Услід пройдешньому, або Помаранчева мить між минулим і майбутнім

Саме вона, ця помаранчева мить, і називається — життя. Втім, поки що кожен називає це по-різному: хто — революцією, хто — путчем. І люди, які вийшли на Майдан, для когось — народ, а для когось — юрба.
Утім, Новий рік. Мерехтять свічки. Всі мріють про сніг. І тиша нічна оповиває міста й села. І ялинки на місцях. І вчасно проб’є годинник. Як і раніше, Леонід Данилович привітає громадян із наступаючим. Усе буде добре.
Але по-старому вже не буде.
Якщо ми не припинимо одне одному аплодувати... І річ не в тім, що на зміну поганим хлопцям до влади приходять гарні. Ми не будемо колишніми, не зможемо.
Чи буде добре?
Затуркана виборами та екзит-полами соціологічна служба Центру Разумкова все-таки запитувала у громадян не лише про їхні електоральні симпатії і настрої, а й про інші почуття. Результати — нижче.
Про Новий рік
Революція революцією, а Новий рік, як і раніше, залишається святом улюбленим, сімейним і дивним, адже святкуватимемо ми його, як завжди, двічі. І як колись, семеро зі ста вважають його святом дітей і онуків, п’ятеро — нагадуванням про те, що все минає, троє — просто вихідним. І так само, як рік тому, двоє з кожної сотні відчуватимуть свою самотність на тлі загальних веселощів — що так само сумно, як і рік тому.
Новий рік ми, як і раніше, святкуватимемо вдома (72%); кожен другий — тому що вважає його сімейним святом; кожен сьомий (14%) — тому що на інше грошей немає.
Однак уже 17, а не 11 із сотні громадян підуть до друзів, рідних і близьких у гості; двоє, а не один — у громадське місце спільних розваг, наприклад, ресторан, кафе та піцерії. Чи то колишні діти вже підросли, а нові ще не народилися, чи то готувати вдома ліньки.
Чи то ефект єднання, породжений Майданом.
Цілком імовірно. Адже більше нічим не пояснити незбагненний порив у планованій щедрості подарунків. Міркуйте самі. Доходи громадян зненацька особливо не зросли, про що йтиметься нижче. Ціни на те, на що зазвичай нашої фантазії вистачає — цукерки, парфуми та сюрприз у вигляді символу наступаючого року за східним календарем — теж начебто не особливо. А планована — не бажана — нами в середньому сума витрат на новорічні подарунки — зросла вдвічі, від 71 до 139 стабільних одиниць національної валюти.
На підтримку співгромадян, які стояли і стоять на Майдані, кияни та жителі інших міст і сіл України перерахували 20 млн. гривень. Це вчинок. На його тлі тьмяніють окремі жителі, котрі вже повідкривали фіктивні рахунки.
Про події
і політиків року
На відміну від нудного 2003-го, коли нічого гідного уваги у країні громадянами відзначено не було, в році, що минає, події спостерігалися. Якщо торік 55% опитаних, уважно озирнувшись, нічого не помітили, то цього року таких — лише двоє з тисячі.
Подією року, що минає, відповідаючи на відкрите запитання, громадяни назвали насамперед вибори президента країни (62%) і похідну від них— помаранчеву революцію (26%). З більш ніж глибоким відривом далі — політична реформа (0,9%), настільки важлива для влади пройдешньої і прийдешньої.
Зміцнив позиції Віктор Андрійович, якого багато років поспіль називали політиком року. Вважають його таким удвічі більше громадян, ніж торік (39% проти 18%). Другий рядок посів Віктор Федорович (27%), відзначений роком раніше лише дев’ятьма співгромадянами з сотні. Третю — В.Литвин, торік на ім’я­—по батькові громадянам не особливо відомий, оскільки тоді він у список не потрапив. У п’ятірці присутні О.Мороз (3%) і Ю.Тимошенко (стільки ж). Л.Кучма залишився шостим (2%). Трибуни революції по обидва боки одержали по 0,1% — як М.Томенко з О.Зінченком, так і Н.Шуфрич із С.Гавришем. Не помітив гідних політиків року лише кожен сьомий (14%), на відміну від минулого опитування, коли таких було 30%.
