УКРАЇНА — НЕ АМЕРИКА, АБО ЧИ ДЕЛАНО НАМ?

Новий курс Кучми рівноцінний новому курсу Рузвельта.

З газет, листопад 1994

Тільки не зрозумійте мене правильно. Це не про майбутні вибори. Це про ювілей колишніх. Виповнюється 10 років від того далекого дня, коли Президентом країни був обраний виконуючий до сьогодні президентські обов’язки Леонід Данилович Кучма, у просторіччі — ЛД.

У ті такі далекі дні, особливо після появи Звернення до Парламенту «Шляхом радикальних економічних реформ», Л.Кучму абсолютно серйозно і з надією порівнювали з Франкліном Делано Рузвельтом (ФДР), а курс радикальних і економічних — із New Deal, по-українському — Новим курсом.

Нині про це нагадує лише книга самого ЛД про Україну, яка не Росія. Схоже, з її сторінок мав глянути на нас український Рузвельт — надто вже багато аналогій і запозичень. Але завадили ЛД стати Рузвельтом, судячи з книги, ті, хто розгойдував човен, — парламент, опозиція і журналісти.

Наївно порівнювати американського президента з українським — усяке порівняння кульгає. Однак цілком порівнянні шляхи, якими виходили з кризи — Америка 30-х і Україна нині. Можна порівняти і спробувати відповісти на питання: так усе-таки чи Делано нам, чи дано нам...

«Як би нам, українцям...?»

Головним у подоланні кризи виявився навіть не підйом виробництва... — а перелом настроїв у країні.

«Україна — не Росія», с.442

«Що ж переломило настрої в Америці 30-х?» — ставить собі питання ЛД і сам на нього відповідає: «Установка на позитивні цінності, на оптимізм і патріотизм. У цьому були єдині всі: церковні проповідники, газети, радіо (телебачення ще не було), Голлівуд. Опозиція не перетворювала соціальний протест у свідоме розгойдування човна. Як би нам, українцям, засвоїти цей урок?». Так, справді, що ж ми так розгойдуємо в такт?

Однак запитання звернене до мене і звучить докірливо. Відповідаю. Безплатно і намарне — оскільки впевнена, що і ЛД, і ті, хто писав його книгу, і ті, хто сидить у його Адміністрації, і без мене чудово знають, що робив Рузвельт в Америці 30-х і що вони повинні робити нині в Україні, щоб з’явилася установка на позитивні цінності, оптимізм та патріотизм. І нещасний плавзасіб перестав нарешті завалюватися на обидва борти одночасно...

Для цього потрібно зовсім небагато.

Перше. Треба, щоб уся могуть державної системи була звернена на захист, цитую Рузвельта — «скромного громадянина». Й особи, котрі представляють цю систему, навчилися якщо не любити, то терпіти все, що з громадянином пов’язане, тобто парламент, опозицію, особливо — журналістів, які критикують і владу, і осіб. Без них скромний громадянин безмовний, німий. І, до речі, ще те, чого серед факторів, які розгойдують, ЛД не згадує, ймовірно, з огляду на його відсутність у моїй країні, — незалежний суд із незалежною адвокатурою.

Друге. Потрібно виконувати обіцяне, тобто не просто ухвалювати закони (програми, звернення, послання та ін.), а виконувати їх, не брехати, не перекручувати, не займатися демагогією.

Третє — якомога менше красти.

Ось, мабуть, і все.

Могутня ідеологія американської мрії не зводилася до проголошення цілком банальних істин: доброчесність винагороджується, злодіяння — караються, працюй, борися зі злом, і тобі неодмінно воздасться. Незмінні хепі-енди на екрані супроводжувалися відповідними справами й результатами.

Установка на позитивні цінності була не проголошена Рузвельтом під час розмов біля каміну, а вибачте за тавтологію, встановлена шляхом надання допомоги безробітним штату Нью-Йорк під час перебування на посаді губернатора. Коли в результаті другого року «боротьби з бідністю», яку вів Гувер, без роботи виявилися 4 млн. американців, у штаті був — увага! — підвищений на 50% прибутковий податок — ще раз увага! — на великі доходи, за рахунок чого безробітним виплачувалася допомога $23 на місяць на родину (для порівняння: в інших штатах — $2—3).

