АвторОлександр Литвиненкодиректор Національного інституту стратегічних досліджень
АвторЮрій Якименкодиректор Національного інституту стратегічних досліджень
Сьогодні стартує президентська виборча кампанія, від результатів якої, без перебільшення, залежить майбутнє України...
Сьогодні стартує президентська виборча кампанія, від результатів якої, без перебільшення, залежить майбутнє України. Менше ніж через півроку громадянам доведеться зробити вибір між кандидатами, з якими пов’язують різне бачення напряму розвитку країни, її економічних та політичних пріоритетів, зовнішньополітичних орієнтирів. Об’єктивне значення президентських виборів 2004 р., вага, якої надає їм українське суспільство і міжнародна спільнота, змушують замислитися над обставинами, в яких вони відбуватимуться, а також над їх коротко- і довгостроковими наслідками.
На стор. 5—8 аналізуються загальна ситуація в державі і суспільстві, очікування громадян, пов’язані з виборами, робляться спроби прогнозу перебігу виборчої кампанії та результатів виборів.
Це не перший проект з передвиборної тематики, реалізований Центром Разумкова. Вона знайшла відображення у матеріалах «круглого столу» «Україна за рік до президентських виборів» (грудень 2003 р.), міжнародного експертного семінару «Пріоритетні напрями реформування невійськового сектора безпеки України в сучасних умовах» (квітень 2004 р.), «круглого столу» «Зовнішній фактор на президентських виборах-2004» (травень 2004 р.).
«Круглий стіл» «Президентські вибори-2004: очікування та прогнози» був проведений Центром Разумкова спільно з представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні 24 червня 2004 р.
Україна наближається до президентських виборів. З ними громадяни України пов’язують надії на краще — вони вже не вірять у правильність і неминучість шляху, яким 10 років веде країну нинішня влада. Вони не вважають економічні, соціальні і моральні проблеми, які щоденно ставить перед ними життя, тимчасовими труднощами перехідного періоду. Вони відчужені від влади і не довіряють їй, але готові взяти участь у виборах, щоб реалізувати своє конституційне право на управління країною і домогтися радикальних змін.
Потреба у змінах набула системного характеру; зволікання з ними може назавжди залишити Україну в сірій зоні «напівдемократичних» країн.
Ігор Жданов
Вибори-2004 будуть відмінними від попередніх президентських кампаній в Україні. У 1994 р. йшлося про корекцію політичного курсу, заданого попереднім керівництвом, у напрямі радикальних економічних реформ; у 1999 р. — про забезпечення незмінності та послідовності курсу. Сьогодні йдеться про обрання нової перспективи розвитку країни, нової якості як держави, так і суспільства. Йдеться про вибір між консервацією нинішнього стану та його радикальною зміною.
Усі оцінки, твердження і припущення, що стосуються електоральних настроїв, побудовані на аналізі результатів соціологічного моніторингу громадської думки станом на початок червня 2004 р.; не претендують на абсолютний ступінь вірогідності; передбачають, що виборча кампанія не буде розгортатися за екстремальним сценарієм.
Час втрачених можливостей: окремі підсумки десятиліття
Попри потужну пропагандистську риторику про економічні успіхи і загальну стабільність, українське суспільство досить скептично оцінює процеси, що відбуваються в країні. Згідно з результатами соціологічних опитувань, більшість громадян вважають, що ситуація в країні розвивається в неправильному напрямі.
Одна з головних причин такої оцінки — колосальна невідповідність між намірами, проголошеними владою 10 років тому, та реальними результатами її діяльності. Сьогодні ніхто не пам’ятає, що обіцяла влада на минулих президентських виборах, але більшість громадян переконані, що покращання сталися не завдяки, а скоріше всупереч її діям. Громадяни нічим владі не зобов’язані і на неї не розраховують, оскільки вона нездатна (або не хоче) створити нормальні умови життя людей.
З року в рік найгострішими проблемами українського суспільства залишаються бідність і безробіття. Саме в такій послідовності, оскільки в Україні наявність роботи від бідності не рятує. Офіційний мінімальний розмір заробітної плати — майже вдвічі менший за прожитковий мінімум працездатної людини. Заборгованість із зарплати вже тривалий час незмінно становить понад 2 млрд. грн. Трудова міграція сягнула семи мільйонів осіб — майже третини працездатного населення.
Ситуація не змінилася, незважаючи на кількарічне пожвавлення економіки і зростання ВВП. Незначне підвищення зарплат і пенсій негайно поглинається зростанням так званих монопольних цін — на комунальні і транспортні послуги, енергоносії, товари першої необхідності; зберігається прірва між надзаможними, справжнього числа яких не знає ніхто, і злиденними, яких навіть за офіційною статистикою — понад чверть населення.
Іншими словами, успіхи української економіки мають мінімальний соціальний ефект. Тим часом, на економічні реформи покладалися свого часу великі надії. Кінцева їх мета вбачалась у створенні соціально орієнтованої ринкової економіки — фундаменту демократичного суспільства. Проте реальні ринкові зміни набули надзвичайно потворного вигляду.
Приватизація, покликана створити потужний клас власників, дати поштовх розвитку малого і середнього підприємництва, перетворилася фактично на розподіл національного надбання серед невеликого кола груп та осіб. Найактивнішу участь у цьому розподілі взяла колишня партійно-господарська номенклатура в тандемі з лідерами кримінального бізнесу. Багато стратегічно важливих підприємств були продані за безцінь; над тими, що залишилися в державній власності, — встановлений контроль лояльних до влади фінансово-промислових груп, який не передбачає жодної відповідальності, але дозволяє, не інвестуючи ні копійки, визискувати виробничі ресурси і ховати прибутки у тінь.
Створена в такий спосіб економіка дістала назву кланово-олігархічної. Ця назва певною мірою характеризує і стан українського суспільства. Воно дедалі більше нагадує суспільства напівколоніальних країн з бідним деградуючим населенням, компрадорською буржуазією і корумпованою політичною верхівкою. На цьому фоні розмови про загальнолюдські цінності, правову державу, громадянське суспільство, демократію виглядають або блюзнірством, або наївними і недоречними. Олігархія за визначенням несумісна з демократією і не керується потребами суспільства. Сенс її існування — збагачення завдяки владі і влада завдяки збагаченню.
Головним результатом змін у суспільно-політичній сфері стало майже цілковите відчуження суспільства від влади. Влада відвела громадянам роль статистів і дістала у відповідь мізерний рівень поваги і довіри.
У сфері зовнішньої політики не справдилися надії на субрегіональне лідерство України, її здатність поводитися на міжнародній арені самостійно і послідовно, виходячи з національних інтересів. Натомість так звана багатовекторність дозволяє владі з року в рік підмінювати відповідальні стратегічні рішення деклараціями і заявами, хитаючись, залежно від кон’юнктури, то на Схід, то на Захід. Як наслідок замість інтеграції до об’єднаної Європи Україна отримала часткове несприйняття західного світу і перспективу Єдиного економічного простору, із наддержавними структурами в майбутньому.
Залишилися нерозв’язаними численні проблеми у міжнаціональній та етнокультурній сферах. Проголосивши формування української політичної нації, влада не спромоглася на елементарні роз’яснення, заради чого, на якій основі і якими засобами це має відбуватися, обмежившись положеннями про громадянський мир і суспільну злагоду. Реально, на тринадцятому році незалежності і десятому році правління нинішнього режиму Україна має не політичну націю, а невизначену спільноту, об’єднану фактично лише державними кордонами. Владі це зручно — оскільки населення легко піддається маніпулюванню з її боку, але важко — мобілізації з боку опозиції.
Труднощі досі відносять на рахунок «перехідного періоду». Тим часом, трансформаційні процеси в Україні в основному завершилися — відносини влади і власності набули чітко окреслених форм. Наївно сподіватися, що кланово-олігархічна влада захоче обмежити себе правовими рамками і ще більшою наївністю було б вважати, що її панування є перехідним етапом на шляху до демократичної правової держави.
Було б несправедливим покладати відповідальність за нинішній стан країни лише на владну політичну еліту. Вона робить лише те, що дозволяє їй робити народ через свою пасивність. Значна частка провини лежить і на опозиційному крилі української політичної еліти. І в боротьбі за незалежність, і в критиці влади вона постійно посилалася на волю та інтереси народу, але з’ясувалося, що вона погано знає свій народ, як і бракує їй довіри до нього. Вона виявила нездатність до реальної співпраці з суспільством, за винятком окремих регіональних сегментів, де, у принципі, в особливій роботі не було потреби. Більша ж частина громадян України залишилася за межами впливу демократів.
