Шанс покоління

Здається, революція таки остаточно завершилася. «Дякуємо всім, війна скінчилась», — обіцяє сказати 29 січня учасникам громадянської кампанії «Пора» її політрада. Не виключено, церемонія стане подією — організатори очікують на участь представників політичних і суспільних еліт найвищого рангу, міжнародних гостей. Свої привітання надіслали Вацлав Гавел, Лєх Валенса, Адам Міхнік.

«Пора» у тій формі, яку ми знали, відходить в історію. Таке рішення політради — свого роду спосіб уникнення сумнівної політичної долі аналогічних кампаній у країнах, котрі виборювали демократію, після її ж перемоги. «Пористи» переконані — для того, щоб мати майбутнє в нових умовах, слід поставити крапку на минулому і дати можливість своїм активістам сформулювати нові надзавдання... І почати знову.

Чи має політичне майбутнє ця особлива громадська ініціатива з політичним минулим?

«Пора» справді має солідне минуле, і виникла далеко не на порожньому місці. Її діяльність — логічне продовження низки молодіжних, тепер уже легендарних, протестних рухів, від «революції на граніті» — голодування активістів «Студентського братства» початку 90-х, що започаткувало майданно-наметову традицію, — до громадського комітету «За Правду!», який уперше почав формувати реальний альянс між політиками-опозиціонерами та громадянськими активістами. Середовище «Пори» — це знакові для молодіжно-громадських кіл постаті, які мають неабиякий організаційний досвід: Владислав Каськів, Маркіян Іващишин, Євген Золотарьов, Михайло Свистович, Олег Кузан, Андрій Гусак, Сергій Башук.

Технологічно і формально «Пора» свою місію виконала. Вона стала ефективним радикальним крилом опозиційного руху. Вона могла дозволити собі ті екстравагантні й часом контраверсійні ходи, які були б немислимими для чистої політичної опозиції, але без яких була б немислима помаранчева революція. З другого боку, лідери «Пори» вважають, що її місія не може вважатись вичерпаною технічним фактом приходу до влади нового Президента. Справжнім результатом революції, на їх думку, має стати формування нової сили, яка докладе всіх зусиль, аби закріпити за час президентства Ющенка принципи демократичності, прозорості та ефективності. З третього — тлумачень такої постановки питання є кілька, способів практичної реалізації — ще більше.

Інакше кажучи, яким бути середовищу, що об’єдналось під назвою «Пора», достеменно не знає ніхто, включно із самими «пористами». Якісь із процесів трансформації відбуватимуться стихійно, якісь — організовано.

29 січня 2005 року формально стане днем завершення кампанії. Логіка рішення політради «Пори» проста і зрозуміла — для когось із учасників акції місію виконано, час повертатись до нормального життя; комусь адреналінова залежність усе одно не дасть спати спокійно — громадська активність стала нормою життя; хтось побачить перед собою перспективи у політиці. Пробувати схрестити всі ці настрої і амбіції в тепер уже мало придатній пробірці, на думку «Пори», нереально.

Із середовища «Пори» вибруньковується всеукраїнська громадська організація, головною метою якої стане «боротьба з «кучмізмом», за висловом Михайла Свистовича. Інші пасіонарії з-поміж активістів «Пори» (окрилені міжнародним успіхом національного виробника у галузі революцій) говорять про створення міжнародного центру підтримки слабких демократій, свого роду центру експорту революції. У нас так — або все, або нічого...

Головною інтригою процесу переосмислення «Пори» є питання, яке для її лідерів стає питанням номер один, — чи має вона шанс «зачепитись» у великій політиці і розраховувати на роль реального гравця в парламентських перегонах 2006 року? Бо такі амбіції у «Пори», безперечно, є.

«Пора» вступає на громадсько-політичну арену нової доби з цікавим та барвистим арсеналом успіхів і помилок, переваг і недоліків, ноу-хау та інтуїтивних схем, потенціалу і системних загроз.

