СПРОБА № 6, АБО «ОКСАМИТОВА РЕВОЛЮЦІЯ-2»

Що таке політика? Гра. Нехай не надто видовищна й не зовсім чесна, але надзвичайно азартна й украй безкомпромісна. У цій грі є правилом змінювати правила після кожного тайму та не попереджати про це супротивника. У цьому мудрованому виді спорту лише аматори грають за гроші, а професіонали грають лише на гроші. Тут однаково цінуються здатність зберігати хорошу міну за поганої гри й уміння грати мускулами, але в особливій пошані талант грати на чужих слабкостях. Оцінити істинну красу подібних змагань не кожному під силу. Лише знавець у змозі розгледіти естетську шахову комбінацію в тому, що, на перший погляд, здається найбанальнішим перетягуванням каната.

«Договірка»

Особам, не посвяченим у таїнства великих підкилимових ігор, триваюча баталія за нові правила парламентських виборів могла видатися нехитромудрим змаганням у завзятості. Не занадто «просунутих» болільників повідомимо, що схвалений Верховною Радою закон про вибори народних депутатів у цьому тисячолітті відхилявся главою держави п’ять разів — 22 лютого, 19 квітня, 4 липня, 14 серпня й 4 жовтня. Найзабобонніші парламентарії називали документ проклятим Богом і навіть намагалися знайти формальне виправдання своїм забобонам: мовляв, цифри, з яких складається реєстраційний номер останньої версії виборчого законопроекту (№2182-2) у сумі дають «чортову дюжину», а це — погана прикмета. Диявольське число і справді нависало над горезвісним документом: як відомо, останній раз закон верховні засідателі схвалили 13 вересня. Після чого Президент його вже вкотре забракував і направив для доробки до парламентського комітету з питань державного будівництва й місцевого самоврядування. Цікаво, що засідання комітету відбулося 11.10.01. Додавши числа, які позначають день, місяць і рік, одержимо ту саму нещасливу цифру.

Ну, та облишмо в спокої містику. Причина диявольського невезіння, що обрушилося на закон, була абсолютно земною. Занадто багато в березні 2002-го буде поставлено на карту, занадто багато бажаючих спробувати свої сили за картковим столом і занадто вже відрізнялися погляди потенційних картярів на те, якими повинні бути правила гри.

І якщо між собою депутати ще сяк-так домовлялися, то відшукати компроміс між Верховною Радою та Президентом досі не вдавалося. Непоступливість Леоніда Даниловича (котрий звик вважати себе не лише гравцем, а й арбітром) поставила кампанію під загрозу зриву. Є вагомі підстави вважати: якби вибори не відбулися, гарант не став би робити з цього трагедії. І напевно зумів би у властивій йому партикулярній манері розтлумачити населенню, якого «гаплика» уникне країна у разі скасування «бардаку». А от скасувати статтю Основного Закону (яка встановлює чітку дату проведення виборів) гарант Конституції не в змозі. Утім, легко припустити, що відповідні служби досить сумлінно намагалися розробити для верховного патрона певний сценарій. Реалізація якого могла б дозволити на майже законних підставах позбавити співгромадян права обиратися й бути обраними наступного року. Так само нескладно припустити, що ідею скасування виборів не занадто активно підтримували навіть у президентському оточенні. Є підстави вважати, що хазяїну Банкової інтенсивно натякали, що зрив планового народного волевиявлення майже неможливий із правової точки зору й украй небажаний із погляду політичного. Поза сумнівом, сьогодні увага міжнародної громадськості прикута до війни з талібами й сибіркою, проте малоймовірно, що скасування виборів в Україні залишиться непоміченою Вашингтоном і Брюсселем. Крім того, зрив кампанії практично неминуче збільшив би кількість супротивників діючого глави держави всередині України — навіть лідерам пропрезидентських кланів і партій Леонід Данилович не настільки симпатичний, аби дозволяти йому безкарно руйнувати їхні стратегічні політичні плани.