Таке становище зберігається і зараз. Опозиція виявляє неспроможність раціонально використати протестні суспільні настрої. У більшості регіонів копітка щоденна політична робота підміняється організацією разових заходів, часто підготовлених нашвидкуруч. Так, після подій у Донецьку багато говорилося про зловмисність місцевої влади, адміністрації Президента, незаконну діяльність правоохоронних структур. Але мало хто звернув увагу на те, що київські політики прибули на практично непідготовлений грунт, не забезпечивши мінімальну підтримку акції місцевою громадськістю, не врахувавши достатньою мірою специфіку регіону. Тим часом — причина програшу була саме в цьому.
Ми хочемо змін?
Від своїх кандидатів ми не чекаємо нічого хорошого, але надіємося на краще.
Невідомий виборець
Переважна більшість (77%) громадян вважають, що країні потрібні радикальні зміни фактично на всіх напрямах соціально-економічної політики нинішньої влади.
Незмінними, на думку переважної більшості громадян, мають залишатися зміцнення незалежності України (77%) та розвиток у ній демократії (75%). З цими переконаннями має рахуватися кожен кандидат на пост Президента України, і це спростовує прогнози стосовно вирішальності зовнішніх впливів на перебіг і результати виборів в Україні. Ці впливи, безумовно, існують, але поле їх маневру буде обмежене рамками певних константних переконань українських виборців.
Більшість (62%) громадян країни мають твердий намір взяти участь у виборах; майже 16% — близькі до такого рішення. Для кожного десятого участь у виборах залежатиме від обставин. Приблизно стільки ж — налаштовані не голосувати (половина з них — некатегорично); не визначилися — лише 3% опитаних. Отже, можна прогнозувати високу явку громадян на президентські вибори.
Водночас більшість бажані зміни із наслідками виборів не пов’язують. Лише близько чверті (24%) опитаних вважають, що після виборів життя звичайних людей зміниться на краще; 36% — так не думають, 40% — не змогли визначитися. Вже в цих відповідях — недовіра до політиків і розчарування владою.
Серед чинників, що значною мірою вплинуть на участь у виборах, 51% опитаних зазначили надію на поліпшення економічної ситуації, 48% — на зменшення корупції, 31% — на демократизацію суспільства. Водночас, лише 30% опитаних переконані, що вибори дійсно сприятимуть поліпшенню економічної ситуації, 17% — зменшенню корупції; 27% — що вони сприятимуть демократизації суспільства.
Ще більш виразною є відмінність між бажаними діями нового Президента та впевненістю в тому, що він до них вдасться. Так, бажаними діями є підвищення пенсій і зарплат — цього бажають 97% громадян; проте впевнені, що новий Президент зробить це — 38%. Повернення заощаджень: бажають — 96%, упевнені — 22%. Рішучої боротьби зі злочинністю та корупцією: бажають — 96%, упевнені — 28%. Зниження тарифів на комунальні послуги: 95 і 18%, відповідно; зниження цін на основні товари масового споживання: 95 і 19%. Боротьби з олігархами: бажають — 80%, упевнені в тому, що вона вестиметься, — 18%.
Загалом менше чверті (24%) громадян поділяють думку, що в результаті виборів ситуація в країні покращиться; 37% — переконані, що вона залишиться без змін. На тлі цих даних досить промовистою є думка глави адміністрації Президента України В.Медведчука, який нещодавно заявив: «Я високо ціную внутрішню і зовнішню політику президента Леоніда Кучми. Я працюю на цю політику. Природно, я впевнений, що Янукович продовжить справу Леоніда Кучми. Іншого ні йому, ні будь-кому вже не дозволить країна».
Хоча найважливішим мотивом участі у виборах є наявність кандидата, з яким громадяни пов’язують надії, суперечності тут немає, скоріше — усвідомлення усталеності системи влади, владних відносин, що склалися наприкінці 1990-х років. Характерною рисою цієї системи є безвідповідальність. Лише невелика частина опитаних переконані, що новообраний Президент ініціює судові розслідування діяльності свого попередника (12%) та/або осіб, які займали при ньому вищі державні посади (15%), хоча хотіли б цього 45% і 49%, відповідно.
Водночас люди втомилися від безладу. Досить тривожним симптомом є латентні авторитарні настрої у суспільстві, туга за «сильною рукою»: 42% опитаних хотіли б, щоб новий Президент сконцентрував максимальну владу для протидії противникам його програми; 42% — очікують від нього таких дій. 49% хотіли б, щоб він повів рішучу боротьбу з політичними силами й окремими політиками, які перешкоджають реалізації його програми; 41% — чекають від нього таких дій. Ці настрої не мають виразно окресленого соціального носія — вони «розлиті» в суспільстві, в усіх його соціально-демографічних групах. Ледь менш помітними вони є на Заході країни, ледь більш помітними — на Півдні.
Передвиборні настрої громадян, за винятком виразної прихильності до незалежності України та розвитку в ній демократії, суперечливі. Більшість опитаних усвідомлюють безперспективність курсу, яким рухалася країна протягом останніх 10 років, і визнають необхідність радикальних змін. Водночас лише меншість пов’язує покращання ситуації з результатами президентських виборів. Громадяни очікують від наступного Президента рішучих дій у соціально-економічній сфері — але не вірять, що він до них вдасться. Очевидно, така суперечливість пояснюється тим, що жоден з вірогідних кандидатів ще не запропонував виборцям чіткої, реалістичної програми дій після приходу до влади.
Як знайти в Україні лідера народної довіри?
За даними соціологічних досліджень (станом на кінець квітня 2004 р.) жоден з вірогідних кандидатів на пост Президента України не має шансів виграти вибори в першому турі. Найвищим залишається рейтинг лідера «Нашої України» В.Ющенка — за нього, «якби вибори відбувалися наступної неділі», проголосувала б чверть виборців. За нинішнього прем’єра В.Януковича — майже 18%; за лідера КПУ П.Симоненка — 10%. Серед інших вірогідних кандидатів: О.Мороз — близько 6% голосів; Ю.Тимошенко — понад 3%; решта — менше 3%.
Ці показники цілком співвідносні з результатами парламентських виборів 2002 р., яких досягли політичні партії і блоки, що можуть бути ідентифіковані з В.Ющенком і В.Януковичем. Так блок «Наша Україна» (який можна асоціювати з В.Ющенком) набрав близько 23% голосів; блок «За Єдину Україну!» разом із СДПУ(о) — які можна асоціювати з владою, а отже, і з В.Януковичем як «єдиним» її кандидатом — 18%.
Результати «Нашої України» фактично відбивали рівень підтримки її лідера — оскільки певної ідеології цей політичний конгломерат не мав (як не має і нині). Труднощі виборчої кампанії В.Ющенка полягають у тому, що фактично кілька років до президентських виборів проти нього ведеться цілеспрямована інформаційна кампанія у центральних ЗМІ, основними рисами якої є замовчування або дискредитація його діяльності, акценти на непослідовності його дій і невизначеності тактичних намірів — що, зокрема, виявилося у стосунках з владою і партнерами по опозиції. Проте навіть така інформаційна кампанія, хоч і призупинила чисельне зростання його електорату, але й не зменшила числа його прихильників, що свідчить, очевидно, про їх непохитну віру в лідера «Нашої України».
Рейтинг В.Януковича, відомого у 2002 р. лише як губернатора Донеччини, за цей час суттєво зріс і давно перевищив 6—8%, що їх дає сама по собі посада прем’єра. У президентському рейтингу В.Янукович є другим, що гарантує йому вихід до другого туру. Його імідж формується як імідж твердого, вольового політика, міцного господарника, рішучої людини. Ці риси не можуть не імпонувати тим, хто тяжіє до «сильної руки». Водночас саме таких рис в очах громадян певною мірою бракує головному опоненту В.Януковича.
Прем’єр має практично необмежений доступ до електронних і друкованих ЗМІ як на центральному, так і на місцевому рівнях. На формування його позитивного іміджу працюють і працюватимуть (якщо він залишиться «єдиним» кандидатом від влади) відповідні підрозділи обласних і районних державних адміністрацій.
Однак не слід забувати і про вразливість іміджу В.Януковича — непривабливі риси його стилю керівництва, що виявилися під час виборчої кампанії 2002 р. в Донецькій області, інформацію про його судимості (понад 60% громадян України вважають, що людина, яка мала судимість, не може бути Президентом, навіть якщо ця судимість погашена).
