Театр одного режисера

Чому сталося так, а не інакше? Інколи для одержання відповіді на це запитання необхідно пояснити, що саме сталося. Оскільки те, що сталося, не завжди очевидне.

Отже, що сталося 2 червня в українському парламенті? Офіційно ця подія іменувалася виборами заступника голови Верховної Ради. На наш погляд, точніше буде вжити слово «вистава»...

2002 року після парламентських виборів (і нервової «спікеріади» по тому) у Верховній Раді відбулася роздача керівних портфелів. Після бурхливої і тривалої дискусії було вироблено механізм розподілу начальницьких посад. На підставі певної квоти кожна фракція-учасник заволоділа своїм куснем начальницького пирога. Заодно було застережено: якщо хтось із парламентських ватажків передчасно залишає стіни Верховної Ради, його місце має посісти представник того ж депутатського загону.

Після цього парламентські осередки безліч разів зникали й виникали, ділилися і об’єднувалися. Створювалися і руйнувалися політичні союзи. Нардепи активно змінювали ідеологічні переконання та фракційну приналежність. При цьому «розсадження» керівних осіб коригуванню не підлягало. Оскільки кожен розумів: будь-яка спроба ревізії неминуче розбалансує вищий законодавчий орган. Рада загрузла б у чергових чварах, а депутатський корпус утратив би здатність продукувати закони і впливати на те, що відбувається у країні.

Потім сталася революція. Десятки вчорашніх законодавців на заклик президента вирушили у виконавчу владу. Хтось слухняно здав депутатський мандат, хтось манкірує конституційними нормами і донині, незважаючи на гнівні нагадування спікера.

Деякі начальницькі стільці звільнилися. Наприклад, крісла голів комітетів із питань свободи слова, європейської інтеграції, місцевого самоврядування, що спорожніли після переходу Миколи Томенка й Бориса Тарасюка в Кабмін, а також від’їзду Анатолія Матвієнка до Криму. Складніше з кріслом голови бюджетного комітету. Якщо вірити сайту Президента, Петра Порошенка призначено секретарем РНБОУ. Якщо вірити сайту Верховної Ради, той-таки Петро Порошенко продовжує очолювати парламентський комітет із питань бюджету. Якщо вірити Конституції, обіймати ці дві посади одночасно неможливо. Кому вірити? Схожа ситуація і з Миколою Поліщуком, який давно вже керує Мінздоров’я, але все ще числиться і рульовим профільного комітету ВР.

Олександр Зінченко, який переїхав із Грушевського на Банкову, свій мандат здав. Посада віце-спікера, що виявилася після цього вакантною, видавалася, звісно, найпривабливішим трофеєм. Та не єдиним. Одне слово, в парламенті очікувався черговий перерозподіл портфелів. Але чомусь ніхто в цей перерозподіл не вірив. І цьому існувало безліч причин.

Причина перша — формальна. Затівати чергове переселення мало сенс лише в тому випадку, якби всі крісла були офіційно звільнені. Та цілий ряд громадян абсолютно очевидно не бажає складати депутатських повноважень. І громадяни ці де-юре залишаються головами комітетів, заступниками голів комітетів, керівниками підкомітетів. Змусити цих панів дотримуватись вимог Конституції можна лише з допомогою судів. А це — пісня довга й тужлива. Володимир Литвин пригрозив постановою про відкликання депутатів-сумісників. Але правомочність такого заходу викликає сумнів. Ефективність — теж. Якщо недобросовісні законодавці нехтують Основним Законом, що змусить їх виконувати якусь постанову?

Причина друга — технологічна. Депутати досі не визначилися, за яким принципом ділити посади. Одні, наприклад, вважають за доцільне віддати посади голів першим заступникам, які де-факто й так керують комітетами. Інші виступають за те, щоб члени комітетів самі визначилися, кому довірити віжки. Треті борються за суворе дотримання квот, хоч розстановка сил за три роки змінилася до невпізнанності. Що розуміти, наприклад, під квотою «Єдиної України», якщо такої фракції давно вже не існує, а її екс-члени перебувають у ворожих таборах? Четверті закликають підсилити в парламенті позиції нової влади, щоб підвищити ефективність взаємодії між Радою та Кабміном. І, напевно, лукавлять. П’яті посилаються на передвиборні обіцянки Ющенка і вимагають передати частину посад (зокрема комітети з бюджету та зі ЗМІ) новій опозиції. І напевно не вірять у те, що це можливо.

Причина третя — юридична. Процедура заміни керівних парламентських кадрів ніде до пуття не виписана. А отже, завалити такий процес завжди простіше, ніж його здійснити. Було б бажання. А бажання таке є.

І тут ми переходимо до четвертої причини — політичної.

Що таке посади в Раді, якщо розглядати їх із погляду майбутніх парламентських виборів? Шматочок адміністративного ресурсу. Для влади ці посади — спосіб підсилити контроль над ситуацією. Для її противників — можливість послабити цей контроль. Для карликових політичних структур — хоч якась передвиборна підмога. Для політиків, політичне майбутнє яких у тумані, — шанс залишитися на плаву.

Є, звісно, й ті, хто вболіває за справу. Хто розглядає майбутню посаду як спосіб доцільнішого застосування своїх сил. Але таких небагато, і на розклад політичних сил вони, на жаль, не впливають.

