ПРОПОРЦІЇ ТА ПОРЦІЇ

Від долі політичної реформи залежить доля країни. А доля реформи залежить від долі закону про пропорційні вибори. Таким чином, майбутнє всієї держави безпосередньо пов’язане з ухваленням (неухваленням) окремо взятого нормативного акта. Обговорення якого (заплановане на найближчий час) обіцяє бути, м’яко кажучи, непростим. На таку думку наводить не лише той факт, що на розгляд депутатського корпусу подано відразу шість відповідних проектів. Уся історія вітчизняного виборчого законодавства нагадує хроніку бойових дій.

«Грубкою», від якої «танцює» чинний регламент проведення парламентських кампаній, став ухвалений у жовтні 89-го закон «Про вибори народних депутатів УРСР». На думку експертів, цей документ виглядав демократичніше, ніж відповідний союзний аналог. Він, зокрема, передбачав:

— пряме, таємне волевиявлення громадян;

— поділ території республіки на одномандатні округи;

— більш прогресивну модель висування кандидатів: цим правом наділялися збори виборців, трудові колективи, а також громадські й політичні організації.

У радянські часи легалізація такої схеми була безсумнівним кроком уперед. Результати її впровадження відразу далися взнаки: у Верховні Раді зразка 1990-го значну кількість мандатів одержали опоненти чинної влади, а сам парламент досить швидко й досить жорстко структурувався за політичною ознакою. Існування двох центрів впливу (в особі «групи «239» і «Народної Ради») хоча й викликало перманентні конфлікти, зате сприяло поступовій демократизації законодавчої бази ще до проголошення незалежності.

До речі, саме «Народна Рада» у тому-таки 90-му першою підняла питання про негайний перехід до жорсткої пропорційної виборчої моделі. Уже мало хто пам’ятає, що введення «пропорціоналки» було однією з вимог учасників знаменитого студентського голодування. І вже зовсім забулося, що окремі націонал-демократи відмовилися підтримати Декларацію про державну незалежність України. Учасники згаданого демаршу вважали цей історичний документ саме декларацією, яка вимагає «підкріплення» цілою низкою законів, першим серед яких мав стати закон про пропорційні вибори.

Спроби легалізувати цю модель робилися не раз, проте їх успішно блокувала Банкова: президенти Кравчук і Кучма небезпідставно бачили в запропонованій схемі загрозу сталості своєї влади. Дещо переконати Леоніда Даниловича вдалося тільки восени 1997-го. Частина оточення глави держави, налякана падінням популярності патрона, побачила практичну користь у привнесенні у виборче законодавство «партійної складової». Планувалося створення під патронатом АП ручних партій і блоків, які мали скористатися зростанням протестних настроїв і в перспективі стати «п’ятою колоною» Кучми в парламенті. Лідер держави трішки поскрипів зубами, але аргументи почув. За два роки до чергових президентських виборів ВР затвердила змішану виборчу модель, що надало політичним партіям реальну можливість серйозніше впливати на події в країні.

На щастя для вітчизняної демократії, план не вдалося втілити в життя цілком: за старою українською традицією, відповідні технології було частково впроваджені, а відповідні кошти — частково розкрадено. У результаті кількість явних і прихованих симпатиків Президента не досягнула бажаної тристаголосої позначки. Рада зразка
1994-го змогла стати нехай і відносною, але все-таки альтернативою Банковій. Депутатський корпус, попри відвертий тиск із боку вищої посадової особи, навіть сподобився ухвалити помірковано демократичну Конституцію. Нехай не таку, як хотілося, зате й не таку, як планувалося. Заслугу модернізованого виборчого законодавства в зміцненні самостійності ВР важко переоцінити: практика довела, що «списковики» куди менш вразливі для адмінресурсу, ніж «мажоритарники».

Надалі Леонід Данилович, навчений гірким досвідом, непохитно пручався безперервним спробам опозиції узаконити пропорціоналку. 2001-й (рік, коли активність супротивників влади сягнула піка) перетворився на справжню битву між Радою та Президентом. За неповні дев’ять місяців Кучма п’ять разів відхиляв нову версію виборчого закону — 19 лютого, 19 квітня, 4 липня, 14 серпня і 4 жовтня. Гаранта не бентежило ні те, що за одну з версій віддали свої голоси 335 нардепів (75% від загальної кількості), ні те, що законотворцям якось удалося подолати вето, ні те, що його опоненти демонстрували готовність до компромісу. Слід нагадати, що під час роботи було враховано досить велику кількість президентських побажань, крім того ВР двічі погоджувалася на паліатив — схему, яка передбачала обрання 75% «списковиків» і 25% «мажоритарників».