Рузвельт не лише говорив. Він робив. Уже в 1935 р. офіційний індекс промислового виробництва США перевищив на 1% відповідний показник докризового 1929 р.

Так, героями фільмів Голлівуду, замість «крутого мена», стали жителі містечок, безробітні, робітники, рядові, але чесні поліцейські.

Але якщо фільм «Хліб наш насущний» (1934 р., зверніть увагу на оперативність) орієнтував фермерів, які розорилися, і робітників, які втратили роботу, на створення колективного господарства (колгоспу, по-нашому), то поруч розгорталася цілком державна програма переселення фермерів з метою створення колгоспів, ще раз — колгоспів! І розгорталася не на папері і/або екрані, а в житті. У результаті заходів Нового курсу розорилося 10% американських фермерів. Але — по-перше, 10%, а не 90% українських селян, а по-друге — колгоспи їх врятували, тому що через 5—6 років роботи в них колишні розорені вже могли або йти в місто, де в цей момент розгорталася промисловість, або починати свою справу. І на той час з’явилися фільми про правомірність і необхідність захисту робітниками своїх прав з допомогою або без допомоги профспілок…

І якщо на екрані тріумфували закон і право, то поруч — при міністерстві юстиції було створене те ж таки ФБР, і Government Men, боротьба з бандитизмом, що раніше сяк-так велася на місцевому рівні, швидко набула реальних і зримих форм — а місце романтичного гангстера зайняв джи-мен, державна особа, якій під руку краще не потрапляти. Його девізом було: злочин не окуповується.

Суть New Deal — не у вербальній установці на позитивні цінності, і навіть не в ряді законів, головним із яких вважають Закон про оздоровлення національної промисловості, а в тому, що ці закони виконувалися. Соціальних законів, прийнятих у часи Нового курсу, всього 11, але вони вивели Америку з кризи.

Якщо в мене у країні всі соціально орієнтовані закони, укази, постанови і програми всіх, кому не лінь було їх писати, скласти купкою, то статую Свободи можна перевищити у багато разів. Ну й що? Вони писалися, пишуться і писатимуться не для виконання, а для того, щоб було чим заповнити робочий час моїх чиновників...

Але приблизно те ж саме отримав у спадщину Рузвельт. Це нам здається, що до Великої депресії Америка була єдиною, могутньою, багатою нацією. Є думка, що якби Рузвельт мав волю не втручатися у «природний хід подій», то ця сама депресія була б подолана удвічі-втричі швидше і сприймалася б як звичайний циклічний спад. Я погано розумію, що таке природний хід подій у суспільно-економічних процесах взагалі і ХХ століття зокрема. Але про це потім.

З приводу того, щоб не красти. Тільки два приклади. Гаррі Гопкінс (це як Дмитро Табачник, лише в Рузвельта і не полковник) працював в уряді Рузвельта 12 років; усі ці роки його зарплата була нижча від тієї, яку він отримував на попередньому місці роботи — у Нью-Йоркській асоціації з питань туберкульозу й охорони здоров’я (зверніть, до речі, увагу на міжпосадові співвідношення). За ці роки Гопкінс був безпосередньо вповноважений витратити $9 млрд. і керував витратою ще багатьох мільярдів доларів у ході здійснення ленд-лізу (уявляєте — Клондайк, Ельдорадо, золоте дно?!). Він помер, не залишивши після себе не те що статків, а спадку пристойного.

Для наведення порядку на фондовій біржі Рузвельт умовив велику акулу Дж.Кеннеді-старшого взяти на себе керівництво нею, на рік. Через рік біржа працювала як годинник, а Кеннеді приніс Рузвельту прохання про відставку. Рузвельт почав просити старого попрацювати ще, цього разу в міністерстві торгівлі. Кеннеді відмовлявся, наводячи купу всіляких аргументів — від стану здоров’я до суму за домашньою собачкою, але Рузвельт не вгамовувався. Тоді спересердя Кеннеді зізнався, що втратив за рік $100 тис. і не хоче втрачати ще стільки ж. Керуючи біржею, Кеннеді не вважав за можливе брати участь в угодах і, відповідно, втрачав гроші.

Сам Рузвельт, відбиваючись у 1928 р. від участі у виборах губернатора штату Нью-Йорк, аргументував це фінансовими труднощами й тією обставиною, що обрання губернатором зменшить його власні доходи. А тепер покажіть мені в Україні одну чи то посадову особу, чи то губернатора, який, чимось керуючи або щось охороняючи, це щось у себе в дворі у великій кількості не має.

