділу «Грім».)

Більш помірковані ентузіасти зміцнення україно-американських взаємин вважають: ті ж дивіденди плюс пакет фінансової допомоги (згадайте приготовлені для Туреччини $6 млрд.) Україна могла б заробити і не ризикуючи здоров’ям і життями власних солдат. Для цього, вважають вони, можна було б, скориставшись відмовою Туреччини розмістити на своїх базах війська США, надати американцям частину своєї інфраструктури (якщо не в Криму, то в районі Одеси). Зрозуміло, що не для розміщення сухопутних військ, але, наприклад, для тилового забезпечення сухопутної операції, для дозаправлення військових і військово-транспортних літаків, для розгортання військових госпіталів. Втім, навіть самі «ентузіасти» чудово усвідомлюють, що подібний розвиток подій сьогодні неможливий із багатьох причин. Насамперед, подібний крок суперечив би українському законодавству. Щоправда, як показують останні внутрішньополітичні події, за наявності великої політичної волі можна зайнятися переробкою навіть Конституції. Крім того, у нас є прецедент існування на українській території російської військової бази. Та й направлення у район Перської затоки РХБ-батальйону на сьогодні, за визнанням секретаря РНБОУ Є.Марчука, чинний в Україні закон регулює «не повністю», і депутатам ще доведеться «вносити доповнення до цього закону».

Але той же приклад із батальйоном демонструє, що не все так швидко робиться, як комусь хочеться. Крім того, не слід забувати і про потужний російський чинник, а також про те, що Сполученим Штатам набагато зручніше буде скористатися пропозицією тих же Румунії та Болгарії, що, по-перше, однією ногою вже стоять у НАТО, а по-друге, не лише демонструють США свою гарячу підтримку, а й пропонують конкретну допомогу.

Експерти ж із третьої умовної групи, назвемо їх «реалістами», вищеописану ідею називають якщо не «повним маренням», то «безпідставною фантазією». Малореальною їм здається і нещодавня пропозиція надати для потреб «антитерористичної коаліції» український госпіталь або ж обговорювані в експертних колах пропозиції виділити саперні і/або інженерні підрозділи. На все це потрібні гроші. Знову ж приклад РХБ-батальйону показує, як важко і довго вирішується питання з його фінансуванням і відшкодуванням Україні майбутніх витрат. Чи може наша держава дозволити собі витрачати гроші ще на якісь, хай і гуманітарні акції за кордоном, коли за межею бідності живе більша частина населення країни?

Більш імовірним вважають «реалісти» надання для потреб коаліції українських транспортних літаків. За інформацією «ДТ», незабаром можна навіть очікувати офіційного звернення до України з подібним проханням. Наші транспортні літаки уже відмінно потрудилися, перевозячи вантажі в Афганістан, при цьому не лише надавши допомогу «антитерористичній коаліції», а й заробивши грошей на подальший розвиток вітчизняного літакобудування.

Тож, упевнені «реалісти», участь України в іракській кампанії обмежиться виділенням РХБ-батальйону, наданням транспортної авіації та свого повітряного простору літакам ВПС США (за свідченням Є.Марчука, відповідний запит із приводу останнього було недавно подано українській стороні). Причому, як зазначають експерти, у разі, якщо Україна позитивно вирішить це питання, то це буде більш значимий крок, аніж надання свого повітряного простору в ході антитерористичної операції в Афганістані. Оскільки є один «маленький» нюанс: в Афганістан над головами українських громадян пролітають транспортні літаки з гуманітарними вантажами, а в Ірак полетять уже бойові. І дозвіл на це має давати вже не лише Рада національної безпеки й оборони України, а й Верховна Рада.

Обговорення ж «іракського питання» у парламенті обіцяє бути бурхливим. Голоси «проти» направлення в район Перської затоки навіть лише РХБ-батальйону лунали навіть із лав проамериканської «Нашої України» (щоправда, за деякою інформацією, Карлос Паскуаль, провівши не одну зустріч із лідерами парламентських фракцій, уже нібито отримав обіцянку забезпечити не менш як 230 голосів «за» при ратифікації рішення щодо батальйону).

