Саміт роздратованих

Віктор Ющенко виконав свою обіцянку — відразу ж після інавгурації відвідав російську столицю і, між іншим, дав у Москві свою першу прес-конференцію на президентській посаді — сотні російських і закордонних журналістів терпляче чекали на главу Української держави, який затримався на переговорах на кілька зайвих годин. Говорити про змістовний бік поїздки не доводиться, та, власне, ніхто й не очікував від неї якогось практичного змісту. Зрозуміло, що Ющенко був у цейтноті — вже у вівторок він відлітав до Страсбурга, а поїздка до Москви, згідно з передвиборними обіцянками, мала передувати будь-яким іншим закордонним вояжам. Зрозуміло, що в російській столиці ніяк не могли відмовити Ющенку в бажанні відвідати Москву — заявити про таку відмову, не маючи жодної формальної протокольної підстави, означає підтвердити небажання підтримувати відносини з Україною й її новим президентом. Тим часом, президент Путін та інші російські керівники неодноразово заявляли про готовність підтримувати відносини з будь-яким президентом, обраним українським народом, — і не збиралися цю тезу спростовувати.

Зустрілися. Діалогу не вийшло. Це можна було зрозуміти і за виразами облич президентів після зустрічі — ні про які усмішки говорити не доводилося, залишалося тільки вирішувати, хто похмуріший (похмурішим був Ющенко), і за тим, що вони говорили — Путін відмовився коментувати склад нового українського уряду (тобто призначення Юлії Тимошенко) і відкараскався від журналістів загальними словами, Ющенко теж. І після цієї зустрічі з президентом Росії, і на прес-конференції, і під час закордонних турне говорив про відносини з Москвою радше в загальному плані — про дефіцит довіри, програму на 2005 рік, цікаві завдання... Стосовно конкретних питань двостороннього співробітництва нічого не прозвучало, та й прозвучати — через той самий цейтнот і брак часу — не могло. Щоправда, Путін, говорячи про наступництво, згадав і про газопровідний консорціум. Судячи з цього, спеціально наголошеного російським президентом моменту, — це головне, що нині турбує Москву. Але ніякого коментарю з Києва стосовно цього ми поки не одержали — і справді, які можуть бути коментарі про консорціум до формування уряду? У такому разі, чому ж можна вважати, що діалогу не вийшло?

Це не висновок, а радше прогноз. Так, президенти не потоваришували на першій зустрічі — і не потоваришують на наступних, хоча цих побачень буде небагато. Можна вбачати причину у дрібницях. Наприклад, у поспішності візиту. Або в тому, що перед відльотом з Києва Ющенко підписав указ про призначення Юлії Тимошенко — в Москві це розцінили як черговий плювок в обличчя, що й було продемонстровано наступного ж дня після відльоту українського президента, коли генеральний прокурор Росії Володимир Устинов заявив про те, що справу проти виконувачки обов’язків закрито не буде. Можна вбачати причину можливого роздратування в інформації про побачення Володимира Путіна з Віктором Януковичем, що передувало зустрічі президента Росії з Віктором Ющенком. Досі неможливо сказати напевне, зустрічалися Путін і Янукович чи ні, проте повідомлення про це було вкинуто у ЗМІ саме напередодні відльоту Ющенка... Але це все дрібниці. Головне — змінилася сама сутність російсько-українських відносин.

До приходу до влади нового українського президента можна було говорити про відносини команд. Леонід Кучма досконало опанував тактику та стратегію цих відносин. Правило було сформульовано чітко: ти використовуєш Кремль — Кремль використовує тебе. Про відносини держав у цьому правилі не йшлося. Більше того, як засвідчила історія з Тузлою, міждержавні відносини ніколи й не були особливо теплими. Просто вони були нечастими. Всі питання переважно вирішувалися на міжособистісному рівні, ніби в обхід державних структур. Із іншими країнами Росія й Україна дозволяли собі мати нормальні міждержавні відносини, між собою — лише у кількох випадках. Виявилося, що це незручно — хоча б уже тому, що державні інтереси не завжди перетинаються з командними... Власне, міждержавними російсько-українські відносини вже були — в епоху Леоніда Кравчука. І тоді вони теж були поганими — настільки поганими, що Росія доклала чимало зусиль, аби позбутися нашого першого президента. Як журналіст, котрий займався російсько-українськими відносинами в той час, можу засвідчити: російська сторона сприймала українську з роздратуванням і подивом — те, що «ці люди» можуть говорити про свою вигадку, як про справжню країну, викликало щире нерозуміння наших сусідів. В епоху Леоніда Кучми все змінилися: українці знову стали «нашими», тож коли щось і викликало здивування, так це, приміром, українська реакція на Тузлу. Але приблизно в такому вигляді: он як «наші» завелися.