Зате події у країні та полі­тиків у ній помітили в місцях, від нас віддалених. У багатьох, утім, і саму країну, завдяки подіям, які в ній відбуваються. Журналісти, котрі плутали нас колись то з Росією, то з Новою Зеландією, з ніг збилися, розшукуючи карти генштабів, але з’ясували, нарешті, де ця сама Україна знаходиться. Виявилося — у Європі.
Виявилося, не Л.Кучма довів, що Україна — не Росія, а громадяни, котрі вийшли на Майдан. І міцний сусіда, готовий допомогти моїй країні аж до її розриву, відступився. Пора, пробачте, — поки.
Польський тижневик Wprost назвав людиною 2004 року Віктора Андрійовича. Зокрема — «за відродження громадянського руху за демократію; за надскладне для політика мистецтво — управління безкровною революцією; за відродження патріотизму без націоналістичних гасел; за повернення Європі України». Американський Time у переліку людей, які зіграли найважливішу для Штатів роль, першим серед іноземців поставив В.Ющенка.
Ми в оцінці своїх виборів і революції як світових подій виявили завидну скромність. Вибори президента України політичною подією світового масштабу назвали лише 17% опитаних, помаранчеву революцію — 11%. Віч-на-віч..?
Про подяку
Піти на хвилі успіху — про це мріє будь-який керівник…
Тож я щасливий, у принципі, з цього приводу
Інтерв’ю Л.Кучми програмі «Епіцентр», 14 листопада 2004 р.
Хапати за вуса знесиленого лева — зайняття, що приносить мало честі. Однак лев сам схотів бути левом, за місце тримався чіпко, і левову частку, гадаю, одержав. Але така вже в левів доля — усі мешканці навколишніх джунглів мають право їх обговорювати і засуджувати.
Єдине спасибі без іронії — якщо були настійливі вимоги відморозків застосувати силу проти мітингуючих, то Леонід Данилович на це не пішов. І не має значення, з яких розумінь: чи то побоявся, чи то своя пазуха ближча. Головне — не пролилася кров.
Так от, про Президента, що відходить. Отже, сам Леонід Данилович у 10-річний ювілей кадансу повідомив, що йде «на хвилі успіху». І підпряжні його люди запевняють: не було б ЛД — і не було б Майдану, і життя він поклав заради благоденства країни. І апелюють до історії, яка розсудить і впише епоху Кучми на скрижалі, в аннали та хроніки.
Історія, безумовно, впише.
Але нині з оцінками хвилі згодні не всі. У відгуках громадян країни про результати трудів Президента захвату не спостерігається. А спостерігаються все більше оцінки «погано» та «дуже погано» за призабутою вже трохи п’ятибальною системою.
Зусиллям ЛД із забезпечення гідного рівня життя громадян, незважаючи на економічне диво, яке нещодавно спіткало країну, виставили позитивні оцінки 7% опитаних, негативні — 61%.
Економічну політику періоду епохи позитивно оцінили 15% респондентів, негативно — втричі більше (45%); соціальну позитивно — 13%, негативно — знову ж таки втричі більше (39%). В актив ЛД може записати собі національну та зовнішню політику, по яких спостерігається не особливо значне, але переважання позитивних оцінок (8% і 5% відповідно).
Особливо не подобається громадянам набутий в епоху ЛД рівень корупції і злочинності. Нещадна боротьба гаранта з цими явищами одержала оцінку «дуже погано» (72% стосовно корупції і 71% — злочинності). А вважають її гідною гаранта — трохи більш як 3% особливо гострозорих, які цю боротьбу помітили («дуже добре» — 0,4%, «добре» 3%).