Перш за все, «Пора» експлуатуватиме розкручений бренд. Організація має в активі чимало «візиток», які в людській пам’яті будуть чітко з нею асоціюватися. Студенти під автобусами романтичного електорату, якого масово потягнуло з Києва «на природу» під час першого туру; розбиття наметового містечка на Хрещатику після другого; пікетування адміністрації Президента і маєтків Л.Кучми; незабутньо-технологічні квіти в щитах спецназівців і просто філігранна миротворча робота з біло-голубими гостями столиці. Дівочі спецзагони любові до опонентів швидкого реагування стали яскравим візуальним піаром для «Пори». Більше того, українською громадською думкою їй приписувались навіть помаранчеві перформанси, до яких кампанія не мала ані найменшого стосунку.

Революція нагородила «Пору» солідним кредитом довіри. Не виключено, що за умов практично неминучого розчарування (про масштаби якого говорити поки що важко) багато хто вважатиме «Пору» чи не єдиною політичною силою, що має моральне право виступати з гострою і конструктивною критикою влади.

Одна з ключових проблем для «Пори» — брак часу. Щоб отримати можливість взяти участь у виборах-2006, партія повинна бути зареєстрована до кінця березня 2005 року. Отож часу обмаль на роздуми і на розбудову структури.

«Пористи» стверджують, що мають організовані регіональні структури практично у всіх областях, за винятком передбачуваних Донецької, Луганської та Криму. Традиційно сильно середовище організоване на заході України. Нюанс полягає в тому, що ці активи існували для іншої місії і в іншій конфігурації. Якщо створюватимуться низові ланки партійної структури, в регіонах ситуація зміниться. Хтось просто «піде додому». Якась політично активна частина неминуче замислиться, на котру з партійних конячок вигідніше ставити. Прагнення «приголубити» активістів «Пори» в регіонах прогнозовано може виникнути, наприклад, у БЮТ чи соціалістів. Водночас «Пора» може реально розраховувати на малий і середній бізнес, громадські організації, об’єднання — в тому числі професійні та інші різновиди «клубів за інтересами на місцях», які надали «пористам» реальну підтримку в лиху годину революції.

Дуже серйозним козирем «Пори» є те, чим, мабуть, не може без певної частки політичного лицемірства похизуватися жодна політична сила, — якісна молода кров. На тлі інших політичних гравців українського політикуму активісти «Пори» представлені в основній своїй масі впевненою, вмотивованою, дотепною молоддю, яка готова дуже переконливо обстоювати свої права. Молодь із тієї серії, яку називають «справжньою». Майданова молодь «Пори» — це ще й армія міфотворців, таких собі ньюкобзарів, які ще певний час несвідомо творитимуть у регіонах України нову пропагандистську якість — із тим чи іншим редагуванням реальних подій відповідаючи на запитання «Ну, як воно було там, на Майдані?».

Іншим дуже істотним плюсом «Пори» є шанс стати партією з широкою немонополізованою базою фінансування «знизу». «Пора», яку в часи революції фінансово і не тільки підтримував середній регіональний бізнес, за умов формування партійної перспективи може стати для останнього дуже привабливим плацдармом для захисту своїх інтересів. Самоорганізований і сконсолідований середній бізнес, який під час революції з власної ініціативи ділився копійкою, сумлінно мерз у дорогих черевиках, виділяв тисячі «джипів» з охоронцями для революції і, як би це м’якше, не завжди знаходив спільну мову зі штабами «Сили народу», бачить в альянсі з «Порою» чіткі прагматичні перспективи.

