Скляний круглий стіл

Тим, хто хоч раз сидів за скляним столом, відомо, що це — випробування. Люди звикли до того, що стільниця приховує від сторонніх очей будь-які їхні дії, здійснювані під нею. Хочеш — почешися, хочеш — пофліртуй ніжкою зі співрозмовником, хочеш — скрути йому дулю, хочеш — поміняй сімку на туз, хочеш — розкинься в зручній позі та чекай закінчення неминучого рандеву. Прозорий стіл — це пастка для людських слабкостей та емоцій. Це збільшувальне скло, в якому можна побачити приховані задуми та істинні почуття.

Попри всю досвідченість тих, хто зібрався за президентським круглим столом, майже третина четвергової телеаудиторії спостерігала через скляний екран за явними і прихованими рухами українських політиків прем’єр-ліги. Для багатьох стало очевидно, що ідей, щирості та готовності взяти на себе відповідальність за те, що відбувається в країні, приблизно однаково — по щиколотку. Як, утім, стало зрозуміло й те, що документ, покликаний виокремити готових до курсової соборності, не має жодних юридичних наслідків. Навіщо тоді країні продемонстрували процес, роти учасників якого декларували, а руки зводили судоми від контраверсійної комбінації?

Тепер поговоримо про завдання, заради яких збирався цей круглий стіл. Завдання №1: продемонструвати політикуму, суспільству і світові — хто в країні все ще головний. На перший погляд, цієї мети досягнуто «на всі сто». Звісно, можна до Віктора Андрійовича чіплятися: зрозуміло, президентові не варто було втягуватися в таку тривалу дискусію з надзвичайно досвідченим оратором Петром Симоненком; не слід було разів зо два зриватися на неполіткоректні епітети; не варто було в мовній проблемі і проблемі самоідентификації нації нав’язувати знак рівності між Україною та Польщею, що декого змусило засумніватися, чи усвідомлює президент «окремішність» країни, якою керує. Подив також викликала нерівномірна увага президента до всіх пунктів документа. За ідеєю, якщо всерйоз обговорюється курс країни, то необхідно було не тільки проводити дискусію щодо НАТО і (трішки) щодо землі, а й докладно зупинятися на інших пунктах...

І водночас Віктор Ющенко в ході цього обговорення виглядав як Президент. Господар становища. Людина, котра знає, чого вона хоче і – що, радше, нетипово для президента, а тому має бути підкреслене — формулює свої думки цілком зрозумілою для багатомільйонної телеаудиторії мовою. Нові відчуття, погодьтеся. Позиція президента явно домінувала в дискусії з питань, які він вирішив розширено обговорити. До яких Ющенко був готовий. Особливо це відчувалося в обговоренні оборонної та натовської проблематики. Інша річ, що всі ці аргументи на користь НАТО Ющенку слід було б почати доносити суспільству й політикуму тоді, коли рейтинг його підтримки був 55%, а не 8%. Та й узгодженням і відстеженням виконання курсу країни варто було зайнятися на початку 2005-го. Але зараз не про це, а про те, що в умовах конкретного круглого столу президент мав вигляд політичного діяча і державного мужа.

