Рада національної небезпеки

Один відомий політолог на початку тижня напівжартома-напівсерйозно виклав несподівану гіпотезу. На його думку, Петро Порошенко виявився першим представником нової влади, котрий нарешті зізнався самому собі, що не може впоратися з дорученими йому обов’язками. А тому секретар Ради безпеки заздалегідь підшукує привід для відставки. На такі міркування мого знайомця наштовхнула зроблена тиждень тому заява, в якій один із найближчих соратників Ющенка жорстко розкритикував перебіг перетворень у вітчизняних силових структурах.

Дозволимо собі деякі цитати з документа, поширеного агентством «Інтерфакс-Україна» із посиланням на прес-службу РНБОУ: «Нині ні СБУ, ні МВС, ні органи прокуратури, ні інші правоохоронні органи у своєму нереформованому, фактично радянському, стані не здатні протистояти новим загрозам. Більше того, вони іноді самі створюють загрозу для національної безпеки... Потрібні кардинальні зміни у Воєнній доктрині і Стратегії реформування Збройних Сил... Відбувається потужне блокування необхідних реформ, бачимо відсутність розуміння необхідності реформування...»

Заява здивувала. І стала приводом для різноманітних версій, часом фантастичних. На кшталт тієї, яку було викладено на початку цього матеріалу. Проте ваш слуга покірний поставився до неї як до анекдота.

«Йдеться не про те, щоб Петро Порошенко реалізував якісь особисті амбіції, насправді амбіції давно вдоволено. Ми намагаємося реалізувати не амбіції, а практичний план — побудову цивілізованої держави цивілізованим шляхом».

Петро Порошенко, «Дзеркало тижня», листопад 2000 року

Зовсім не вважаю себе порошенкознавцем. Проте вважаю: кожен, хто має бодай найменший досвід спілкування з Петром Олексійовичем, погодиться з наведеним нижче. Важко припустити, щоб він бодай на секунду засумнівався у власних менеджерських здібностях і політичних талантах. І просто неможливо уявити, що він свідомо «підставляється» під майбутнє звільнення. Не та людина.

Утім, людям властиво змінюватися. П’ять років тому (після тривалої розмови з майбутнім всесильним апаратником) автор цієї статті дійшов висновку: найкращою характеристикою Порошенка можна вважати грибоєдовське визначення — «помірність і акуратність». Його висловлювання тих часів були зразком ідеальної відповідності форми та змісту. Однак лише з погляду суворих законів номенклатурного красномовства. Фрази Петра Олексійовича нагадували чавунні кульки — переконливо вагомі, але при цьому ідеально округлі. Хтось із журналістів справедливо зауважив, що Порошенко — один із небагатьох політиків, котрі вміють доладно говорити на будь-яку тему. І один із дуже небагатьох, здатних талановито мовчати.

Сьогодні на роль життєвого девізу не першої, але й не другої особи в РНБОУ набагато краще підходять рядки іншого класика — «Ну это, право, по-гусарски слишком!» Зайдіть на сайт РНБОУ, пробіжіть очима заголовки інтерв’ю, щедро розданих ним за останні місяці силі-силенній вітчизняних і закордонних видань. Ірак і Росія, СОТ і НАТО, Єдиний економічний простір і військово-технічний простір, бензиновий дефіцит і цукрова криза, вибухівка і прослухівка, інформаційна безпека і судова влада, «Криворіжсталь» і УТ-1, контрабанда і контррозвідка, обленерго і райадміністрації, торти й порти... Про кількість людей, розставлених ним на різні керівні посади, і масштабність проектів, пролобійованих ним у різноманітних сферах, ходять легенди.

Новому владному призову часто і справедливо дорікають у відсутності системності, але безумовно віддають йому належне, коли мова заходить про працьовитість. Переважна більшість небожителів-неофітів несподівано для багатьох виявилась яскраво вираженими трударями. Та в питанні працездатності витримати конкуренцію з окремо взятим Порошенком може, напевно, лише окремо взята Тимошенко. Президентський наперсник (висловлюючись мовою глави держави) веде відразу стільки тем, що Кабмін просто відпочиває. Сам секретар Ради безпеки, зважаючи на все, відпочиває нечасто і небагато, а тому легко повірити у свіжу чутку про те, що він таки серйозно підірвав здоров’я. Якщо це так, бажаємо Петру Олексійовичу швидкого й цілковитого одужання.