Окрім емоційних вигуків на кшталт «Скажемо «ні» американському агресору!», від депутатів доводилося чути й серйозніші аргументи проти будь-якої участі України в іракській кампанії. Наприклад, висловлювалися побоювання, що на відплату за «допомогу американцям» на території нашої країни можуть бути здійснені теракти. Он вже й жителі маленького Самбора, що під Львовом, занепокоїлися, що терористи їм помстяться за те, що там зараз дислокується підготовлений до відправки в Кувейт РХБ-батальйон. А тут ще прозвучали тривожні повідомлення в ЗМІ (особливо російських), що нібито в Криму значно збільшився потік іноземців із країн Близького Сходу і Середньої та Південно-Східної Азії. І що серед цих нібито біженців виявлено учасників бойових дій, керівників і членів бандформувань, терористичних баз тощо. Ну як тут не затремтіти від страху? Тільки ось головне управління СБУ в Криму моментально спростувало цю інформацію і назвало її «фальсифікацією» і «спланованою акцією». Хто ж був фальсифікатором? Не виключено, що все той же персонаж, котрий трохи раніше вже лякав нас і чеченськими терористами, і затято пророкував перетворення Криму то на «другу Югославію», то на «другу Чечню».

Компетентні спеціалісти стверджують, що в наш неспокійний час терористи, безумовно, можуть з’явитися в будь-якій точці земної кулі. Теоретично. Практично ж Україна в списку цікавих для терористів країн (у ролі мішені) перебуває приблизно десь після Африки.

На думку президента Центру близькосхідних досліджень Олександра Богомолова, у ситуації, коли можлива війна проходитиме у форматі США—Великобританія проти Іраку, логічно припустити, що основні ресурси «месників» будуть спрямовані проти основного ворога і навряд чи вони стануть їх розпорошувати на такі малозначні для них об’єкти, як Україна. Та навіть якщо, крий Боже, наша країна і «удостоїться» уваги терористів, то для них значно вигідніше використовувати її в ролі перевалочного пункту на шляху до Європи чи ж місця, де можна підлікуватися і трохи передихнути. Що ж стосується іракців, які в даний час уже перебувають на території України (і ніде правди діти, викликають деякі побоювання в українського обивателя), то, за твердженням А.Богомолова, по-перше, їх дуже мало, а по-друге, переважна більшість із них втекли саме від Саддама і ненавидять його всією душею.

Ще один аргумент, який наводять противники будь-якої української участі в іракській кампанії, — можливе невдоволення з боку Європейського Союзу та Росії. Але давайте не будемо забувати, кажуть їхні опоненти, що навіть усередині самого ЄС існують відмінні точки зору як із приводу шляхів розв’язання іракської кризи, так і з приводу участі в ній європейських держав. Та й до того неблизького часу, коли Україна реально наблизиться до ЄС і відповідатиме всім його критеріям, навряд чи вже хтось пам’ятатиме про те, що багато років тому вона з гуманітарними цілями відправляла в зону Перської затоки свій РХБ-батальйон.

Крім того, не слід також тішити себе ілюзіями з приводу того, що позиції, які займають з іракського питання деякі європейські «старожили» та Росія, викликані винятково їхнім миролюбством і бажанням зберегти існуючу систему міжнародних взаємин і міжнародного права. У кожного учасника цієї великої та небезпечної гри є і свої власні прагматичні інтереси. Європейський Союз, наприклад, підозрює, що, розв’язуючи війну з Іраком, Сполучені Штати починають і війну проти євро, намагається захистити свою валюту. Європейців також зовсім не радує можливість отримання Штатами контролю над ціновою політикою ОПЕК і, відповідно, важеля впливу на економічне зростання ЄС.