Загалом діяльність ЛД за 10 років його перебування на посаді позитивно оцінюють 14% громадян, негативно — 49, нейтрально — 33%. Підтримували діяльність ЛД у середині грудня: повністю — 5%; окремі дії — 22; не підтримували — 69%.
Побажання на майбутнє. Громадяни не дуже вдячні, але не мстиві. 48% опитаних вважають, що ЛД досить відійти від політичного та суспільного життя; 16% — вважають припустимою сус­пільну діяльність, а вісім зі ста — навіть активну політичну. Кожен шостий (13%) вважав би справедливим притягти ЛД до суду.
Залишки поваги до себе з боку співгромадян ЛД примудрився втратити в останні дні згаданого кадансу. Якщо в липні до нього позитивно ставилися 15% опитаних, то у грудні — 8%; негативно — 47% і 62% відповідно. Навіть байдужних дістало: було їх у липні 32%, залишилося — 26%. І це не бажання добити лежачого або, як я — тягати за вуса виснаженого лева. Просто протягом останніх місяців, вважають громадяни, діяльність ЛД була спрямована радше на захист інтересів власних і власного ж політичного оточення (76%), ніж на захист інтересів загальнонаціональних (12%).
І нарешті — як ЛД завершує своє перебування на посаді?
Зберігши авторитет і повагу в суспільстві — 8%.
Як невиразний політик — 36%.
З ганьбою — 45%.
Про віру та насущне
Символи свободи та соціальної справедливості, ринку й демократії наповнилися новим змістом і стали значущими, як ніколи, відсунувши на другий план ціннісної ієрархії насущні матеріальні потреби.
Люди повірили в те, що вони можуть реально змінити на краще і своє життя, і свою країну.
З газет, грудень 2004
Ми часто вірили. 13 років тому — що варто зжити зі світу Союз, і «запануєм у своїй сторонці». П’ятьма роками пізніше — що ухвалимо Конституцію, і... Не вийшло.
Нині багато хто вірить, а ще більше людей хочуть запевнити інших, що перемога — ось вона. Погані хлопці відходять, actum est ilicet — справу закінчено, можна розходитися.
Не знаю, з якої ціннісної ієрархії відсуваються на другий план насущні матеріальні потреби. Тобто потреби не в «Майбаху», а у хлібі. Але знаю і продовжую надокучливо бурмотіти: немає і не може бути свободи, соціальної справедливості й інших аксесуарів ринку та демократії без громадянського суспільства та правової держави. А громадянського суспільства немає і не може бути без середнього класу. Не жити не буває.
А середній клас — це люди, у яких насущні матеріальні потреби не відсунуто, а задоволено. Причому задоволено не сьогодні до вечора, а на роки вперед. Називається — накопичення, воно ж національній економіці — інвестиції, а людині — гарантія свободи та незалежності від милості імущих і можновладців. І людей цих у суспільстві має бути більшість, тоді й тільки тоді вони державі — партнер, а владі — со­ціальний замовник і контролер.
Утім, номінально, за самовизначенням, середній клас у моїй країні є і не переводився. І зде­більшого залишився — 58%, як було його й рік тому. І нижчого класу в мене не додалося — як відносили себе до нього 36% опитаних, так і відносять. От із вищим щось трохи сталося — був 1%, залишилася половина — 0,4%. Чи то торік пан Бакай в опитування потрапив, чи то інших уже немає, а ті вже далеко.
Отже, про середній клас. Абсолютна більшість (95%) опитаних нами громадян, зокрема й тих, хто відносить себе до середнього класу, від задоволення насущних матеріальних потреб далекі, як «Запорожець» від згаданого «Майбаха». У них або не вистачає грошей навіть на їжу (21%), або вистачає на їжу й на необхідні дрібниці, шкарпетки, приміром, мило, що випадає з мінімального споживчого кошика (48%); або вистачає на життя, але без ознак середньокласовості, тобто речей тривалого користування (26%). Майже четверо зі ста живуть добре, проте дозволити собі авто чи квартиру — поки що зась. А все, на що око впало, можуть купити лише троє з тисячі.
