УКРАЇНА-2001: КІНЕЦЬ ПЕРЕБУДОВИ?

Певно, 28 листопада - день виступу Олександра Мороза в парламенті, який ознаменував початок касетного скандалу, не стане днем нового політичного літочислення в Україні. Але саме цей день поклав початок процесу, який не може не мати свого логічного завершення. Відмінність між тим, як ми жили до 28 листопада і тим, як живемо тепер, визначається одним: країна змогла почати говорити про те, як вона жила. Вона одержала доказ того, про що здогадувалася, що відчувала. І навіть того, про що знала раніше. І тепер Україні, або її еліті доведеться відповісти на запитання: чи має Президент моральне право залишатися на своєму посту? Чому питання ставиться саме так, пояснити нескладно. Після рішення Ради Європи, скандал набрав міжнародного значення. Після заяви депутатів Турчинова, Чорновола й Сироти, стало ясно, що записи в президентському кабінеті справді велися. Після того, як парламент не проголосував за імплементацію, а також за її сурогатні варіанти, стало ясно, що пропрезидентської більшості в парламенті немає. Після того, як влада припустилася низки помилок, єдиним поясненням яких може бути нервозність і непрофесіоналізм, стало зрозуміло, що вона не в змозі погасити конфлікт. Найбільшим шоком для влади стали не самі плівки, а той факт, що на долю її найвпливовіших представників може вплинути не Президент і навіть не хтось рівновеликий і рівнонаближений, а якісь депутати, кріпаки-журналісти та юрби позбавленців, котрі намагаються то там, то тут установити наметові містечка.

І як відповідає влада на дії ремствуючих громадян? Спочатку впевнено бреше стосовно віку таращанського тіла, потім потай, порушуючи всі процедури, везе його в Київ, зволікає з експертизою, паралельно інформуючи спільноту про те, що Георгія бачили то там, то тут. Після одержання результатів експертизи, які разом з іншими доказами (прикрасами й осколковими пораненнями тіла в місцях, які відповідають карті поранень Георгія Гонгадзе) генпрокурор відмовляється підтвердити, що в Таращі знайдене тіло зниклого журналіста. При цьому всю відповідальність за рішення звалюють на матір, котра втратила єдиного сина. Водночас у Німеччині Президент заявляє, що для нього «головною в цій справі є доля людини, біль і страждання близьких». Незрозуміло тільки, чому протягом більш як чотирьох місяців глава держави, котрий спочатку заявив, що бере розслідування під свій контроль, а потім був обвинувачений Олександром Морозом у причетності до зникнення Георгія Гонгадзе, жодного разу не підняв трубку й не зателефонував ні матері Георгія, ні його дружині? Хоча в історії України прецеденти виявленої в подібних ситуаціях мужності були: Олександр Кузьмук знайшов у собі сили приїхати у Бровари на поховання мешканців потерпілого від ракети будинку.

Не можна запідозрити в особливій мудрості владу, яка дозволила собі в такій ситуації силою розганяти наметові містечка в регіонах. І вже зовсім ні в тин ні в ворота «мирне» формулювання заборони проведення акцій «Україна без Кучми». Виявляється, проводити мітинги й установлювати наметові містечка не можна через можливе переохолодження й у зв’язку з тим, що поруч із місцем проведення акції відсутні туалети, що може призвести до бурхливого поширення інфекцій і розмноження гризунів. Я вам щиро скажу: я не знаю, де справляли малу нужду два мільйони співгромадян, котрі вийшли в холодну пору року на площі облцентрів підтримати Президента. Не знаю я, скільки з 60 тисяч, що стояли під дощем у Харкові, переохолодилися. Але одне знаю точно, ті, кого автобусами, під страхом невиплати зарплат і стипендій, погрожуючи звільненнями, звозили на площі обласних центрів, навряд чи залишилися прихильниками діючого Президента, на захист котрого вони виступали. Немає сумнівів у тому, що в зв’язку з проведенням заходів складався кошторис. Але далеко не скрізь його було реалізовано... Саме тому в багатьох учасників акції «На захист Конституції та Президента» виникло відчуття ошуканості після того, як Вадим Долганов на каналі УТ-1 повідомив, що Мороз учасникам демонстрації проти Президента платив по 20 гривень...

А чого варті виставлені на торги частоти, на яких веде мовлення Бі-Бі-Сі й «Німецька хвиля»? Адже якщо навіть термін ліцензії радіо «Континент» минув, то кому спало на думку зробити це напередодні слухань у Раді Європи?

І навіщо СБУ настільки «професійно» запустило побрехеньку про те, що Гонгадзе разом із Мельниченком збирався виїхати в Чехію?