Загалом гіпотетичні результати першого туру голосування на виборах-2004 свідчать, що в Україні фактично немає лідера народної довіри, здатного виражати інтереси й уособлювати сподівання більшості громадян. З цієї точки зору, Україна перебуває у певному зачарованому колі: виразні відмінності різних груп українського суспільства не сприяють формуванню об’єднавчої ідеї, а відсутність такої ідеї — надалі поглиблює відмінності. Проте лідер і визначається насамперед здатністю висунути такі ідеї, які б об’єднали населення у політичну націю.
Другий тур: хто визначатиме переможця?
Отже, доля виборів-2004 буде вирішуватися у другому турі — саме на нього припаде пік кампанії і саме три тижні — між 31 жовтня і 21 листопада, можливо, вирішать долю України принаймні на найближчі п’ять років.
Результати соціологічного моніторингу громадської думки (листопад 2003 р. — червень 2004 р.) свідчать, що сьогодні, по-перше, найвищі шанси на вихід до другого туру виборів мають В.Ющенко та В.Янукович; по-друге, В.Ющенко має найвищі шанси на перемогу — у випадку виходу до другого туру як В.Януковича, так і будь-якого іншого кандидата.
Станом на початок червня 2004 р., за лідера «Нашої України» готові проголосувати 37% громадян, за В.Януковича — 27%. При цьому, у другому турі за В.Ющенка готові проголосувати 64% виборців Ю.Тимошенко (тобто тих, хто голосував за неї у першому турі), 37% — О.Мороза і 12% — П.Симоненка. За В.Януковича — близько 26% виборців П.Симоненка, 13% — О.Мороза, 9% — Ю.Тимошенко.
П.Симоненкоміг би вийти до другого туру лише в разі зняття кандидатури В.Ющенка або В.Януковича. Формальних приводів для виключення В.Ющенка зі списку кандидатів на пост Президента України небагато — крім пов’язаних із станом здоров’я, це може бути його відмова від участі у виборах або набуття щодо нього законної сили обвинувальним вироком суду за вчинення умисного злочину.
Стосовно В.Януковича таких приводів ще менше, оскільки навряд чи можна припустити порушення проти нього судової справи під час виборів. Проте ймовірними є ситуації, що унеможливлять вихід прем’єра до другого туру: викиди компромату, соціально резонансні недоліки в роботі уряду (на зразок «бензинової» кризи); досягнення домовленості між чинним Президентом і В.Ющенком.
Якщо до другого туру виходять П.Симоненко і В.Ющенко — перемагає В.Ющенко. За нього проголосують близько 40% виборців; за П.Симоненка — 18%. У цьому випадку за В.Ющенка проголосують 68% виборців Ю.Тимошенко, 34% — О.Мороза, 18% — В.Януковича. За П.Симоненка — близько 25% виборців О.Мороза, 15% — В.Януковича.
Якщо до другого туру виходять П.Симоненко і В.Янукович — перемагає В.Янукович. За нього готові віддати голоси 30% громадян, за П.Симоненка — 18%. При цьому В.Янукович отримає 13% голосів виборців О.Мороза, 14% — Ю.Тимошенко, 17% — В.Ющенка. За П.Симоненка віддадуть голоси майже 28% виборців О.Мороза, 17% — Ю.Тимошенко, майже 9% — В.Ющенка.
О.Морозмає шанси увійти до другого туру, якщо його висуне єдиним кандидатом коаліція «Нашої України», БЮТ і СПУ. Тоді його суперником буде В.Янукович, який і виграє вибори, отримавши 31% голосів проти 22%, відданих за О.Мороза. Прем’єр отримає 25% голосів виборців П.Симоненка, 16% — Ю.Тимошенко, 13% — В.Ющенка. Лідер СПУ — 35% голосів виборців П.Симоненка, 36% — Ю.Тимошенко, 29% — В.Ющенка.
Вийти до другого туру разом з В.Ющенком О.Мороз міг би лише тоді, якби його висунули єдиним кандидатом СПУ і КПУ, а кандидатура В.Януковича була б знята напередодні голосування. У такій малоймовірній ситуації переміг би В.Ющенко, отримавши 37% голосів проти близько 18%, відданих за О.Мороза. За лідера «Нашої України» проголосували б 64% виборців Ю.Тимошенко, 16% — В.Януковича, 12% — П.Симоненка. За лідера СПУ — близько 8% виборців Ю.Тимошенко, 19% — В.Януковича, 38% — П.Симоненка.
Наведені дані свідчать про близькість електорату, з одного боку, В.Януковича і П.Симоненка, з іншого — В.Ющенка, Ю.Тимошенко і О.Мороза. Примітно, що у випадку виходу до другого туру, П.Симоненко може розраховувати на 28% голосів прихильників СПУ, а О.Мороз — на 38% голосів прихильників КПУ.
Результати моніторингу, станом на початок червня 2004 р., є досить втішними для В.Ющенка. Однак, попри такі оптимістичні для нього прогнози, варто звернути увагу на тих громадян, які сьогодні не визначилися у виборі між двома головними претендентами на участь у другому турі, мають наміри голосувати проти обох або не брати участі у голосуванні другого туру — таких 36%. Саме їх позиція у кінцевому підсумку може визначити переможця. А яку позицію вони займуть — залежить від того, що і як пропонуватимуть їм кандидати під час виборчої кампанії.
Лідери: особливості народної любові
Існує чіткий регіональний розподіл симпатій виборців до нинішніх лідерів президентського рейтингу. На Заході і в Центрі країни домінує В.Ющенко: за нього готові проголосувати 71% та 44% жителів регіонів, відповідно (за В.Януковича — 12% і 17%). На Сході і Півдні — прем’єр (43% і 32% проти 17% і 24% лідера «Нашої України»).
З листопада 2003 р. по квітень 2004 р. спостерігалося зменшення числа прихильників В.Ющенка в усіх регіонах. У червні воно знову зросло, але перетнуло листопадову позначку лише на Півдні. В інших регіонах (у т.ч. Західному) нинішнє число тих, хто готовий проголосувати за В.Ющенка у другому турі, менше, ніж було в листопаді 2003 р. Водночас число тих, хто у другому турі віддав би голоси за В.Януковича, зросло за цей час у всіх регіонах.
Східні та південні області разом з АР Крим значно переважають західні і центральні за числом виборців. Водночас електоральні резерви В.Ющенка на Заході практично вичерпані. Там загальне число тих, хто збирається голосувати проти всіх, не прийти на вибори або вагається, становить близько 16%. В інших регіонах цей показник значно вищий: 39% у центральних областях, 45% — у південних, понад 40% — у східних.
Можна припустити, що, зокрема на Сході, значна частина таких виборців є прихильниками лівих сил, домінування яких у регіоні засвідчили результати парламентських виборів 2002 р. У такому випадку можна з високим ступенем вірогідності прогнозувати, що другий тур ці виборці не проігнорують, а проголосують за земляка-прем’єра — аби не допустити перемоги «західника» В.Ющенка.
Виборці всіх вікових категорій віддають перевагу В.Ющенку, але серед людей молодого та середнього віку ця перевага помітніша. За лідера «Нашої України» у другому турі готові голосувати 39% громадян віком 18—34 роки (проти 24% тих, хто голосував би за В.Януковича); 40% тих, кому 34—54 роки (проти 25%); третина громадян віком 55 років і старше (проти 31%).
При цьому число тих, хто голосував би за В.Ющенка, зросло за останні півроку лише серед громадян віком 34—54 років; серед інших вікових категорій — зменшилося. У В.Януковича — навпаки. Отже, В.Ющенко користується більшою підтримкою у громадян молодого і середнього віку, причому ставлення до нього останніх є стабільнішим.
За типом поселення, значну частину електорату В.Ющенка складають жителі сіл, селищ міського типу, міст з населенням до 100 тис. і до 1 млн. жителів. У цих населених пунктах за нього у другому турі готові проголосувати відносна більшість громадян. Серед сільського електорату він користується вдвічі більшою підтримкою, ніж В.Янукович. Водночас населення мільйонних міст у відносній більшості віддає симпатії прем’єру.
Пояснюється це, можливо, вищим рівнем життя у містах-мільйонниках та тим, що жителі таких міст меншою мірою можуть ідентифікувати себе з В.Ющенком, значним елементом іміджу якого є певна патріархальність і відданість народним традиціям.
Однак і серед сільського електорату число тих, хто у другому турі проголосував би за лідера «Нашої України», за останні півроку зменшилося, а тих, хто проголосував би за В.Януковича, — зросло. Така картина спостерігається і в інших типах поселення, крім міст з населенням від 100 тис. до 1 млн. жителів, де підтримка В.Ющенка дещо зросла.
Таким чином, В.Ющенко користується найбільшою популярністю у людей середнього і молодого віку, жителів західних і центральних областей — аграрних і переважно україномовних. В індустріальних російськомовних східних і південних областях, серед людей старшого віку помітно вищою популярністю користується В.Янукович.