Від кого залежить успішне проведення нового парламентського перерозподілу? Насамперед від керівництва ВР (спікера та його першого заступника) і від лідерів найбільших фракцій. Обговоримо резони.

Володимир Литвин і Адам Мартинюк відмінно спрацювалися. Брак керівних парламентських кадрів на практиці означає підвищений вплив цих двох політиків на те, що відбувається у Раді.

Поява будь-яких нових персонажів на будь-яких керівних посадах (незалежно від характерів, політичних переконань тощо) усвідомлено чи мимоволі внесе дезорганізацію в роботу Ради. На який термін — незрозуміло. Далі: хоч би хто в результаті став володарем заповітних призів, явно знайдуться незадоволені. А це означає, що законодавчий орган (і так не надто благополучний) знову почне штормити.

Майбутній віце-спікер — окрема історія. Навіщо Литвину наглядач від влади? Або чи потребує він того, щоб ліворуч нього сидів занадто завзятий опозиціонер? Проте на необхідності обрання нового заступника голови депутати наполягали найнастирливіше, і Литвин погодився піти назустріч пропозиціям колег. Голосування було обіцяне на четвер.

Того ж дня планувалося затвердити нових голів комітетів із питань свободи слова, місцевого самоврядування та європейської інтеграції. Але Володимир Михайлович в останній момент запропонував перенести розгляд цього питання на наступний пленарний тиждень. Мотив? Спікер «відчував за настроями в парламенті, що голосування результативним не буде».

Те, що віце-спікера не оберуть, Литвин чудово розумів. Оскільки йому була зрозуміла логіка представників найбільших фракцій. «Наша Україна» була не проти обзавестися ще однією зірочкою на фюзеляжі, але не бачила, де взяти для цього необхідну кількість голосів. Вона розуміла, що опозиція буде пильною. І відчувала, що Литвин не підіграє. А ганьбитися не хотілося. Хоча, якщо в ющенківців з’явиться шанс роздобути віце-спікерство, вони, безперечно, ним скористаються.

«Регіони» також не проти прирости керівною посадою. Проте також не можуть розраховувати на співчуття Литвина. Заодно у процесі переговорів вони переконалися, що їм не під силу обпертися ні на реальну допомогу комуністів, ні на надійну підтримку есдеків.

Комуністи на ще одного віце-спікера, звісно, не замахувалися. Вони могли комусь злегка підіграти, але не бажали особливо бруднитися. І, відверто кажучи, їм у президії не дуже потрібен ані помаранчевий, ані біло-блакитний. Який до того ж неминуче забере частину повноважень у рідного «червоного».

Склалася цікава ситуація. Усі головні фракції були зацікавлені не так у тому, щоб здобути приз, як у тому, щоб його не одержав інший. Ну а дрібніші фракції не змогли б змовитися про єдиного кандидата через:

— внутрішні чвари;

— відсутність необхідних стимулів;

— протидію великих фракцій та керівництва парламенту.

Литвин, мабуть, найменше потребує змін, усе правильно розрахував і все чудово влаштував. Він організував виставу, в якій було безліч статистів і один головний герой, котрий перебував за лаштунками. Він сам.

Голосування організували так, що воно було приречене на провал. Свого часу не без участі Володимира Михайловича було винайдено хитру регламентну норму. Відповідно до неї, вибори віце-спікера вважаються такими, що відбулися, якщо в таємному голосуванні беруть участь не менш як триста депутатів. Це положення багатьом здавалося не зовсім правомочним. Річ у тому, що Основний Закон передбачає: для прийняття рішень Верховній Раді потрібні 226 голосів. І скільки осіб при цьому беруть участь у голосуванні, не має значення. Проте така норма завжди дозволяє поставити хрест на процесі. Що й сталося.

Але й це не все. Якби вибори проводилися окремо щодо кожної кандидатури, можливо, хтось і міг би набрати заповітну більшість голосів. Та з подачі спікера було вирішено за всіх чотирьох здобувачів (Богдана Губського, Володимира Зайця, Юрія Костенка і Віктора Мусіяку) голосувати гамузом. У цій ситуації багато депутатів просто злякалися, щоб їх не пошили в дурні. І вважали за доцільне не голосувати зовсім. Так вчинили «Наша Україна» і «Регіони», які (що ми вже припускали) не так боролися за трофей, як заважали суперникам.

Мети було досягнуто: голосування начебто й відбулося. Проте вибори не відбулися. Оскільки в них узяли участь лише 255 парламентаріїв замість 300. До Литвина, з формальної точки зору, не може бути жодних претензій. Усіх незадоволених він має повне право відсилати до «регіоналів» і «наших». Тим більше що сам Володимир Михайлович сумлінно виконав свій обов’язок — його бюлетень був укинутий у скриньку.

Як розвиватимуться події далі? Побачимо. А дивитись, напевно, буде на що. Події минулого тижня переконали, що у віконця Ради вже заглянув привид виборів. А це означає, що відіграна в четвер вистава — лише прем’єра, яка знаменує початок нового театрального сезону. Попереду — безліч політичних вистав з участю безлічі політичних акторів. І кожен зіграє не одну роль.