Про країну, державу та громадян у перехідному віці

Країні — 15. Вік, як кажуть її ровесники, стрьомний. У перекладі — ще той, невідомо чого від особи в такому віці чекати. Особа поводиться непередбачувано — то плаче, то сміється, то космонавтом хоче бути, то слюсарем, то на Захід, то на Схід, то підлещується, то грубіянить, то помаранчевий їй подобається, то біло-синій. Важкий, одним словом, вік, а надто — для оточення. Краще відійти.

Країна своєму віку відповідає чудово.

То так, то не так. То нова влада, то ті самі обличчя. То бандитів у тюрми, то у владу. То ті руки нічого не крали, то ці ніколи. То багаті допоможуть бідним, то навпаки. То граблі прибрали, то на місце поклали. То спати, нарешті, лягли з президентом, прокинулися з прем’єром. Проспали.

Громадяни, кажуть, у психози стали впадати на політичному ґрунті. А чого впадати? Береги Дніпра об’єднали, радіти треба. Мав рацію Микола Васильович, не кожний птах долетить, але Вікторові Андрійовичу вдалося...

Однак навряд чи вдасться йому об’єднати нас, громадян єдиної країни. Із двох причин: по-перше, громадян об’єднує, насамперед, рівність прав і рівність перед законом, що забезпечується, як відомо, державою. Держава, главою якої є Віктор Андрійович, зробити цього не може. По-друге, ми справді дуже різні, якщо подивитися по регіонах, але швидше не в тому, чим нас зазвичай лякають політики. А в тому, про що ми не дуже підозрюємо. Це інтрига. Бо про це пізніше.

Спочатку, за усталеною вже традицією, — про день народження країни. Знову ж – цікаво, як ми відреагували на рік із новою владою. Не з тією, що вночі з другого на третє, а з тією, що до минулого Дня незалежності була ще новою, і чекали від неї багато чого.

Як зазвичай, напередодні Дня незалежності соціологічна служба Центру Разумкова провела опитування громадян із приводу їхнього ставлення як до самої незалежності країни, так і до святкування її річниці. Результати — нижче.

Незалежність із новою владою

Перемога свободи зміцнила нашу незалежність, ствердила вибір 1991 року.

Цього року в опитуваннях – уперше за 14 років – більшість громадян назвали нашу державу справді незалежною.

В.Ющенко, 24 серпня 2005 р.

Як і торік, громадяни України засвідчили, що незалежність своєї країни вони цінують і готові їй свою прихильність підтвердити. І що примітно — рівно тією ж мірою, що й роком раніше. Ніби й не було його...

Торік незалежність країни підтримали б 60% громадян, зараз — 59%. Не підтримали, хоч торік, хоч зараз — 20%; не взяли б участі у референдумі — 21%. Стабільність, як за Леоніда Даниловича.

Змінилися дві речі.

Перша — рівень усвідомлення громадянами їхніх особистих утрат/надбань від здобуття країною незалежності.

Торік вважали себе у виграші від здобуття Україною незалежності 28%, у програші — 37%, ще 35% — підводили баланс.

Зараз тих, хто виграв — 27%, але тих, хто програв, — 43%. Майже третина (30%) — продовжують підраховувати. Тобто тих, хто відчуває себе таким, що програв, напередодні 15-ї річниці незалежності стало дещо більше.

Друга. Зворотно змінилося співвідношення тих, хто вважає, що за роки незалежності Україна стала справді незалежною державою, і тих, хто так не вважає.

Пояснимо. До минулого року ті, хто вважав Україну справді незалежною, незмінно залишалися в меншості. Так, у серпні
2004 р. співвідношення становило 38% проти 49%. А торік у серпні воно дзеркально змінилося — 49% проти 37%.

Що й відзначив президент у виступі на Майдані в минулий День незалежності як аргумент на користь перемоги свободи.

Зі свободою, начебто, нічого особливо поки не сталося.

Однак позитивне співвідношення, відзначене президентом, змінилося знову і становить тепер 35% упевнених, що Україна стала справді незалежною, проти 52% тих, хто так не вважає. Що приблизно відповідає дореволюційному рівню серпня 2001 р., коли справді незалежною Україну вважали 37% її громадян, а засумнівалися в цьому — 51%.

Можливо, з перемогою щось не так?

Заради хоч якоїсь розради можна сказати, що на Заході країни число тих, хто вважає свою державу незалежною, досі перевищує число тих, хто думає інакше, — 45 проти 34%. Проте в усіх інших регіонах навпаки: у Центрі — 43 проти 48%; на Сході — 27 проти 57%; на Півдні — 24 проти 68%.

Що не радує.

