«СВІТЛО З ЗАХОДУ» ТА ЙОГО ВІДБЛИСКИ

Зазвичай питання про те, «як ми приймемо високого гостя», уперлося передусім у те, щоб забезпечити його безпеку. Це, поза сумнівом, правильно й характеризує нас найкращим чином. Інша річ — як і від чого/кого ми збираємося охороняти нашого гостя. Це також характеризує не стільки нашого гостя та його специфічні запити, скільки нас самих. Особливо в даному випадку, коли гостем нашим буде Папа Римський. Адже навколо цього візиту останні півроку розгорілися такі пристрасті: хресні ходи, заяви політичних партій, жваве листування між Києвом і Ватиканом...

Проте пристрасті ці вкотре виявилися колами на воді. Наведу результати соціологічного опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім.О.Разумкова. З 2000 опитаних віком від 18 років схвалюють візит 53,2%. Ставляться позитивно і мають намір відвідати папські богослужіння 4,4% опитаних. Не схвалюють візит 6,8%, а в акціях протесту готові взяти участь 0,4% респондентів. Вагалися з відповіддю 4,1%, а 31,1% узагалі байдужі до того, що відбувається. Нагадаю, більш ранні опитування, опубліковані в «ДТ», показували низький рівень конфесійної визначеності українських «просто християн». Конфесійна неусвідомленість, упевненість у тому, що віра й церква не такі вже нерозлучні, неминуче спричиняють байдуже ставлення і до церкви, і до предстоятелів. Немає сумнівів і в тому, що й далеко не всі «схвалюючі» оцінюють приїзд Папи з погляду церковного — для дуже багатьох це візит політичний, символ нашої приналежності до Європи.

Від кого в такому разі ми збираємося охороняти Папу? Хто ці 0,4%, котрі так насторожують наших правоохоронців? Звісно, ця частина або конфесійно занепокоєна, або переслідує політичні цілі. Адже не лише церковники, а й політичні партії не дуже давно висловлювалися проти візиту й погрожували заворушеннями. Утім, з політичними партіями все не так трагічно. Навряд чи незадовго до виборів КПУ захоче взяти на себе відповідальність за заворушення, які схвалюють у найкращому випадку 7% виборців, а різко негативно ставляться 60%. УНСО цього тижня пообіцяло скасувати свої акції протесту й закликало своїх прибічників бути толерантними до візиту. Про те саме заговорили лідери Союзу православних братств, донедавна вельми непримиренні противники візиту понтифіка в Україну. Таким чином, є всі підстави підозрювати, що й ті 0,4%, котрі були готові, відповідно до опитування УЦЕПД, боротися з візитом у травні, охололи, і ряди їхні порідшали. Принаймні їхня політично занепокоєна складова. Але є ще складова церковна. Причому не все так просто, як іноді малює наша уява: ось є Московський патріархат, який проти, — звідси і треба чекати неприємностей. Папський візит дає нам цікавішу й заплутанішу картину конфесійної політики України та її перспектив.

Звісно, немає сумнівів у тому, що ми побачимо на сцені папського візиту спецпідрозділ УПЦ «В’язані берети» — цей колоритний персонаж українського релігійного життя. Всюдисущі фанатичні бабусі, руйнівниці мандал та інтуїтивні ненависниці всього, на що вкаже піп, будуть і тут. Це неминуче. Вони обов’язково зроблять щось своє дрібне та шкідливе. Утім, Папа, котрий пережив замах, котрий об’їздив гарячі точки, котрий відвідав Китай і Латинську Америку, може нашу національну бабусю навіть не помітити. А організованих акцій з боку церковних сил, скоріше за все, не буде. Любителі подивитися на те, як хтось кидається під колеса патріаршого лімузина, можуть відпочивати. УПЦ вичерпало всі легітимні методи боротьби з візитом — тут вона була послідовна, і Москві немає в чому їй дорікнути, — а до нелігитимних ця конфесія вдаватися не стане. Бракує їй тільки такої собі радикалістської жилки. Та й купонів на цьому візиті вона, скоріше за все, зістриже чимало. Якщо, звісно, не буде провокацій. Уже тому можна сподіватися, що провокацій не буде.