Звідси — свобода. Хоча б пересування рідною країною без авто й житла в пошуках роботи. Можна скасувати прописку тричі. Але прив’язати людину до місця раз і назавжди тим, що проїхати навіть до сусіднього райцентру в неї немає за що чи немає на що, як правильно? А ніяк.
Звідси — накопичення. 68% громадян не мають можливості відкладати «на чорний день», ховають якісь суми на той самий день — 29%. Теж начебто чимало. Проте суми, що відкладаються, такі, що накопичили ми небагато. У кожного другого (50%) громадянина країни заощаджень просто немає; ще 23% — мають у своєму розпорядженні капітал, якого у випадку втрати роботи вистачить на 1 (один) місяць. На рік зібрали собі менше двох із сотні, на більш-менш півтора відомих землекопів.
І з таким середнім класом я маю повірити в наповнення символів? Не вірю.
Революція не просто так розпочалася Києвом і в Києві. Тут є принаймні щось, що справді нагадує середній клас, хоч маленький, але зазор між виживанням і життям, бодай хвилину подумати не про хліб насущний, а про демократію, особисту свободу та осіб протилежної статі, — як казав не пам’ятаю хто, але фантаст. І поки такого зазору не буде по всій країні — не буде в ній громадянського суспільства і правової держави. І помаранчева мить у майбутнє не розгорнеться.
Про ластівок
Ухвалюючи закон, яким фактично встановлюється першочерговість виплати зарплати, ми робимо крок назад, оскільки фактично позбавляємо підприємства фінансової свободи.
В.Пинзеник, Kyiv-Weekly,
19 листопада 2004 р.
Чи будуть хороші хлопці зі шкури випинатися, щоб створити собі на голову замовника та контролера? Боюсь я, одначе...
По-перше, своя шкура завжди ближче до крісла. А займати вищі крісла, як і раніше, прагнуть, скажімо так, бізнесмени. Це щодо відділення влади від бізнесу й тієї простої істини, що якщо не від­окремити — то олігархія. І, до речі, один із бізнесменів із команди хороших таким чином бачить майбутнє: «Україні потрібна парламентська республіка, вона відповідає дрібнобуржуазному менталітету. Та щоб парламентська республіка була стійкою, має бути щонайменше 10—12 кланів, які між собою ніколи не домовляться». Хороша думка й перспектива непогана в тому сенсі, що я навіть як дрібнобуржуазний елемент не передбачаюсь, оскільки не клан.
По-друге, ластівки вже літають. Перша — процитована на початку глави, що належить одному з хороших хлопців. Ні, я навіть дуже за фінансову свободу підприємств. Однак чому за рахунок моєї свободи і єдиної власності, що мені належить, моєї праці? Вітчизняні підприємства вільно не платили мені роками зарплату, позбавляючи можливості не лише стати зазначеним вище середнім класом, а й хліба насущного. І хороші хлопці хочуть, щоб так було надалі?
Друга — а хто та з яких хлопців роздає (і бере) теж у деякому сенсі мою землю гектарами в Голосіївському лісі, у Пущі-Водиці та інших заповідних околицях столиці європейської країни?
Третя — податки. Про податки «на багатих» не чути. П’ять відсотків на відсотки ж на депозити відклали, не розмінюючись на дрібниці, до 2010 р., зате дрібнота одноособова, платники єдиного податку, нехай сплачують 34% на власну пенсію самі.
Четверта — бюджет із мінімальною зарплатою, нехай поки що, але 262 грн. — що на 25 грн. більше, ніж торік, але якщо врахувати, що інфляція має намір бути десь 10%, то реально — на гривню тридцять. Ох і накопичемо ж ми...