Що дало Віктору Ющенку таку можливість? Відповідь комплексна: по-перше, концентрація особистих зусиль, спрямованих на порятунок передусім власного політичного обличчя в політичному цугцвангу; по-друге, поява в його оточенні людей, здатних ідентифікувати національний інтерес і розрізняти Раду Безпеки ООН і Парламентську асамблею Ради Європи. Я правильно кажу, Володимире Павловичу? І, нарешті, по-третє: за круглим столом у президента... не було опонентів. Ну, певна річ, окрім Петра Миколайовича, якому особливо і втрачати нічого. У тих же, хто міг скласти президентові конкуренцію в дискусії або в боротьбі за враження на телеглядачів, були пов’язані руки. Тимошенко не заходила в дискусію з Ющенком по суті гострих питань і демонстративно підтримувала все, сказане ним, сподіваючись, що результатом круглого столу стане рішення про розпуск парламенту. Януковичу від глави держави потрібно було одне — будь-що отримати подання його прем’єрської кандидатури в парламент, адже без подання легітимно очолити виконавчу владу Віктор Федорович не має шансів. Лідер Партії регіонів здебільшого мовчав або підкреслено шанобливо підтримував президента. Мороз свої ідеологічні догми відстоював досить мляво, знуджено спостерігаючи збоку, як це робить його однопартієць Цушко, який, утім, теж висловив готовність до найширших компромісів. Відбувалося це з Сан Саничем чи то з відчуття все ще легкої ніяковості, чи то з небажання провокувати президента на категоричну позицію щодо перегляду складу коаліції, та й від розгону парламенту, де Мороз – спікер, ніхто на сто відсотків застрахований не був. Які тут дискусії?!

Тимошенко заявила, що готова підписати документ у початковій його редакції, Азаров же висловив готовність Партії регіонів скріпити його підписом через півгодини. При цьому кожен, діючи за принципом «чим би президент не тішився... », керувався власною метою. Тому говорити, що відбувся круглий стіл, у ході якого на перетині ідеологічних позицій народився консенсус і викристалізувався політичний курс, просто смішно. По-перше, тому, що практично в усіх політичних сил жодної справжньої ідеології немає. А по-друге, тому, що жоден курс нікого не цікавить, на відміну від влади — портфелів — доступу до ресурсів.

Завдання №2: виробити й узгодити курс руху країни. Декларативно саме цій меті було присвячено обмін думками і сам документ, який пропонувалося назвати «Універсалом», але на час виходу статті нам невідомо, чи змінили цю назву. Чи серйозним був намір президента визначити політичний курс? Є підстави сумніватися в цьому. По-перше, за кілька годин дискусії курс не виробляється і не визначається. По-друге, коли йдеться про майбутнє країни, особисто мені незрозуміло, чому круглий стіл проводиться у форматі «совки—антирадянщики». Почнемо з того, що такий склад учасників не в змозі ментально подолати суспільний розкол, який корениться саме в цьому протистоянні. У складі не було жодної людини, повністю сформованої не в Радянському Союзі. Жодного політика чи експерта, який здобув європейську освіту, жодного політика, який розмовляє європейськими мовами. Жодного політика, який має уявлення про сучасний рівень управлінського менеджменту. Жодного, здатного внести свіжий інтелектуальний струмінь, не кажучи вже про генерування проривних для суспільства, країни та її економіки ідей. І склалася така ситуація зовсім не тому, що таких людей немає в українському суспільстві, владі чи в опозиції. На них досі немає попиту. Тому проведений круглий стіл не можна назвати концентрацією думок та ідей української еліти. Ми спостерігали мікс позиційної боротьби, цинічного угодовства і поетично образних, але результативно безпорадних уколів сумління.

Добір учасників від громадськості, серед яких, безперечно, були присутні і глибоко шановані в суспільстві люди, був досить дивним. Об’єднати більшість цих людей може лише один чинник — можливість конструктивної роботи з ними Івана Васюника. Саме тому, якби в Україні була людина масштабу і світогляду хоча б російського Ілларіонова, вона не мала б жодного шансу потрапити на цей круглий стіл. Від суспільства туди було запрошено «совість» нації. Точніше, «еталон совісті нації». Я б дуже не хотіла ставити знак рівності між Поповичем і Кравчуком, між Плющем і Сверстюком. І не робитиму цього. Та про одне можу сказати точно: переконливих, проривних пропозицій цей сектор круглого столу не дав і, напевно, не міг дати. Мабуть, їх краще б напрацювали групи яйцеголової молоді з Могилянки, КПІ або головних мозкових центрів країни. А от чи виконав цей сектор роль совісті? Не виконав. Хоча б тому, що ніхто з них, вивчивши список пунктів «Універсалу», не запитав: «Добродії, а де ж енергетична безпека? Де згадується проблема корупції у газовій сфері, що вбиває цю безпеку? Якою буде монолітна позиція країни, здатної втратити незалежність у разі продовження помилкової лінії у настільки відповідальному секторі?» Про це, на свій сором, промовчала Тимошенко. Про це, заглиблений у власні плани, промовчав Янукович. Та чому про це промовчала совість? Чому совість не поцікавилася: а хто поставить свій підпис під пунктом про боротьбу з корупцією? Ющенко? Мороз? Єхануров? Кравчук? Чи їхні сателіти — Івченко, Рудьковський, Монтрезор і Бойко з Вороніним?