Фактично для митрополита Володимира є дві досить прийнятні моделі поведінки. Перша — «шляхетна-божевільна»: якщо і не зустріти понтифіка в Борисполі, то принаймні прийти на засідання ради церков. Це забезпечило б його постаті не лише всю увагу ЗМІ, а й неабияке визнання як «незалежних спостерігачів», так і держави. Адже подібна лояльність у наш час — річ рідкісна, а отже, особливо цінна. Утім, цю модель лідер УПЦ навряд чи використає. Хоча б тому, що подібну лояльність, скоріше за все, погано витлумачать у Москві. Тому він обере іншу можливу модель — залишить Київ, а то й зовсім межі України. У такий спосіб він, по-перше, «бойкотує» візит — тобто залишається максимально послідовним противником візиту в очах московського керівництва. Водночас виглядатиме максимально мирним, хоч і принциповим, в очах керівництва київського. І, що немаловажно, залишається осторонь будь-яких — організованих або неорганізованих — провокацій з боку «проупцешних» сил, якщо такі стануться.

Друга модель значно менш ризикована, аніж попередня, хоча й менш виграшна, тому її, швидше за все, й обере Митрополит Київський. Що ж до згаданих провокацій, то всі більш-менш помітні лідери, здатні їх організувати, уже публічно відмовилися від подібних намірів, відмежувавшись таким чином, від усіх імовірних ексцесів. Можливість того, що ми побачимо якихось нових лідерів, незначна. А без чуйного керівництва, зрозуміло, ніхто не буде здатен ані на що більше, аніж розрізнені істеричні витівки. Утім, також небезпечні, позаяк вони стануть випробуванням нервової системи охорони. А хто може поручитися за її нервову систему?

Про зміну гніву на милість стосовно візиту свідчать недавні заяви архієреїв УПЦ МП разом із Держкомрелігії про те, що насправді конфлікти між греко-католиками й вірними УПЦ МП в Західній Україні вже припинилися. Нагадаю, саме цими конфліктами Московський патріархат колов очі Ватикану, називаючи їх основною перешкодою візиту Папи Римського на «споконвіку православні землі» й екуменічного діалогу між Москвою та Ватиканом. Про небезкорисливість подібної «милості» свідчать рядки заяви про те, що цю проблему допомагає вирішити будівництво нових церков. Як уже повідомляло «ДТ», на останній зустрічі з Президентом керівництво УПЦ звернуло увагу на те, що папери про будівництво храму УПЦ у центрі Львова припадають пилом у міськадміністрації вже п’ять років. Немає сумнівів, після візиту це питання, як і сила-силенна інших, буде розв’язане в найкоротші терміни. Якщо, звісно, всі поводитимуться розважливо...

А ось для УАПЦ і УПЦ КП візит Папи Римського — це не питання можливості конфлікту. Сам Патріарх Філарет в одному з останніх інтерв’ю висловився в тому сенсі, що Москві дуже не хотілося б, аби Папа зустрівся з ним, із Філаретом, позаяк це буде виходом зі штучної ізоляції від усесвітнього християнства, в яку намагається загнати Патріарха Київського й усієї Руси-України Московська патріархія. Звісно, поява лідерів УАПЦ і УПЦ КП на зустрічі понтифіка з українською радою церков цілком закономірна, бо ці конфесії входять у зазначену раду. Але, по-перше, у разі відсутності предстоятеля канонічної церкви саме вони представлятимуть чільну українську конфесію, а отже, саме вони перетягнуть на себе основну увагу громадськості — і передусім зарубіжної, котра не вельми розуміється на внутрішньоцерковній ситуації в Україні. Тож розрахунки Філарета на популяризацію його персони у світі напевно виправдаються. По-друге, цю зустріч церковний PR уже неодноразово намагався (і не облишить свої спроби й надалі) виставити саме як зустріч Папи Римського не стільки з радою церков, скільки з православними лідерами. Нагадаю, як мусувалася різними сторонами ситуація із запрошенням з боку кардинала Любомира (Гузара) предстоятелів УАПЦ і УПЦ КП «на зустріч із Папою Римським». І тут справа була не в тім, що «їх неправильно зрозуміли», а в тім, що саме такий образ цієї зустрічі і намагається створити для нас УГКЦ.

