СПРАВЕДЛИВІСТЬ СИЛИ

Про мертвих, як відомо, заведено говорити або добре, або ніяк. Хоч як сумно, але про непересічних особистостей, що перейшли в інший світ, відразу по смерті найчастіше говорять саме... ніяк. Близьким людям, як правило, важко підібрати слова, які повною мірою відбивали б гіркоту втрати, тож їхній світлий, щирий сум майже завжди тоне в каламутному потоці банального й непотрібного славослів’я. Закляті вороги сквапно «перетворюються» на духовних однодумців, невтомні душителі — на чуйних покровителів, несамовиті заздрісники — на палких шанувальників, випадкові знайомі — на давніх друзів, дрібні лакузи — на ревних хранителів пам’яті. Небіжчика наділяють усіма мислимими чеснотами, а його біографія миттєво обростає вульгарними небилицями — так велике полотно доводиться до рівня лубочної листівки.

З Лобановським усе водночас і так, і не так. З одного боку, на рідкісне «відспівування» збирається настільки численний, настільки медоголосий хор підлабузників і брехунів. З іншого — мало чия смерть може послужити приводом для настільки проникливої скорботи мільйонів людей. Оскільки його щиро поважали навіть ті, хто його щиро не любив.

Бути гідним поваги в наш час нелегко. Бути гідним багаторічного шанування народу в нашій країні, втомленій розчаруваннями й перетвореній на «братерську могилу» для розвінчаних кумирів, — майже неможливо. Лобановський був одним із небагатьох, кому вершина скорилася. Саме це, а не кількість здобутих перемог і трофеїв, є критерієм величі. А великі не потребують здравиць по смерті.

Якщо судити з розповідей людей, котрі не просто близько знали Валерія Васильовича, а й мають право ділитися спогадами про нього, Лобановський був воістину сильною людиною. Про силу його характеру говорить симптоматична деталь: він ніколи не був холуєм і ніколи не любив холуїв. Можливо, тому декотрі «сильні» світу цього при зустрічі з ним починали мимоволі улесливо посміхатися...

Непросто зберегти почуття власної гідності в країні, де позамежно старанно вигнута спина гарантувала (і як і раніше гарантує) успіх у кар’єрі, а недосить відданий погляд в очі начальству міг (і може) стати приводом для безлічі різнокаліберних неприємностей. Але людині, що зуміла домогтися успіху, певне, ще складніше не піддатися природній спокусі й не завести власну «фракцію» підспівувачів і прилипал. Тим паче у світі спорту, де популяція лизоблюдів і шаромижників настільки ж численна, як у політиці чи шоу-бізнесі. Лобановський, наскільки можна судити, ці випробування пройшов із честю: він не лив воду на чужі млини і згинав мідні труби у підкову.

Проте, мабуть, найтяжче було пройти випробування вогнем критики. Тим паче що дуже часто це був вогонь на поразку. Футбольного метра відверто «убивали» декотрі автори, його (і це було помітно) дуже ранили окремі публікації.

І він відплачував пресі сторицею. Якби в спорті, за аналогією з політикою, визначалися списки «ворогів преси», Лобановський майже напевне регулярно перебував би на верхівках таких «хіт-парадів». Як то кажуть, за формальною ознакою. Він принципово ігнорував післяматчові прес-конференції, украй рідко й украй неохоче давав інтерв’ю, віддаючи перевагу простим відповідям і беззмістовним формулюванням у відповідях. За погано приховуване небажання йти на контакт німецькі газети прозвали його «великим мовчуном».

Він міг відмовити в коментарі репортеру, оскільки його місце у вітчизняній журналістиці не відповідає місцю, яке посіло київське «Динамо» у європейському футболі. Міг осадити «акулу пера» уїдливим: «Ви хочете, щоб я вам розповів, яку тактику я застосовуватиму? Мені важко буде вам пояснити. Ви повинні спочатку здобути освіту...» Міг заборонити своїм гравцям не тільки давати інтерв’ю, а й читати газети. Або, навпаки, змушував їх вивчати окремі публікації, що «особливо сподобалися» Валерію Васильовичу. Як згадував Олег Блохін, 1974 року тренери «Динамо» перед матчами з московськими одноклубниками й «Зенітом» уголос читали своїм вихованцям одну й ту саму статтю з «Футбол-Хоккея», де стверджувалося, що москвичі й ленінградці на голову вищі від киян у тактичному плані. Блохін із товаришами на суху «прибили» (2:0) «біло-блакитних» із Білокам’яної і просто «пошматували» (5:0) пітерців. «Газети вас іноді захвалюють, — говорив наставник футболістам, — іноді занадто лають. Але й у тому, і в іншому випадку часто висловлюється думка суб’єктивна, часом дилетантська...»