Спостерігаючи торік збільшення числа громадян, переконаних у справжній незалежності своєї країни, можна було припустити, що почасти це викликане результатами президентських виборів, почасти — відчуттям, що ми обрали президента як країна, незалежна від зовнішніх впливів. Частково — це було авансом новому президенту, від якого переважна більшість (76%) громадян очікувала, серед іншого, зміцнення незалежності країни.

А ще поміж іншим, трьома рядками вище в рейтингу очікувань громадян від нового президента, були, нагадаємо, очікування «рішучої боротьби зі злочинністю та корупцією» — чого очікували 97% громадян, «боротьби з олігархами» (78%) й «розвитку демократії в Україні» (77%).

І що вселяло оптимізм — очікування громадян цілком збігалися з обіцянками президента. У тому ж торішньому виступі на Майдані він карбованим стилем запевнив громадян: «Від надій на чесність ми переходимо до жорсткого наступу на корупцію. Усі посадовці декларуватимуть і доходи, і витрати».

Ну, припустимо, ніхто витрати не декларує, а доходи... Принесла тут днями одна особа президенту декларацію, — обійняти і плакати над тобою, писав Опанас Опанасович, до того жалюгідно малозабезпечене. І нічого, стала особа посадовою. Схоже, щось не склалося у президента ні зі злочинністю й корупцією, ні з олігархами. Чи склалося...

Свято, котре знову не для нас

Ставлення громадян до Дня незалежності не змінилося.

Якщо торік 22% опитаних повідомили, що для них це дійсно велике свято, то цього року — 20%. Як воно було для 40% звичайним офіційним святом, а для 30% — звичайним вихідним, так і залишилося. Не вважали цей день ні святом, ні навіть вихідним — 5, зараз — 7% опитаних.

Тобто ми досі не хочемо справді святкувати те, що нашим уявленням про справжню незалежність не відповідає...

Однак, якщо свято є, його не оминуть.

Святкування вже анонсовано, воно триватиме три дні. Перший день присвячено Державному прапору, і президент уже звернувся до всіх громадян країни із закликом вивісити прапори в кожному вікні. У відповідь, окремі несвідомі громадяни пропонують президентові у вікнах усіх своїх резиденцій вивісити білі прапори...

У столиці передбачаються масові гуляння, спортивні заходи і виставки квітів. На Майдані відбудеться урочисте підняття Державного прапора з артилерійським салютом, легкоатлетична естафета і концерт. Спочатку 32 військові оркестри, потім фольк для дорослих, опісля — музична тусовка для ровесників країни.

Безпосередньо в день свята президент країни візьме участь у молитві за Україну, природно, у Софійському соборі. Природно — у компанії з новими прем’єром і спікером. Згадалося, що Олександр Олександрович досі не дуже бував помічений у храмах за молитвою. Недавно, мабуть, увірував, занадто вже часто йому останнім часом один сюжет із Біблії адресували. Перейнявся, напевно...

Після молитви президент під дзенькіт дзвонів вийде у згаданій компанії на площу й звернеться з поздоровленням до народу України.

Але чому не на Майдані — звідки він не так давно почав свій президентський шлях? І де торік так проникливо казав про велике минуле і не менш блискуче майбутнє... Адже обіцяли нову традицію. І є що пред’явити народу — універсал національної єдності, вже оголошений непопулярним, але сильним рішенням, перемогою Мудрості, Розуму та Серця, — саме так, із великих, це вам не розум, честь і совість.

А може, саме тому не хоче йти президент на Майдан? Через перемоги, які відбулися останнім часом?

Перемога

Переконаний, що ми переможемо, це позиція сильного. Це не дискредитація довіри людей, не дискредитація, зрештою, твоєї честі, твоєї моралі як президента, як представника нової влади. Ми переконані, що перемога буде за...

В.Ющенко, 24 березня 2006 р., за два дні до парламентських виборів

Найсмішніше, що фраза дійсно обірвана. Ну, не дослухав журналіст Віктора Андрійовича. Так стенограму інтерв’ю на сайт президента й помістили. Як знали...

Перемога дійсно виявилася за.

Інакше й бути не могло. Це був нерівний бій, як співав колись співвітчизник колишнього грузинського друга Віктора Андрійовича, адже сам президент програв задовго до виборів. Саме дискредитувавши довіру людей, честь і мораль президента як представника влади.

Спочатку було підписано угоду з Януковичем, у якій президент погодився припинити «переслідування опозиції». Потім Віктор Андрійович свій підпис відкликав, але повільно відкликуване не підписаним не вважається.