При цьому висловлюємо щире співчуття з огляду на те, що він виявився дійовою особою відразу кількох свіжих конфліктів. Нагадування про них у ЗМІ явно не додало здоров’я панові Порошенку. Проте заради справедливості варто зазначити, що канцлер Ради безпеки став головною причиною лих, які несподівано його спіткали. Схоже, його почали губити непоміркованість і неакуратність, не притаманні йому п’ятирічку тому. Політична всеїдність зазвичай негативно позначається на політичному здоров’ї.

Чомусь саме Порошенку, а не будь-кому іншому, приписують бажання поставити під свій контроль найрізноманітніші сфери держави української. Кажуть, що кількість його явних і прихованих опонентів на сьогодні вже перевищила кількість людей, відкрито або таємно розсаджених ним у начальницькі крісла. Більше того — кількість останніх стала критичною. Саме з цим і пов’язана та обставина, що скандальні історії, пов’язані з ним, випливають ледь не кожного божого дня.

Розумію, наскільки великою буде спокуса звалити численні неприємності на чиїсь підступи, назвати численні конфлікти «спланованою акцією, спрямованою на дискредитацію» тощо. Та це не буде щирим. Як не видаються щирими постійні ритуальні заяви Петра Олексійовича, що він — командний гравець і вірний зброєносець президента, геть-чисто позбавлений особистих ворогів і особистих амбіцій. У цьому плані він нічим не відрізняється від Тимошенко, Кінаха. Або, приміром, Зварича, котрий днями виголосив сакраментальне «Президент завжди правий». Пригадаймо, що й теперішній патрон секретаря Ради безпеки свого часу так само клявся у вірності курсу, визначеному президентом. Вчинки політика завжди красномовніші за слова.

Діяння Порошенка не залишають місця для ілюзій і сумнівів. Він неймовірно амбіційний. Це не може не викликати поваги, оскільки в цьому сутність будь-якого політика. Його вирізняє яскраво виражена цілеспрямованість. Це не може не викликати заздрощів у тих, хто від природи позбавлений такого хисту. Він прагне максимальної влади і (як здається) заради цього готовий використовувати будь-які доступні засоби. Коли це так, це не може не викликати здивування, обурення або протидії з боку тих, хто інтереси держави ставить вище. А ми віднедавна сподіваємося, що таких у країні більшість.

«Я — самодостатня людина. Для мене не проблема взятися за нову справу…».

Петро Порошенко, журнал L’Optimum, травень 2005 року

Говорено-переговорено про те, що Петро Олексійович явно розраховував на прем’єрську посаду після минулих виборів. І, напевно, особливо болісною обставиною для нього став той факт, що замість «шоколадного барона» перевагу віддали «газовій баронесі», з якою в нього історично не складалися взаємини.

Але Порошенко — людина не тільки самодостатня, а ще й дуже винахідлива — з властивим йому ентузіазмом заходився облаштовувати свою нову політичну оселю. Хоч би скільки посилався Петро Олексійович на державну доцільність і президентську волю, майже немає сумнівів у тому, що текст горезвісного указу глави держави від 8 лютого цього року готувався за його безпосереднього керівництва. Хоч би скільки намагався Петро Олексійович наводити юридичну тінь на власний владний тин, практично очевидно: згаданий нормативний акт розширював не стільки можливості Ради безпеки, скільки повноваження її секретаря. Документ, який не цілком узгоджується (на думку багатьох юристів, причому не лише опозиційних) із духом Конституції і буквою Закону «Про Раду національної безпеки України», власне, підносив звичайного чиновника в ранг однієї з перших осіб держави. Наважуся припустити, що Порошенко і без цієї формальності був би одним із найвпливовіших людей у країні. Та, завдяки президентському указу, він перетворився на поважну VIP-персону не лише де-факто, а й де-юре. Експерти, практично не змовляючись, говорили про те, що такий крок був не лише юридичною і моральною, а й політичною помилкою. Це виглядало як виклик. Виклик опонентам. Виклик соратникам. Виклик закону.