Ось вам і ще один цікавий бік візиту Папи Римського в Україну — католицький. Ми вже присвячували даній темі окрему статтю в одному з останніх номерів, тому цей бік медалі ми окреслимо коротко. І для греко-католиків, і для римо-католиків нині уже важливо не стільки те, як пройде візит — усе, що від них залежало, вони робили з неабиякою енергією, — а те, як розгортатиметься «життя після Папи». Деякі прогнози ми можемо зробити вже нині.

Якщо спочатку в питаннях підготовки, інформуванні тощо першість тримали греко-католики в «обох столицях», то останні два тижні лідерами з «засвітки» в столичних ЗМІ стали римо-католики. У Львові баланс зберігся. Ми можемо припустити, що в зв’язку з прибуттям Папи промінь світла загальної уваги вихопить на конфесійній карті України досить нечисленну РКЦ. Ми вже звертали увагу наших читачів на те, що, на відміну від своїх «візантійських братів», українські католики латинського обряду роблять заяви у винятково різкому чи повчальному тоні, дозволяють собі жорсткі висловлювання на адресу як будь-якої конфесії, так і будь-якої державної служби. Вони дають відчути, що зараз їхній час. І цілком можливо, що приїздом Папи він не обмежиться, а лише розпочнеться. Хай там як, а саме ця церква і є церквою римською, тобто свого роду «намісник намісника святого престолу» в Україні — єдиний абсолютно бездоганний представник Всесвітньої церкви. Та це ще не все. Якось так вийшло, що саме цю церкву тривалий час розглядали (а може, й продовжують розглядати) як певну частинку Європи, що зв’язує нас із цим жаданим співтовариством. Згадайте, скільки слів було сказано, що візит Папи — це декларація нашого європейського вибору. Однак є ще один маленький нюанс: римо-католицька церква в Україні — церква польська, котра старанно пильнує своєї «польськості». Можна, звісно, вважати, що це випадковий збіг: Папа-поляк, прибуваючи в Україну як глава нашої польської церкви, виступає символом нашого європейського вибору. Такий собі «європейський вектор України», який пролягає через Польщу і прокреслений пересуванням Папи Іоанна Павла II.

Звісно, ми можемо поставитися до такої ситуації, як до простого збігу. Та як ставляться до цього римо-католики в Україні, переважно поляки? І чи збіг це для поляків у Польщі, які надають величезні кошти й засоби — і матеріальні, і інформаційні, і навчальні — для того, щоб Україна могла достойно прийняти «їхнього Папу»? Справді, обурливим є втручання Московського патріарха в питання візиту понтифіка в Україну, котрий окреслив цей візит як своєрідний «дранг нах остен» католицизму. Ми всі однозначно визначили це втручання як «російські імперські амбіції». А як визначити втручання Польщі? Скільки в цьому втручанні безкорисливого прагнення допомогти сусіду, скільки історичних амбіцій і скільки цілком практичної спроби втілити амбіції в новій — сучаснішій — формі? Адже на тлі візиту стає ясно: те, що є в Україні європейського (у даному випадку присутність римо-католицької церкви) — насправді польське. Адже полякам перемішування та взаємозамінність національного й конфесійного властиві навіть більше, аніж нам...

Отже, для наших римо-католиків та їхніх польських побратимів немає сумніву, що Папа їде «на свою територію» (розумійте, як хочете), тобто «до них». І після візиту це домінування католицько-польського як європейського залишиться ще надовго. Тому наші римо-католики цілком можуть собі дозволити не вступати в діалог з тими, з ким їм не хочеться, критикувати всіх, кого вони вважатимуть за потрібне тощо. Вони залишаються самодостатніми і як «річ у собі» — національна церква, і як представник Всесвітньої церкви в Україні, і як осередок європейськості. Їм не треба чекати милостей від цієї держави — нехай держава пошукає милості у них. Така природа католицизму. Не вірите — читайте історію.