Загалом рішенням організаторів столу, навіть у консультативному форматі, державний курс намагалися виробити люди, котрі мають за плечима багаж протистояння, що вимірюється десятиліттями; не нульовий, а негативний рівень довіри один до одного. Хтось скаже, що зібрали тих, хто є. І це буде неправда. Зібрали тих, кого здатні були побачити, роздивитися і без побоювання допустити в закритий клуб, політичне покоління, що твердо стоїть на ногах, але, незважаючи на це, відживає своє. Утім, і за такого підходу незрозуміло, чому Кравчук і Плющ — за столом, а Кучма і Литвин — перед телевізором?

Насправді, якби президента справді цікавив стрижень можливого курсу і прориву, то набагато чесніше з його боку було б зібрати не лідерів безідеологічних партій, а... бізнесменів, які утримують ці партії. До чого ці зайві проміжні інстанції? До чого умовності, якщо йдеться про «виняткову ситуацію» і «глухий кут»? От просто взяти і замінити окремі президентські зустрічі з Ахметовим, Коломойським і Фірташем на серйозний круглий стіл. Без камер, «совісті» і зв’язаних рук. А з ефективною розмовою, макрорішеннями, покликаними змінити і зробити стабільними правила гри — і щодо захисту прав власності, і ефективної судової системи, і ринку землі, і... Та президент пішов іншим шляхом. Чому? Є варіант відповіді.

Завдання №3: Бутафорія. Вам не здалося дивним, що ніхто з політиків, заявляючи про свою оцінку сьогоднішньої ситуації, не висловився критично про кандидатуру Віктора Януковича на посаду прем’єр-міністра? (Тимошенко не рахується, оскільки її позиція — дострокові вибори.) Ніхто з експертів цього також не зробив. Вам не здалося дивним, що президент, який ставить перед собою мету остаточно закріпити постулати курсу, не залучав до дискусії тих, хто, відповідно до передвиборних гасел, був із багатьма пунктами запропонованого курсу категорично не згодний, але відмовчувався?

Якщо президенту і потрібен був курс, то не насамперед. Багато політиків, з якими мені вдалося переговорити, вважають, що Ющенко насамперед потрібен був залакований документ, що дав би йому можливість піти на коаліцію з «Регіонами», соціалістами і, можливо, з комуністами. Йому потрібна охоронна грамота, яка дає можливість пояснити своєму електорату — колишньому і теперішньому, що він іде на альянс із силами, які ніби поділяють його погляди.

Утім, є і депутати (не лише у БЮТ, а й у «Нашій Україні»), котрі вважають, що президент організував круглий стіл, аби наочно продемонструвати суспільству несумісність і нездатність домовлятися політиків, покликаних налагодити ефективну роботу парламенту. «Продемонструвавши несумісні зі спільним життям розбіжності, Віктор Ющенко дістане моральне право розпустити парламент. І вже тим більше, цей круглий стіл продемонструє, що Януковича Ющенко ніколи не внесе як прем’єра». Ті, хто впевнений, що дострокові вибори — це єдиний вихід, а точніше, шанс знайти вихід із ситуації, що склалася, — не бажають здаватися. І, немов персонаж із «Попелюшки», рахують «знаки президентської уваги» до їхніх ідей. Зокрема, прихильники розпуску звертають увагу на те, що президент (у чому, до речі, його підтримав Роман Безсмертний) вимагає збереження первинного формулювання пункту щодо НАТО. Важко сперечатися з главою держави, котрий вважає, що цей пункт має принципове значення, оскільки приєднання до альянсу здатне надати країні поштовху до серйозних реформ, розпочати які влада все ніяк не збереться. Окрім цього пункту, Ющенко нібито наполягає на збереженні первинного формулювання пунктів про українську мову і єдину помісну церкву. Важко сказати, чого в цьому більше: особистих президентських переконань чи бажання змусити членів «антикризової коаліції» відмовитися від своїх передвиборних гасел. Це тільки президентські принципи чи водночас розставлені ним пастки? Ряд політиків і в «НУ», і в БЮТ, і навіть у секретаріаті президента вважають, що і те і друге...

