ШОСТА ГОДИНА РАНКУ ПІСЛЯ ВІЙНИ

У перші хвилини й навіть години після проведення спецоперації з визволення заручників із Театрального центру на Дубровці багато хто — зокрема й автор цих рядків — відчували надзвичайно глибоке полегшення. Те, що я написав у ці перші години, не хотів би перечитувати. Але, враховуючи, що всі ці дні люди в Москві були буквально паралізовані страшним передчуттям невідворотної трагедії, кожного з нас можна буде зрозуміти. Тим паче що ніякої достовірної інформації про операцію ми не мали, кількість жертв не оприлюднювалася, здавалося навіть, що, можливо, цих жертв взагалі не буде — адже не було ніякої перестрілки, ніякого бою, ніякого розстрілу заручників, постійно надходила суперечлива інформація, офіційні особи не виступали, а коли виступали — як, приміром, віце-мер Москви Валерій Шанцев, — то важко було щось зрозуміти: чиновник ледь ворушив язиком, здавалося, що він валиться з ніг чи то від утоми, чи то від сильного сп’яніння (це потім ми дізналися, що Шанцев зайшов у ще непровітрений будинок на Дубровці й, очевидно, у нього було легке отруєння газом)... Була, правда, фраза «застосовано спецзасоби» — але ще довго ми не знатимемо, що вона означала. Більше того, саму назва газу, застосованого російськими спецпідрозділами, офіційно оприлюднять через кілька днів, і ця інформація аж ніяк не задовольнить іноземних фахівців.

Тільки через два дні вималюється, нарешті, кількість жертв операції — не 10, не 30, не 67, а 119 чоловік із можливістю збільшення — і стане ясно, що 117 із цих 119 загинуло саме від застосування газу...

Більш складної дискусії, ніж про доцільність проведення спецоперації та про те, наскільки розумно її проведено, я не пригадую. Почнемо з того, що сама дискусія відбувається в буквальному значенні слова біля відкритих могил заручників — на цьому тлі повторювані офіціозними ЗМІ слова про велику перемогу, чудового президента й можливість пишатися великою країною виглядають принаймні блюзнірськими. Але з іншого боку, кількість врятованих дуже велика й немає ніякої можливості спростувати слова представників російських спецслужб про те, що ймовірність підриву будинку — а тоді загинули б уже всі заручники — була дуже висока.

Чи справді терористи збиралися будинок підірвати й чому вони це не зробили, хоча мали досить часу для підриву — ось ще одне запитання, на яке немає відповіді. Версію, що терористи мали одержати наказ від Мовсара Бараєва, вбитого на початку штурму, можна прийняти, хоча вона відразу потребує пояснення: а звідки, власне, спецслужбам було відомо, що терористи не одержали наказ вибухати завчасно — приміром, у разі непередбачених обставин? І чи справді був потрібен наказ Бараєва чи когось невідомого, хто підтримував зв’язок із бойовиками по мобільному телефону? Російські спецслужби стверджують, що операцією керували ззовні, хоча колишня заручниця й кореспондентка традиційно лояльного до влади агентства «Інтерфакс» Ольга Черняк стверджує, що Бараєв і його люди діяли цілком самостійно й не виконували ніяких указівок іззовні.

Словом, запитань дуже багато, але найголовніше з них — про стан здоров’я врятованих заручників, про те, чи не стане застосування горезвісного спецзасобу своєрідним Чорнобилем, який відправить людей у могили за кілька років, але вже без уваги засобів масової інформації? Відповідь на це запитання важлива вже тому, що до російського досвіду нині з цікавістю придивляються на Заході й саме в західних ЗМІ починають наголошувати на тому, що в смерті заручників винен не газ, а російське «авось», безладність, відсутність координації, необхідної кількості антидоту й непоінформованість лікарів, від чого ж їм, власне, треба рятувати пацієнтів. І якщо цю версію приймуть, ми одержимо цілком інший світ. Бо якщо, приміром, вимоги Бараєва ще були політично мотивовані, то завтра ми можемо зіштовхнутися з терактом бойовиків, котрі захоплять який-небудь об’єкт із великою кількістю заручників і зажадають виведення ізраїльських військ із Єрусалима чи іспанських із Більбао. І що тоді? Про що вести переговори? А людей потрібно звільняти. Ось і згадають про Дубровку, і вийде, що цінність людського життя на Заході почне наближатися до ціни життя на пострадянському просторі.

Сама безпрецедентність спецоперації якось затінила іншу дискусію — чому все це відбулося та що далі робити з Північним Кавказом. Зрозуміло, що в офіційних ЗМІ всіх політиків, котрі продовжують закликати до мирних переговорів і політичного розв’язання чеченської проблеми, таврують мало не як посібників терористів, а питання — наскільки правильною була чеченська політика часів президента Путіна й наскільки точною була інформація, яку росіяни одержували з Чечні в умовах жорсткої військової цензури, взагалі не ставиться. Тим часом є підбадьорливі ознаки того, що остаточно від мирного процесу в Чечні Кремль не відмовляється, що серед представників російської політичної еліти чимало людей — причому впливових — котрі вважають, що воєнного розв’язання чеченська проблема просто не має. І це не тільки лідери СПС, а й, приміром, Євген Примаков, котрий виступав за політичне розв’язання чеченської проблеми до теракту на шпальтах, між іншим, офіційної «Российской газеты» і повторив свою позицію вже після штурму в статті для західної преси. «Світ тепер починає розуміти, який тягар Росія взяла на себе в Чечні й досі несе його. Він також повинен зрозуміти, що міжнародна солідарність у війні проти тероризму означає не тільки обов’язок Росії підтримувати Америку в Афганістані, а й те, щоб Америка й Захід підтримували і Росію в її боротьбі проти тероризму. Але страшна кількість жертв у Москві повинна одночасно привести всіх до розуміння, що чеченська проблема — це проблема політична, що вона вимагає політичного, а не воєнного розв’язання» — заявляє Примаков, із тез якого не раз починалася ревізія курсу, що здавався раз і назавжди затвердженим і схваленим. Примаков, зрештою, виступає не стільки від свого власного імені, скільки за дорученням тих представників російської еліти — і, можливо, керівників спецслужб, — які розуміють, що з захопленням Театрального центру історія з чеченським тероризмом не закінчиться. І що з Чечнею необхідно щось робити, оскільки війна, розпочата в республіці, уже давно переступила її кордони, а тепер прийшла й у Москву.