Узагальнюючи сьогоднішні характеристики електоральних настроїв, можна відзначити наступне. Лідер «Нашої України» В.Ющенко має відносну більшість прихильників, що дозволить йому потрапити до другого туру і виграти з перевагою приблизно в 10%.
Водночас спостерігається тенденція поступового зменшення числа його прихильників і зростання їх кількості у основного суперника лідера «Нашої України» — В.Януковича. Електоральні ресурси В.Ющенка на Заході вичерпуються; натомість В.Янукович має досить значний електоральний резерв у східних і південних областях.
Показники електоральної підтримки основних претендентів поступово зближуються. Це дозволяє оцінювати шанси В.Януковича на перемогу як рівні з В.Ющенком. Водночас у чинного прем’єра значно більші можливості для використання адмінресурсу, що, у свою чергу, збільшує його виборчі можливості.
Кубик Рубика: примара єдиного кандидата
На початку виборчої кампанії як у провладному, так і в опозиційному політичних таборах залишається невизначеною ситуація з висуванням кандидатів, що значною мірою зумовлюється «фактором Кучми-3», загальною атмосферою взаємної недовіри серед провладної еліти та можливістю перегляду конституційних повноважень Президента України, яка ще зберігається.
Формально номінація «єдиного» кандидата від так званої широкої коаліції демократичних сил відбулася, і ним є нині чинний прем’єр. Проте вслід за цією подією почалися «маневри» ряду політичних партій, які є членами коаліції, але до рішення про «єдиного кандидата» поставилися стримано.
Про можливість висунення партіями своїх кандидатур заявили колишні прем’єр-міністри — лідер НДП В.Пустовойтенко та лідер Партії промисловців і підприємців (ПППУ) України А.Кінах. «Трудова Україна», яку очолює голова НБУ С.Тігіпко, на останньому з’їзді вирішила відкласти рішення про висування кандидата до липня (притому, що сам С.Тігіпко неодноразово підтримував висунення В.Януковича єдиним кандидатом і, за свідченнями окремих народних депутатів, висловлював бажання очолити його виборчий штаб).
Аграрна партія України в особі керівника її Донецької обласної парторганізації, міністра аграрної політики С.Слаути також заявила про повну підтримку кандидатури В.Януковича. Однак нещодавно партію (вже під назвою «Народна аграрна партія України») очолив голова Верховної Ради В.Литвин. Поки що цей політик не висловлював президентських амбіцій, але, ставши партійним лідером, може прийняти рішення про балотування — виходячи з інтересів партії.
Отже, до складу пропрезидентської «більшості» в Парламенті належать шість політичних партій — з них на цей час однозначно підтримала висунення прем’єра кандидатом на пост Президента лише його власна Партія регіонів. СДПУ(о) декларує підтримку і почала співпрацю на регіональному рівні та в інформаційному просторі — проте вона має інтереси, що далеко не завжди і повністю узгоджуються з інтересами прем’єра.
Причин такої ситуації кілька. Але перша і головна — та, що найсильніший політичний гравець провладного табору — Президент Л.Кучма, з участю у виборах фактично не визначився. Він не раз запевняв і Україну, і зарубіжних лідерів у тому, що не збирається кандидувати на виборах-2004. Однак Конституційний суд визнав законним його балотування на третій термін, тому імовірною залишається ситуація: чинний Президент, не вбачаючи в жодному з можливих кандидатів лідера, якому можна довірити державу та/або власну безпеку і недоторканність, вирішить за краще залишитися біля державного керма ще на один термін. Тим самим забезпечивши «наступність влади», «громадянський мир і суспільну стабільність», «відсутність перерозподілу власності» — у відповідь на «звернення трудових колективів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, профспілок, окремих громадян» (технологія таких звернень відпрацьована, і перше з них — від Луганської обласної ради — вже є).
Народний депутат О.Волков, який тривалий час був помічником Л.Кучми, зауважує, що є «зовнішні фактори» для розмов про можливе зняття В.Януковича «з дистанції», і в цьому разі єдиним кандидатом може стати сам Л.Кучма. Зважаючи на те, що парламент на рік убезпечив уряд В.Януковича від відставки, таке рішення може прийняти лише Президент.
Відставка уряду до виборів означатиме, що або Л.Кучма зробив ставку на іншого кандидата, або сам готовий балотуватися в ролі єдиного кандидата. Проте серед відомих потенційних кандидатів від влади конкурентоспроможного, крім В.Януковича, немає, а на «розкрутку» невідомого кандидата може не вистачити часу. Тому в першому випадку цілком імовірними є домовленості Президента з найбільш рейтинговим кандидатом від опозиції — В.Ющенком.
Ситуація у другому випадку значно складніша — забезпечити перемогу чинного Президента на виборах без брутальних порушень практично неможливо. Про його нинішні шанси на перемогу можна судити за даними соціологічних досліджень: лише менше 3% опитаних вважають, що після його перемоги ситуація в країні покращиться, на думку 34% — погіршиться, 49% — істотно не зміниться. Це притому, що 77% опитаних вважають необхідною кардинальну зміну нинішнього курсу. Зважаючи на концентрацію влади в руках Президента, можна констатувати, що прагнення радикальних змін є оцінкою його діяльності.
Висування Л.Кучми є вигідним для тих фінансово-політичних угруповань, лідери яких сьогодні мають вплив на Президента, — оскільки можлива перемога В.Януковича кардинально змінить їх становище. Зараз фінансово-політичні угруповання «рівновіддалені» від Президента і мають приблизно однаковий статус. Після виборів ситуація може принципово змінитися — Президентом (до того ж, скоріш за все, з майже необмеженими повноваженнями) може стати представник однієї з цих груп. Знаючи методи політичної і бізнесової діяльності один одного, інші групи не можуть мати ілюзій стосовно власного майбутнього.
Водночас для деяких фінансово-політичних угруповань, лідери яких належать до оточення Президента, його балотування на виборах 2004 р. було б негативним чинником, оскільки могло б викликати погіршення стосунків України із США та ЄС, де знаходяться основні ринки збуту їх продукції. Усвідомлення того, що чинний Президент може у кращий спосіб гарантувати своє майбутнє і майбутнє свого оточення, якщо виступить в очах західної спільноти гарантом проведення чесних і демократичних виборів (а за логікою на таких виборах мав би перемогти В.Ющенко), спонукає керівників відповідних груп активно налагоджувати формальні і неформальні контакти з відомими західними політиками, давати більше свободи власним ЗМІ, і навіть встановлювати контакти з опозиційними кандидатами. З цими чинниками пов’язана і досить неоднозначна позиція відносно кандидатури В.Януковича серед лідерів партії «Трудова Україна».
Взаємна підозріливість і недовіра учасників урядової коаліції тримає ситуацію в напрузі та змушує їх визначати пріоритетом у взаєминах не стільки консолідацію зусиль заради досягнення спільної мети, скільки досягнення домовленостей про умови підтримки, гарантії і розподіл дивідендів у разі перемоги. Деякі представники пропрезидентського табору шукають гарантії майбутнього, не пов’язані з особою провладного кандидата.
Для різних груп гарантії є різними. Так, заяви про висування лідерів НДП і ПППУ В.Пустовойтенка і А.Кінаха сприймаються переважно з точки зору перспектив участі цих партій у парламентських виборах-2006. Хоча не виключені й такі мотиви, як «просто поторгуватися» за посади після перемоги, нагадавши про свою потрібність, або взяти участь у грі, запропонованій іншими, більш потужними суб’єктами (тією ж СДПУ(о)).
Для СДПУ(о) ці вибори важливі насамперед під кутом зору збереження у владі лідера — В.Медведчука, якому, за зміни Президента, загрожує суттєве зниження політичного статусу. Саме це збереження має забезпечити політичне майбутнє партії і позитивні для неї результати виборів-2006. Тому В.Медведчук має довести свою необхідність В.Януковичу як кандидату на пост Президента, зробивши відчутний внесок у його перемогу — наприклад, як керівник виборчого штабу В.Януковича.
Проте на цю посаду, за оцінками депутатів, претендують, крім самих «донецьких», і представники інших політичних сил (наприклад, «Трудової України»). В ситуації невизначеності керівництво СДПУ(о) використовує й інші механізми забезпечення власних інтересів: реанімацію політичної реформи, створення лівоцентристської коаліції — кроком до чого є висування О.Мороза як альтернативного В.Ющенку кандидата та ін.