Президент залишався непохитним, і вищий законодавчий орган зрештою здався — у жовтні 2001-го надломлена Рада ухвалила новий закон, що зберігає стару, «половинчату» виборчу модель. Депутатському корпусу не вдалося відвоювати навіть збільшення термінів виборчої кампанії до 170 діб, і в результаті він був змушений підтримати президентську пропозицію про 90-денну «презентацію» програм, списків і брендів.

Єдине очевидне достоїнство модернізації базового закону — це впровадження деяких механізмів протидії адміністративному ресурсу. Зокрема, прогресивнішою стала методика формування окружних виборчкомів. Хоча суб’єкти виборчого закону, котрі мають свої фракції в Раді, усе-таки здобули деяку перевагу над іншими. Хай там як, а правки, внесені перед самим початком кампанії-2002, спричинили позитивний ефект. Опозиція (отримавши реальну можливість впливати на склад виборчих комісій) змогла істотно мінімізувати втрати від фальсифікації результатів виборів.

Як бачимо, будь-яке звертання законодавців до виборчого права повільно, але вірно демократизувало процес волевиявлення громадян. Останнім вирішальним кроком мало стати закріплення «пропорціоналки». Привід для певного оптимізму в цьому питанні був: п’ять із шести партій (блоків), котрі подолали чотиривідсотковий бар’єр два роки тому (а саме, «Наша Україна», КПУ, СПУ, БЮТ і СДПУ(о)) виступали за відмову від змішаної схеми. За її збереження висловлювався лише блок «За Єдину Україну!», який згодом благополучно розвалився. Але головною перешкодою залишалося принципове небажання Президента.

Здалося, що позиція гаранта трохи пом’якшала, коли влада узялася за конституційну реформу. Причому пом’якшала вона не лише на словах, а й на ділі. По-перше, до відмови від «мажоритарки» практично неминуче мав привести сам факт зміни політичного формату. По-друге, прихильником «пропорціоналки» був Віктор Медведчук, головний радник Президента й головний ідеолог запланованих перетворень. По-третє, пропорційним виборам належало послужити платою за участь у процесі реалізації реформи представників КПУ і, особливо, СПУ. Без голосів фракцій, керованих Петром Симоненком і Олександром Морозом, кожна спроба переписати Основний Закон була заздалегідь приречена на провал.

Ліва опозиція від самого початку висувала гасло: «Уранці — закон про вибори, увечері — конституційна реформа!» І лише останнім часом комуністи й соціалісти злегка підкоректували цю тезу, пояснивши, що йшлося про остаточне голосування за політичні перетворення.

Спочатку багатьом прибічникам «пропорціоналки» здавалося: Президент уже морально готовий «поховати» «змішану» систему. Вселяло надію і те, що Віктор Янукович (тоді ще кандидат у прем’єри) був готовий сприяти опозиції в досягненні заповітної мети. Один із лідерів «донецьких» (чиєю опорою в парламенті були земляки-«мажоритарники», котрі органічно не сприймають «вибори за списками») погодився додати відсутні голоси в обмін на підтримку частини противників режиму. Чим усе закінчилося, наші читачі мають пам’ятати. Не вдаючись до подробиць, скажу: після того, дуже болісного, «облому» адепти пропорційної ідеї серйозно засумнівалися в готовності як Президента, так і «донеччан» віддати законодавчий орган на відкуп політичним партіям.

Подальші події підтвердили це припущення. На ІІІ сесії Ради нинішнього скликання розглядалося, якщо не помиляюся, 10 відповідних проектів. Необхідної підтримки не отримав жоден. Найбільшого успіху домігся варіант, розроблений опозиціонерами на чолі з рухівцем Ключковським, комуністом Пономаренком і соціалістом Рудьковським — до подолання заповітної межі йому рік тому не вистачило дев’яти голосів.

На IV сесії все повторилося з майже абсолютною точністю. Дев’ять проектів (чотири принципово нових і п’ять оновлених версій старого закону) — і той самий, нульовий ефект. І знову найщасливішим виявилося напрацювання Ключковського, комуніста Пономаренка й соціаліста Рудьковського, яке цього разу (16 жовтня минулого року) підтримали 209 обранців народу.