Секретар Ради безпеки справедливо зазначав, що вичерпну правову оцінку президентському указу може й має дати лише Конституційний суд. Відповідне подання, ініційоване депутатами-есдеками, було відразу ж направлено до КС. Нова опозиція висловлювала надію, що судді розглянуть питання оперативно. Минуло півроку — рішення немає й досі. І хоча немає підстав прямо стверджувати, що на Конституційний суд чинять тиск, хіба немає приводу припустити щось подібне?

Наступною очевидною помилкою Порошенка стало його відверте небажання здавати депутатський мандат. Це було ще зухвалішим викликом. Викликом, кинутим Конституції. Новопризначений секретар Ради безпеки відразу ж оголосив, що складе повноваження народного обранця лише після того, як буде винесено вердикт КС. Проте це не могло слугувати виправданням. Весною цього року в інтерв’ю «ДТ» Петро Олексійович назвав іншу причину своєї впертості: «Моя позиція від самого початку була гранично чіткою. І вона грунтується саме на Конституції. Основний Закон визначає, що народ є єдиним джерелом влади, і здійснює владу, зокрема, і через представницькі органи... Отже, виборці мого округу на рік будуть позбавлені права здійснювати владу через свого представника. Тому я вважав за свій обов’язок залишатися виразником інтересів виборців так довго, наскільки це виявиться можливим».

Настільки вільне трактування конституційних положень не могло не дивувати. Як не могла не дивувати й непослідовність. Тим більше що свою позицію Порошенко вже вкотре змінив. Під час бурхливого обговорення в парламенті «законів ВТО» президент під тиском опозиції змусив своїх соратників-«сумісників» написати заяви про складення депутатських повноважень. Усі ці заяви були в оперативному порядку розглянуті Верховною Радою. Усі, крім заяви Порошенка, котрий (як з’ясувалося) переплутав адресата, — його лист було відправлено не на ім’я вищого законодавчого органу (як того вимагає законодавство), а на ім’я глави регламентного комітету.

Пізніше представник близького оточення секретаря Ради безпеки клявся авторові цих рядків, що його бос просто підписав документ, підготовлений помічниками. І ніяких інтриг за цим немає. Мій співрозмовник виглядав абсолютно щирим. Повірити йому хочеться. Та підозріло те, що трапилася ця дивина саме з Порошенком, який пишається (і, загалом, небезпідставно) непоганим знанням законодавства. А також умінням добирати кадри. Проте лише його заява виявилася неправильно оформленою. На відміну від заяв Турчинова, Жебрівського, Івченка, Ніколаєнка, Поліщука, Цушка, Атрошенка, Жовтяка, Ткача, Рябикіна та ін.

Дивно, правда ж? Це не перша і не остання дивина, пов’язана з ім’ям Порошенка. Як стверджує той самий представник його оточення, помилку виявили досить швидко, і настільки ж швидко її було виправлено. Після дзвінка глави регламентного комітету Валентина Матвєєва було віддано відповідний наказ, і заяву було оформлено згідно з необхідними вимогами. Це підтвердив у своєму коментарі «ДТ» і сам Порошенко: «Відразу ж після того як голова профільного комітету ВР вказав на технічну помилку, я переписав заяву на ім’я голови Верховної Ради, і через апарат Ради безпеки передав до ВР. Реєстраційний номер заяви у ВР — 131957».

Згідно з нашою інформацією, оновлена заява Порошенка про складення депутатських повноважень мала потрапити до ВР до закінчення сесії. Потрапила чи ні — з’ясувати не вдалося. Та якщо потрапила, чому ж її не було поставлено на голосування? А якщо ні — то чому?

І ще одне обгрунтоване запитання. Будь-який журналіст, знайомий зі звичаями Верховної Ради, не задумавшись наведе вам кілька десятків прикладів, коли законодавці не соромлячись обходили формальності й умовності. Ухвалення конституційних змін — просто хрестоматія. А тут раптом було виявлено надзвичайну принциповість. Похвальну, але від того не менш дивовижну. З якого б це дива?

Саме тому помилку (або «помилку») в заяві надто багато хто сприйняв як черговий виклик. І Порошенко (за всієї поваги до його персони) не зробив нічого, аби більшість тих, хто сумнівався, мали нагоду думати інакше...