Невизначеність ситуації зумовлює ту особливість виборів, що конфігурація кандидатів від пропрезидентських сил остаточно окреслиться лише після формального початку виборчої кампанії. Це, відповідно, стримуватиме розгортання виборчих штабів. Жоден із провладних політиків не хоче ризикувати — «фальстарт» може обійтися надто дорого. Тому найбільш імовірною виглядає ситуація, коли В.Янукович буде «формально єдиним» кандидатом, однак поруч із ним балотуватимуться ще два-три представники пропрезидентських партій.
Українські пазли — як скласти єдиного кандидата від опозиції
Ситуація серед опозиційних сил дещо простіша, хоча, по суті, не надто відрізняється від ситуації опонентів. Існує кілька ліній конфлікту інтересів, які не дозволяють опозиційним партіям і блокам висувати єдиних кандидатів хоча б від певних сегментів опозиції.
Перша і найбільш очевидна — ідеологічні протиріччя між блоком «Наша Україна» і КПУ, які були і залишаються достатніми для того, щоб П.Симоненко не лише не визнав В.Ющенка «єдиним кандидатом від опозиції», але й визначив його, а не представника влади — «ворогом №1 комуністів на виборах».
Протиріччя між опозиційними силами посилились і через порушення питання згаданої вище політичної реформи, авторство якої приписують СДПУ(о). Самої назви «законопроект Медведчука — Мороза — Симоненка» вистачило для того, щоб розколоти опозицію навпіл — з одного боку, КПУ і СПУ, з іншого — «Наша Україна» і БЮТ. Розкол вдало і невипадково збігся з ідеєю СДПУ(о) про створення «лівоцентристської коаліції». Цього було досить, щоб ідея єдиного кандидата від «трійки» (яка, до речі, успішно працювала як у Парламенті, так і за його межами), була фактично похована. Причинами такого розвитку подій були і кадрові амбіції лідерів «трійки» та їх оточення, і орієнтації на просування власних партій у виборах 2006 р.
Тим часом, якби В.Ющенко був висунутий єдиним кандидатом коаліцією «Нашої України», БЮТ та СПУ, і в першому турі його суперниками були б П.Симоненко і В.Янукович, то голоси виборців розподілилися б таким чином: за В.Ющенка — майже 35%, за В.Януковича — 22%, П.Симоненка — 14%. У разі висування єдиним кандидатом від згаданої коаліції О.Мороза, він матиме суперниками В.Януковича і П.Симоненка та отримає близько 16% голосів, тоді як В.Янукович — 25%, а П.Симоненко — 14%. Отже, на відміну від В.Ющенка, О.Мороз набирає майже вдвічі менше голосів виборців, виходить до другого туру не лідером, а другим — і, якщо брати до уваги сьогоднішню електоральну ситуацію, — програє В.Януковичу.
Залишається відкритою перспектива об’єднання зусиль «Нашої України» і БЮТ та висування єдиного кандидата від «двійки». Однак у цьому випадку головним джерелом суперечностей можуть стати великі кадрові амбіції сторін у разі перемоги. Цілком можливо також, що на Ю.Тимошенко здійснюватиметься тиск з метою змусити її до самостійної участі у виборах (до такого припущення спонукає принаймні остання кримінальна справа, порушена Генпрокуратурою проти лідера БЮТ).
Ведуться консультації (поки що безрезультатні) і про висування єдиного кандидата від лівого сегмента опозиції — КПУ та СПУ. Обидві політичні сили бачать єдиним кандидатом власних лідерів. Соціалісти навіть запропонували певний компроміс — визначити єдиним кандидатом від лівих нейтральну фігуру, яка б не представляла ні комуністів, ні соціалістів. У разі висування єдиним кандидатом від СПУ та КПУ О.Мороза, за умови, що в першому турі йому протистоятимуть В.Ющенко і В.Янукович, лідер соціалістів може отримати 13% голосів — і не вийти до другого туру, оскільки В.Ющенко у такому випадку набирає 31% голосів; В.Янукович — 24%.
Отже, можна припустити, що на виборах-2004 від опозиції балотуватимуться три кандидати — В.Ющенко, П.Симоненко та, можливо, О.Мороз. Участь Ю.Тимошенко ще не визначена. Між цими політиками — як максимум — можлива домовленість про координацію зусиль з протидії адмінресурсу. Між лідерами «Нашої України», СПУ і БЮТ — про взаємне непоборювання і координацію зусиль представників у виборчих комісіях і спостерігачів. Між В.Ющенком і Ю.Тимошенко — про небалотування Ю.Тимошенко (або зняття кандидатури лідера БЮТ напередодні дня голосування на користь В.Ющенка), а також активну роботу з підтримки лідера «Нашої України» в період між першим і другим турами виборів.
Формули боротьби за голоси виборців
Як засвідчує перебіг політичних подій протягом останнього року й особливо — характер їх висвітлення у провладних ЗМІ, президентська кампанія кандидата (кандидатів) від влади розгортатиметься під гаслом: «Збереження здобутків економічного зростання — проти дестабілізації, руйнування і невизначеності». Натомість опозиція використовуватиме класичний набір характеристик «злочинного режиму», звинувачуючи його в негараздах суспільства і використовуючи гіперболізовані міфологеми типу «хлібомор-2003» тощо. Це значно ускладнюватиме ситуацію вибору для громадян, оскільки обидві сторони малюватимуть неадекватні картини як сучасного, так і майбутнього.
Водночас для виборців найбільш важливими є особисті якості кандидата, сприйняття його в координатах «свій»/«чужий». Такі чинники вибору, як передвиборна програма чи належність до певної політичної сили не є першорядними (так, опозиційність чи належність до влади не мають особливого значення, хоча опозиційність оцінюється вище). Тому в більш виграшному становищі будуть кандидати, які здатні викликати довіру у виборців за рахунок особистих якостей і не сприйматимуться як «загроза» їх життєвому становищу, інтересам і цінностям.
Головними вимогами до передвиборних програм кандидатів з боку виборців буде їх реалістичність (без зайвого популізму), доступність і правдоподібність. Зважаючи на те, що найбільш актуальними для громадян проблемами є рівень заробітної плати та пенсій, тарифи на комунальні послуги, повернення заощаджень, а серед суспільно-політичних тем — боротьба з корупцією і злочинністю, не важко передбачити, що ці теми будуть відбиті у програмах усіх кандидатів.
За цих умов позиції В.Ющенка виглядають, на перший погляд, вразливішими, ніж позиції В.Януковича. Засобів довести людям на практиці, що саме він найкраще виражатиме їх інтереси, він зараз фактично не має. У практичному «підтвердженні» декларованих передвиборних намірів значні переваги має влада, оскільки в її руках знаходяться важелі впливу на ситуацію і ресурси. Саме постійне педалювання теми «економічного зростання» є одним із чинників підвищення рейтингу В.Януковича. Проте ця тема поступово вичерпується, оскільки «зростання» має обмежений соціальний ефект.
Водночас у масовій свідомості прем’єрство В.Януковича постійно порівнюється з прем’єрством В.Ющенка — успішного глави уряду, який зміг виплатити заборгованості з пенсій і зарплат, припинити бартерні розрахунки і т.ін. І зараз третина громадян вважають, що В.Ющенко найкраще справлявся з обов’язками прем’єр-міністра. Це значно перевищує число тих, хто віддає перевагу його попередникам і наступникам, у т.ч. В.Януковичу. Чинного прем’єра оцінюють як найкращого близько 20%.
У цьому контексті значною мірою може вплинути на електорат погашення заборгованостей з пенсій і зарплат, їх підвищення восени, заяви про повернення заощаджень. На фоні зростання ВВП, це виглядало б не як разова акція «під вибори», а як закономірний наслідок ефективної економічної політики уряду, яка матиме продовження, якщо його глава буде обраний Президентом.
Проте виконати таке завдання уряду буде складно. Перед ним постали нові проблеми — зростання тарифів на комунальні послуги; майже «обвал» цін на бензин; «повзуче» зростання цін на основні продукти харчування. Існує ризик чергової продовольчої кризи восени. Знову почала накопичуватися заборгованість із заробітної плати.
Тому цілком можлива концентрація суспільної уваги на темах, що можуть «вигідно вирізнити» кандидата від влади перед кандидатом від опозиції без значних зусиль і навіть на тлі очевидного погіршення ситуації в економіці. Для цього є такі «гасла тривалого використання», як зовнішньополітичні пріоритети України («вступ до ЄЕП проти невдалої євроінтеграції»), загроза «натовського чобота», питання статусу російської мови, канонічної церкви та ін.
Якщо кандидат від влади навіть утримається від використання цих «гасел поляризації», за нього це зробить кандидат від «провідної лівої сили» або хтось із «технологічних кандидатів».