«Пора» сприймає себе як середовище формування нової інтелектуальної політичної еліти. На орбітах «Пори» справді чимало знаних — причому в різних сферах — постатей. Окрім згадуваних Влада Каськова (координатора ГК «Пора», а між революціями — активного діяча третього сектора у сфері спостереження за виборами та боротьби з корупцією), Маркіяна Іващишина (підприємця і неформального лідера львівських (і не тільки) молодіжно-богемно-політичних середовищ, із величезним (у прямому і переносному значенні цього слова) авторитетом) та Євгена Золотарьова (лідера прогресивних кіл Харкова), з «Порою» солідаризувались і перспективні нові, і добре знайомі обличчя. Серед них — традиційно прихильні до цих кіл нардепи (Тарас Стецьків, Володимир Філенко, Юрій Луценко, Юрій Павленко), екс-парламентарій і знаний експерт у адміністративно-судовій сфері Ігор Коліушко, політтехнолог Олег Покальчук, ряд підприємців середньої й малої руки, чиї імена, можливо, небагато скажуть пересічному читачеві, але у своїх колах вони є впливовими людьми. Йдеться, приміром, про власника львівської «Віденської кав’ярні» Олега Мандюка. Більшість об’єднує чіткий ідеологічний імператив — політикум цієї держави потребує оновлення.

«Пора» зуміла «політизувати» традиційно апатичні до цих справ мистецькі кола. Активістами ГК «Пора», на знак протесту проти масових арештів студентів перед першим туром виборів, став ряд відомих постатей — співачка Руслана, Юрій Покальчук, Дмитро Стус та багато інших.

У «Пори» попереду непростий етап формування ідеології партії. Поки що для багатьох «Пора» — це сила, яка може організувати ще один Майдан. Нюансом є те, що «Порі» максимально швидко потрібно буде позбуватись іміджу партії непохитних бойовиків-радикалів, серця яких об’єднала революція, і витворювати образ партії інтелектулів, нових еліт із послідовною позицією, але конструктивними політичними «державотворчими» ініціативами. Майдану майданове...

На цей момент ідеологія партії може бути більш чи менш зрозуміла активу. По-перше, це — захист інтересів громадянського суспільства. По-друге, лібералізація правил гри у державі, оновлення влади та контроль за нею. По-третє, європейський вибір (особливий акцент у всьому цьому робиться на недопущенні системних компромісів між новою і старою владою). І нарешті — те, що «пористи» називають словом «неопатріотизм», маючи на увазі феномен, який у результаті революції змусив нас усіх, незалежно від етнічного походження, рівня достатку й політичних поглядів, міцно пишатися своїм народом. Електоратові все це треба буде «показати на пальцях» — і, головне, згодом про все це пам’ятати.

Важко сказати, наскільки серйозно сприймаються перспективи «Пори» політичними силами, що є фаворитами виборів-2006. Однак, добре поставивши справу, «Пора» може стати дискомфортним і подразнюючим фактором у поділі електорату для ряду політичних формувань. «Пора» у змозі відтягнути на себе ліберальну молодь, відчутно пройтись по території критиків Ющенка в електорально-помаранчевому полі. На заході України «Пора» у змозі трохи обскубати активи старіючих Рухів і дезорієнтованої партії «Реформи і Порядок».

Питання політичних домовленостей (чи їх відсутності) через певну представницьку строкатість «Пори» може постати на порядку денному досить гостро. З одного боку, існуватиме спокуса сформувати такий собі нашоукраїнський чи БЮТівський комсомол, що мінімізує зусилля і максимізує можливість потрапити до парламенту. Щоправда, є підстави вважати, що такий варіант розвитку подій приваблюватиме далеко не всіх майбутніх політиків від «Пори», котрі чекали на свій шанс 15 років. Окрім усього іншого, за таких умов їм, мабуть, дуже складно буде залишатись послідовними у своїй безкомпромісній позиції щодо компромісів. Інша крайність — іти на вибори самим, не обтяжуючи себе жодними домовленостями та зобов’язаннями. Наскільки до душі такий варіант буде «фракції бізнесменів» партії — питання. Часткові домовленості мають свої переваги і недоліки. З одного боку, є гіркий досвід минулого, з другого — у певних конфігураціях коаліційні домовленості можуть бути привабливими, є підстави вважати, що з «того» боку зацікавлення є. «Пора» як політична партія може видаватися апетитним трампліном для політиків із рядів нової влади, котрі на якомусь етапі можуть не встояти перед спокусою пограти у власну масштабну гру.