Днями невтомний борець із новим режимом Нестор Шуфрич заявив, що секретар Ради безпеки нелегітимно обіймає свою посаду. Депутат-есдек мав підстави так стверджувати: на початку серпня набрав юридичної сили акт про внесення змін до Закону «Про статус народного депутата». Відповідно до них, депутат-сумісник має бути звільнений із посади, яку обіймає. На захист Порошенка виступив депутат-«нашоукраїнець» Юрій Ключковський, який заявив, що згідно з буквою закону достатньо просто подати необхідну заяву. Що Порошенко й зробив. Хто правий — формально вирішувати Конституційному суду. Та де гарантія, що він оперативно розгляне це питання? Наскільки високою є ймовірність того, що це остання дивина, пов’язана з ім’ям Петра Олексійовича? І хто заперечуватиме, що секретар Ради безпеки сам підставився під удар? Оскільки переоцінив власну самодостатність?

Дозволимо собі ще одну цитату від Порошенка. Наведемо уривок з його інтерв’ю «Львівській газеті».

«— А я вас запевняю... Порошенко не тримається за депутатський мандат.

— Враження складається інше.

— Це ваше враження...»

З дозволу шановного читача я поділюся власним враженням. Отож, на мою думку, Петро Олексійович має рацію — він не тримається за депутатський мандат. Він його просто не віддає.

«У нас один уряд, один Президент, одна РНБОУ, і Петро Порошенко є її секретарем, не більше. Але й не менше...».

Петро Порошенко.
Інтернет-агентство «Главред». Липень 2005 року

Як ми вже зазначали, слово «команда» і похідні від нього Порошенко вживає неймовірно часто і з помітним задоволенням. Тим дивніше чути численні публічні закиди і незліченні кулуарні обвинувачення на його адресу — мовляв, завжди тягне ковдру на себе, підгортає все, мов снігоочисник. Можна все списати на недоброзичливців, але дуже вже їх багато, і дуже вже вони різні.

Колись багато хто звертав увагу на те, що Порошенко старанно уникає слова «я», завбачливо прикриваючись конструкцією «ми». Нині, незважаючи на ритуальні заклинання про «командну гру», особовий займенник однини став у його висловлюваннях набагато бажанішим гостем. А замість «ми» регулярно вживається слово «президент». На цю хворобу, на жаль, у тій або іншій формі страждають усі члени нової владної команди, підігріваючи і без того хворобливе марнославство глави держави. І забуваючи про те, що майже кожен із них (відповідно до логіки законодавства і філософії демократії) є самостійною політичною постаттю. Прикро й те, що чим глибша в того чи іншого чину ворожість до Віктора Андрійовича, тим частіше він згадує його всує і тим більш несамовито клянеться у відданості. Та це вже тема окремої розмови.

Нескінченні «відсилання» до президента у виконанні мають, окрім усього іншого, ще й технологічний характер. Він, на відміну від багатьох, є постаттю куди менш самостійною з юридичного погляду. І навіть після появи згаданого нами лютневого указу, він усе одно не є настільки автономним, як йому того, певне, хотілося б.

Та Петро Олексійович не боїться труднощів і недолік перетворив на перевагу. Його бурхлива діяльність на найрізноманітніших ділянках облаштування держави завжди забезпечена залізобетонним прикриттям — він є виконавцем волі президента. Ющенко — глава Ради безпеки, він — її секретар. Не більше. Але й не менше.

Пропоную до Вашої уваги цілу нарізку цитат Петра Олексійовича.

«Я беру участь лише в тих процесах, що визначені президентом у межах доручень щодо підготовки Ради безпеки». (Журнал «Профіль», травень 2005 року).

«Я б хотів чітко розділити РНБОУ та її апарат. Оскільки до РНБОУ входять представники всіх гілок влади... Я не бачу проблем у відносинах РНБОУ, секретаріату президента і Кабміну. У нас немає конфліктів. У нас нормальна взаємодія, цілком виразне й адекватне взаємне сприйняття. Кожен має право на власну думку... » (газета «Аргументы и факты», травень 2005 року)

«Жодних конфліктів, жодного протистояння у команді президента немає. Команда Ющенка складається з ефективних професіоналів, які діють чітко і злагоджено». (Агентство «РИА-Новости», квітень 2005 року).

«Взаємні обвинувачення шкодять державі, дії команди мають бути спільними й чіткими, інакше від цього постраждають і парламент, і уряд, і президент» (Інтернет-агентство «Главред». липень 2005 року).

