Про загальну незалежність і пораду королеви Вікторії

Крім економічного дива та президентської виборчої кампанії в країні відбувається свято. Державній незалежності України — 13 років. Багато це чи мало?

Днями злетять феєрверки, пройдуть паради та інші суаре. До народу звернеться гарант і розповість про незаперечні досягнення для зрячих, невідкладну важливість політичної реформи та збереження курсу, а також про небезпеку розхитування човна. Народ послухає.

Від 2001 р. соціологічна служба Центру Разумкова напередодні Дня незалежності акуратно цікавиться у громадян країни про їхнє ставлення як до свята, так і до самої незалежності. Цього року опитування проведено 22—28 липня у всіх регіонах України; опитано 2014 респондентів віком старше 18 років. (Усі згадувані в статті дослідження проведено за загальнонаціональною вибіркою й репрезентативні стосовно дорослого населення України.)

Червоний день календаря

За всієї своєї схильності до невдоволення завжди й усім, маю визнати: результати досліджень підтверджують улюблену мого усе ще Президента тезу про стабільність. Тільки характер цієї стабільності насторожує...

День незалежності — справді велике свято лише для 17% громадян країни, їхня частка незмінна. Як незмінна частка тих, хто гадає, що цей день і вихідним-то бути не повинен (9%). Для 35—40% — свято звичайне, як й інші офіційні; майже третина громадян (32—35%) вважає цей день просто вихідним.

Якби референдум про державну незалежність України відбувався сьогодні, то підтримали б незалежність країни близько половини її громадян (зараз — 53%, торік — 47%); голосували б проти — 28% (у 2002 р. — 34%). Не брали б участі в голосуванні — 19% (торік — 24%).

Для довідки: 1 грудня 1991 р. у референдумі взяли участь 84% громадян; підтримали державну незалежність України — 90% учасників, не підтримали — близько 8%.

Для другої довідки: якщо не пов’язувати незалежність із святом, то її бажаність для громадян виявиться значно вищою. Місяць тому, визначаючи бажаність/небажаність дій майбутнього президента країни, 77% опитаних підкреслили, що зазначені дії мають бути спрямовані на зміцнення незалежності України; протилежну думку висловили майже 9%. Тобто незалежність для переважної більшості з нас — безумовна цінність, але святкувати день її всенародного схвалення ми не особливо хочемо та схвалювати її зараз не вельми налаштовані. Дивно?

Не дуже. Коли врахувати: святом стає лише те, що вдалося. Рідко хто святкує річницю не справджених надій і обманутих чекань, навіть завищених.

А Україна, на думку половини її громадян, справді незалежною державою не стала — так вважають 49% опитаних проти 38% тих, хто притримується протилежної думки. У 2001 р. співвідношення було приблизно таким самим — 51% проти 37%. Знову дивно. Адже Україна має всі ознаки незалежної держави, про що не втомлюється говорити її Президент... Можливо, громадяни і гарант по-різному розуміють незалежність?

Від чого та для чого?

Незалежність, якщо визначати її цілком загально, є здатність і можливість діяти самостійно й бути захищеним від тиску ззовні. Державна незалежність — самостійність і захищеність від тиску ззовні легітимної державної влади. Якщо не вникати в термінологічні особливості державного й національного суверенітету, то під легітимною уже приблизно 200 років розуміється обрана народом і/або така, котра користується довірою народу, бо саме народ — єдиний носій і джерело (суверен) державної влади. Відповідно до конституційного права, згадана легітимна влада повинна бути незалежною від будь-якої іншої влади усередині й поза країною.

Даруйте лікнеп, але без нагадування не обійтися: аби ніякі особи, владу від імені та за дорученням народу здійснюючи, оцю саму владу не узурпували, вона має бути розділена на три знов-таки незалежні гілки: законодавчу, виконавчу й судову. А плюс до того бажано мати й четверту владу — незалежні ЗМІ, бо вони фактично здійснюють контролюючі й коригувальні функції джерела, носія і суверена в період між виборами.

На цьому, у принципі, можна й закінчити. І зрозуміти, чому громадяни моєї країни, цінуючи державну незалежність і бажаючи її зміцнення, не хочуть ані святкувати, ані схвалювати.

