УКРАЇНСЬКІ ЛАСОЩІ В ОБМІН НА СХІДНІ СОЛОДОЩІ

Усе виглядало майже ідилічно і було розіграно як по нотах.

У понеділок після тривалої «розлуки» зустрілися Президент України і посол Сполучених Штатів Америки (причому вітчизняні ЗМІ піднесли цю новину настільки урочисто, що можна було подумати, навпроти Леоніда Кучми сидів не Карлос Паскуаль, а сам Буш-молодший).

Наступного дня старожил Печерських пагорбів зустрічався вже з одним із впливових старожилів пагорба Капітолійського — американським конгресменом-республіканцем Куртом Велдоном, дуже наближеним, як говорить поговір до глави Пентагону Дональда Рамсфельда. Зустріч, вочевидь, була настільки цікавою, що конгресмен переніс свій виліт на батьківщину і прийняв запрошення ще й пообідати з українським Президентом наступного дня.

У вівторок вітчизняне Міністерство закордонних справ, натхнене успіхами на ниві реанімації україно-американських взаємин, обережно констатувало «деяке» в них «потепління». А в середу посол США Паскуаль передав Президенту Кучмі та міністру закордонних справ України Анатолію Зленку ноту, у якій міститься запит про можливість направлення до Іраку українського спецбатальйону, що має відповідну кваліфікацію в знезаражуванні місцевості після можливого застосування бактеріологічної, хімічної й іншої зброї і котрий «брав би участь у ліквідації наслідків будь-яких дій в Іраку».

Вже в четвер Рада національної безпеки й оборони України прийняла рішення про направлення у район Перської затоки батальйону з хімічного, радіологічного й бактеріологічного захисту для участі в заходах щодо забезпечення безпеки країн Перської затоки та Близького Сходу.

Після як мінімум тижневого негласного табу на іракську тему, коли українським чиновникам, включаючи дипломатів, було найсуворіше заборонено згадувати всує слово «Ірак», а журналістів прес-секретарі різних відомств переконливо просили не ставити запитань на делікатну тему, «акули пера» нарешті дорвалися до інформації, не встигаючи з однієї прес-конференції на іншу.

І хоча на перший погляд події розвивалися стрімко й досить несподівано, рішення про участь українських військових у зоні Перської затоки готувалося досить давно.

Нинішній розвиток ситуації навколо Іраку експерти з різних вітчизняних відомств прогнозували ще улітку минулого року, і, швидше за все, різні форми української участі в діях коаліції почали розглядатися вже тоді. Як свідчать поінформовані джерела, уперше про український спецбатальйон хімічного, радіологічного та бактеріологічного захисту українська й американська сторони всерйоз заговорили ще в жовтні минулого року (зауважимо, ще в розпал «кольчужного» скандалу), під час візиту до США міністра оборони України Володимира Шкідченка.

Потім, ще до офіційного завершення перегляду політики США щодо України, посол Паскуаль, виступаючи 9 січня на засіданні робочої групи з питань України в Центрі стратегічних і міжнародних досліджень, чітко дав зрозуміти, що одним із трьох вирішальних чинників інтеграції нашої країни в євроатлантичне співтовариство стане те, «як Україна позиціонує себе в ролі партнера в таких стратегічних питаннях, як усесвітня війна з тероризмом, Ірак і захист деяких із своїх технологій». Першими двома чинниками була названа якість української демократії та нерозповсюдження й контроль над експортом озброєнь. І оскільки за цими двома напрямами особливих досягнень у нас, мабуть, найближчим часом не передбачається (не вибори ж Президента, їй-богу, чесними й прозорими робити і не «розривати зв’язок» між «Укрспецекспортом» і СБУ, як радять американці), то офіційний Київ, схоже, вирішив зробити ставку на третій пункт «списку Паскуаля». Так народився маловідомий широкій громадськості лист Анатолія Зленка, направлений наприкінці січня за трьома американськими адресами: главі держдепу Пауеллу, главі Пентагону Рамсфельду й раднику Дж.Буша з питань безпеки Кондолізі Райс. Основна його ідея полягала в тому, що Україна загалом не проти співпрацювати зі Штатами в «іракському питанні», але за умови, що платою за це стануть позитивні сигнали з Вашингтона і відновлення позитивної атмосфери в україно-американських взаєминах. (Щоправда, як пліткують злі язики, насправді ідея листа народилася зовсім не на Михайлівській, а на Банковій. Що, втім, не завадило Леоніду Даниловичу згодом заявити на зустрічі з К.Паскуалем, що він із самого початку був противником подібних листів.)