Французи, що обіцяють накласти вето на нову резолюцію ООН, запропоновану американцями, давно намагаються відвоювати у Штатів частину їхнього впливу на світові процеси й послідовно намагаються боротися з американським гегемонізмом. До того ж, саме французам, росіянам і китайцям (зверніть увагу, всі вони члени РБ ООН, які мають право вето) належить більша частина контрактів на розробку іракських нафтових родовищ. І вони ризикують їх втратити внаслідок іракської війни. Особливо, якщо американці знайдуть в Іраку французьку, російську чи китайську зброю, поставлену саддамівському режиму вже після запровадження санкцій. (До речі, декотрі експерти не виключають, що десь на безкраїх іракських теренах можуть знайти який-небудь покручений вибухом і, ясна річ, без серійних номерів, уламок нашої знаменитої «Кольчуги», навіть якщо Україна й справді ніколи їх туди не поставляла.

Хіба мало в світі щасливих володарів цих радіолокаційних систем? Серед них можуть знайтися й ті, що з якихось причин не хочуть української присутності в посткризовому Іраку, або ж переповнених бажанням остудити потепління, що намітилося в українсько-американських відносинах).

Та повернімося до членів РБ ООН. Непохитну позицію Німеччини, крім справді дуже поширених пацифістських настроїв у німецькому суспільстві, можна пояснити й тим, що відхід від цієї позиції може загрожувати розвалом урядової коаліції та відставкою нинішнього уряду.

У Росії ж резонів ще більше. По-перше, бажання зберегти вже одержані контракти в Іраку, адже в плани американців, як повідомляли світові ЗМІ, входить «детальне вивчення законності контрактів, підготовлених на даний момент іракським урядом, про використання великих родовищ і розділених між багатьма компаніями, що працюють у цій галузі, серед яких немає американських». «Левина частка нині припадає на Францію та Росію, але витікання інформації дозволяє чекати, що законність попередніх договорів буде поставлено під сумнів і щодо багатьох контрактів буде проведено нові переговори», — пише італійська економічна газета «Соле -24 оре». Крім того, Росії хотілося б усе-таки повернути $8 млрд. іракського боргу. І найнебезпечніше для росіян — це післякризовий прихід на світовий ринок іракської нафти і, як наслідок, значне зниження ціни «чорного золота». Як пишуть самі росіяни, якщо американцям удасться взяти під контроль нафтовидобування в Іраку, російську економіку буде удушено «кощавою рукою голоду». Нагадаємо, що останній тривалий період низьких світових цін на нафту 1998 року привів Росію до фінансового краху.

Що може принести вирішення іракської кризи Україні?

Ясна річ, передусім, відзначає віце-президент міжнародного фонду «Стратегія-1» Михайло Гончар, це падіння цін на нафту, що може стати передумовою для подальшого економічного зростання в нашій країні. Крім того, вважає експерт, зменшення нафтових доходів Росії призведе до зниження фінансування політичних амбіцій нашої північно-східної сусідки, зокрема, в інтеграційній сфері на пострадянському просторі. Корисним для нашої країни може виявитися й прихід частини іракської нафти в Джейхан, що надасть шанс реанімувати ідею будівництва нафтопроводу Джейхан—Самсун. Тоді іракська нафта могла б піти через Чорне море, нафтопровід Одеса—Броди далі в Європу. Такий варіант був би вигідний не тільки Україні, а й Туреччині.

Багато експертів також вважають, що теоретично Україна могла б узяти участь й у відновленні посткризового Іраку. Причому декотрі з них упевнені, що участь нашої країни в іракській кампанії, нехай навіть тільки одним РХБ-батальйоном, є для цього основною умовою.

Водночас експерти-«реалісти» відзначають, що все залежатиме від планів Сполучених Штатів і ООН щодо подальшого управління Іраком. Якщо в ці плани входить будівництво демократичної моделі, міркує експерт Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов, то тотального контролю над іракською нафтою встановлено не буде. Тоді для низки держав з’являться в Іраку певні шанси. На думку М.Гончара, контрольований доступ до іракської нафти у вигляді ліцензійного нафтовидобування матимуть кілька країн, які заявили під час кампанії про підтримку США. Такий варіант розвитку подій, можливо, був би цікавий, приміром, вітчизняній «Укрнафті», яка не може серйозно конкурувати з американськими та британськими великими компаніями.