Про час, або Життя стало цікавішим

Сьогодні, після одинадцяти років української незалежності, загальна думка така, що життя стало цікавішим. Це чиста правда, але крапку на цьому не поставиш. Життя стало цікавішим для бадьорих, заповзятих, бідових, повних сил, тих, хто не боїться життя і так далі.

«Україна — не Росія», с.452

Цікаве життя для бідових і так далі — це навіть не «ринковий фундаменталізм» чи «ринкове бузувірство», яким ЛД попрікає анонімне «керівництво України в 1991 р.», це гірше. Називається соціал-дарвінізм. Дрімуче в наші часи вчення. І люди, які моєму гаранту писали, це чудово розуміють, відбиваючись від клейма, як від чуми. Але вуха панства Спенсера і Самнера стирчать із кожної фрази. Двома словами: у суспільстві, як і в природі, діє закон природного відбору; виживає найбільш пристосований (бадьорий, бідовий), втручатись у природний перебіг подій не можна, бо перемремо як мухи.

Ідеологія проста і так само підла, як і лицемірна. Бо за якого такого невтручання у «природний перебіг подій» якась лікеро-горілчана «Артеміда» могла б отримати податкові пільги, а рентабельне в державній власності підприємство — бути приватизованим невідомо ким і за безцінь?

А з іншого боку — яке втручання потрібне, щоб упровадити нормальні податки: тобто знизити ставки податку на невеликі доходи і підвищити — на великі. Причому зробити до того, як обкладати горизонтальними (поголовними) податками, кажучи словами Гопкінса, «кожну трудящу людину при купівлі кожної пари черевиків».

За часів Нового курсу прибуток, що перевищував $50 тис. на рік, обкладався податком у 31%; $5 млн. — 78%; податок на нерухомість підвищувався до 70% (для порівняння: сенатор отримував зарплату близько $2000 на рік). Обкладаючи податками американських бідових, Рузвельт чітко пояснив: «Ідеться не про знищення багатих, а про створення ширших можливостей, обмеження нездорового і безцільного нагромадження і про раціональніший розподіл фінансового навантаження уряду». Мій президент цього робити не хоче. Ні обкладати, ні пояснювати.

У Рузвельта, на відміну від мого гаранта, стиль Маркса не викликав зубного болю, і «Капітал» він не вважав «дрімучим». І цікавила в Марксі Рузвельта не сумнівна теза про спільність дружин, а механізми суперечностей капіталізму, відмінно Марксом описані. І головну з них Рузвельт не соромився називати: суперечність між суспільним характером виробництва і приватним способом присвоєння. Невідома формула? Не вчили? Може, погано вчили, може, погано вчилися.

Так, але що це таке? Це коли «Криворіжсталь» на будь-який чих отримує гроші з бюджету, тобто з моєї, суспільства, кишені, а прибуток від цієї самої сталі приватно (не плутати з чесно) привласнюється паном Пінчуком з товаришами. А днями — і саму сталь до того прибутку додали, спасибі, бюджетові легше буде.

Коли Рузвельту порадили зачекати, поки державний корабель міцно сяде на мілину, він відповів: «Люди не бидло, ви повинні це знати». І діяв негайно.

У ЛД зовсім інші уявлення про людей і про час. Тому що він не тільки не діяв негайно й радикально, але й доводить тепер, що бездіяльність і максимальне зволікання з реформами — це добре. Особливо цікавий один абзац: «...Я, на відміну від багатьох, не так вже сильно горюю, що реформи в нас трохи розтягнуті... капітальний ремонт країни йде, на четвірку з двома мінусами.., але йде. Однак, дуже важливо, щоб у людей був час на звикання до чергового етапу змін, на адаптацію. Точніше говорити, не про уповільнення реформ, а про амортизацію різких поштовхів. До того ж, я не уявляю, щоб у нас, як у Прибалтиці, могли виселити родину з квартири, якщо вона не сплатила за три місяці. Уже не кажучи про те, що сама квартплата там в багато разів вища — коли ми в себе із ваганнями зважуємося підняти її на відсотки! Коротше, я не маю сумніву, що ми в Україні вирішимо всі наші проблеми. Вирішимо хай і повільніше, зате людяніше». Не втримати сльозу, що впала з вій...