А хто дометикувався відмовити матері Георгія в позові до генпрокурора?

Усе це - неповний перелік помилок влади, що перебуває на поверхні. Усередині - не краще. Протягом двох місяців кожен із представників Олімпу намагається подати (головним чином Президенту) свою версію стосовно замовників скандалу. На стіл глави держави одна за одною лягають доповідні й аналітичні записки, у яких опоненти Євгена Кириловича запевняють Президента, що за всім цим стоїть екс-глава СБУ. Ті, хто настраждався від протидії Володимира Горбуліна, вказують на його підступний почерк. Наближені Президента, котрі перебувають в опозиції до прем’єра, переконують, що все це «рука Заходу»; ті, кого допекли лідери фракції СДПУ(о) переконані, що за касетним скандалом стоять Суркіс і Медведчук; колишні партнери, а тепер опоненти Вадима Рабиновича переконують усіх, що без нього й Леоніда Деркача отут не обійшлося... Хтось упевнений, що за всім стоїть Тимошенко, хтось, що ФСБ. А істину, по суті, намагається знайти лише купка професіоналів, котрі ще збереглися в СБУ. Але, судячи з усього, їхні дії не вельми комусь потрібні. Радше навпаки.

Словом, перелік клінічних дурниць можна продовжувати, але, гадаю, вже не варто. І так ясно, що влада виявилася не лише неспроможною належним чином налагодити життя в країні (це ми знали й раніше), вона виявилася недолугою і в плані ефективного самозахисту (про що, щиро кажучи, ми не підозрювали). За таких умов про демократичний варіант розслідування, про відкритість і об’єктивність процесу годі й говорити. Бо в тих, кого змусили захищатися, є впевненість: до Страшного суду далеко (дай їм Бог здоров’я), а до демократичного ще далі.

Президент і його оточення стали заручниками не лише хибного кроку, яким стало миттєве й цілковите заперечення існування записів. На них обрушилася вся система, яку вони ж останніми роками старанно вибудовували - система безправ’я обвинувачуваних, система, у якій не було цивілізованої опозиції, система, побудована на страху, а не ідеї чи національних інтересах. Саме тому навіть у найбільш пропрезидентських партіях навіть найближчі до Президента люди обговорюють можливість «зіскоку». Поки що це робиться тихо. Але це вже відбувається, бо масштаб конфлікту став очевидним уже для всіх. Ще якийсь час ті, котрі були поруч, продовжуватимуть це робити, сподіваючись усе-таки повернути ситуацію собі на користь. Та якщо не станеться диво, і Президент не знайде виходу із ситуації, то дуже скоро коло нього залишаться лише ті, кому годі розраховувати на порятунок за будь-яких обставин.

Сьогодні дуже важливо визначитися в головному: що є суттю всіх цих подій? Безумовно, необхідно з’ясувати, чи стояв хтось за Мельниченком і коли так, то хто. Ясна річ, попри заяви депутатів, котрі впізнали себе, треба одержати офіційний висновок стосовно експертизи плівки і найкраще тієї експертизи, яку робитиме Рада Європи. Необхідно визначитися з питанням поховання Георгія, а також знайти виконавців убивства. Але, схоже, результати навіть найдемократичнішого й максимально об’єктивного розслідування зникнення Георгія та його наступної долі не заглушать іншу інформацію, носіями якої є чіпи цифрового диктофона. Якщо підтвердяться звинувачення, висловлені Миколою Мельниченком на адресу Президента, і якщо записи, що свідчать про тиск на пресу, про заохочення Президентом незаконного стеження за журналістами та прослуховування телефонних розмов парламентаріїв, про комерційні операції та незадекларовані подарунки тощо виявляться справжніми, то країна не лише в ім’я економічного й політичного, а передусім морального самозбереження, змушена буде відмовити в довірі нинішній владі та обрати іншу. Оскільки продовжувати жити з твердим знанням існуючих реалій, означає самозруйнуватися остаточно.

Саме тому беззахисно цинічною виглядає нова, яка вже набрала обрисів, лінія оборони влади: не має значення, що на цих плівках, якщо їх добуто незаконним шляхом. Так, справді, легітимність шляху сумнівна й долю Мельниченка в Україні слід визначати відповідно до закону. Так само, як і долю тих, хто допустив факт прослуховування, чим розписався у своїй повній службовій невідповідності. Але, з іншого боку, значимість змісту плівок не може проігнорувати спільнота, оскільки Президент в Україні є особою, спроможною перетворитися, в разі неправових дій, на найбільшу небезпеку, бо повноваження його величезні, так само як і довіра, виявлена йому при обранні.