Інше питання: із ким розмовляти і про що? Єдиним реальним партнером у переговорах здавався обраний 1997 року президентом Чечні Аслан Масхадов. Але російська влада зробила все можливе, щоб прив’язати його до теракту Бараєва — очевидних доказів такої причетності все-таки поки що немає, але, погодимося, що якби Москва справді бачила в Масхадові потенційного партнера на переговорах, вона настільки активно не прагнула б скомпрометувати його. Затримання в Копенгагені Ахмеда Закаєва, представника Масхадова на переговорах із Москвою, із котрим ще в березні цього року зустрічався в аеропорту Шереметьєво представник Путіна генерал Віктор Казанцев, загалом унеможливило переговорний процес. Розмовляти доведеться, але розмовляти немає з ким. І це один із головних наслідків захоплення «Норд-Осту». Тож західні заклики до перемир’я ще довго залишатимуться неперсоніфікованими.

До речі, реакцію Заходу на події також навряд чи можуть сприймати в Росії як перемогу. Кремль, як це вже не раз бувало, захотів занадто багато й відразу — тобто вирішив, що злочин бараєвців повинен раз і назавжди змусити Захід забути про чеченську проблему. Але сталося протилежне — Захід згадав, і його спогади лише посилювалися з надходженням повідомлень про наслідки застосування газу. При цьому обережну позицію займають не тільки європейці, котрі й до американських поглядів на боротьбу з терором ставляться без особливого ентузіазму, а й самі американці, які не поспішають порівнювати 11 вересня з 23 жовтня і нагадують про гуманітарні аспекти проблеми. А рішення Москви влізти в безглузду й безперспективну дипломатичну бійку з Данією, уряд якої однаково не мав ніяких можливостей відмінити Світовий чеченський конгрес у Копенгагені, загалом призвело до чіткої формули, висловленої відразу кількома західними дипломатичними відомствами. Суть цієї формули — дії терористів не повинні перешкоджати політичному розв’язанню чеченської проблеми. І все-таки саме в Копенгагені на прохання російської влади було затримано єдиного досі прийнятного учасника переговорів із Москвою — Ахмеда Закаєва.

Утім, те, із якою холоднокровністю ставиться Кремль до рештків надій на переговори, змушує замислитися не про недалекоглядність Путіна та його оточення, а про нечеченське коріння подій, про те, що і чеченська війна, і чеченський тероризм давно вже є невід’ємною частиною російської політичної реальності. Цього тижня відбулася подія, прямо не пов’язана з ситуацією навколо «Норд-Осту», але дуже цікава саме в цьому контексті: Басманний міжмуніципальний суд видав санкцію на арешт Бориса Березовського, Юлія Дубова й Бадрі Патаркацишвілі. Як відомо, ще до подій на Дубровці сюжет Березовського був мало не основним у російському політичному житті й сам Борис Абрамович буквально не вилізав із телевізора — що в Росії, як і в Україні, може дозволити собі аж ніяк не кожний опозиціонер. Проте в дні захоплення Березовського майже не було видно й чути — він знову нагадав про свою прихильність до мирного розв’язання проблеми, але явно не прагнув бути ньюсмейкером, хоча Північний Кавказ опальний олігарх знає як ніхто. І ось — суд із рішенням про арешт. Ясна річ, ніхто нікого не заарештує, але виглядає як попередження: у сформованій ситуації краще не смикатися. Тим паче що після першої ж заяви Путіна про те, що теракт організовано з-за кордону, багато хто побачив у словах президента прямий натяк на Березовського — хоча Бараєв і його люди телефонували в Туреччину, а не в Англію. Але, з іншого боку, багато хто міг би побачити в рішенні Басманного суду ознаки повернення до мирного життя: теракт залишився в минулому, нехай і недавньому, й усі повертаються до своїх звичних занять: населення — до роботи й відпочинку на мюзиклах, а влада — до полювання на Березовського. Усе правильно. Але тут з’являється найголовніше запитання, на яке ми ще довго шукатимемо відповідь: Березовського вставляють у контекст боротьби з терором чи останні події в Москві виявляються частиною боротьби в російських верхах?

Можна пригадати, що сам Борис Абрамович звинувачував російські спецслужби в причетності до вибухів житлових будинків у Москві й Волгодонську. А самі спецслужби нагадували про контакти Березовського з чеченськими польовими командирами, серед котрих траплялися навіть такі одіозні й радикально налаштовані особистості, як Мовладі Удугов. Чому ж обвинувачень не чути тепер, чому в перегавкуванні високих сторін пауза? Цікаво було б почути від Бориса Абрамовича, що саме російські спецслужби допомогли загону Бараєва, щоб посилити свій вплив у суспільстві. А від російських спецслужб — що саме Березовський фінансував бараєвців, аби спровокувати воєнний переворот і підірвати позахмарний рейтинг глави держави.

Чи варто пояснювати, що розслідування підготовки теракту в Театральному центрі незабаром стане частиною великої гри за владу та вплив у Росії?