Ні для кого не становило таємниці, що кожного разу голосуванню передувала зустріч лідерів провладних фракцій (представника Президента в парламенті, координатора більшості) із Леонідом Кучмою (Віктором Медведчуком). І щоразу результатом діалогу був один і той самий наказ (указівка, рекомендація) — «Валити!» Попри те, що на словах глава держави — за пропорційну модель.

Таким чином, в апостолів «партійних» виборів є всі підстави для песимізму — законопроектів так само багато (цього разу — шість), а в Президента слова так само розходяться зі справами. Чому ж тоді кількість впевнених у швидкому ухваленні нових правил гри у вибори множиться день у день? Відповідь нібито очевидна. По-перше, пропорційні вибори зафіксовано в попередньо схваленому проекті конституційних змін. По-друге (як уже відзначалося вище), від ухвалення нової моделі значною мірою залежить лояльність комуністів та соціалістів. Але неприйняття Президентом і переважною більшістю провладних «мажоритарників» жорстких пропорційних моделей загальновідома, і причин змінити свій погляд у них нібито не було.

Чи так це? Аби спробувати відповісти на це запитання, слід бодай коротенько описати суть шести внесених на розгляд проектів. Принаймні два з них — №4285 і №4285-1 — приречені на провал. Перший (автори — члени «Народного вибору» Гошовський, Сміяненко й Солошенко) інакше як «привітом із далекого минулого» назвати не можна. Оскільки він передбачає повернення до «глухої мажоритарки» — автори документа пропонують обирати депутатів, як у давнину, у 450 одномандатних округах. Другий документ (ініціатори внесення — есдек Калетник і «регіонал» Кальниченко) — «привіт із недавнього минулого». «Хрещені батьки» цієї розробки, здається, навіть не помітили, що горезвісна імплементація результатів сумно відомого квітневого референдуму чотирирічної давності так і не відбулася. Інакше, мабуть, не пропонували б вибори в парламент проводити в 300 мажоритарних округах. До речі, профільний комітет уже запропонував відхилити цей проект, оскільки він не відповідає 76-й статті чинної Конституції.

Природа появи цих двох розробок, які суперечать здоровому глузду, цілком зрозуміла. Хтось гадає, що такий «мажоритарний радикалізм» — метод тиску на опозицію, спроба зробити її більш зговірливою в процесі обговорення «напівпропорціональних». Хтось не виключає спроби перетворення обговорення серйозного питання на фарс. Принаймні шанси на схвалення 226 депутатами в цих документів — нульові.

У проекту №4285-2 (автори — Губський, Задорожний, Шаров, Шуфрич) їх трохи більше. Головна особливість цього законотворіння — зниження необхідної «планки» до 1%. Проти цього рішуче виступають чотири опозиційні фракції. Та й підпис Шуфрича, як стверджують деякі джерела в СДПУ(о), означає не так позицію депутатського осередку есдеків, як його власну позицію. Якщо «нашоукраїнці», комуністи, соціалісти, бютівці й соціал-демократи відмовляться підтримувати №4285-2, він приречений — 212 голосів мало, щоб перетворити проект на закон.

І головне — ухвалення такої моделі поставить під загрозу реформу. А пропорційний закон необхідний владі виключно як один з інструментів її реалізації. Хоч би там що говорили про Мороза й Симоненка, але за одновідсоткову «планку» вони не проголосують, швидше за все, ніколи. Лідер КПУ в недавньому інтерв’ю «Громадському радіо» висловив бажання підняти «бар’єр» до 10%, але не висловив готовності опускати його нижче 3%.

Проект №4285-4 — безумовний «ветеран руху». Це той самий варіант «Ключковського—Пономаренка—Рудьковського», раніше відомий під номерами 2525 і 3425, який двічі зупинявся за крок від визнання його законом. Внесення несуттєвих змін дозволяло авторам змінювати ім’я документа й цим продовжувати йому життя.

Варіант непоганий. Хоча ми кілька разів писали про нього, в двох словах нагадаємо основний зміст. Документ передбачає:

єдиний загальнонаціональний округ;

закриті партійні списки;

збереження 4-відсоткового бар’єра;

запровадження поняття «політична реклама»;

деталізацію порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності учасників виборчого процесу.