Останнім часом багато світових ЗМІ заговорили про можливий новий «план Маршалла» для Іраку та про значні суми, які американський уряд нібито вже готується виділити на відновлення цієї країни. Як повідомлялося, адміністрація Буша збирається надати контракти на загальну суму $900 млн. компаніям, які реалізуватимуть проекти первинної реконструкції в повоєнному Іраку — ремонт доріг і мостів, мечетей, шкіл і лікарень. Правда, компанії ці поки що винятково американські (уже відомі назви п’яти з них). Це розлютило лідерів профспілок і членів парламенту союзницької Британії. Але позиція США зрозуміла: якщо левину частку витрат на першу іракську війну взяли на себе Саудівська Аравія, Японія і Німеччина, то нинішню кампанію змушені оплачувати американські платники податків. Відповідно, вважають у Вашингтоні, й усі основні контракти повинні дістатися американським компаніям. Правда, не виключено, що деякі субпідряди віддадуть й іноземцям.

Отутечки випробувати свої сили могла б і Україна, яка за радянських часів була «відповідальна» за Ірак. Руками її фахівців побудовано багато іракських об’єктів.

Нині у нас озвучуються просто фантастичні цифри можливих економічних утрат для України від війни в Іраку: зокрема, в одному зі своїх недавніх інтерв’ю посол цієї країни в Україні Музгер Ад-Дурі назвав суму в $800 млн. Але це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. За даними українського Держкомстату, наш експорт в Ірак 2001 р. становив лише $293,1 млн., а 2002 р. — ще менше — $122 млн. 740 тис. І як можна говорити про якісь гіпотетичні «ще більші втрати», якщо досі в Іраку затягується реєстрація українських компаній? Якщо досі значна частина української продукції продавалася в Ірак із великою накруткою через треті країни, передусім, Росію.

Більшість українських експертів сходяться в тому, що при саддамівському режимі у вітчизняних підприємств шансів прорватися на іракський ринок надзвичайно мало.

У постсаддамівському Іраку шансів може побільшати. Головне, щоб ними спробували скористатися. Експерти з сумними посмішками згадують «цукрову історію» середини 90-х рр., коли Україна була завалена солодким товаром і буквально не знала, куди його подіти. Дипломатичними каналами тоді вдалося домовитися про поставки цукру в Ірак, але жодного кілограма у цю країну тоді так і не було вивезено.

Ніде правди діти, український бізнес ще дуже слабкий і нерозвинений для виходу на такі великі ринки, він не готовий до жорсткої конкурентної боротьби, у нього ще не розвинулося стратегічне мислення й він дуже слабко усвідомлює свої власні інтереси на світовій арені. (Цікаво було б дізнатися, чи роблять нині наші бізнесмени хоч щось, чи ведуть якісь переговори з тими ж таки американцями, щоб зберегти в посткризовому Іраку хоча б уже існуючі контракти?)

Досвід повоєнного Афганістану показав, що необхідно діяти швидко й надзвичайно прагматично. У цій країні Україна вже може похвалитися деякими успіхами (при тому, що й тут основні контракти дісталися американцям і японцям, чиї країни виділяють гроші на реконструкцію). Афганська сторона передала нам на розгляд 52 проекти. Нині готується останній раунд переговорів про укладання контракту на реконструкцію низки афганських об’єктів в енергетичній сфері. Надійшов запит на поставку дорожньо-ремонтної техніки. Одна з київських будівельних корпорацій готується відбудовувати житловий сектор Кабулу. Афганці також зацікавлені в ремонті й модернізації українськими фахівцями існуючого авіапарку, у відновленні легкої та харчової промисловості.

Правда, причетні до цих успіхів люди стверджують, що наша участь в антитерористичній коаліції під час афганської кампанії не має до цих досягнень ніякого стосунку. Усе залежало винятково від розторопності дипломатів і бізнесменів. Ті самі поінформовані джерела вважають, що й на іракській кампанії Україна, здебільшого, зможе заробити лише політичні й іміджові дивіденди. Але, можливо, усе-таки настав час починати конвертувати їх у щось більш матеріальне?