Можливо, прихильники дострокових виборів знають щось особливе, чого не знаємо ми. Ми можемо лише поміркувати над деякими питаннями. Як-от: якщо Ющенко хотів продемонструвати справжню розбіжність у поглядах, то чому згладжував кути, а не дозволяв проявитися декларованим раніше позиціям? Чому «Наша Україна» під час переговорів уже давно припинила ставити питання про заміну кандидатури прем’єра від «антикризової коаліції»? Чому переговори між «НУ» і коаліцією вже сягнули капілярного рівня: обговорення долі Конституційного суду, у надрах якого нібито вже визрів проект рішення про скасування конституційної реформи; створення Національного бюро розслідувань, підпорядкованого президентові і покликаного обрізати у правах МВС, прокуратуру і СБУ та ін. До речі, за свідченням представників Партії регіонів, переговорна група від «Нашої України» давно перестала ставити питання про виведення з коаліції Компартії. І поки що лише самотній Юрій Іванович публічно заявляє про це. Чому, нарешті, закриваючи в четвер засідання круглого столу, президент поставив завдання підготувати узгоджений (читай — вихолощений) документ, який зможуть підписати всі, замість того, щоб запропонувати підписати його тільки тим, хто готовий підтримати принципово важливі для президента пункти? Все це в сукупності не схоже на розпуск. Що, втім, не завадило Партії регіонів у п’ятницю зібрати політраду і, порадившись зі штабом, вирішити, що їх однаковою мірою влаштовує як широка коаліція, так і дострокові вибори.

А крім того, будьмо відверті, — будь-який документ, який в даній ситуації буде підписаний представницькими учасниками круглого столу, не матиме жодних юридичних (а глибокі знання про послідовність підписантів дають нам право говорити, що й моральних) зобов’язань. Петро Миколайович просто перед вікнами Банкової саме так відверто й сказав: Універсал як підзаконний акт — це одне, а законно створена коаліція з КПУ — зовсім інше. Так вважає не лише лідер КПУ.

Чиї підписи в результаті скріплять Універсал, зараз о 15.00, у п’ятницю, сказати важко. Чи поставить під ним свій автограф Юлія Тимошенко? Ну принаймні щоб не дати формального приводу називати себе «прихильником розколу країни» і «противником президентського курсу»? Втім, можна припустити, що якщо Тимошенко відчує неможливість прийняття президентом рішення про розпуск парламенту, то не розписуватиметься на декораціях. Симоненко, швидше за все, свій підпис не поставить і буде єдиним, хто має на це повне ідеологічне право. Мороз і Янукович, руками своїх юристів борючись за зміну формулювань, до останнього вагатимуться — посада чи корекція передвиборних гасел. Що ж до «Нашої України», то вона вчинить так, як скаже їй президент. Що, зазначимо, вона завжди й робила і тому знаходиться там, де знаходиться. У результаті, теоретично, ситуація може скластися так, що під документом стоятимуть три підписи — «НУ», «Регіонів» і соціалістів, що дасть президенту певний додатковий ґрунт для того, щоб наполягати на переформатуванні коаліції і створенні її в рамках трьох зазначених вище фракцій.