Підваріантом вищенаведеної ідеології захисту може служити й такий: навіть якщо ці плівки справжні, то їх не можна використати, як доказ у суді. Про це генеральний прокурор заявив на зустрічі з представником Ради Європи пані Северінсен. Можливо, я помиляюся, але в разі вражаючих результатів експертизи плівки, навіщо потрібен суд, якщо, по суті, й так усе ясно? Хіба був суд над Колем перед тим, як йому відмовили в праві звернутися до німців із Берлінської стіни? Хіба був суд над генсекретарем НАТО Віллі Клаасом, обвинуваченим у корупції? Хіба був суд над Річардом Ніксоном?

Насправді президентський суд - це процедура імпічменту. В Україні ця процедура неможлива. І не лише з огляду на політичні розклади, а через відсутність законних підстав для її точного й демократичного проведення. Саме тому в разі визнання автентичності плівок із записом розмов, які свідчать про факти зловживання службовим становищем, Президент, за великим рахунком, повинен самостійно приймати рішення про перебування на посаді.

Опозиція

«Дзеркало тижня» уже писало, що позитивним результатом цього скандалу є поява не лівої, а правоцентристської опозиції. Не можна також не помічати, що опозиція почала діяти злагодженіше, ціла низка засобів масової інформації - висвітлювати події об’єктивніше. Але на сьогоднішній день опозиції все-таки бракує кількох серйозних чинників, які дозволили б їй діяти рішучіше й ефективніше. Відзначимо, що всі ці чинники майже не залежать від влади. Принаймні від тієї її частини, яка виступає в ролі обвинувачуваних у касетному скандалі. Бракує зарубіжної експертизи тіла, щоб зробити остаточний висновок про політичну заангажованість і аморальність прокуратури. Бракує впевненості в тому, що розпочатий опозицією рух відчутно підтримають країни цивілізованої демократії. Бракує факту об’єднання всіх, хто не лише вирішив боротися, а й вирішив політично вижити. Й останній момент: бракує реакції прем’єр-міністра України, котрий, здається, досі вважає, що водночас у рамках одних і тих самих кордонів може існувати дві України - Україна Ющенка й Україна Кучми. (До речі, є чимало людей, які чекають сигналу від Віктора Медведчука або Сергія Тигипка).

Шанс, що випав країні, надає їй можливість завершити болісний період свого існування. З невеличкою натяжкою можна сказати, що зміна влади в Україні могла б, за умови розумного використання одержаних результатів, ознаменувати завершення горбачовської перебудови. У країні завершено період первинного нагромадження капіталів. Але час економічної смути штучно затягувався, а зроблені бізнесменами в цей час помилки вибірково використовувалися як політичні гачки. Усвідомивши всю небезпечність затягування періоду ручного управління правом і впливу особистих інтересів на розвиток країни, багато бізнесменів і політиків готові перейти на цивілізований рівень відносин. Основна маса власників капіталу готова жити за нормальними правилами. Інше питання - чи вийде в них? Але спробувати варто.

Сильне потрясіння в формі наочної відповідальності, нехай навіть моральної, може стати поштовхом до розуміння не лише того, що так жити не можна, а й того, що інакше потрібно й можна.

Можливо, у разі зміни влади від її керма відійде покоління, неспроможне сприймати несовєцькі методи управління суспільством і державою. Можливо, в нових умовах стане ясно, що права опозиції - це, цілком імовірно, завтрашні права нинішньої влади. Можливо, нова влада не вважатиме, що будь-яка поява в ЗМІ критичних матеріалів пояснюється продажністю журналістів. Можливо, у результаті можливих змін Україна перетвориться на парламентську республіку з єдиним центром виконавчої влади. Можливо, ми станемо ближче до Європи. Можливо, почнемо поважати себе, а не вважати, що кожен з нас хитріший від інших.

Заради всіх цих і багатьох інших «можливо», опозиція повинна зробити все можливе для проведення об’єктивного розслідування касетного скандалу. Й у разі остаточного підтвердження, діяти згуртовано, а не порізно. Чи стане результатом її дій символічний початок процедури імпічменту, чи буде це спроба розбудити маси й розширити масштаби акції, сконцентрованої в наметових містечках, чи буде це референдум про дострокове переобрання Президента й парламенту - сьогодні сказати не можна. Для цього необхідно дочекатися результатів експертизи плівок. Одне відомо достеменно і найкраще це виражено в коротенькому анекдоті (наводжу російською для збереження гри слів): «В этой стране все украдено. И даже воздух в ней какой-то спертый». Що б там не було, а за право дихати поборотися варто.

Юлія МОСТОВА