УКРАЇНЦІ ВСІХ КРАЇН, ЄДНАЙТЕСЯ!.. ПІД ПАТРОНАТОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Провісники того, що третьому Всесвітньому форуму українців не загрожує солоденько-лубочний антураж, почали з’являтися задовго до його відкриття. Спочатку виникла інтрига, так би мовити, внутрішнього характеру: дізнавшись, що не лише відвідати захід, а й виступити на ньому збирається Юлія Тимошенко, Леонід Кучма поставив питання руба — «або я, або вона». Питання не викликало щонайменших дискусій і було автоматично вирішене проголошенням Президента України головою організаційного комітету Форуму. Потім відбувся не вельми делікатний обмін думками на міжнародному рівні. Передбачаючи тон виступів іноземних українців, Леонід Данилович виступив із рацпропозицією щодо удосконалення заходу: не допустити, як це було на попередніх форумах, необмеженої критики влади. І якщо раніше «приїжджали з-за кордону, критикували нас, а ми сиділи та слухали», то нині, за словами Леоніда Даниловича, саме на часі представникам української діаспори відзвітувати: а що вони зробили для України. Відповідь президента Світового конгресу українців Аскольда Лозинського, чиє ім’я згадувалося серед тих, кому рекомендувалося підготувати звіт, не змусила на себе довго чекати й була витримана у далеких від дружелюбності тонах.

Забігаючи наперед, слід зазначити, що в результаті перемогло традиційне українське тяжіння до толерантності й невикорінне прагнення до згладжування гострих кутів. Коментуючи журналістам ті кілька неприємних хвилин, які главі держави довелося пережити на трибуні Форуму після того, як він заявив про свою непричетність до історії журналіста Гонгадзе, Аскольд Лозинський продемонстрував неабиякі адвокатські здібності. Нейтралітет української діаспори щодо «касетного скандалу» він пояснив тим, що навіть за умови достовірності записів вони не підтверджують зацікавленості Леоніда Кучми в убивстві журналіста: «Вони вказують, що Президент, можливо, не висловлюється в приватних дискусіях дуже чемно, але якщо ви візьмете плівки з записами президента Америки Річарда Ніксона, то почуєте, що кожне друге слово складається з чотирьох букв».

Словом, ані на один з попередніх нинішній Всесвітній форум українців не був схожий. Хоча ні, делегати першого Форуму з таким самим «апетитом» освистували Президента Леоніда Кравчука, з яким деякі учасники цьогорічного кричали «Кучму геть!». Але в усьому іншому перший Форум являв з себе повну ідилію. Тоді, 1992 року, відносини діаспори й метрополії перебували в зеніті медового місяця. Перша, переживаючи стан небувалого ентузіазму з приводу здійснення століттями плеканої мрії про незалежність, була сповнена віри в неминучість стрімкого перетворення їхньої батьківщини на потужну державу. Друга сприймала українську еміграцію як надійне плече, на яке можна обіпертися, вирішуючи всі свої проблеми — від мовно-культурних до фінансово-економічних. Сьогоднішні розмови про звіти щодо виконаної роботи виникають, відверто кажучи, не на порожньому місці. Саме тоді, на першому Форумі українців, згадує виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький, відбувся урочистий обмін обіцянками: діаспора пообіцяла Україні безліч форм допомоги — від консультативної до фінансової; а Україна запевнила діаспору, що їй не буде соромно перед усім західним світом за нас, котрі будують національну, демократичну, заможну державу.

На час проведення другого Форуму, 1997 року, ентузіазм помітно підупав. Тоді все пішло по рейках партійно-номенклатурного дійства, прокладених ще за радянських часів. Ніхто вже не будував райдужних перспектив, не впадав у ейфорію, але ніхто ще відверто не порушував процес ритуального обміну люб’язностями. Усе було статечно й дуже нудно — настало протверезіння. А разом із ним прийшло усвідомлення: занадто багато й занадто короткий період хотіли одержати одне від одного українська еміграція й «аборигени». Між ними, котрі розмовляють однією мовою, почала зростати стіна взаємонерозуміння й образ. Розхожим став закид на адресу діаспорян у тому, що вони, як зазначив один з учасників другого Форуму Борис Бахтєєв, «розглядають Україну лише як музей власної молодості чи молодості їхніх предків, уявляючи такий собі етнографічний музей під відкритим небом із живими експонатами, куди можна привезти онуків, розповісти їм легенди й повернутися додому — у XXI століття». Ну, а іноземним українцям було дуже боляче спостерігати, як у їхніх теперішніх співвітчизників формується лиховісний образ України як корумпованої держави, що дедалі більше відстає від побратимів за соцтабором, котрі стартували водночас з нею в світле капіталістичне майбутнє.

Те, у що в результаті міг вилитися третій Всесвітній форум українців, мабуть, зуміли прорахувати в президентському оточенні. І завбачливо не стали віддавати ініціативу в руки опонентам глави держави. Хоча за сформованою традицією Форум і в фінансовому, і в організаційному плані патронує Кабінет міністрів (оргкомітет попереднього Форуму очолював тодішній віце-прем’єр Василь Дурдинець), цього разу таку місію взяла на себе президентська адміністрація.

Шістдесятихвилинний виступ Президента, який став центральною подією не лише першого дня, а й, мабуть, усього заходу, масштабністю та глибиною осмислення української дійсності підкупив навіть противників Леоніда Даниловича. «Ось якби він і робив так само добре, як каже», — ремствували вони, віддаючи належне помітно зрослому рівню президентських спічрайтерів.