Передвиборна боротьба буде розгортатися не лише навколо змістовних проблем, які хвилюють виборців, але й за можливість донести до них позиції кандидатів через засоби масової інформації. На жаль, ситуація в інформаційному просторі з точки зору демократичності не є сприятливою.
У країні існують незаангажовані або опозиційні друковані та інтернет-видання, радіостанції. Однак до найбільш популярних із них («Сільські вісті», «Українська правда») подають позови про закриття або їх видаляють з ефіру внаслідок «змін у редакційній політиці» (Радіо «Свобода» та Громадське радіо). До того ж вони охоплюють незначну частину населення України, а виборці не сприймають їх як головне джерело отримання інформації.
Головним джерелом отримання інформації для українських виборців є телебачення. Однак центральні українські телеканали фактично розподілені між фінансово-політичними групами, лояльними до влади. Тому основні телеканали, що користуються найбільшою популярністю серед громадян («Інтер», «1+1», УТ-1), або замовчують, або дискредитують діяльність лідера «Нашої України» та водночас — пропагують діяльність єдиного на сьогодні кандидата від влади.
Інші телеканали, серед яких є більш-менш об’єктивні, доступні незначній аудиторії. Опозиція має практично єдину можливість транслювати свої думки до виборців через незаангажований «5-й канал». Однак його мовлення охоплює лише 40% території України, а за рівнем популярності він не може рівнятися з «Інтером» та «1+1».
Останнім часом спостерігаються певні зміни в редакційній політиці СТБ, ICTV та Нового каналу. Суспільно-політичні події, дії кандидатів від опозиції почали висвітлюватися більш зважено та об’єктивно. Експерти вважають, що такі зміни зумовлені намаганням окремих провладних політиків забезпечити своє майбутнє за будь-яких варіантів розвитку подій, у т.ч. у випадку перемоги опозиційного кандидата.
Організація опозицією масових акцій є проблематичною. Досвід Донецька, Харкова, Сум може бути перенесений на значно менші населені пункти. Для спілкування опозиційних кандидатів з виборцями може бути створений настільки негативний емоційний фон, наскільки це можливо. Водночас для провладних кандидатів будуть створюватися усі можливі інформаційні приводи і умови.
У передвиборній кампанії кандидати використовуватимуть і партійний потенціал. Так, комуністи будуть спиратися на регіональні структури та будувати кампанію з мінімумом фінансових ресурсів за принципом «від дверей до дверей».
Відомо, що для успішної кампанії у В.Медведчука є усі партійні ресурси, яких немає у В.Януковича. СДПУ(о) має розгалужену структуру та найбільше своїх представників у керівництві обласних і районних держадміністрацій. Правий сегмент опозиції може проводити виборчу агітацію через окремі обласні партійні осередки, особливо у західних областях.
Однак опора лише на партії може зіграти і злий жарт з кандидатами. По-перше, лідери партій, зважаючи на їхні високі амбіції, можуть висувати явно неадекватні вимоги до кандидата. По-друге, навіть серед партій — учасниць виборчих блоків спостерігається досить високий рівень протиріч, що не може не позначитися на ефективності агітаційної кампанії. І останнє — частина членів партій на регіональному рівні є маргіналами, і тому проведена ними робота може мати скоріше зворотній — негативний ефект.
Союзниками кандидатів є громадські організації, зацікавлені у представленні своїх інтересів у владі. Кандидати, у свою чергу, зацікавлені в розширенні кола своїх прихильників. Тому цілком логічним і передбачуваним кроком є створення громадських коаліцій на підтримку того чи іншого кандидата. Таку роботу вестимуть як провладні, так і опозиційні політики. Інша річ, що форми побудови таких коаліцій, будуть, очевидно, діаметрально протилежними.
Влада, як це було і раніше, буде організовувати гігантські громадські форуми на кшталт «Злагоди». Кандидатів від опозиції — чекають довгий шлях переговорів та надання конкретних гарантій виконання вимог громадських організацій у разі перемоги. Позитивні приклади співдії опозиційних сил і громадських об’єднань є. На парламентських виборах 2002 р. Блок Юлії Тимошенко отримав досить велику кількість голосів атомників, з якими домовилася Ю.Тимошенко. Але є й негативні. На тих же парламентських виборах 2002 р. у списку «Нашої України» під №2 був зареєстрований лідер українських профспілок О.Стоян. Зрозуміло, що члени профспілок голосували не за свого лідера у списку, а за власними політичними переконаннями; а О.Стоян невдовзі вийшов із фракції «Наша Україна».
Увага кандидатів до релігійних організацій буде визначатися їх відносною масовістю та авторитетністю цих організацій, наявністю у них розгалужених організаційних структур та досить потужного інформаційного ресурсу.
Однак ступінь впливу релігійних організацій на політичні процеси (виборчі кампанії) не варто переоцінювати. По-перше, самі ці організації, як правило, уникають безпосередньої участі в політичних процесах і персоніфікованої підтримки тих чи інших кандидатів. По-друге, вплив релігійних організацій на політичні позиції та переконання громадян (навіть тих, які визнають себе віруючими та належать до певної релігійної організації) досить низький.
Водночас у разі розгортання виборчої кампанії за сценарієм протистояння регіонів можна передбачати посилення уваги до проблем канонічного православ’я, створення єдиної помісної православної церкви та ін.
На тлі викладеної вище мотивації і ресурсів цілком логічним є припущення, що передвиборна боротьба буде розгортатися навколо соціально-економічної діяльності уряду та порівняння прем’єрств В.Януковича і В.Ющенка. З одного боку, будь-яка помилка діючого Кабінету міністрів — це суттєві втрати електорального ресурсу провладного кандидата. З іншого — опозиції буде важче донести свої погляди до виборців, оскільки доступ їх кандидатів до ЗМІ є обмеженим. Тому їх головний ресурс, очевидно, полягає у налагодженні співпраці з громадськими організаціями, перенесенні фокусу передвиборної кампанії у регіони та безпосередньому спілкуванні з виборцями.
Правила боротьби без правил?
Ні громадяни, ні експерти не мають ілюзій стосовно того, що на виборах 2004 р. будуть застосовуватися адмінресурс і «брудні» політичні технології. Справа зводиться до масштабів, а отже — ціни перемоги.
Використання адмінресурсу і «брудних» політичних технологій не лише під час голосування та етапу встановлення результатів, а на всіх без винятку етапах виборчого процесу та до офіційного його початку стало головною відмінністю останніх виборчих кампаній різного рівня в Україні. Це стосується і нинішньої президентської кампанії. По суті, вже зараз відбувається «моделювання ситуації вибору»: один з опозиційних кандидатів заздалегідь заганяється у глухий електоральний кут, а стосовно провладного кандидата у виборців цілеспрямовано формується «образ переможця».
Окрема тема — використання в ході кампанії силових структур і судових органів. Останнім часом було надто багато прикладів того, що ці структури не будуть стояти на сторожі законності, а чітко відпрацьовуватимуть «політичний наказ». Донецьк, Суми, Мукачеве «прославили» Україну на весь демократичний світ і не додали їй авторитету. Заяви відповідальних посадовців про те, що охорона виборчих бюлетенів не є завданням міліції, є просто знущанням над здоровим глуздом. У середовищі правоохоронців поступово, але наполегливо вкорінюється ідеологія «озброєного загону влади»; набуває поширення практика відверто «замовних» рішень судів з питань порушень виборчого законодавства.
Спостерігаються спроби обмежити вплив на вибори з боку як українських громадських організацій, так і міжнародних і зарубіжних структур. У провладних ЗМІ ведеться кампанія з дискредитації практики надання допомоги українському «третьому сектору» з боку зарубіжних і міжнародних фондів. Тимчасова слідча комісія Верховної Ради розслідувала «факти зовнішнього впливу на президентську кампанію», причому у фокусі її уваги опинилися громадські організації, що отримують іноземні гранти на проведення досліджень. Органи податкової адміністрації почали «планову» перевірку громадських організацій, що належать до коаліції «Новий вибір-2004» Врешті, в новій редакції Закону «Про вибори Президента України» не передбачена участь у спостереженні за виборчим процесом представників українських громадських організацій.
Це наводить на думку про чітко сплановану кампанію проти громадських організацій, що займаються проблемами забезпечення чесних і прозорих виборів. Хоча є певні позитивні зрушення. Так, згадана коаліція «Новий вибір-2004» домовилася з головою ЦВК С.Ківаловим про створення громадської ради при ЦВК та підписала з нею протокол про співпрацю.