Якщо стисло, то був такий Бернштейн. Говорив, що головне — процес, кінцева ціль — ніщо. У цьому одному абзаці ЛД зумів показати або повну свою непоінформованість (ай, як це в шевченківських місцях усе так погано?!), або професійну здатність перекручувати. Невже мій гарант поняття не має, що в Україні родини просто продають — разом із гуртожитками, в яких ці нещасні родини гуртом жили. І невже він, гарант і технар за освітою, не спробував елементарно порівняти, яку частину зарплати, а краще — пенсії, платять за житло люди «у Прибалтиці», і яку — в Україні. І, нарешті, третє — мій гарант давно не наважується підвищувати квартплату, він благополучно і вже п’ять років як передав цю важку справу у компетенцію місцевої влади.

Але що страшно — мій гарант справді забезпечив купу часу на звикання. До всіх мерзот політики, убогості життя і злиденності духу. І його мало хвилює, як я себе в цей момент почуваю.

Найбільше з документів часів Рузвельта я люблю один, суто військовий — «Думка об’єднаного комітету щодо загальної виробничої програми Сполучених Штатів». Є в ньому такий абзац: «Хоча Сполучені Штати нестимуть тягар військових зусиль тривалий період, величина цього тягаря повинна бути такою, щоб можна було підтримувати моральний стан цивільного населення і його волю до перемоги». Виділено нами, як відзначають у пристойних виданнях. Це написано у вересні 1941р., перед вступом США у війну. Вони думали, як співвіднести тягар і моральний стан людей. Як би нам, українцям..?

Трохи біології, або Про свободу слова

Найбільше після парламенту й опозиції ЛД не любить свободу слова і журналістів.

Не знаю, чи читали люди, котрі писали для нього пасажі про пресу, книги Р.Шервуда, але вийшло славно. Порівняйте.

За свідченням Шервуда, згаданий Гопкінс, люто ненавидячи напади преси на Новий курс і ФДР особисто, «ніколи не відмовлявся від свого переконання, що саме можливість вільно виступати з такими нападками на нього самого або на кого завгодно створює ті червоні кров’яні тільця, які забезпечують киснем життєдайну тканину демократії».

ЛД стосовно тих самих нападок пише: «Я бачу в них щось на зразок білих кров’яних тілець, за наявністю яких судять про кризи в організмі. Потім хвороба відступає, і білі кров’яні тільця кудись щезають. І ніхто не сумує після їх зникнення».

То що, кому — червоні, кому — білі. Що американцю кисень, те моєму гарантові запалення.

І тому в моїй країні — цензура, темники і пан Сергій Васильєв. А якщо хтось із тих, хто намагається забезпечувати киснем, не розуміє — то перетворити тільце в тіло невелика проблема. У моїй країні убивць журналістів не шукають, а призначають.

Моя країна — єдина з європейських, що потрапила у звіті Freedom House за минулий рік у список країн, котрі віддалялися від демократії. У списку — 30 країн. Називається — «Країни на перехресті». Висновок — демократія в цих країнах не стала незворотною...

Газет мій президент ніби не читає. За порадою свого бой-френда Єльцина, який «казав зовсім прямо: «Менше читай, що про тебе пишуть, і менше слухай!», ЛД так і робить. А Рузвельт, між іншим, день починав із читання газет, і насамперед — тих, котрі чехвостили його з його курсом укупі, у висловах не соромлячись.

Зате в посланні до Конгресу (1937 р.) Рузвельт написав: «П’ять років жорсткої дискусії — п’ять років інформації на радіо і в кіно — навчили наш народ думати про справи країни. Саме ті, хто найбільше критикував наші цілі, своєю критикою заохотили наших громадян думати і розуміти їх, а розуміючи — прийняти. У цій дискусії ми навчилися думати як народ. Як ніколи раніше, кожна частина Америки говорить кожній іншій: «Твої люди будуть моїми людьми». Тільки після Нового курсу Америка стала тією єдиною і могутньою нацією, яку ми знаємо тепер. Тому що і Рузвельт, і курс улаштували скромних громадян, і тому, що були ті, хто вільно й голосно міг говорити про їхні недоліки.

І не треба придумувати, що Рузвельту ніхто не заважав, а навпаки — сприяв, розпаливши, приміром, у Європі війну.