Одним словом, Кучму переконували в тому, що вибори мають відбутися. А без нового виборчого закону електоральне святкування відбутися не могло — і з без того неідеального діючого закону, унаслідок втручання Конституційного суду, було вилучено норми, які визначають технологію й методологію кампанії. Аби багатостраждальний «проект 2182-2» нарешті набув жаданого статусу закону, необхідна була залізобетонна домовленість між Президентом і певним співтовариством усередині парламенту. Ця група громадян мала відповідати цілій низці вимог. По-перше, її чисельність мала бути не менш як 226. По-друге, особи, котрі входять до такого тимчасового альянсу, мали продемонструвати вміння домовлятися між собою. По-третє, представляти таку групу повинні були персони, котрі змогли б домовитися з Кучмою і з якими Кучма захотів би домовлятися. Які під час майбутніх переговорів із Президентом не лише виявили б готовність піти на компроміс, а й виявилися б здатними схилити до компромісів опонента.

Усім переліченим умовам, якщо розібратися, відповідала лише одна група парламентаріїв. Ім’я котрої — «більшість». Об’єднання, яке давно припинило своє існування, виявилося здатним відродитися під впливом обставин. У кожного колективного члена були свої причини піти на це. І всередині кожної з фракцій, лідери котрих підписали складений у середу «проект одинадцятьох», здається, вирішили, що мета виправдує засоби. Використовуючи футбольну термінологію, справедливо буде назвати альянс УНР, НРУ, «Реформ», «Трудової України», НДП, СДПУ(о), «Яблука», «Солідарності», «Регіонів», ПЗУ і «Демсоюзу» «договірною нічиєю», принадність якої в тім, що кожна зі сторін гарантовано уникає програшу.

Успіху операції почасти сприяла досить вдало відібрана кандидатура посередника. Ним став Роман Безсмертний — особа, котра володіє мандатом, перебуває на службі в Леоніда Кучми, формально «прописана» у НДП і при цьому часто і неформально контактує з Віктором Ющенком. Сукупність перелічених обставин робила Романа Петровича в конкретній ситуації майже ідеальним переговорником. Багато в чому завдяки його зусиллям і було реалізовано проект, що отримав пізніше кодову назву «Оксамитова революція №2». Трохи забігаючи наперед, відзначимо, що аналогії з пріснопам’ятними подіями зими 1999/2000 дійсно спостерігаються. По-перше, як і тоді, успіху заходу сприяла деяка самовпевненість найчисельнішої фракції: комуністи ще раз дозволили собі припустити, що без них не обійдуться, унаслідок чого їх знову «кинули». По-друге, праві, право-центристські і центристські фракції знову продемонстрували здатність домовлятися між собою, нехай навіть скріпивши серце і скриплячи зубами. Крім того, ефектна комбінація знову виглядала, м’яко кажучи, не дуже юридично коректною. Уболівальники знову стали свідками гри за «межею фолу», хоча, безумовно, і не такої «брудної», як за часів «сходок» в Українському домі і бійок під скляним куполом.

Є безліч підстав думати, що шоста спроба легалізувати нові виборчі правила нарешті виявиться вдалою (на це вчора натякнув і сам П.Д.), оскільки вперше голосуванню передувала досить тверда домовленість із Банковою. Ми не станемо судити і не будемо розмірковувати, наскільки адекватними одна одній виявилися мета і засоби її досягнення. Ми лише спробуємо проаналізувати суть компромісу і спрогнозувати його наслідки.

Пристрасті
за адмінресурсом

Отже, що ж не подобалося в законі Президенту? Зауважень до «проекту 2182-2» у нього набралася добра сотня. Але принципових заперечень було від сили з п’ять. По-перше, Леоніда Кучму категорично не влаштовували терміни проведення кампанії — щоб вони виходили за рамки трьох місяців він і чути не хотів. По-друге, гаранту вельми не до душі припала норма, відповідно до котрої окружні виборчі комісії (тобто головні колективні контролери виборчого процесу), по суті, підпадали під ексклюзивний контроль вузької групи партій. По-третє, Президент не втрачав надію законодавчо підсилити контроль за виборами з боку місцевих адміністрацій. Він пропонував наділити представників регіональних органів виконавчої влади додатковими повноваженнями, зокрема правом бути присутнім на засіданнях виборчих комісій і на дільницях у день голосування, правом мати власних офіційних спостерігачів тощо. Серйозне невдоволення Леоніда Даниловича викликало і формулювання 38-ої статті виборчого закону, відповідно до якої учасниками парламентського забігу могли стати лише ті партії, що були зареєстровані не менше, аніж за рік до 31 березня 2002 року. І нарешті, з одних йому відомих причин, всенародно обраний затято наполягав на одній досить кумедній нормі. Президенту чомусь не подобалося, що висування кандидатів у депутати здійснюється лише за допомогою партій і блоків, а також шляхом самовисування (саме такий механізм пропонували автори законопроекту). Леонід Данилович хотів, щоб право «сунути в народні обранці» було делеговано ще й «ініціативним групам виборців».