Реакція американської сторони на подібну «зухвалість» була цілком прогнозованою і різкою: українцям заявили про небажання і неготовність торгуватися з ними з приводу попередніх умов для початку співпраці в Іраку.

Однак процес пішов. Американці помітно рідше стали вживати слова «криза довіри» і «Кольчуга» (водночас ні на йоту не зрадивши своїй позиції щодо цього питання), і публічно не акцентували уваги на тому, що в результаті перегляду їхньої політики щодо України було прийнято рішення утриматися від контактів із її главою (хоча, на думку деяких експертів, це ледь не єдина і головна відмінність «нової» американської політики від «старої»).

І почався обмін «сигналами». Четвертого лютого Президент на брифінгу повідомив журналістам, що Україна готова взяти участь у місії Організації Об’єднаних Націй на території Іраку й надати в розпорядження ООН батальйон з хімічного, бактеріологічного та радіаційного захисту. А шостого лютого К.Паскуаль (знову ж журналістам) заявив: «В України є певні можливості допомагати в дезактивації тих місць, які забруднені хімічною, біологічною й іншою зброєю». «Це дуже серйозні можливості. І якби Україна була зацікавлена в тому, щоб запропонувати таку допомогу, звісно, була б більша зацікавленість із боку США», — підкреслив посол. У кулуарах же і, як свідчать різні джерела, на офіційних зустрічах американці загалом дуже позитивно оцінювали коментарі української сторони з приводу ситуації в Іраку.

Україні її позиція по Іраку давалася непросто. Кожне слово вивірялося і зважувалося на найчутливіших терезах. Ще раз цю позицію озвучив на зустрічі з К.Паскуалем Президент країни: «Україна сподівається, що Рада Безпеки ООН знайде адекватні заходи подолання іракської кризи, і вважає за необхідне до кінця використовувати всі можливості врегулювання цієї проблеми мирним шляхом»; «ми розуміємо, що існують серйозні підстави підозрювати іракський режим у приховуванні зброї масового ураження. Наша позиція загальновідома — Україна вимагає повного виконання Іраком резолюції РБ ООН».

Складність же для нашої країни полягає в тому, що вона опинилася навіть не між двох, а між трьох вогнів — американським, європейським і внутрішнім. Як уже було сказано вище, щоб поліпшити свої взаємини зі Штатами Україна мусить співпрацювати з ними по Іраку. Абсолютно зрозуміло, що без американської підтримки її шанси стати членом НАТО і ЄС стають геть примарними. Водночас Україна не може дозволити собі й повну підтримку політики США щодо Іраку, як це зробили всі країни Центральної та Східної Європи, враховуючи позицію того ж Європейського Союзу. Адже ще в усіх на слуху гнівні висловлювання Жака Ширака, котрий обвинуватив «вільнюську десятку» у відсутності поваги й розважливості щодо ЄС. Французький лідер переконаний: ці країни продемонстрували «легковажну поведінку», оскільки входження в Європейський Союз мусить означати хоча б «мінімальний прояв поваги до інших». І коли подібні слова звернені до країн, які вже є кандидатами в ЄС, то зрозуміло, що «відсутність поваги» до позиції Євросоюзу з боку України тим більше погіршили б її непрості взаємини з організацією її мрії.

Не можна скидати з рахунків і внутрішній чинник, оскільки більшість населення України виступає проти війни в Іраку, а прийдешні президентські вибори роблять іракську проблематику одним із зручних засобів впливу на наш миролюбний електорат. Тож обговорення питання про відправлення українського спецбатальйону в район Перської затоки у Верховній Раді обіцяє бути далеко не простим. Тому, мабуть, варто поговорити докладніше про те, що може принести нашій країні позитивний вердикт парламенту.

Зверніть увагу на поведінку в іракському питанні нашої сусідки Туреччини, яка, хоч і є стратегічним союзником Сполучених Штатів, затято з ними торгується, вимагаючи 30 млрд. дол. для компенсації втрат у разі можливої операції проти Іраку, за згоду на введення на її територію американських військ. «Якщо наша допомога настільки значна для Вашингтона, слід відповідати на наші прохання», — заявив лідер правлячої турецької партії справедливості й розвитку Реджеп Тайіп Ердоган.