Відносини метра тренерського цеху з деякими метрами цеху журналістського (особливо московськими) інколи можна було порівняти з грою на грані фолу. Але цю грань він ніколи не переступав. Він визнавав за краще стримуватися. І промовчати. Він цінував свій час. Своє слово. Зроблене ним служить переконливим виправданням його некомунікабельності. А ще — німим докором численним базікам.

Він був стриманим і замкнутим. Він неохоче давав оцінку роботи інших тренерів, не полюбляв коментувати гру інших команд, принципово не обговорював дії арбітрів. Він ніколи нікого не виділяв у своїй дружині і зробив виняток, здається, один-єдиний раз — восени 1986-го, скупо похваливши Блохіна, котрий видав у день свого 34-річчя фантастичний матч із «Селтіком». Він не притрушував голову попелом у дні болісних фіаско й не дозволяв собі самовпевненості в дні великих Вікторій. Він не був схожий на багатьох колег за ремеслом — котрі вбивають по пачці сигарет за тайм і несамовито матюкаються біля бровки. Під час матчів він украй рідко підвищував голос і майже ніколи не посміхався. І тільки за знаменитим похитуванням можна було здогадуватися про переживання, що переповнювали «коуча». «Маятник Лобановського» гру за грою, сезон за сезоном відраховував перенесені ним стреси...

Дещо напускна незворушність «полковника» виглядала своєрідною компенсацією за юнацьку поривчастість, що значною мірою визначила його гравецьку долю. Дебютувавши в головній команді республіки 1959-го, він швидко став одним із кумирів київської публіки. Віртуозний дриблер, неперевершений виконавець корнерів Лобановський виявився однією з найбільш примітних особистостей у «дрим-тим» зразка 1961 року, що порушила гегемонію московських клубів у радянських чемпіонатах. Безсумнівний лідер того колективу Юрій Войнов назве його футболістом, без котрого важко уявити «Динамо» і котрий буде неодмінно затребуваний збірною. За головну команду країни він зіграє лише два матчі. У динамівському клубі виявиться зайвим уже через три роки, після приїзду в Київ великого Віктора Маслова, котрий узявся за створення великої команди. Але в цій команді місця лівому крайньому не знайшлося — тренер і форвард розійшлися в поглядах на футбольні тонкощі. Гучний «розбір польотів» у роздягальні ярославського стадіону після нічиєї з місцевим «Шинником» обернувся для надмірно гонористого нападаючого тривалим засланням на лаву запасних. Після цього він опинився в Одесі, згодом був Донецьк. Лобановський регулярно виходив в «основі», наколотив три десятки голів, але, мабуть, це все-таки були не ті команди, де міг повною мірою розкритися його талант. А тим часом команда, у якій він мріяв грати, поки не зітруться ноги, збирала один золотий чемпіонський врожай за одним, «декласувала» «Колрейн» і «Русенборг», доводила свою перевагу найсильнішому клубу континенту — «Селтіку». У 29 років один із найтехнічніших нападаючих країни завершив свою ігрову кар’єру. Вихід із «Шахтаря» (як згодом признавався сам Лобановський) був пов’язаний із тим, що він не спрацювався з іншим видатним наставником — Олегом Ошенковим, котрий свого часу викладав йому перші уроки справжнього великого футболу.

Цілком можливо, що, реалізувавшись як футболіст, Лобановський не зміг би так повно реалізуватися як тренер. Конфлікт із Масловим змусив його інакше подивитися не тільки на себе у футболі, а й на футбол у собі. «Віктор Олександрович вигнав із команди індивідуаліста Лобановського, трюки якого подобалися публіці, але йшли врозріз із командною грою... Тренерська правота Маслова виявилася набагато вищою від моєї правоти гравця. Я не збираюся розводитися на тему, чи слід було Маслову тоді возитися зі мною та навертати у свою віру, але зараз я, цілком імовірно, вчинив би з Лобановським так само, як зробив він...»