До «сірих» політичних технологій можна віднести і використання так званих технологічних кандидатів — політиків, які належать до «третього ешелону», не представляють впливові політичні партії і не мають реальних шансів на перемогу. Участь у виборах коштуватиме досить дорого — приблизно 750 тис. грн., з яких 500 тис. грн. — застава, решта — витрати на збір підписів. Повернути заставу зможе лише кандидат, який набере понад 7% голосів виборців, що під силу лише лідерам. Отже, участь кандидатів «третього ешелону» буде, напевне, фінансуватися «спонсорами», інтереси яких полягають у забезпеченні додаткових можливостей впливу на виборчий процес.
По-перше, це квоти на представництво у складі виборчих комісій і офіційних спостерігачів. Такі квоти можуть бути «переуступлені» іншим кандидатам, які в такий спосіб можуть підвищити рівень представництва своїх інтересів. По-друге, використання «технологічних» кандидатів як легальних рупорів для «зливу компромату», агітації за принципом не «за», а «проти». По-третє, статус кандидата може бути використаний для юридичної протидії іншим кандидатам (залежно від бажання «спонсора») — шляхом подання судових позовів, скарг і т.ін. Така технологія апробована під час довиборів до Верховної Ради у Черкасах, коли один з кандидатів (до речі, кандидат у Президенти на виборах-1999) вів кампанію винятково шляхом оскарження дій інших кандидатів, переважно — реальних суперників переможця. Не виключено, що деякі з цих кандидатів одночасно відіграватимуть і роль «клонів» того кандидата, проти якого спрямовуватимуться головні зусилля «спонсора».
На жаль, доводиться визнати, що внутрішні (суспільні) ресурси протидії адмінресурсу, «брудним» і «сірим» технологіям явно недостатні. Громадяни не готові до активних дій у випадку фальсифікації виборів. Виразними симптомами є переконаність майже 40% опитаних у тому, що перемогу на виборах отримає представник влади; 68% — що вибори будуть тією чи іншою мірою фальсифіковані, а більше половини виборців вважають, що «брудні» політичні технології використовуватиме на виборах як влада, так і опозиція.
Досвід новітньої політичної історії доводить, що українці можуть висловлювати протест проти влади на виборах, але навряд чи вдадуться до масових протестних акцій: Україна в цьому аспекті не Білорусь, але й не Грузія. Досить пригадати, як поступово зійшла нанівець акція «Україна без Кучми», як нічого не сталося, коли влада після виборів-2002 «пресувала» народних обранців і змінювала формат більшості на меншість.
Громадяни психологічно готові до нечесної виборчої кампанії і не надто реагуватимуть на викривальні виступи опозиції, тим більше — на її заклики до участі в акціях протесту проти фальсифікацій і «брудних» технологій. Останній виразний приклад — у мукачівській справі не має жодної заяви громадян про порушення їх виборчих прав.
Тому так багато залежить від доброї волі чинного Президента і влади в цілому; здатності опозиційних кандидатів домовитися про співпрацю хоча б з питань забезпечення законності виборчої кампанії і протидії адмінресурсу; «паростків» громадянського суспільства — неурядових організацій та нечисленних незалежних ЗМІ.
Демократія коштує дорого, але набагато дорожче коштує її відсутність
Характер виборів-2004 визначатиме і «формальна» готовність до проведення кампанії. Найважливіших складових такої готовності дві — законодавча та інституційна.
З точки зору законодавства, готовність до виборів загалом забезпечена. Верховна Рада прийняла постанову, що визначає термін виборів — 31 жовтня 2004 р., і нову редакцію Закону «Про вибори Президента України» (далі — Закон).
Закон загалом враховує негативний досвід як президентських виборів 1999 р., так і парламентських у 2002—2004 рр. Він є більш деталізованим, що слід визнати позитивним моментом, з огляду на недостатній рівень правової свідомості і демократичної культури учасників виборчого процесу. До позитивів Закону експерти відносять також чіткішу регламентацію передвиборної агітації (зокрема проведення теледебатів між кандидатами), удосконалення порядку голосування (наприклад, запровадження прозорих скриньок для голосування), чітке визначення прав офіційних спостерігачів, деталізацію судових процедур.
Водночас, Закон не позбавлений і численних прогалин, нечітких формулювань, що може безпосередньо вплинути на результат виборів. Насамперед це стосується норм, що регулюють складання списків виборців, а також — проведення передвиборної агітації.
Відповідальними за складання списків виборців Закон визначає органи місцевого самоврядування, які мають використовувати відомості, надані МВС, Мін’юстом і ДПА, — однак керівники цих структур не несуть відповідальності за точність та повноту наданих відомостей. Отже, вибори-2004 не застраховані від тиражування ситуації, що склалася, наприклад, на виборах до парламенту по округу №136 в Одесі. Під час голосування з’ясувалося, що жителі цілих будинків у списках виборців відсутні, натомість деякі громадя- ни — внесені до списків кілька разів; не обійшлося і без «мертвих душ».
За словами лідера «Нашої України» В.Ющенка, в бюджеті 2004 р. було передбачено 60 млн. грн. для формування єдиного реєстру виборців і комп’ютеризації дільниць. Проте ЦВК не планує реалізації цих проектів найближчим часом.
Тим часом, хаос зі списками виборців дозволяє довільно регулювати їх число на кожній дільниці, залежно від бажаного результату. Азербайджанські колеги розповідали, що подібний «досвід» застосовувався у них під час останніх президентських виборів, коли переміг у прямому сенсі «наступник» попереднього Президента. Напередодні виборів псевдосоціологи просили виборців визначити своє ставлення до того чи іншого кандидата. А в день виборів на виборчій дільниці громадяни, які висловили підтримку опозиційному кандидату, з’ясовували, що їхні прізвища у списках відсутні.
Серйозною проблемою є голосування за кордоном. Як відомо, за межами країни працюють приблизно до 7 млн. українських громадян — це 10—20% загального числа виборців. Більшість з трудових мігрантів не перебувають на консульському обліку, який є основою для складання списків виборців (на обліку — лише 330 тис. українських громадян). Відповідно, ці виборці не матимуть можливості або просто боятимуться голосувати за кордоном, а повертатися для цього до України — надто дорого і ризиковано. Їх бюлетені цілком можуть бути використані і без них.
Існує й інший варіант зловживань, спричинених недосконалістю Закону в цьому аспекті. Наприклад, жителі прикордонних областей, проголосувавши в себе на дільницях, можуть бути вивезені в організованому порядку за кордон, щоб вдруге там проголосувати з відкріпними посвідченнями (кількість яких, до речі, Закон взагалі не встановлює). Можливо, така технологія видається надто витратною з точки зору ресурсів, однак на парламентських виборах 2002 р. для досягнення «потрібного» результату масово використовувалися такі «мобільні групи виборців».
Що стосується передвиборної агітації, то слід відзначити три моменти. По-перше, відповідно до Закону, кандидати, які зареєструвалися раніше, мають, порівняно з іншими, більше часу на ведення агітації. Якщо врахувати, що «провладним» кандидатам при реєстрації буде надане «зелене світло», то ясно, що вони матимуть кращі умови.
По-друге, Закон не створює реальних перешкод для участі у передвиборній агітації усіх категорій посадових і службових осіб з використанням їх службового становища. Не передбачена чітка відповідальність за такі поширені під час попередніх виборчих кампаній порушення, як виготовлення агітаційних матеріалів без вихідних реквізитів, передвиборна агітація у зарубіжних ЗМІ, що діють на території України.
По-третє, Закон не відносить до передвиборної агітації офіційні повідомлення під час виборчого процесу про дії кандидатів, пов’язані з виконанням ними посадових повноважень. Отже, не розцінюватиметься як агітація щоденна поява на екранах прем’єра чи голови НБУ. А інформаційних приводів можна створити безліч — як це було під час кампанії 1999 р., коли буквально через день відбувалися урочисті відкриття тих чи інших об’єктів, відзначалися ювілеї, історичні події локального значення тощо — за участю чинного Президента, який водночас був і кандидатом.
З точки зору інституційної готовності до виборів, існують проблеми. Як засвідчили останні вибори в Мукачевому, в Україні головне не те, як голосують, і навіть не те, як підраховують голоси, а те, як встановлюють результати виборів і кого оголошують переможцем. У цьому головна роль відведена виборчим комісіям.
Опозиційні та провладні сили представлені у ЦВК непропорційно. Лише чотири з 15 членів ЦВК висунуті опозиційними фракціями парламенту; новообраний голова комісії пов’язується із СДПУ(о), інші нові члени — з фракціями парламентської більшості.
За таких умов, за всієї поваги до професіоналізму та об’єктивності членів ЦВК, говорити про баланс сил і їх однакове ставлення до всіх кандидатів у Президенти не доводиться, тим більше — враховуючи можливості впливу на комісію з боку Президента і уряду.