Була ще одна правочка, із приводу якої гарант якийсь час упирався. Річ у тім, що в тексті законопроекту була адресована державним і комунальним ЗМІ заборона оцінювати виборчі програми учасників виборчого процесу чи віддавати перевагу в будь-якій формі. Президент, із цілком зрозумілих причин, пропонував цю норму ліквідувати. Депутати, в силу своїх (також абсолютно зрозумілих) резонів ніяк не погоджувалися. На це непорозуміння Кучма махнув рукою (насправді — який закон у змозі заборонити деяким ТВ-компаніям робити те, що вони робили завжди?), але стосовно інших, перелічених вище «непогодженостей», він був менш поступливим.

Чому? Аналіз отриманої з різноманітних джерел інформації дозволяє висунути цілий ряд припущень. Наприклад, про те, що словосполучення «передвиборна агітація» викликає в Президента великий приплив жовчі. Здавалося б, яка різниця? Хто має очі й вуха, той підтвердить, що агітація почалася задовго до того, як Президент наклав перше вето на першу версію виборчого закону. Та все ж, саме страх перед «парадом чорного піару» був ледь не головною причиною, котра змушувала Кучму наполягати на зменшенні строків виборчої кампанії. Розгадка, напевно, банальна. Глава держави має підстави побоюватися, що в короткий, штучно створений і законодавчо дозволений період відносної свободи слова багато хто з учасників виборчого процесу воюватиме не стільки один з одним, скільки з Президентом. Дозволимо собі (нехай, і дещо коряву) аналогію з виборами-94. Тоді електорат розділився на тих, хто проти Кравчука, і на тих, хто за Кравчука. Сьогодні ж «ловці електорату» розділилися на тих, хто проти Кучми, і на тих, хто не проти Кучми. Саме на антипрезидентських гаслах планує побудувати свою агітаційну кампанію значне число потенційних суб’єктів виборчого процесу. І навіть серед так званих пропрезидентських партій існує думка, що не зле було б пограти в обережну опозиційність, оскільки подібний прийом може забезпечити суттєву прибавку до електорального врожаю. До формального старту кампанії влада може контролювати, хто, де і як рекламує себе в засобах масової інформації. В умовах офіційно дозволеної агітації робити це набагато складніше. Важче відстежити, складніше «перекрити кисень». Крім того (і це визнають багато ветеранів виборчих битв) під час кампанії багато політиків утрачають звичний страх перед владою. Якби кампанія тривала 170—180 днів, то «свято піару» тривало б цілих три місяці. За 90-денної кампанії на це буде відведено трохи більше півтора місяця. Різниця досить суттєва. Можна припустити, що Президент будь-що хотів, щоб період «накрутки суспільства» тривав якнайменше.

Другий, знаковий для Леоніда Кучми момент — принципи формування окружних виборчих комісій. Досі головним джерелом, носієм і розподільником адміністративного ресурсу був сам Леонід Данилович. Якби набула законної сили норма, за якою окружкоми потрапили б під практично монопольний вплив партій, що подолали навесні 1998-го 4% бар’єр, то Президенту довелося б ділитися сокровенним. СДПУ(о) і НДП, КПУ і ПЗУ отримали б у руки власний адмінрезерв, що суттєво послабило б контроль глави держави над виборчим процесом. З огляду на той факт, що деякі з перелічених партій мають «підгодованих» губернаторів (віце-губернаторів), мерів (віце-мерів), то організації ці на період виборів перетворюються на цілком самостійних гравців. А старий картяр Кучма визнає лише одного партнера по політичному преферансу — «бовдура».