«… Протистояння немає. Виникає запитання, чому всі про це говорять? На мою думку, це просто вигідно журналістам…» («Львівска газета», травень 2005 року)

«Я можу сказати, що Генпрокуратура на сьогодні адекватна поставленим завданням, насамперед у боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, у дотриманні законності в суспільстві. З огляду на ту інформацію, якою я володію, генпрокурор займає цілком адекватну позицію» (Інтернет-агентство «Главред», травень 2005 року).

Таке рясне цитування необхідно бодай для того, аби поставити кілька запитань. Чи означає недавня різка заява Порошенка, що її було зроблено «в рамках доручення президента з підготовки найближчого засідання Радбезу», на якому, як відомо, планувалося обговорити реформування силових структур? Чи різка відповідь міністра оборони, глави СБУ й генпрокурора на не менш різку заяву секретаря Радбезу засвідчує те, що в команді президента, як і раніше, немає «жодних конфліктів, жодного протистояння»? Чи це знову «вигідно журналістам»? Чому в травні Генпрокуратура була «адекватною», а в серпні вже «створює загрозу національній безпеці»? Якщо в команді «нормальна взаємодія, цілком виразне й адекватне взаємне сприйняття», чому члени Радбезу з’ясовують стосунки через ЗМІ? Якщо Порошенко лише «секретар, не більше» і він «розділяє РНБОУ та його апарат», то чому сайт цілого РНБОУ (а не лише його секретаря» інформує громадськість тільки про поїздки й переговори Петра Олексійовича, ігноруючи слова та вчинки інших членів Радбезу — Ющенка, Литвина, Тимошенко, Маляренка та іже з ними? І чому Порошенко, котрий так оспівує колективний дух, наразився на колективну відсіч таких різних політиків, як Гриценко, Турчинов і Піскун? Які, до речі, далеко не завжди ладять завжди одне з одним.

Можна спробувати все звести до конфлікту між окремими персонами. Можна все пояснити прагненням Порошенка забрати в Міноборони господарську діяльність, у Генпрокуратури — слідство, в СБУ — зовнішнє спостереження та прослуховування й небажанням глав цих структур ділитися зазначеними вище функціями. Можна поскаржитися на те, що соціальні виплати лягли важким тягарем на плечі військового відомства, а мали б стати рядком у держбюджеті. Можна вірити чи не вірити тому, що секретар Радбезу, прикриваючись вказівкою глави держави, намагається відбирати в силовиків об’єкти та землі. Можна пащекувати про те, потрібно чи не потрібно створювати Національне бюро розслідувань, які в нього мають бути функції, і хто його має очолити — Шокін, Король, Стретович або хтось іще. Можна сперечатися про позитиви й недоліки різних концепцій реформування силових органів. Можна, хоча й складно. Бо частина інформації є таємною, а відкриті дані зрозумілі далеко не кожному.

Багато чого можна. Зрозуміти, простити, прийняти на віру. Одного не можна зрозуміти — куди подівся голова Радбезу, посаду котрого ніхто не скасовував? Командна гра передбачає наявність командира. Від якого залежить вироблення командних правил гри. Лише від нього — і більше ні від кого. І саме в цьому разі посилання на нього не тільки доречні, а й обов’язкові. Радбез під керівництвом його глави повинен вирішувати, що скорочується, що скасовується, що запроваджується, що висаджується в повітря, що утилізується.

Один член Радбезу їде на танковий завод — і завтра країна дізнається, що ми все кидаємо й зосереджуємося на будівництві нової сучасної бронетехніки. Інший відвідує завод авіаційний — і з’ясовується, що танк уже не потрібний, і всі сили буде кинуто на розроблення ультрасучасного літака. Третій потрапляє на склади озброєння і з захопленням розповідає, куди й за скільки це можна продати, забувши про те, що продати це можна лише теоретично і то виключно в «гарячі точки». А продати туди практично неможливо, якщо ми не хочемо наразитися на санкції.

Це не може називатися державною політикою, бо це хаос. Влада так і не навчилася жити та працювати системно. Спонтанні президентські ініціативи — розпустити ДАІ чи закрити порти — можуть дивувати. Але значно страшніше, коли окремо взятий член РНБОУ може виступити зі спонтанною ініціативою, здатною підірвати безпеку країни. І не важливо, чим він при цьому керувався — прагненням примножити владу, пролобіювати бізнес чи принести користь Вітчизні.