На підльоті — ластівок зграя. Адже невідомо, які домовленості є між хорошими й поганими хлопцями в принципі.
Є ластівка й від мене, яка дотримання прав і законності вимагає голосно, так що в Європі чутно. Гаразд, Президент, який залишає посаду, поновив звільненого з найжорстокішими формулюваннями генерального прокурора, призначив, скажімо так, цікаву персону С.Гавриша членом Конституційного суду. Хтось із поганих, які йдуть, призначив генерала міліції, котрого відкрито звинувачували власні ж підлеглі в зв’язках із криміналітетом, ректором однієї з національних академій МВС. Гаразд. Як призначили, так і знімуть й інших призначать.
Проте хто, скажіть на милість, змусив 146 делегатів конференції трудового колективу шановної національної юридичної академії обрати власним ректором людину, фактично звинувачену у фальсифікації результатів виборів? Хто сказав, що в юриста має бути бездоганне реноме? Воно ж у педагога, керівника тощо, ким нині цей фахівець є? Голова пана Ківалова готова під шапочку академіка, зняту чи то з Л.Кучми, чи то з Л.Кравчука, значення не має.
Має значення те, що епоха Кучми не закінчилася. Виразний-невиразний, але буде він із нами довго. Він створив і зацементував цю систему корумпованої, злочинної влади. І довго нам ще доведеться вичавлювати з себе по краплі кучму.
Зміна влади не є її зміна.
Єдина, мабуть, беззаперечна наша перемога полягає в тому, що влада як така зрозуміла: вона не непорушна, не стабільна назавжди. Її можна якщо не змінити, то поміняти. І змінювати доти, доки вона — влада — не зміниться і не зрозуміє: вона має служити громадянам, а не навпаки.
Однак для цього — стояти нам на Майдані, добродії громадяни вільної країни, ще років і років. Розійдемося — кінець.
Про тост в ніч
під Новий рік
Трохи заспокоює та обставина, що хороші хлопці змушені пам’ятати про 2006 рік, коли знову комусь натовп, комусь народ, але піде знову до кабінок, і в головного хорошого хлопця чи то буде більшість у парламенті, чи то бабка надвоє. І часу в нього — лише півтора року. Та, якщо врахувати, що «для уряду два роки — вічність», то в розпорядженні мого нового президента — трохи менше. Можна багато встигнути.
Зрозуміло, що в розкраденій вкрай країні щасливими зробити всіх в один момент не можна. І перетворити бунтівні регіони на безтурботні, і зшити докупи захід і схід, південь і північ єдиної країни.
Та з іншого боку. Ми всі однієї проблеми. Ця проблема не має статі, раси, віросповідання і навіть віку. Це — закон, єдиний для всіх. Це — право на життя, а не на виживання. І нема чого з’ясовувати, хто кого годує, коли та якщо всі ситі. І якщо хороші хлопці візьмуться вирішувати цю проблему... Нехай вибачать мені ті, хто дотепер живе у наметах. Блокувати роботу урядових структур іноді легше, ніж змусити їх працювати.
Залишилася лише дещиця. Перестати взаємно аплодувати, залишити в спокої віру в світле життя завтра зранку, яке автоматично наступає вкотре на ті самі граблі, тримати себе за руки, якщо вони тягнуться вільно обрати явно не те.
А може, відразу домовитися з хорошими хлопцями про постійно діюче наметове містечко й кожному на стіл із сімейним фото поруч — фотографію з Майдану, де гасло «Геть»? Такий Дамоклів Майдан...
За те й тост — щоб ми вистояли. Ми здебільшого не маємо ні капіталів, ні накопичень, ні інших підстав називатися середнім класом, громадянським суспільством й іншою навіть дрібною буржуазією. Та ми показали самі собі, що ми люди, ми можемо допомагати один одному, у нас є людська гідність. На ній і простоїмо, слова «стояти» і «достоїнство» — одного кореня.