Виходячи з цих же міркувань, Кучма наполягав на тому, щоб учасниками виборчого процесу були абсолютно всі партії, а не лише ті, кому пощастило зареєструватися до 31 березня 2001 року. Логіка очевидна: якщо на вибори вирушають півтори сотні партій, якщо всі вони матимуть право на власних наглядачів за процесом виборів, то адмінможливості тієї ж СДПУ(о) або КПУ будуть значно вужчими. З тією ж метою (посилення центрального адмінвпливу) Леонід Данилович намагався розширити коло контролерів виборчого процесу за рахунок представників місцевих органів виконавчої влади.

Тепер перейдемо до резонів партій, чиї осередки стали колективними учасниками «змови 11 жовтня». Всі вони хотіли мати пільги при формуванні окружкомів і всі вони були проти ОТК у вигляді місцевої влади. Навіть швидкого погляду на перелік структур, чиї представники в четвер підписали «план Безсмертного», достатньо для того, щоб припустити: більшість партій-«підписантів» можуть розкрутитися і в умовах тримісячної кампанії. Але 90-денний графік відводив партіям і блокам на збирання півмільйона підписів аж 25 днів. Строки жорсткі, погодьтеся. Крім того ні «проющенківські» партії, ні, скажімо, СДПУ(о) не були абсолютно впевнені в тому, що влада не «переклинить». У можливостях Банкової перешкоджати збиранню підписів чи вплинути на визнання «автографів» недійсними ніхто не сумнівався. «Необільшовики» вимагали гарантій. І вони їх отримали.

Грошова застава любові з примусу

255 тисяч гривень — стерпна ціна за відносний спокій. Знайти такі кошти цілком по зубах будь-якій із політичних організацій, котрі всерйоз претендують на подолання 4% бар’єра. Будемо відверті — процес збирання підписів вилився б кожній партії у значно масштабнішу суму. Нагадаємо, що грошова застава як заміна (або як альтернатива) збиранню підписів пропонувалася депутатами і раніше. В одному з проектів фігурували такі суми: 510 000 гривень для партій (блоків) і 4250 гривень для «одномандатників», в іншому — 572 900 і 1700 відповідно. Однак 18 жовтня зал затвердив абсолютно смішні суми: згадані вище 255 000 гривень для партій і 1020 гривень для «мажоритарників». Саме застава стала наріжним каменем фундаменту примусового кохання між «необільшовицькими» фракціями і главою держави.

Пікантний момент: досі Президент стверджував, що норма про заставу «не відповідає ст. 5 і 24 Конституції України. Механізм здійснення народовладдя підмінюється абсолютизацією фінансових можливостей партій і їхніх спонсорів». 17 жовтня гарант про Конституцію забув. Отримавши гарантію, представники 11 фракцій легко погодилися на 90-денну виборчу кампанію і, відповідно, на те, щоб агітація починалася за 50 днів до дня виборів. Крім того, Президенту довелося йти на ще одну поступку. Процедуру формування блоків вивели за рамки виборчого процесу. Тобто з’їзди і конференції партій, на яких приймається рішення про створення передвиборних об’єднань, можуть пройти вже наступного дня після публікації тексту закону. Грубо кажучи, якщо закон з’явиться в «Голосі України» 30 жовтня, то реально кампанія може «стартонути» вже 1 листопада, хоча юридично вона повинна початися 1 січня — саме цього дня ЦВК буде зобов’язана оголосити про створення одномандатних округів.

Погодилися фракції-«підписанти» і на зміну принципів формування окружкомів. Деякі з них зробили це з очевидною користю для себе — відтепер гарантоване право мати «своїх» членів у цих структурах отримають не тільки ті, кому пощастило взяти 4% навесні 98-го, а й організації, представлені фракціями у Верховній Раді. Решті партій дано право висувати своїх «емісарів», але потраплять вони в окружкоми чи ні, розсудить жереб, бо чисельність цих органів обмежена двадцятьма членами. Тобто відбулося розширення «кола обраних», і, на перший погляд, Олександр Волков або Михайло Бродський від такого уточнення виграли набагато більше, ніж Леонід Кучма. По суті, відбулася ще одна поступка: у Президента з’явилося трохи більше можливостей контролювати окружкоми, а в провідних партій цих можливостей трохи поменшало. За це Леонід Данилович відмовився від ідеї зробити місцеві органи виконавчої влади «громадськими контролерами» виборчого процесу.