У будь-якому разі можна сказати, що круглий стіл, організований президентом, — це або жест романтичного розпачу глави держави, який прийшов до тями, або декорація, покликана змусити суспільство і західних партнерів не надто критикувати виставу «Капітуляція помаранчевих».

Якщо чесно, Віктору Андрійовичу не позаздриш. Зараз йому необхідно прийняти одне з найважливіших у його політичній кар’єрі рішень. Від цього рішення залежить не тільки доля друзів і доля ворогів. Від нього багато в чому залежить доля самого президента. Вирішуючи дилему — коаліція чи розпуск, — Ющенко обирає собі партнера, від якого його доля залежатиме: Янукович чи Тимошенко. Тимошенко чи Янукович. Для нього це непростий вибір. Водночас, приймаючи рішення, Ющенко має пам’ятати, що ніякі перевибори не змінять якості парламенту і його цинічної реальної деідеологізованості. А з іншого боку, він також має знати, що ніяка бутафорія у вигляді пактів, універсалів і меморандумів не зможе обдурити людей, які розуміють, що їхні цілі ніколи не стануть цілями Януковича, а методи Януковича ніколи не стануть близькі їм.

Ще раз повторю, що за всіх втрат найліпшим у цій ситуації було б рішення про перехід «Нашої України» в опозицію. Це допомогло б зберегти громадянську потенцію зневіреному електорату. Це допомогло б сформувати справді серйозну опозицію. Це дало б підставу вважати український політикум здатним бути послідовним і протистояти «кровозмішенню» бодай задекларованих принципів. Це дало б можливість відчути Януковичу, Симоненку і Морозу всю глибину задоволення від спілкування і співпраці один з одним... Та цей варіант, схоже, ні президента, ні більшість у «Нашій Україні» не влаштовує.

Борис Олійник на круглому столі зазначив досить точно: «Президент затиснутий у шпарину між політичною доцільністю і мораллю». «Універсальний» президент обирає перше. Лідер нації — друге. І дай Боже Віктору Андрійовичу цього разу зрозуміти — хто він.

Універсал національної єдності

Усвідомлюючи відповідальність перед Українським народом та винятковість нинішньої політичної ситуації,

Шануючи волевиявлення народу, здійснене у чесний і демократичний спосіб на виборах до Верховної Ради України 26 березня 2006 року,

Прагнучи зважено і відповідально вирішити політичні проблеми, що постали у Верховній Раді України,

Прямуючи до встановлення загального національного примирення, яке вважаємо ключем до майбутнього України та інструментом для вирішення сучасних проблем нашого суспільства,

Запроваджуючи традицію національного політичного і суспільного діалогу задля вирішення успадкованих і набутих проблем державного життя,

Засвідчуючи, що стрижнем консолідації народу є безумовне додержання принципів демократії та поваги до прав і свобод людини, соціальної справедливості і європейського вибору України,

Підтверджуючи незмінність і незворотність зовнішньополітичного курсу України та з метою посилення її міжнародного авторитету,

І в діях та вчинках неухильно керуючись національними інтересами України,

Ми, представники парламентських політичних сил, проголошуємо ці принципи, що виявляє нашу спільну політичну волю до об’єднання зусиль задля добра України і її громадян.

З метою реалізації таких пріоритетів національного розвитку як висока якість життя громадян, конкурентоспроможна, заснована на знаннях економіка, ефективна та справедлива влада, поважана у світі, інтегрована у глобальні процеси держава погоджуємось на першочергове здійснення Плану дій національної єдності:

1. Збереження унітарності та соборності України.

2. Продовження та удосконалення конституційної реформи, створення збалансованої системи «стримувань і противаг» між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, відновлення дієздатності Конституційного Суду України.

3. Приведення рішень всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування у відповідність з Конституцією України.

4. Створення політичних та правових умов для безперешкодної діяльності опозиції у виборних органах влади усіх рівнів.

5. Реформування структур виконавчої влади та унеможливлення політизації державної служби через першочергове прийняття законів України «Про Кабінет Міністрів України» та «Про державну службу» (нова редакція), підготовлених до подання Президентом України.