Гарант не обминув увагою факт «певного охолодження та взаємного розчарування» у відносинах із діаспорою, зазначаючи при цьому обопільну, але «явно більшу з боку самої України, її влади та громадськості», вину. «Я порадив би, —підкреслив він, — усе-таки зрозуміти й узяти до уваги, що Україна сьогодні не та, яку вони або їхні діди й батьки залишили багато десятиліть тому, і не та, яку вибудували у своїх мріях. Україна така, яка є, і вона потребує розуміння, а не роздратування». Здається, більшого для утихомирення запалу революційно настроєних представників діаспори й не потрібно було. Чого не скажеш про окремих членів внутрішньої опозиції, серед котрих особливим радикалізмом відзначився Левко Лук’яненко. Не отримавши дозволу на виступ, патріарх національно-патріотичного руху заволодів трибуною самозахопленням. Проте його заява про те, що «від в’язниці Кучму може врятувати лише дострокове позбавлення президентських повноважень», нинішній Президент, позаяк на той час пішов, не почув, а колишній — «поклав у скарбничку» наших загальних демократичних досягнень. «Це наша загальна велика перемога, що ми можемо зібратися тут і вільно говорити все це», — підсумував Леонід Кравчук.

Цікаво, що, мотивуючи відмову надати слово Лук’яненку та іже з ним, безпосередній організатор усіх трьох форумів Михайло Горинь, котрий значився цього разу заступником голови оргкомітету, зауважив: цей захід для громадських організацій, а не для партій. А в інтерв’ю інтернет-виданню «СтранаRU» пан Горинь, який очолює Українську всесвітню координаційну раду, зізнавався: «Коли ми готувалися до Форуму, було дві точки зору: з одного боку, ми вважали, що робимо громадський форум, форум громадських організацій. А з іншого боку, лунали голоси про те, що ми робимо державний захід, державний форум, бо держава платить гроші на його організацію. Я опонував цьому публічно й напередодні заходу заявив, що він є громадсько-державним. Володимир Семиноженко, віце-прем’єр з гуманітарних питань, погодився, зробивши маленьку корекцію: це державно-громадський Форум». Незважаючи на деяку надуманість предмета наведеної дискусії, вона дуже показова. Безплатне оформлення віз, подароване владою іноземним українцям, особливості складу організаційного комітету, переповненого представниками влади (пан Горинь зізнавався: у початковому складі оргкомітету не було жодного представника діаспори, що за його наполяганням виправили), деякі інші нюанси демонструють спроби влади, причому вельми успішні, закріпити щільний патронат над «всесвітнім українством». За всієї своєї неоднорідності й різномастості українські діаспори, — а лише на Форумі вони представляли сорок дві країни, — досить дійовий інструмент для корекції зарубіжного образу України. Інструмент, правда, двосічний. За необережного з ним поводження здатний на протилежний ефект. Діаспорянам, міцно інтегрованим у західне суспільство з його системою цінностей, набагато складніше, ніж їхнім побратимам, котрі мешкають в Україні, довести, що під керівництвом нинішньої української влади будується саме та країна, яку вони хотіли б бачити своєю батьківщиною.

Проте небезпека того, що нинішній Президент і його оточення будуть сприйняті в небажаному для них ракурсі, існує поки що лише теоретично. Здається, знаменита українська миролюбність, яка часто межує з догідливістю, — справді невід’ємна складова української ментальності. «Я зовсім не прихильник Президента Леоніда Кучми, — підкреслив в інтерв’ю «ДТ» Богдан Марченко з Великобританії, — але мені здається, що крики, свист і спроби перервати виступ — не аргументи в полеміці на такому рівні». Отож, якщо чутки про маніпуляції з квотами та списками учасників Форуму виникли не на порожньому місці, то організатори Форуму, котрі представляють державні структури, напружувалися даремно. Юлія Тимошенко, хоча до палацу «Україна» і з’явилася, слова для виступу не одержала. Світоч націонал-демократичних сил Віктор Ющенко, котрий потрапив на трибуну лише завдяки протекції Президента (залишаючи зал, Леонід Данилович попросив Михайла Гориня, який наполягав на непорушенні заздалегідь спланованого перебігу засідання, зробити для лідера «Нашої України» виняток), жорстоко розчарував своїх шанувальників цілком безликим і бездоганно нейтральним спічем. Єдиним об’єктом критики Віктор Андрійович вибрав чомусь партії, заявивши, що «політичне життя в Україні — це не діяльність партій, а, скоріше за все, їхня бездіяльність».

Словом, полемічність і гострота спостерігалися на Форумі, проте в суворих рамках дозволених норм: розгулу інакомислення не спостерігалося, але й квоту на плюралізм було виконано. Державний контроль — велике діло! Дисонансом, правда, пролунала резолюція третього Всеукраїнського форуму українців. У ній світове українство висловило «стурбованість фактами порушень прав людини, свободи слова й численними політичними розправами, убивствами за фахову діяльність і політичні погляди». «Пройшлися» автори документа й по кадровій політиці держави, яка «базується на кланових, фінансово-промислових інтересах». А кланами, на думку учасників Форуму, контролюються в Україні основні «фінансово-економічні позиції, засоби масової інформації, політичні партії і значна частина громадських організацій». Саме вони, клани, «накопичують фінансові ресурси для забезпечення виборів до Верховної Ради, а також для подальшого зміцнення свого впливу на державні структури і, що викликає особливе занепокоєння, для конституційного перехоплення важелів влади». Таке враження, що підсумковий документ Форуму сконцентрував у собі всю ту невисловлену на ньому критику, якої напередодні заходу так боявся глава держави. Але позаяк главою оргкомітету Форуму значиться Президент, усе це цілком можна вважати самокритикою.