У 1931—32 рр. усередині його власної партії розгорнулася шалена кампанія «Зупинити Рузвельта!», до якої підключилася преса Херста, теж, між іншим, демократа. Поширювалися плітки, що хворий ФДР не на поліомієліт, а на сифіліс, що він дрібний злодюжка і поцупив у друга-філателіста пару марок, що...

У них не було «тіні»? У них були мафія, гангстери, корупція й «сухий закон» з усіма наслідками, що випливають із нього.

Рузвельту не протидіяла опозиція? Ще як розгойдувала й перешкоджала... Йому протидіяли Конгрес, республіканці, частина його власної партії і Верховний суд, який у 1935 р. скасував як неконституційні — всі разом — закони, які Рузвельт запропонував і справді зробив основою Нового курсу. Рузвельт розібрався з Верховним судом пізніше. Не для того, щоправда, аби отримати право балотуватися на наступний термін...

Коли мій президент-реформатор виявився президентом, ні ворогів, ні опонентів у нього не було. Тобто поіменно, відкрито. Усі були «за», крім, природно, комуністів. На те вони й комуністи, щоб бути проти. Уявляю, який би великий конфуз стався з Петром Миколайовичем, якби він виграв через недогляд вибори 1999 р.

Отут би президентові ініціювати, підтримати і пролобіювати Закон про опозицію, щоб тих, хто проти, видно було і з трибуни відкрито... Але ні. Лобіював він Закон про владу. І вся боротьба плавно перемістилася в будинки Кабміну і держадміністрацій, що добре охороняються. Владу стали брати не відкрито, зіштовхуючись привселюдно лобами з ідеями напереваги, а в тихих кабінетах про посади домовляючись. Це влаштовувало мого президента?

Про лідерів, або Не дивіться на чайник

Помічено, що нетерпляче очікувана подія відбудеться тоді, коли про неї забудеш: якщо на чайник дивитися невідступно, він не закипить ніколи.

«Україна — не Росія», с.457

ФДР був при владі повних 12 років; ЛД — при владі перебуває ще зовсім трохи — і повних 10. За часом цілком порівнянно, а з огляду на динаміку суспільно-економічних процесів, що зросла, ЛД міг устигнути більше.

У книзі гаранта сформульовані досягнення країни за час його президентства: утвердження незалежності України; безповоротній демонтаж тоталітарного минулого; створення нової державної системи; прийняття Конституції; остаточне визначення майбутнього; ми пройшли курс навчання плавання в умовах ринкової економіки і не потонули; економісти горюють через те, що надто зміцнилася гривня. Усе.

За пунктами

До Незалежності як акту її проголошення діючий гарант не причетний, він за неї, будучи депутатом Верховної Ради тієї ще України, не голосував. До справжньої незалежності країни — на жаль, причетний. Ставши президентом, ЛД зробив усе, щоб можливість незалежності дійсністю не стала. Формально моя країна незалежна. Таких формально незалежних третина світу, так і називаються — третій світ.

Необоротний демонтаж підвалин минулого. Тут гарант має рацію. При ньому було демонтоване все до основ без «потім». Одне лихо — крім того, що демонтажу справді потребувало. Приватизовано цілком рентабельні підприємства, зате нерентабельні — висять на бюджеті; передумови монополій — до чого схиляла економіка радянського зразка (особливо в базових сегментах: ПЕК, металургія, хімічна промисловість) не подолані, а укріплені до повної непроникності; знищено навіть привид держплану, чим відкрито шлях до бюджетного свавілля. Демонтована — й нічим не замінена — система соціального забезпечення, що залишила мене сам на сам із диким ринком.

Створена нова державна система. Знову має рацію мій президент. Створена. І працює в інтересах не простого громадянина країни, а 1—2% її поіменно багатих жителів. Про те, як нова державна система захищає мій як суспільства гаманець, він же бюджет, можна судити за даними Рахункової палати, оприлюдненими днями. Торік зазначеною палатою виявлено бюджетних правопорушень і неефективного використання бюджетних коштів на загальну суму 7,2 млрд. грн., що, порівняно з 1997 р., удев’ятеро більше. Ну й що? А нічого. Рахункова палата багато років рахує і стільки ж років повідомляє, що одні й ті ж самі бюджетні правопорушення повторюються з року в рік, що вони стали системними...