З інавгурацією Віктора Ющенка російсько-українські відносини знову стали відносинами держав. Тобто — поганими, складними, суперечливими. Відносинами колишньої колонії, що не бажає більше навіть робити вигляд, буцімто готова йти на повідку в метрополії, і колишньої метрополії, що не бажає більше сприяти розвитку колишньої колонії, але водночас прагне не відпускати її на вільні хліби. Це вічне протиріччя згладжувалося спільним номенклатурним інтересом — простіше кажучи, бажанням заробляти й ділитися. Можливість спільної державно-підприємницької діяльності зникла. Навіть коли припустити, що хтось у новому українському керівництві схоче запропонувати росіянам цю можливість, вони від неї, безумовно, відмовляться. Віктор Ющенко цілком правий, коли каже про дефіцит довіри у двосторонніх відносинах. Але ж це не тільки держави одна одній не довіряють, тепер і номенклатури одна одній не довіряють — а в Росії, де політика має яскраво виражений номенклатурний характер, це навіть важливіше за державну недовіру. І ось тепер спробуймо зрозуміти схему розвитку двосторонніх відносин. Відсутність групового інтересу робить їх нецікавими для Кремля. Для нового ж українського керівництва розвиток діалогу — це є груповий інтерес: тільки так команда Віктора Ющенка зможе довести, що з її приходом до влади відносини з Росією не зіпсовано. Але Росія не зацікавлена в тому, щоб дати Ющенкові можливість надати цей доказ, оскільки її інтерес — зміна влади в Україні і прихід до неї людей, яким можна буде довіряти, щоб розвивати не міждержавні, а групові взаємовідносини. Тому, якщо вже зовсім чесно сказати, президентам не було про що розмовляти не тільки під час першої зустрічі — їм і надалі не буде про що розмовляти. А Юлія Тимошенко, якщо її затвердять прем’єром, стане першим главою українського уряду, якому вхід у першопрестольну буде заказаний. Чим, поза всяким сумнівом, скористаються численні — як ми переконалися — недоброзичливці Юлії Володимирівни в новій владі. Вони намагатимуться встановлювати власні канали зв’язку з Москвою, здійснювати подорожі до столиці — приблизно так, як сьогодні час від часу їздить до Москви грузинський спікер Ніно Бурджанадзе. В Москві з ними розмовлятимуть, у потрібний момент вкидатимуть інформацію про ці консультації, що велися начебто від імені президента. Тимошенко, звісно, буде нестямно звинувачувати учасників переговорів у зрадництві, Ющенко не говоритиме ані так, ані ні... Загалом, буде весело...

Коротше кажучи: не треба ілюзій. Віктор Ющенко, звісно ж, може використовувати свої польоти в Москву для демонстрації нового обличчя України, її зовнішньополітичної самостійності, а також для роздачі автографів акредитованим у російській столиці журналістам. Та тільки Володимиру Путіну, судячи з того, що відбувається, автограф нашого президента не потрібен, і зустрічі з ним клімату російсько-українських відносин не поліпшать. Ще раз повторюся — міждержавні відносини Росії й України не стали поганими, вони й були поганенькими, і це щораз було видно під час вирішення принципових питань — згадаймо бодягу з Чорноморським флотом, Тузлу, реверс, консорціум, дискусії щодо «спільного» вступу до СОТ, обхідні маневри з ЄЕП, війська в Іраку, «Криворіжсталь», нарешті, згадаймо — її ж бо продали не Соросу, а Мордашову! Відносини кланового характеру з Москвою Віктор Ющенко встановити, сподіваюся, не хоче, а якщо й захоче — не зможе. Залишиться чистим. Тож доведеться нам жити в епоху реальних російсько-українських відносин. Тим, хто виступав за їх поліпшення, варто було просто проголосувати за Віктора Януковича — у разі його приходу до влади клановий характер взаємних зв’язків не просто зберігся б, а запанував, і складних міждержавних відносин ніхто б не помітив — не до того було б, адже відносини кланів завжди набагато складніші й цікавіші, ніж відносини держав.