Україна, звісно, не Туреччина, і з її допомогою Штати другий фронт відкривати не збираються, але й наша країна представляє для американців певну цінність в іракському питанні. По-перше, в умовах наміченого розколу на «стару» й «нову» Європу та твердої опозиції американським планам із боку найбільших «старичків» для Сполучених Штатів важлива всяка підтримка будь-якої країни (як стверджують фахівці, для американської дипломатії дрібниць не існує). По-друге, український батальйон, дійсно, один із найкращих у світі (що визнають і американці) і може надати суттєву допомогу країнам у зоні можливого конфлікту у разі, якщо там, крий боже, буде застосована зброя масового ураження. До того ж для американців нині украй важливо, щоб країни Перського регіону і Близького Сходу почувалися спокійно й у безпеці. Звертає на себе увагу той факт, що в ноті американська сторона просить направити український спецбатальйон в Ірак, а в рішенні РНБОУ говориться про район Перської затоки. Причому, як пояснив секретар цього органу Євген Марчук, для направлення спецбату ще необхідне запрошення від країни, де він буде дислокуватися (за нашими припущеннями, це може бути Кувейт або Бахрейн). Здається, що така різниця «у географії» запиту й відповіді була узгоджена з американцями. На відправлення батальйону до Іраку дозвіл українського парламенту було б отримати ще складніше.

До речі, а чому йдеться лише про батальйон хімічного, радіологічного та бактеріологічного захисту? В Україні є ще багато висококласних військових і цивільних спеціалістів, наприклад, саперів, інженерів, вертолітників, транспортна авіація знову ж відмінна. Не слід забувати про те, що в багатьох державах Перської затоки та Близького Сходу й у наші дні на озброєнні перебуває техніка українського виробництва.

Цікаво, а чи не спадало якійсь зухвалій і шаленій українській голові на думку запропонувати країнам, розташованим у безпосередній близькості від Іраку, наші чудові і настільки широко розрекламовані «Кольчуги»? Адже вони можуть визначати наближення не лише літаків із «американськими та британськими пілотами», а й, скажімо, іракських ракет, і місце розташування взагалі всього, що хоч щось випромінює, навіть мобільника Саддама Хусейна (хоча, звісно, після випадку з Джохаром Дудаєвим Саддам навряд чи користується послугами мобільного зв’язку).

Хтозна, може, все це вже й обговорюється в різних київських (і не тільки) кабінетах.

Між іншим, згадаємо, що минулого тижня у Президента збиралися на нараду терміново викликані до Києва посли України в Лівані, Сирії, Йорданії, Саудівській Аравії, Кувейті, Об’єднаних Арабських Еміратах і Бахрейні. Як повідомлялося в ЗМІ, Л.Кучма мав намір «проаналізувати виконання своїх доручень з розвитку економічного співробітництва з країнами Близького Сходу та Перської затоки». Дивне бажання поговорити про економіку, коли в повітрі вже так пахне порохом, із послами саме з країн регіону потенційного конфлікту. До речі, того ж дня у Києві було помічено і тимчасового повіреного України в Іраку пана Новікова, якого старанно приховують від преси. Тож розмова у Президента з послами йшла, здається, не тільки про економіку.

Хоча й про економіку поговорити необхідно. Як уже неодноразово повторювалося, на виділення в район Перської затоки всіх перелічених вище «українських ласощів» необхідний дозвіл Верховної Ради. Здається, наші депутати голосували б «за» зі значно більшим ентузіазмом, якби їхні чутливі ніздрі полоскотав запах не тільки пороху, а й горезвісної іракської нафти.

Адже, мабуть, у кожній парламентській фракції, включаючи комуністів, у нас знайдуться депутати, котрих може зацікавити перспектива ведення бізнесу з постсаддамівським Іраком (до речі, деякі експерти стверджують, що з нинішнім тамтешнім режимом у нас практично немає шансів на реальну й плідну економічну співпрацю). А як відомо, Сполучені Штати планують після повалення Саддама поділитися іракським нафтовим «пирогом» з учасниками коаліції. Чим не шанс для України поборотися хоча б за невеликий шматочок?