Конституція. Хай вибачать мені мої співвітчизники, які щиро до 1996 р. вірили в пришестя нормального життя за Основним Законом услід. Від великого знання велика печаль: ну, навчили мене в середній школі, по-перше, того, що в колисці європейської демократії — Британії — немає і ніколи не було конституції, що не заважає. А по-друге, що можна ухвалювати скільки завгодно найкращих у світі конституцій, але… Тепер мій гарант запевняє, що моє життя без політичної реформи буде гіршим за каторгу і, як на Марсі, неможливим. Дурниця. У Європі повно монархій демократичніших, ніж усі парламентські, президентські, парламентсько-президентські й навпаки республіки оптом. А нова державна система, створена ЛД поза конституцією, хоч як її називай, залишиться при ньому плутократією. І ЛД це слово знає.

Ми остаточно визначилися з майбутнім. Як? Цитую: «...Можна сказати, наприклад, що ми йдемо до Європи разом з Болгарією і Румунією. Тим більше, що кінцева, нехай і неблизька, мета України та ж, що й у цих країн — вступ до Євросоюзу, члени якого надають один одному свободу необмеженого пересування «ідей, людей і капіталів», тоді як Росія, наскільки мені відомо, не висловлювала такого бажання. І все-таки, зваживши все, скажу: ми йдемо до Європи разом з Росією в більшій мірі, ніж з Болгарією і Румунією — просто з причин нашої куди більш сильної взаємозалежності». Excusez moi за таку розлогу цитату, але я не зрозуміла, хто з ким куди необмежено пересувається і хто кому приклад. Одне зрозуміло — що європейський потяг буде ще дуже довго прямувати тільки до Варшави і крізь моє серце, як співалося колись у відомій пісеньці.

Пройшли курс плавання і навчилися. Не всі. Багато хто потонув, багато хто поплив до далеких берегів. Залишилися бідові, які моєму гарантові подобаються, і бідні, яких він впритул не бачить. Перші вміють класно плавати в каламутній воді, другі — під водою дихати, зябрами обзавелися, самозайнятість називається.

Економісти побиваються. Це вони за посадою. Хто не при посадах — побиваються з інших причин. Вони попереджали, писали і говорили: Україні потрібна податкова реформа, слід вилучити з собівартості інфляційні податки — прибутковий і ПДВ, перейти на оподаткування прибутку і рентну систему… Так зване зміцнення гривні досягнуте ціною неплатежів величезних масштабів, невиплат пенсій і зарплат, зібгання внутрішнього ринку… Гроші робляться не в реальному секторі, а у фінансово-спекулятивному, з повітря. Головне завдання уряду — стимулююче використання державних витрат. Що й робив Рузвельт. У 1933 р., за Законом про оздоровлення національної промисловості, $3,3 млрд. були спрямовані не на розвиток металургійних, наприклад, комбінатів, а на суспільні роботи. Ланцюжок: створення робочих місць — ріст купівельної спроможності — пожвавлення бізнесу — надходження до бюджету. А не: тотальні податки — бюджет — «нецільове використання бюджетних коштів».

Насправді підсумки президентства ЛД жалюгідні.

Країну мій гарант із кризи не вивів. Утім, до криз він ставиться прихильно, вважаючи, що завдяки їм нації оновлюються, зростає їхня опірність і гнучкість. «Кажуть, — пише Л.Д., — що китайці не розрізняють поняття «криза» і «шанс», їх позначають одним ієрогліфом». Згодна. Тим більше що це свого часу відзначив Дж.Кеннеді-молодший. Згодна як з одним президентом, так і з іншим у тому, що для когось криза — шанс, для когось — утрати. Про других — повинна піклуватися держава. І мій гарант це визнає: «Розумна влада намагається пом’якшувати наслідки процесу. Правда, саме в такі періоди вона, як на зло, рідко коли має у своєму розпорядженні необхідні засоби». Отут наша згода порушується.

Мій президент ненав’язливо пропонує думку, що Рузвельту й Америці в цілому допомогли вийти з кризи (котра втрати), в остаточному підсумку, воєнні замовлення з Європи, що вступала в Другу світову. У цьому є частка істини. Але.

Мій президент одержав у спадок від попередника країну, яка хоч і перебувала в кризі, але не воювала, мала величезні виробничі ресурси. Пам’ятаю, їх оцінювали чи то в $600 млрд., чи то в більше. І де?