На цьому тлі складається враження, що УГКЦ «програла Папу». Вони повинні були представити ситуацію таким чином, щоб усі зрозуміли: Папа Римський їде до них уперше за всю історію існування УГКЦ — і всією цією болючою історією, своєю вірністю всупереч усьому вони заслужили цей візит. Однак з політичної точки зору, їхнє становище дещо менш виграшне. Ця церква являє собою своєрідне, але досить замкнуте, специфічне національне утворення. З одного боку, воно й добре, бо саме утворення такого типу відповідає ідеї нашої влади про «церкву інтегруючу національно». З іншого, — ця конфесія занадто локальна і для того, щоб стати загальнонаціональним інтегратором, і для того, щоб «вести нас у Європу». А цінності церкви самої по собі, поза політичними функціями, у нас не приймають.

Не хочу сказати, що візит понтифіка стане моментом виникнення тріщини між римо- і греко-католиками України. Ця тріщина існувала й раніше. Вона існувала завжди. Просто прийшов момент, коли УГКЦ уже досить звелася на ноги після виходу з катакомб і стала настільки активною, що вже йде мова про можливу автокефалію. Багато хто, і в Україні, й у Ватикані вважають автокефалію УГКЦ «невчасною» — і з цим важко не погодитися. Щоправда, багато греко-католиків — головним чином миряни — не полишають надій на те, що Папа, приїхавши в Україну, дарує автокефалію їхній конфесії. До речі, інформацію про прийдешню автокефалію УГКЦ надали «ДТ» православні джерела, утім, офіційних підтверджень цього ми не отримали. Якщо цього не відбудеться, УГКЦ доведеться задовольнятися роллю «штучної» церкви поруч із «істинною». Додайте до цього погано приховану ворожість між українцями й поляками, існуючу в регіоні домінування УГКЦ при тому, що і тим, й іншим властиво підміняти національне конфесійним. Поки що вони приймають Папу разом. А як вони ділитимуть його, коли він поїде? Втім, попри висловлювання й у Ватикані, і в Україні про «невчасність» є підстави підозрювати, що чутки про близькість автокефалії УГКЦ не настільки вже безпідставні.

Особливо цікава перспектива відкривається з огляду на зближення УГКЦ з УАПЦ і УПЦ КП, які налагоджують відносини з Константинополем. Якщо основна вада УГКЦ — її чітко окреслена регіональність, неможливість пробитися на Схід, то перспективним міг би стати намір ввійти в коаліцію з двома православними конфесіями, котрі мають вплив у Центральній Україні і перспективу просування в східні області. Звісно, шлях притирання навіть греко-, та все одно католиків із православними — неблизький і нелегкий. Однак УГКЦ квапитися немає куди — можна почекати, поки буде досягнуто домовленості з Константинополем, відновлено канонічність, а там, дивись, і Москва «посунеться» зі Східної України... Тож УГКЦ після візиту (навіть якщо візит цей не принесе їй автокефалії) може забезпечити собі деякі перспективи в Україні. Водночас вона має що запропонувати Ватикану, забезпечуючи йому поле екуменічного діалогу з православ’ям, на що ніяк не спроможуться римо-католики в Україні. Тож навряд чи УГКЦ загрожує нині фактична автокефалія. Навіть якщо під час візиту це слово буде сказано. Адже Ватикану властиво багато зберігати «у серці»...

Втім, це прогнози на дуже уже віддалені перспективи. Поки що ми зустрічаємо Папу Римського, на котрого, звісно (попри прохання чомусь жеку «не ускладнювати роботу правоохоронних органів своїми появами на балконі і відкритих вікнах»), будемо дивитися як на дивовижу. Він заслуговує на це. Папа-прочанин, Папа-мораліст, Папа-поляк, Папа-слов’янин — Іоанн Павло Великий принесе своїм візитом Україні щось нове, свіже. Наш Президент висловив впевненість у тому, що «візит повинен сприяти розв’язанню конфесійних конфліктів» — це й буде його місією для нас. Ми не впевнені в тому, що візит повинен щось у цьому роді. Та немає сумнівів, що карта конфесійних відносин зміниться. Може, вона навіть стане яснішою й безпечнішою...