Чинна державна влада не є ані самостійною, ані незалежною, ані залежною від народу. Немає в мене в країні незалежної легітимної влади й незалежної четвертої.

А є «п’ята влада» — добре організована та глибоко в усі органи влади ешелонована злочинність, вона ж корупція. Поняття «п’ятої влади» активно використовував Леонід Данилович на початку своєї президентської кар’єри. Він, власне, й президентом став не в останню чергу тому, що обіцяв зазначену владу на пні винищити. Шляхом, зокрема, посилення виконавчої і судової гілок влади, боротьби з корупцією й економічними злочинами, запровадження декларування доходів, створення державного контролю й ін.

Приблизно з 1998 року це поняття з лексикона ЛД та інших державних осіб зникло. Бо Президент виконав свої обіцянки і «п’ята влада» зникла? Ні. Із перелічених обіцянок ЛД виконано лише два пункти: посилена донезмоги виконавча влада й ін. І в це «ін.» входить перетворення «п’ятої влади» на справжнього суверена під офіційним ім’ям «національний великий капітал», а неофіційним, але яке цілком перебуває у політичному обороті, — «олігархічні клани». Цей справжній суверен майже позбавився від асоціацій із «братками», «биками» тощо, але має чітке бажання свою владу навіщось легітимізувати. Тобто змусити мене ще за нього й проголосувати. Бо...

Не так? Тоді чому цілком осудні та зрячі мої співгромадяни в переважній більшості (82%) себе сувереном, господарем незалежної держави не відчувають і не вважають, хоч трісни? Визнав за собою зазначене відчуття лише кожен дев’ятий; семеро зі ста не знайшли, що й сказати...

Чому в моїй країні слово «платник податків» не звучить гордо? Тільки 6% громадян відчувають себе в момент заповнення податкової декларації «частиною економічної могутності країни»; ще 6% — сподіваються, що кошти повернуться до них і їхніх близьких через державні витрати; 8% — шляхетно переконані, що податками підтримують тих, хто цих грошей потребує більше. А третина (34%) загального складу економічної могутності країни гадає, що в неї просто відбирають чесно зароблені гроші; 35% упевнені, що ці гроші однаково розкрадаються чиновниками; майже чверть (24%) думають: гроші не те щоб розкрадаються, але розподіляються якось не так.

Чому з припущенням, що державні службовці в моїй країні відстоюють інтереси її ж громадян, погодилися лише 6% опитаних? Зате більшість (62%) переконані: названі службовці служать своїм власним інтересам, 41% — інтересам чинної влади; майже третина — найпотужних фінансово-політичних груп; 17% — інтересам кримінальних груп…

Проте повернімося до незалежності державної влади від тиску ззовні. Крім «п’ятої влади» всередині є ще не вельми останнім часом приховуваний вплив із боку Росії. Знову не так? ЛД уже п’ять разів упродовж цьогорічного літа зустрічався з Володимиром Володимировичем. І після кожної зустрічі — новини про міцніючу співпрацю назавжди. Серед останніх новин — закріплення моєї незалежної країни за російською газовою трубою — на 25 років, нафтовою — на 15. Звісно, ніби гарантія поставок і транзиту. Але чи треба комусь пояснювати, що, маючи енергозалежну економіку, справді незалежна влада з шкури б вилізла, але бодай якось джерела і транспорт енергоносіїв диверсифікувала б? Бодай реалізувала проект нафтопроводу Одеса—Броди в прямому напрямі...

Про таку ознаку незалежної легітимної державної влади, як громадська довіра й підтримка, говорити немає потреби. Влада з такою підтримкою із боку власного народу ніде в цивілізованому світі довго не живе.

І нарешті, незалежність для чого? Обмовка для професійних патріотів: я безумовно визнаю самоцінність державної і національної незалежності як мети народу, цієї незалежності позбавленого. Доти, поки її, незалежності, не досягнуто. Далі вона є лише засіб для розвитку цього народу, забезпечення його інтересів і потреб, розв’язання його проблем.