Кажуть, що Президент відігрався в іншому: за деякими даними, саме йому належить ідея зробити суми застав (особливо для «мажоритарників») невеликими. Є підстави гадати, що з допомогою наводнення одномандатних округів кандидатами-«фантомами», а також шляхом так званого перенарізання самих округів (тобто зміни їхніх територіальних меж) влада має намір вибивати з насиджених місць найбільш небажаних для себе персонажів.

Як запевняють обізнані, схема матиме приблизно такий вигляд. Живе собі депутат Сидір Сидорчук, затятий критик режиму й улюбленець окружного електорату, живе і в вус не дме, бо знає, що народ у рідній «мажоритарці» за нього горою. А 1 січня він раптом дізнається, що в силу якихось причин ту частину округу, де він особливо популярний, відрізали і приєднали до округу сусіднього. А натомість причепили район, де його терпіти не можуть. А ще через п’ять днів у новому «сидорівському» окрузі висуваються ще десять Сидорів Сидорчуків (витратити 2000 доларів на десяток фантомів у такій грі — суща дрібниця) і такий собі гладкий та грошовитий дядько, підтримуваний відповідними структурами. Ситуація ускладнюється ще й тим, що два перших тижні офіційної виборчої кампанії і суб’єкти, і «об’єкти» кампанії сумлінно питимуть, і часу на виправлення ситуації в нашого Сидорчука буде небагато.

Як протидіяти таким технологіям, майбутні «мажоритарники», у яких проблеми з владою, ще мусять вирішувати. А партії, у яких проблеми з владою, ще мають подумати, як за живого Азарова легалізувати 255 000 гривень, які потрібно викласти за партію. Суркісу або Хмельницькому зробити це буде значно простіше.

Докладно проаналізувати наслідки прийняття закону (якщо його підпише Президент) можна буде лише в майбутньому. Але короткий висновок можна зробити вже сьогодні. Партії-«підписанти» домоглися майже гарантованої участі у виборчій кампанії. Президент домігся того, що відверто опозиційні структури матимуть майже гарантовані проблеми. Країна домоглася майже гарантованих виборів.

Однак не виключено, що на майже гарантовано підписаний закон ще чекає випробування Конституційним судом. Річ у тому, що цілий ряд схвалених норм викликають сумнів. По-перше, внесення застави справді ставить і рядових громадян, і партії (блоки) у не зовсім однакові умови. І сміховинні суми можуть не стати достатнім виправданням такої дискримінації. По-друге, цілком очевидне обмеження партій-«малюків» у їхньому праві брати участь у формуванні окружних виборчих комісій. По-третє, «регресивне» положення про виключення із кампанії партій, зареєстрованих після 31 березня 2001-го, не зовсім в’яжеться з духом і буквою законодавства. Нарешті, є ціла низка процедурних зачіпок. Проект 11 фракцій (йдеться, зокрема, про внесення грошової застави, про 90-денну кампанію, про фракційний принцип формування комісій, про винесення партз’їздів за рамки виборчої кампанії) докорінно змінив філософію законопроекту. Але при цьому цих пропозицій не обговорювали на засіданні парламентського комітету з питань держбудівництва, а це не зовсім в’яжеться з регламентом. Крім того, «проект одинадцяти», по суті, схвалювався з порушеннями — його «провели через голосування», перш ніж сесія розглянула всі поправки Президента до закону. Крім того, норма про 90-денну кампанію отримала вотум довіри залу лише «у пакеті» з нормою про грошову заставу, хоча процедура таких «пакетних» голосувань взагалі не передбачає. Як і в часи «оксамитової революції», «змовники» не надто обтяжували себе чітким дотриманням бюрократичних норм.

Тоді Конституційний суд, по суті, заплющив на це очі. Як вчинить вищий орган конституційної юрисдикції сьогодні, після того, як у четвер на його адресу гарант сказав стільки теплих слів?

Одне слово, ігри тривають. Як мінімум дві сторони — партії-«підписанти» і Президент — почуваються сьогодні переможцями. Хоча переможців у «договірній нічиїй», як відомо, не буває.