Близько 90% загальної кількості приватизованих підприємств України — були приватизовані за ЛД і принесли в скарбницю, за оцінкою віце-прем’єра М.Азарова, $1 млрд. Порахувати ресурси? Жаль, я не знаю суми воєнних замовлень за Рузвельта...

А що стосується безпосередньо зброї, то Україна незмінно займає місце не нижче шостого в десятці найбільших експортерів світу. У найбільш невдалий,
2002 р., за даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (СІПРІ), Україна отримала від експорту зброї $270 млн. До бюджету надійшла п’ята частина (а в 1999 р. — 1/15. Прогрес).

Інакше кажучи, ресурси були і є. Але їх використання не перетворило кризу в шанс ні для країни, ні для скромних громадян.

Замість радикальних економічних реформ сформована потворна економічна система, що продукує головним чином монополії, корупцію, тіньову економіку, злиденність і застій, які ЛД іменує стабільністю.

Рузвельту доводилося діяти в умовах сформованого доброго чи поганого, сприятливого чи не дуже, але жорсткого правового поля і на кожен свій крок шукати виправдання й аргумент. ЛД мав перед собою незоране законодавче поле і мав повноваження, які Рузвельту й не снилися.

Рузвельт прагнув зруйнувати і зруйнував «храм привілеїв». ЛД створив ДУСю й умови життя для бідових.

Рузвельт увійшов в історію як президент, тричі переобраний народом, у результаті і внаслідок успіху його Нового курсу. ЛД намагається піти на вибори втретє, заручившись рішенням підконтрольного суду. Що, не намагається? Сам сказав? Тим більше...

Чи все було так ідеально в Рузвельта, як мені сьогодні хочеться бачити? Аж ніяк. Були тіньові домовленості з мафією і великим бізнесом, підкуп профспілок, таємне прослуховування штабів політичних противників і прихильників, і власних співробітників... Усе було. ФДР не був ні святим, ні благодійником. Він був політиком і президентом.

Відмежовуючись свого часу від кризи кінця 1920-х, Рузвельт запевняв: «Це не моя дитина». ЛД — теж не батько кризи, що він переконливо у своїй книзі довів, звалюючи все на прокляте минуле і керівництво країни початку 1990-х. Але він, ЛД, кризу 1994-го прийняв як свою і виростив. Він назвався президентом. І, проваливши перший термін, пішов на другий.

За цього президента була проведена надміру брудна приватизація; за нього невиплати зарплат і пенсій стали правилом, конфіскація доходів громадян (через невиплати зарплат, ПДВ, акцизи, підвищення монопольних цін, зменшення соціальних виплат) — стійкою практикою.

За нього небачено розмножилися і набули недоторканності силовики всіх мастей; за нього була провалена судова реформа, а судова влада раз і назавжди придушена чоботом влади виконавчої.

За нього слово, честь і совість стали непотрібними й навіть шкідливими звичками, а неправда, лицемірство і цинізм — необхідною й винагороджуваною чеснотою. Президент не робить ідеології? Ще й як робить…

За цього президента у країні було знищено все, що намагалося стати на ноги в період перебудови і перших років незалежності моєї країни, — гласність, відчуття відкритості, повноти і суспільності життя, віра у свої сили і в ту саму установку на позитивні цінності, про відсутність якої бідкається мій нинішній гарант.

І найстрашніше — за цього президента в людях надовго втрачена повага до праці, права і людської гідності.

Цей президент мав шанси стати великим реформатором великої країни. Але не став і не стане — хоч третій термін, хоч довічний. Ми дивимося на цей чайник уже 10 років. Він не закипить. Це не той чайник...

Траст, що луснув

Україна віддана Кучмі в траст, у довірче керування в лихоліття. Якщо траст лусне, то корити доведеться тих, хто голосував за Леоніда Даниловича, більше скаржитися нема на кого.

З газет, листопад 1994

Так. Нарікати ми можемо тільки на себе і скаржитися на себе ж. І в тисячу перший раз згадувати, що кожен народ має той уряд... Але — не треба про народ.

Поговоримо про мене.

Це я дозволила зробити з країною те, що зроблено, тому що дозволила позбавити себе громадянської честі і людської гідності.