Він так і робив. Гравці, котрі не відповідали його постійно змінюваним тактичним схемам, або не дотягували до його дедалі вищих вимог, у найкращому випадку були приречені «гріти лавку». У найгіршому — із ними розлучалися, незважаючи на всі попередні заслуги. Так було з Рудаковим і Трошкіним, Фоменком й Онищенком, Решком і Матвієнком... 1982-го в матчі з «Металістом» Леонід Буряк, один із лідерів «Динамо» і, безсумнівно, найсильніший плеймейкер Союзу, дістав страшну травму, яка змусила його не тільки попрощатися з мрією про першість світу, але поставила під загрозу його подальшу ігрову кар’єру. Але навіть коли хавбек почав одужувати, його повернення в «основу» видавалося проблематичним — Буряк був віковим гравцем, а конкуренція за місце в складі в «Динамо» була традиційно високою. Лобановський дав півзахисникові шанс і той віддячив тренера за довіру — двома голами екстра-класу, забитими у ворота цюріхського «Грасхоппера». Але вже через два роки наставник практично без коливань розлучився з одним із недавніх стовпів своєї команди — він будував нову команду, у якій місця Буряку не знайшлося. Поки найкращий розпасовник країни тягнув на своїх плечах до вершин турнірної таблиці спочатку московське «Торпедо», а потім і «Металіст», що поламав його, екс-клуб Леоніда вигравав турнір за турніром, громив «Спартак» і «Атлетіко», «Рапід» і «Селтік». І майбутній тренер Буряк у середині вісімдесятих майже напевне відчував те саме, що й майбутній тренер Лобановський, — образу на «коуча», котрий так рано його списав.

На звинувачення в диктаторстві один із найудачливіших наставників в історії європейського футболу відповідав: «Футбольній команді, як будь-якому іншому колективу потрібна жорстка рука». Він не визнавав демократії в роздягальні й на полі, він був освіченим диктатором у маленькій, але могутній футбольній імперії. Тільки така людина могла змусити відпрацьовувати в обороні Блохіна та стелитися в підкатах Шевченка. Лобановський міг тижнями «замикати» гравців на напівкріпацьких зборах, але при цьому лише йому відомими засобами створював надзвичайно злютовані й навдивовижу гармонійні команди з зібраних по всій Україні різнохарактерних і, як здавалося фахівцям, різностилевих гравців. Він міг поламати, але міг і окрилити. Повернувшись у «Динамо» після близькосхідних мандрів, він із самого початку охарактеризував Сергія Реброва як футболіста, що не відповідає стилю «Динамо», але саме при ньому форвард, котрий уже неабияк втомився від статусу такого, що «вічно подає надії», став справжнім лідером команди. Талановитого гравця атаки Володимира Бессонова він поставив спочатку в середню лінію, а закінчував свою кар’єру Бєс уже в ранзі захисника.

Він міг залишити на лаві запасних Бєланова, котрий щойно отримав «Золотий м’яч», за те, що той, на думку наставника, не готовий до гри. І міг несподівано для всіх поставити в «основу» нікому не відомого новобранця, щойно виписаного з футбольної провінції. Він міг роками «маринувати», здавалося б, сформованого майстра «на лавці» або в дублі, доводячи його до потрібної ігрової та психологічної кондиції. І коли на тому ставили хрест усі фахівці, гравець «вистрілював».

Він давав своїм вихованцям такі фізичні навантаження, що молоді, дужі, треновані хлопці валилися з ніг від нелюдської втоми. Зате в потрібний момент гирі на ногах перетворювалися на крила й команда літала, як це було в матчі з угорцями 1986-го. Або виявлялася готовою пресингувати всі 90 хвилин, як це було через два роки в поєдинку зі «скуадрою адзуррою» — на думку фахівців, одним із найкращих у кар’єрі Тренера.

Після весняної «передсезонки» 1974 року, коли Лобановський грунтовно «пригрузив» своїх підопічних «фізикою», змусивши їх здавати, м’яко кажучи, виснажливі тести американських астронавтів, Блохін (котрому тоді не виповнилося й 22) у розпачі признавався своєму другу Буряку: «Усе, кидаю «Динамо»... Нехай Лобановський свої досліди проводить з іншими... Я не можу так більше!» Блохін залишився. Блохін зміг. У найближчі два сезони команда виграла дві першості країни, Кубок СРСР, Кубок Кубків і Суперкубок УЄФА. А її головний забивала двічі ставав найкращим снайпером чемпіонатів, двічі його визнавали найкращим гравцем і домігся найзаповітнішого трофея в кар’єрі будь-якого футболіста — «Золотого м’яча».

Так створювалися великі команди. Так «ліпилися» великі гравці. Так формувалася психологія переможців. Лобановський готував колективи, яким, за влучним висловом самого метра, було однаково кого обігравати — вінницьку «Ниву», московський «Спартак», мадридський «Атлетіко», збірну Аргентини чи збірну Марса. Він навчав бути всесильними і всемогутніми. Перемоги «Динамо» кінця 90-х над ПСВ, «Барсою» та «Реалом» були мало не єдиною віддушиною для країни, що переживала період тотального приниження. Він був кумиром, бо дозволяв нам пишатися Україною. Вікторії керованого ним клубу на європейських аренах «європеїзували» державу набагато ефективніше від будь-яких заяв про курс на євроінтеграцію.