Водночас автори «4285-4» не уникнули низки промахів. До найпомітніших належать:

не знята з порядку денного проблема «раптового зняття з пробігу» окремих кандидатів. Проект передбачає, що рішення про відмову в реєстрації ЦВК приймає не пізніше, ніж за три дні до виборів. А тепер уявіть, що за три дні до виборів Центрвиборчком під якимось пристойним приводом відмовляє в праві балотуватися, приміром, Тимошенко. Або Ющенку. Часу оскаржити рішення — немає. Про високі шанси партій у разі втрати лідера годі й говорити;

кілька юристів помітили двозначність у розділі, що стосується фінансування кампаній. Юридичних осіб немає в списку тих, хто має право робити внески. І немає в списку тих, хто такого права не має. (До речі, автори всіх проектів відмовляють бізнес-структурам у формальному праві надавати матеріальну підтримку партіям. Така цнотливість не цілком виправдана з погляду реалій, оскільки компанії однаково фінансують кампанії. І цілком виправдана з погляду тих самих реалій: далеко не всі компанії воліють «світити» свою участь. Хоча в світі така практика досить поширена й існує заборона лише на «благодійність» держструктур;

не обумовлено чисельність територіальних і дільничних комісій, а також розмір виборчого фонду, що ставить учасників «забігу» в нерівні умови.

Попри вказані огріхи, проект цілком адекватний. Але, скоріш за все, так і не стане законом. Оскільки, за останніми даними, пропрезидентська більшість зробила ставку на два інші документи — №4285-2 (у народі — «двійка») і 4285-5 («п’ятірка»). Саме за них «більшовики» сьогодні агітують голосувати не лише комуністів і соціалістів, а й частину «Нашої України».

«Двійку» підготувала група нардепів із «Регіонів». І хоча б із цієї причини її зараховано в фаворити. Як відомо, донецькі мажоритарники були головними супротивниками «пропорціоналки», тож цей проект — опис того компромісу, на який вони готові піти й до якого готові схилити багатьох партнерів за коаліцією.

Автори пропонують: запровадження єдиного загальнонаціонального багатомандатного списку; формування не тільки загальнодержавного, а й регіональних списків блоків і партій. Виняток тільки для перших п’яти номерів, які в разі перемоги їхньої політструктури одержують мандат автоматично;

збереження 4% бар’єра;

визначення результатів шляхом підсумовування голосів, відданих за партію в кожному з 27 регіонів.

Критики охрестили цей проект «пропорціоналкою по-донецьки» або «порціонною пропорціоналкою». Шанси на його ухвалення досить великі хоча б тому, що теоретичну готовність підтримати його висловили комуністи.

Головним розробником «п’ятірки» став невтомний Степан Гавриш. Та сама «порціонна пропорціоналка», тільки вид збоку. Тут закладається та сама модель, що й у «двійці», але з одним суттєвим застереженням. Якщо «донецькі» пропонують на час виборів розділити країну на 27 умовних округів (за кількістю регіонів), то Степан Богданович — на 450 (за кількістю депутатів). І це робить не тільки його проект більш «мажоритарним», але проект «донецьких» — більш «пропорційним». Тож є підстави вважати, що саме «двійку» визнають меншим із зол і, скоріш за все, вона стане головним претендентом на право називатися новим виборчим законом. Особливо якщо КПУ й СПУ здадуться раніше, ніж очікується.

Стосовно «п’ятірки», то її очевидним мінусом в очах опозиції є норми, що розширюють можливості застосування адмінресурсу. По-перше, у проекті не дуже чітко виписано процедуру висування й реєстрації кандидатів. Це дає ЦВК формальне право використовувати подвійні стандарти. По-друге, «варіант Гавриша» передбачає наявність звітів тільки про ті внески до фонду, які перевищують 51 тисячу гривень, отже, тіньове фінансування стає неминучим.

Таким чином, можна прогнозувати перемогу «донецьких»? Не поспішав би з висновками, хоча такий сценарій розвитку подій сьогодні видається найлогічнішим. Чим загрожує країні ухвалення «двійки»? З погляду автора цих рядків, це — з одного боку, безумовний крок уперед, з іншого — усе-таки півзахід, чергова порція «пропорціоналки». Хоча, схоже, така вже доля в цього закону.