Це я готова вчепитися в горлянку кому завгодно, до посиніння з’ясовуючи, хто тут титульніший, корінніший і більш утворюючий державу, хто якою мовою розмовляє і хто до якої церкви ходить, і якщо так, то чому.

Це я даю і беру хабарі під власний же вереск про сволочну корупцію й огидну злочинність, що обдерли державу як липку. Це я порушую закон і зневажаю право.

Це я катую й убиваю своїх співвітчизників у різноманітних і численних СІЗО, я неправедно суджу, я надаю неправдиві свідчення і зраджую.

Це я гарячково шукаю ворогів поза собою самою і зірко озираю околицю: який масон мені шкодить у кашу.

Це я простягаю складену човником ручку за нагородою від государя, за милостинею від нього ж. І, згинаючи спину, задкую до виходу, щоб там, уже за дверима, повернутися й гордо глянути в очі дітям... Ось, мовляв, нагорода, пільга, субсидія, компенсація, субвенція, ось посада, синекура — все вам, усе заради вас... Брехня.

Не інопланетяни, що висадилися під Броварами, роблять усе це. Не Сорос і не Путін, і не обидва Буші. Це я. І вирощені мною разом із Президентом політикани, олігархи та силовики — не надлюди, безсмертні виключно горці, непереможні й невразливі, а такі ж боягузи, як і я. Вони нахабніють, бо я мовчу.

Це я. Тому що якби я не мовчала — не було б цієї ганьби всесвітньої моєї країни.

Це я починаю писати, поки що поодинокі, як пристрілювання, листи дорогому ЛД із благанням — хочу, щоб Ви залишилися президентом. Це я можу написати їх тисячі й тисячі, щоб покликаний волею народною мій президент, подумавши, здався, — і пішов-таки на третій термін. І це я оберу його знову.

Це мене можна обдурити нехитромудрою дурницею про встановлені в кожній кабінці відеокамери, це мій голос можна купити не за тридцять срібників навіть, а за паршиву двадцятку, це мене можна залякати. Можна.

Тому що за моєю зігнутою в напівпоклоні назавжди спиною — діти.

Чи не можна — тому що в мене за спиною діти, і я зможу їх захистити й виростити людьми тоді і тільки тоді, коли я випрямлюся і стану прямо?

Днями головний начальник Київського управління освіти з великим почуттям на всю мою європейську країну розповідав, як радісно талановиті діти і талановиті ж учителі «отримували з рук міського голови нагороди». Ви не проходили вчора бульваром Шевченка повз будинок номер три? Там на сходах Фройд сидить і плаче.

А насамкінець я скажу

Ой, не маю я рації, що краси не помічаю. Є в нас досягнення, є. Нарахувала я їх поки що три. Перше — достобіса автомобілів розвелося. Пан О.Волков через мерси та опелі скоро до зручностей потрапити не зможе. Друге — котеджі, особняки й вілли. Це за віце-прем’єром Д.Табачником. Він у Київській області за минулий рік житлові будівлі, «що стоять на землі», порахував і повідомив, що введено їх у лад 314 тис. штук, а якщо родина з трьох у середньому осіб, то, вважай, мільйон громадян за 2003 р. «до середнього класу відшарувалися», що, безперечно супер. Саме торік наш сантехнік дядя Вася, вийшовши на пенсію, провів нарешті світло у свій вагончик, що вже років десять окремо на землі в три сотки стоїть у селі Великі Єрчики під Сквирою, теж Київська область, між іншим. Треба буде повідомити йому, куди він відшарувався.

І, нарешті, третє. Парламент ухвалив закон про заборону полювання на ведмедів, щире йому від мене як відомої кошатниці дякую. І людина тут саме виступила по телевізору. Мовляв, в Україні є 307 ведмедів, на 30 більше, ніж торік, що свідчить про високі темпи розвитку економіки країни. Сама чула.

А якщо ці свідчення цілком відчутного зростання вас не вражають, пропоную пару вербальних установок на позитивні цінності. На вибір. Фразу з книжки гаранта «Давайте пам’ятати, який ми щасливий і не без талану народ! Давайте пам’ятати, що Бог нас любить, і тоді все в нас вийде». Або, якщо залишити Бога у спокої й не називати всує, — то віршик, надрукований на упаковці здорової продукції вітчизняного виробника:

«Відірвися від турбот,

Думай про хороше,

Набери кефіру в рот

І забудь про гроші»…