На лідерах «Пори» лежить серйозна відповідальність. При прийнятті неминуче непростих політичних рішень вони будуть змушені з усіх сил зберігати органічну цілісність середовища, яке представляють, — запоруку їхньої «іншості» й перспективності. А поки що «Пора» позиціює себе як політичну силу, що, за словами Влада Каськова, «не є конкурентом існуючій системі координат, оскільки приходить у політику з чимось принципово новим».

З перспективи виборів-2006, проти «Пори» грає час. Проблемою, яку політики й аналітики називають у числі перших, є брак публічних упізнаваних фігур. Ще одним проблемним моментом може стати синхронізація темпоритмів осередків впливу всередині самої «Пори». Це на барикадах революціонер, політик і бізнесмен — частина одного пульсуючого організму. В реальній політиці, мабуть, можливі і аритмія, і випадання пульсу.

Партія, найімовірніше, таки буде зареєстрована. Аналізувати «партійні списки» в умовах настільки динамічної політичної ситуації складно, але кілька припущень зробимо. Прогнозований список лідерів «Пори», швидше за все, певною мірою буде компромісним балансом між «субсередовищами» її активістів. Інакше кажучи, включатиме представників «ветеранів руху» (до їх числа, думається, потраплять Каськів, Іванишин, Золотарьов), «експертів» (Коліушко) і «бізнесменів» (Олег Мандюк). Як уже згадувалось, «Пора» гостро потребуватиме присутності у списку впізнаваних облич. Із тим нюансом, що ці обличчя повинні будуть відповідати низці принципових критеріїв — інакше не в міру поінформований у наші дні потенційний електорат почне ставити дуже незручні запитання. Щодо перспектив інкорпорації діючих політиків до «списку» лідери «Пори» висловлюються обережно. І планку виставляють, без перебільшення, високо: це повинні бути люди «нового покоління» в політичному сенсі, не пов’язані системними зобов’язаннями з існуючими політичними структурами; люди, які не були у виконавчих структурах влади і причетні до середовища, котре породило «Пору». Очевидно, за таких умов не можна категорично виключати майбутньої причетності до «Пори» у тій чи іншій ролі когось із народних депутатів — Юрія Павленка, Вячеслава Кириленка, Тараса Стецьківа і Юрія Луценка.

Прогнози експертів щодо потрапляння «Пори» до парламенту різняться. Існує думка, що перетворення «Пори» на партію, котра не позиціює себе в ідеологічній шкалі «ліво-право-центр», — дурниця, хоча при цьому й не відкидається теоретична можливість отримання «Порою» прохідного відсотка. Хтось — менш чи більш стримано оптимістичний. Народний депутат Тарас Стецьків вважає, що, коли роботу буде проведено грамотно, шанси достатньо високі. На його думку, якби вибори відбулись у березні, «Пора» могла б отримати до 10% голосів виборців, до чого можна ставитись із певною часткою скепсису.

«Якщо хтось говорить, що «Пора» не має шансів, я сприймаю це як виклик, — каже Каськів. — Ми просто не маємо права не скористатись історичним для покоління шансом». Лідери «Пори», переконані в тому, що мають дуже реальний шанс на перемогу на виборах, зрештою, вважають парламент не самоціллю, а інструментом, а також що «Пора» вже де-факто є партією як частина суспільства й залишатиметься нею, незалежно від того, потрапить у парламент чи ні.

Незадоволення діями чи бездіяльністю нової влади, абсурдна за ідеологією конфігурація опозиції, просто внутрішня потреба оновлення системи, безперечно, створюють «Порі» сприятливе для позиціювання електоральне поле. Шанс є. Звісно, наскільки ефективно буде використано цей шанс, залежить від її лідерів. Однак «Пора», що виросла з монолітного середовища людей, більшість яких ніколи не пішла б у серйозну політику, але пішла серйозно відстоювати свої права, має на нього право у цій державі. Державі, яка ще має незаперечно довести своїм громадянам, що наступний Майдан не буде потрібен.

І доти вважати «Пору» історією з минулого рано. Або, як там у класика, — не пора, не пора, не пора?