6. Продовження судової реформи відповідно до схваленої Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні.

7. Реформування системи правоохоронних органів відповідно до європейських стандартів, приведення кримінального права, кримінального судочинства у відповідність з стандартами і рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи, Європейського Союзу та рішеннями Європейського Суду з прав людини.

8. Стимулювання розвитку місцевого самоврядування через забезпечення його фінансової спроможності та реформування адміністративно-територіального устрою. Відмова від федералізації на користь децентралізації.

9. Приборкання корупції на всіх рівнях влади через, зокрема, підтримку законодавчих ініціатив Президента України у цій сфері.

10. Забезпечення статусу української мови як єдиної державної та мови офіційного спілкування органів влади з одночасним гарантуванням прав мов національних меншин відповідно до Європейської хартії.

11. Розвиток культури та відродження духовності багатонаціонального Українського народу, забезпечення цілісності мовно-культурного простору.

12. Дотримання свобод віросповідання. Підтримка прагнень до утворення єдиної помісної Української православної церкви.

13. Підвищення добробуту громадян України, подолання бідності через ефективний та адресний соціальний захист, справедливе пенсійне забезпечення.

14. Становлення середнього класу через підвищення доступності та якості освіти, трансформацію політики доходів населення, гарантування гідної оплати праці, розвиток підприємництва та стимулювання створення нових робочих місць.

15. Пропаганда здорового способу життя, переорієнтування системи охорони здоров’я на пацієнта та створення Національних центрів боротьби з туберкульозом, з ВІЛ/СНІДом, Національного центру серця, Національного інституту раку, Всеукраїнського центру охорони здоров’я матері і дитини.

16. Досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні не нижче ніж 5% при інфляції не більше ніж 10%, стимулювання створення щороку не менше 1 млн. робочих місць.

17. Проведення податкової реформи, що передбачає, зокрема, запровадження податку на нерухомість та єдиного соціального внеску на фонд оплати праці.

18. Підвищення ефективності використання природних ресурсів, особливо енергоносіїв, впровадження енергозберігаючих технологій.

19. Підвищення ефективності сільського господарства через введення землі в економічний обіг.

20. Гарантування державою недоторканності прав власності.

21. Підвищення якості комунальних послуг через створення конкурентних відносин у житлово-комунальній сфері.

22. Невідкладне прийняття необхідних для вступу України до СОТ змін до законодавства та вступ до даної організації до кінця 2006 року.

23. Неухильне виконання Плану дій «Україна — ЄС», невідкладний початок переговорів щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС та приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО.

24. Налагодження ефективного економічного партнерства з усіма зацікавленими зовнішніми партнерами України, керуючись інтересами взаємної вигоди.

Ми, що нижче підписалися, переконані, що втілення зазначених пріоритетів суспільного розвитку має стати визначальним критерієм формування та діяльності коаліції і системи влади в цілому, які спиратимуться у своїй роботі на нові механізми громадсько-політичної взаємодії, зокрема:

1. Розробку та запровадження регулярних процедур публічних консультацій щодо важливих питань суспільного розвитку та державного будівництва, які залучають до діалогу, зокрема, позапарламентські політичні сили, громадські об’єднання та інших учасників суспільно-політичного процесу;

2. Формування ефективних механізмів громадського контролю дій влади. Забезпечення прозорості та підзвітності органів державного управління та органів місцевого самоврядування.

3. Забезпечення відповідності діяльності органів влади національним інтересам України, стратегічним пріоритетам розвитку, інтересам окремих громад та громадян, шляхом, зокрема, залучення політичних партій та громадських сил до участі у покращенні ефективності кадрової політики в державі.

Ми переконані, що реалізація положень цього Універсалу, які будуть покладені в основу коаліційної угоди більшості, можлива лише за умови створення у Верховній Раді України V скликання Коаліції національної єдності, та підтримуємо такий крок.

Цей Універсал підписаний у присутності Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України та представників громадськості