Основні проблеми народу в моїй країні стабільно не розв’язуються. Принаймні протягом останніх чотирьох років стабільним залишається і їхній набір, і ранжир. Проблеми для незалежної європейської держави незавидні. Низький рівень зарплат і пенсій (76%); безробіття, неможливість знайти достойну роботу (53%); зростання цін на комунальні послуги, енергоносії, транспорт (41%); хабарництво й корупція в структурах державної влади (38%); неможливість отримати необхідну медичну допомогу (37%).

Зате проблема №1 для можновладців — політична реформа — займає думки трьох із сотні громадян країни й перебуває в ряду третьої десятки набору. Що зайвий раз засвідчує: між народом і чинною владою не просто нерозуміння і відчуженість, а прірва.

До завершення тринадцятого року незалежності

Так 13 років — це багато чи мало? Досить. Для того, аби зрозуміти, що саме ми побудували й чого досягли.

Раніше багатьох інших це зрозумів міністр праці й соціальної політики моєї незалежної держави пан Папієв, уже привітавши мене й моїх співгромадян із святом. «Завдяки наполегливій і цілеспрямованій роботі уряду, — повідомив він, — стабільно й неухильно зростають пенсії, заробітна плата, інші виплати, виплачуються заборгованості минулих років. Сьогодні нам із вами є чим пишатися...»

Пишатися виплатами заборгованостей по зарплаті минулих років? Стабільним і неухильним зростанням пенсій, зарплат і інших виплат до прожиткового мінімуму? Дивна гордість...

За 13 років ми побудували дивну країну загальної незалежності. Країну, у якій наявність роботи не є гарантією достатку. У який зростання моїх доходів рахують не в грошових одиницях, а у відсотках, але в магазинах вимагають гроші. У якій не працює навіть закон збереження матерії. Що в одному місці убуває — то назавжди. І ніхто не знає — куди, кому, за скільки поділося. Яка вийшла на перше місце в світі за кількістю покупок авто вищого класу «Maybach», маючи співвідношення доходів бідних і багатих — 1:30. Бідних, коли брати до уваги прожитковий мінімум, — 80%, багатих — зникаюче мала величина. Деякі вважають, що якщо зазначена різниця перевищує 10, то… Ой.

Ми побудували скоріш диктатуру, ніж демократію (29% опитаних проти 19%); держава, де 71% громадян не задоволені своїм соціальним статусом, а 70% — не бачать соціальної перспективи в Україні.

Для влади в моїй країні немає нічого неможливого, неприйнятного, засуджуваного, infamita, як казав Корлеоне-старший. Брехати й постійно порушувати слово — це не порок, це манера розмовляти. Так колись Сальвіан Марсельський сказав про французів. Він нас не знав.

Загалом і в цілому — моя держава незалежна, тобто не залежить від власних громадян, доходи в ній не залежать від праці, податки — від рівня доходів, мінімальна зарплата — від прожиткового мінімуму, прожитковий мінімум — від людських потреб. ЗМІ в моїй країні не залежать від суспільства, закон — від права, форма — від змісту, слова — від значення, свобода — від відповідальності.

Тому гордості за мою незалежну країну мене навчатиме щиро шанований мною, але громадянин суміжної країни Єжи Гоффман. Це він, а не мій співвітчизник, зніме кіно про Україну. До наступної річниці нашої Незалежності. «Хочу, — сказав режисер, — аби люди з України, подивившись цей фільм, із гордістю сказали: «Я — українець», а люди поза Україною побачили, яка велика й чудова ця країна...».

Я також цього хочу. Тільки, щоб фільми про Україну знімали й українці. Бо це моя країна, і я її люблю. Вона буде сильною і такою, як написано в її Конституції. Буде...

Що робити?

1858 року стався в Британії династичний шлюб. Донька британської королеви Вікторії принцеса Вікторія Альдигейда виходила заміж за прусського принца Фрідріха Вільгельма, майбутнього імператора Німеччини. Сором’язлива принцеса поцікавилася, як вона має поводитися у першу шлюбну ніч. Королева Вікторія сказала: «Заплющ очі та думай про Англію». Заплющте очі, громадяни вільної країни, і думайте про вибори...