Серйозною є проблема кваліфікації членів виборчих комісій. За даними колишнього члена ЦВК В.Співака, у забезпеченні організації підготовки виборів президента України в 1999 р. брали участь 411 тис. осіб, парламентських виборів 2002 р. — близько 400 тисяч членів виборчих комісій. Досвідчених (тих, хто раніше вже працював у комісіях) серед членів окружних виборчих комісій — близько 60%; дільничних — 40%.
Ще у 2000 р. Указом Президента була затверджена Концепція підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні, а постановою уряду — заходи з її виконання. Проте заходи вживаються, а проблеми залишаються. Доповідачі від моніторингового комітету ПАРЄ, які спостерігали за виборами в Одесі, відзначили низький рівень їх проведення і під час зустрічей з прем’єром і членами ЦВК наголосили на необхідності навчання працівників комісій.
Гострота проблеми поглиблюється тим, що багато кваліфікованих, досвідчених членів виборчих комісій просто бояться в них працювати, — оскільки існує реальна загроза «лещат»: за порушення виборчого закону, до чого їх найчастіше підштовхує влада або провладні політичні сили, передбачена кримінальна відповідальність, а за відмову порушувати закон — загрожують санкції з боку тієї ж влади або навіть розправа з боку злочинних угруповань. На виборах-2004 кандидатури до комісії подаватимуть самі кандидати, проте ситуація принципово може не змінитися, оскільки цим громадянам необхідно забезпечити реальну безпеку.
Загалом, проблеми із забезпеченням виборів є досить гострими. Проте час, що залишився до їх початку, можна використати для того, щоб удосконалити виборче законодавство, підготувати членів виборчих комісій, забезпечити участь українських громадських організацій у спостереженні за виборчим процесом.
Якою буде Україна після виборів-2004?
Вибори є потужним імпульсом громадянській свідомості. Попри всі попередні фальсифікації, громадяни України не зневірилися у прямій демократії і прагнуть, щоб з їхніми голосами рахувалися. Вибори спонукають кожного піднятися на певний час над власним, особистим становищем і подумати про те, яким шляхом іде та яким має іти Україна, відчути, що бюлетень у руках — це можливість щось змінити. Якою буде Україна післявиборна — залежить рівною мірою як від характеру, ступеню демократичності та прозорості виборів, так і від їх результату.
Що стосується виборчого процесу, то він може розгортатися за двома варіантами: недемократичним, побудованим на основі масштабного застосування адмінресурсу, «брудних» політичних технологій, чинників роз’єднання нації або відносно демократичним, з відповідною консолідацією суспільства навколо проголошеної національної ідеї.
Знаковими елементами першого варіанту можуть бути: протиставлення Сходу і Заходу України; спекуляції на зовнішньо- та внутрішньополітичних, майнових, мовних, національних, етнокультурних, релігійних проблемах; у найгіршому випадку — масштабні провокації на національно-етнічному підгрунті із застосуванням кримінальних та екстремістських елементів.
Можливість реалізації цього варіанта зумовлюють: набутий владою і громадськістю негативний досвід попередніх виборчих кампаній; наявність дійсних, у т.ч. чутливих відмінностей між різними групами українського суспільства, його аморфність; розбіжності інтересів і великі нереалізовані амбіції української еліти (особливо — політичних лідерів та їх оточення); перспективи та значна ціна президентських і майбутніх парламентських виборів за партійними списками (суть яких, у принципі, полягає у поділі електорату за ідеологічними ознаками). Такий сценарій є неконструктивним, оскільки веде країну та суспільство до глухого кута.
Втягування української еліти до політичних ігор веде до побудови віртуальної політичної реальності, поступового поширення її на все суспільство, може перетворити вибори (та політичну конкуренцію взагалі) на «бої без правил», а принципову передвиборну дискусію з дійсно важливих соціально-політичних проблем — на викиди компромату та роз’єднання електорату. У цьому випадку відповідальність за такий розвиток подій і їх наслідки цілком і повністю буде покладена на українську еліту.
У випадку реалізації першого варіанта буде надовго загальмований процес формування в Україні політичної нації, правової держави, громадянського суспільства; водночас — законсервований нинішній стан суспільства, адже кланово-олігархічна економіка, корупція, безправність тримаються саме на його неконсолідованості та роз’єднаності.
Обраний у «брудний» спосіб президент успадкує низький рівень довіри до влади з боку громадян, апатичне, роз’єднане суспільство, яке важко мобілізувати на досягнення масштабних цілей. І хоча такі наслідки не розцінюються як фатальні, але час буде втрачений — реалізовувати проривну стратегію розвитку можна, лише заручившись підтримкою переважної більшості населення України.
Другий варіант передбачає проведення відносно демократичних, чесних і прозорих президентських виборів. Для його реалізації сьогодні також існують певні передумови. Його характерними рисами мали б бути рівна політична конкуренція, підвищення якості громадського попиту на інтелектуальний продукт діяльності політичних сил, зміцнення інститутів громадянського суспільства, поява консолідуючої національної ідеї і поступове досягнення злагоди — спочатку усередині політичних, бізнесових кіл, а згодом — у всьому суспільстві.
Привабливість такого варіанта зумовлюється потребами громадян (нагадаємо, що переважна їх більшість очікують змін та дій від новообраного президента, спрямованих на розвиток демократії) і значної, якщо не переважної частини політичної і ділової еліт. Такий сценарій дає шанс для плідної суспільної дискусії під час виборів, а надалі — конструктивних дій після їх проведення.
Спільна для більшості громадян потреба змін є цілком закономірною за умов, якщо високі рівні бідності, безробіття, корупції, злочинності та низька ефективність державного управління визнаються найбільш актуальними суспільними проблемами. Громадяни незадоволені політикою діючої влади і вважають, що країна вже 10 років під керівництвом нинішнього Президента йде в неправильному напрямі. Вони не готові вважати тимчасовими ті економічні, соціальні та моральні проблеми, які щодня ставить перед ними життя. Нарешті, громадяни хочуть забезпечувати власною працею гідне життя, не потерпати від свавілля чиновників і правоохоронців.
Зацікавленість у змінах певної частини політичної еліти виявляється, принаймні на словах, у готовності її представників переступити через власні короткострокові інтереси. Вони втомилися від постійного страху, погроз і змін правил гри. Їм набридло терпіти принизливу залежність від однієї людини. Вони хотіли б мати чіткі, прозорі та стабільні правила ведення бізнесу та політики, отже, зацікавлені в тому, щоб зробити ставку на кандидата, який гарантує розвиток демократії і панування верховенства права після своєї перемоги.
На випадок перебігу подій за другим варіантом існують передумови консолідації українського суспільства. Як наслідок — новообраний президент матиме достатній кредит суспільної довіри та зможе головну увагу зосередити на конструктивній діяльності, забезпеченні розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави з ринковою економікою.
Що стосується очікувань на результат виборів — за будь-яким з них країна не буде оновлена одномоментно. Але вона або буде змушена залишатися у стагнаційному становищі, або отримає шанс на певні зміни на краще. Ні для кого не є таємницею, що головними силами опору кардинальним змінам є певна частина номенклатури (але, на жаль, саме та частина, що залишає за собою право на прийняття принципових рішень) та відповідні (деструктивні) політичні й фінансово-економічні групи, що спільно з номенклатурою становлять кістяк кланово-олігархічної системи, існуючого політичного режиму. Тому перелом у тенденції соціально-політичного розвитку України багато в чому залежить від якостей новообраного президента, його команди, наявності в них політичної волі та здатності піти (за умов номенклатурного саботажу) на кардинальні зміни кадрів і всієї кадрової політики, на реформування політичної системи.
Від новообраного Президента залежатиме, чи зможе він уже з перших днів каденції визначити головні вектори суспільного реформування, а потому — забезпечити їх реалізацію. Великою мірою успіх цих дій залежатиме від того, якими будуть рушійні сили реалізації програми новообраного президента — чи будуть ними консолідоване суспільство, чи їх чисельність та якість обмежуватимуться, як це було завжди, «небезкорисливим партнерством» з фінансово-політичними групами.
Сьогодні можливості перебігу подій за згаданими двома варіантами (у сенсі як характеру, так і результатів виборчої кампанії) є рівноцінними. Можна стверджувати, що вибори-2004 стануть «моментом істини» для всіх складових українського суспільства — громадян, політичної, ділової, творчої еліт, журналістів — від яких, до речі, особливо залежить прозорість проведення виборчої кампанії, якість її інформаційного супроводу.
Який із цих варіантів обере Україна — залежить від нас.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google