Лобановський був людиною, котра багато років сумлінно служила обраній справі. Модне нині слівце «професіонал» в епоху войовничих халтурників скоріше означає належність до конкретного ремесла, ніж якісну характеристику результатів виконаної роботи. Футбольний патріарх був професіоналом без будь-яких лапок. Швидкого погляду на його послужний список досить, щоб оцінити ефективність тренерської праці керманича «біло-блакитних». Але він був ще й профі з великої літери. Бо тільки справжній майстер (яких, на жаль, так бракує нашій країні) спроможний не тільки чітко бачити мету, а й знаходити максимально ефективний шлях до її досягнення.

Відповідно до давньої болільницької байки, знамениті «сухі листи» (що викликали в болільників захоплення, а в суперників — жах) були результатом сухих математичних розрахунків студента політеху Лобановського. Нібито незвичні наукові розвідки проходили «випробування» на тренуваннях, після чого у формули майбутніх успіхів вносилися необхідні корективи. Упертий Лобань шліфував корнери доти, поки не домігся свого. Згодом Валерій Васильович признається, що чув про цю історію, і що вона — не більше ніж легенда. Але болільникам було в неї легко повірити, оскільки наполегливість, педантичність і системність були візитною карткою найвидатнішого вітчизняного тренера в історії.

Він помилявся. Він, м’яко кажучи, не полюбляв визнавати свої помилки. Але на відміну від переважної більшості визнаних авторитетів, він робив висновки з власних помилок. І тому може бути прикладом для наслідування в країні, де імунітет до «хвороби грабель» надзвичайно високий. Він не ламався, як безліч талановитих вискочок, героїв-одноденок. 1969 року він прийняв «Дніпро». Дебютний матч його команда програла львівським «Карпатам» із рахунком 1:6. Це була, мабуть, найгучніша його невдача. Він умів швидко робити правильні висновки. За три сезони він витягнув дніпропетровців із самісінького дна футбольної провінції до вищої союзної ліги. Через п’ять років після свого тренерського дебюту він став автором «золотого дубля»

Загальновідомо, що Валерій Васильович був піонером наукової організації спортивної справи. Після його приходу в київське «Динамо» (1973-го), клуб, на превеликий жах футбольних псевдоромантиків, повільно й невідворотно перетворювався на своєрідний об’єкт із випуску високотехнологічної гри. Лобановський, із притаманними йому педантичністю й наполегливістю, домагався побудови «замкнутого циклу» — зі своєю «ресурсною базою», із науково-експериментальною лабораторією та відділом технічного контролю. Зі штатом менеджерів і маркетологів, фахівців у сфері ноу-хау й у царині комерційної розвідки. На основі наукових розробок він будував тренувальний процес і добирав тактичні схеми. Ідіома «ігрова модель» міцно вписалася в активну футбольну лексику саме з його легкої руки. Сьогодні важко уявити, що менше трьох десятків років тому це слово було лайкою, а словосполучення «виїзна модель» загалом звучала як брудна образа.

«Радянський спорт» колись назвав київське «Динамо» «машиною для добування очок». Сьогодні такі епітети на шпальтах провідних спортивних видань на адресу «Баварії» чи «Ювентуса» звучать як висока похвала. У радянські сімдесяті така характеристика сприймалася як звинувачення. Лобановський полюбляв повторювати: «Така діалектика футболу — гра забувається, результат залишається...» Здоровий прагматизм викликав ідіосинкразію у старіючих есесерівських спортивних функціонерів, вихованих на футбольній ліриці Боброва, Пономарьова і Стрєльцова. Валерій Васильович випередив свій час не тільки в «країні вкраденого часу». Він сам вважав безглуздою дискусію про те, хто перший застосував «тотальний футбол» — київські динамівці на чолі з Лобановським чи збірна Голландії на чолі з Міхелсом. Але йому було складніше — великого Рінуса не «цькували».

Він пережив 1976-й, коли йому висловила недовіру команда, змучена надзвичайно тяжким сезоном. Але без нього «Динамо» програвало, і він повернувся, щоб через рік знову зробити його чемпіоном. Він пережив 1977-й, коли «біло-блакитних», котрі беззастережно виграли першість, звинуватили в «договірках». Він пережив 1983-й, коли керованій ним національній команді (яка програла тільки один матч завдяки більш ніж сумнівному пенальті) футбольне начальство поставило «незадовільно», а самому Лобановському заборонило надалі працювати з будь-якими збірними. Але 1986-го його знову покликали в головну команду. І він повернувся, щоб перемагати. Це було його ремесло.

Мабуть, він не був янголом. Однак у своїй справі він був богом. Він був лідером і максималістом, яких так бракує країні.

Сильні не потребують ні прижиттєвих, ні посмертних здравиць. Просто після їхньої смерті ми особливо гостро відчуваємо, як сильно ми потребуємо сильних людей.