Бо цей окремий персонаж не несе відповідальності за це. Така відповідальність — на плечах президента. І побудова системи безпеки значно важливіше завдання, ніж спорудження туалетів для інвалідів. Якщо він цього не розуміє, це страшно. Бо безвідповідальний глава Радбезу перетворює РНБОУ на раду національної небезпеки.

* * *

«ДТ» зв’язалося телефоном із секретарем РНБОУ та попросило відповісти на кілька запитань.

— Наскільки відомо, на початку вересня відбудеться засідання Ради безпеки та оборони, присвячене темі реформування силових відомств. Чому ви виступили з критикою силових структур раніше, а не дочекалися засідання РНБОУ з цього питання?

— Я глибоко переконаний, що реформа правоохоронних органів і спецслужб — одне з ключових завдань нової влади. Оскільки йдеться про військову організацію держави та правоохоронні органи, реформування має проходити скоординовано і цілеспрямовано. Причому визначальну роль повинні грати не керівники відомств, а позиція політичного керівництва держави. Бо йдеться про національну безпеку. Складність завдання, його громадська значимість вимагає наукового підходу та широкої публічної дискусії на етапі підготовки рішень. Після рішення Ради національної безпеки та оборони і відповідних указів президента обговорення втрачає сенс — рішення треба виконувати.

Саме тому я виступив із досить різкою заявою, ініціюючи змістовну дискусію. На жаль, мої опоненти не захотіли чи не змогли виступити по суті. Але я вважаю таку дискусію життєво необхідною і тому докладатиму всіх сил до її організації. Зокрема буду вдячний «Дзеркалу тижня», якщо воно надасть свої шпальти для викладу відповідних концептуальних пропозицій.

Хотів би зазначити, що ілюстрацією загрози нереформованих структур правоохоронних відомств і спецслужб та законодавства про їхню діяльність для національної безпеки стало їхнє активне й безпосереднє залучення у виборчий процес. Якщо за півроку нікого не було притягнуто до відповідальності, виходить, таке залучення, в усякому разі на рівні середньої ланки, відбувалося без серйозного порушення чинного законодавства і відомчих нормативних актів. Доки необхідних заходів, які б виключали таку політизацію, не вжито, відсутність реформи внутрішньої структури та зміни нормативного забезпечення військової організації держави і правоохоронних органів зберігає подібні чи ще небезпечніші для України загрози.

У проекті Державної програми розвитку ЗС України на 2006—2011 роки, який нині готується, міститься надзвичайно жорстка оцінка ситуації в Збройних силах. З міркувань секретності не можу її викласти, але повірте, ситуація дуже складна. Саме цим і викликаний мій жорсткий виступ. Хотів би підкреслити: йдеться про проблеми інституцій, а не про конкретних людей. І особистісна реакція на мої коментарі тільки підтверджує необхідність рішучого реформування.

При цьому хотів би особливо відзначити висловлену, хоча б на словах, під час обговорення як на нараді керівників правоохоронних органів у президента, так і в ЗМІ, готовність до реформ із боку Генеральної прокуратури.

— Чи була у вас розмова з президентом із цього приводу і яка його реакції на заяви голови СБУ та керівника Міноборони?

— За своїм статусом я не повинен і не буду коментувати зміст своїх розмов із президентом.

— Як уже повідомлялося в пресі, концепція реформування армії пройшла затвердження у відповідному комітеті ВРУ і в Міноборони. Чи було її подано на розгляд вам і якщо ні, то чому вас не інформували?

— Відповідно до законодавства України, Державну програму розвитку ЗС України, у даному разі на 2006—2011 роки, розглядає РНБОУ. Її підготовка передбачає кілька етапів:

1. Розроблення проекту програми в Міністерстві оборони.

2. Узгодження проекту у відповідних центральних органах виконавчої влади.

3. Розгляд Кабінетом міністрів України.

4. Розгляд Радою національної безпеки та оборони України.

5. Остаточне затвердження президентом України.

На всіх цих етапах необхідна професійна дискусія. Я категоричний противник келійного обговорення і будь-якого тиску в ході вироблення документа. Нині проект програми перебуває в Кабінеті міністрів. Йде робочий процес підготовки рішення.