Чи спочатку було публічне зневажання закону та права? Коли Віктор Андрійович зателефонував генеральному прокурору (теж непогано) і обидва вони витягли-таки з буцегарні знамениту Валентину Горобець, незмінну і незамінну голову Козинської селищної ради, на території якої на колишніх заповідних землях стара злочинна і нинішня нова влада мирно щось будують за високими парканами. Якщо кому цікаво, може поїхати в Козин, Кончу, хоча ні, не може, немає туди вже ні підходів, ні під’їздів. Там є інтерес президента? Чи він не бачить, що поруч намивані береги Дніпра незабаром об’єднаються вже не у фігуральному сенсі, а в прямому...

Чи спочатку з мовчазної (чи ні?) згоди Віктора Андрійовича було прийняте рішення про нову форму податкової декларації? Для тих самих посадових осіб, доходи й видатки котрих президент обіцяв оприлюднити «до сьомого коліна». Із форми зникла згадка про родичів навіть першого. А коли журналісти півроку діставали Віктора Андрійовича з приводу його власної декларації, він відповідав на запитання про неї так, як міністр юстиції на запитання про свій диплом.

Чи першим був Олексій Івченко, дивна людина в «Мерседесі», котрий уклав ще більш дивні угоди? І начебто за щось покараний, але відразу став радником президента.

Чи викритий у гешефтах із Бориспільським аеропортом Анатолій Кінах? Котрий не тільки залишився в новій команді, а й пішов було на підвищення і, як і раніше, затребуваний і готовий очолити що завгодно.

Чи спочатку були укази, підписувані десь у тиші з незаконним грифом «Не для преси»? У перші ж 100 днів своєї діяльності президент видав майже чотири десятки указів із грифом «Не для друку»...

Чи десятки кадрових указів, які з перших же годин видавав президент — усупереч Конституції і ні з ким не погоджуючи?

Втім, яка тепер різниця — що, навіщо й скільки.

З моменту представлення президентської програми «Десять кроків назустріч людям» та інавгурації до процитованого вище переконання Віктора Андрійовича в прийдешній перемозі було зроблено так багато кроків назад. Тихо, на пальцях...

І за два дні до виборів був упевнений у перемозі блоку, пов’язаного з його ім’ям?

Леоніду Даниловичу, котрий прийшов як технар, обіцяючи радикальні економічні реформи і тільки, вибачали багато чого — він не обіцяв чесної, прозорої влади. І навіть радикальні економічні реформи провів, чесно в книжці потім повідомивши, що в інтересах національного великого бізнесу. Так, великого.

Багато чого пробачилося та пробачиться Вікторові Федоровичу. Він хоч і молиться в храмах на публіку, але про унікальну релігійність і моральність свою та навколо себе особливо не розводиться. Мова його проста й сувора: «У першу чергу — ми їм ноги поперебиваємо, а потім — голови повідриваємо. І це ми зробимо свідомо, оскільки знаємо, хто вони». Зрозуміло, чого від людини чекати, нуль ілюзій.

А Віктор Андрійович прийшов у білому вбранні. Із Житієм святих в одній руці та планом моралізації всієї країни — в іншій. І привів його до влади Майдан, який здебільшого повірив його словам, його українському патріотизмові, його обіцянкам чесної влади. Він не мав морального права робити нічого зі згаданого вище й не згаданого поки ніде.

Будучи щиро зацікавленим в об’єднанні нації, він повинен знати — і знає, що одна з умов такого об’єднання — формування, створення, побудова, як завгодно, але наявність авторитету і позитивного образу влади. Друга — постійний її діалог із громадянами. Із приводу першого сказано вище. Із приводу другого — якщо Віктор Андрійович і був щиро упевнений у перемозі на виборах-2006, то громадян він не чув.

За відсутності зворотного зв’язку

Тим часом, починаючи з червня минулого року, громадяни голосно й чітко сигналізували новій владі про те, що на їхню, громадян, думку, події в країні розвиваються в неправильному напрямку.

Якщо в лютому, на самісінькому світанку нової команди, 54% громадян (небувалий показник) вважали, що все в країні йде правильно, — проти 23% тих, котрі вважали навпаки, то вже в червні оптимістів стало 43, а песимістів — 31%.

На початку року виборів, у січні частка оптимістів упала до 18%, песимістів — зросла до 62%. Або — співвідношення стало гірше, ніж в останні місяці президентства Леоніда Даниловича. У квітні 2004 р. воно становило 20 : 56%.

Відповідно — падала підтримка дій інститутів влади і владних осіб, за обов’язком служби відповідальних за розвиток ситуації в країні.

На згаданому світанку, в лютому 2005 р., рівень цілковитої підтримки президента країни становив 47%, парламенту — 28%, уряду — 36%. До січня стосовно дій президента він упав у два з половиною рази (до 19%), парламенту й уряду — вчетверо (до 7 і 9%, відповідно).

Основні дійові особи помаранчевої революції з квітня 2005 р. — моменту найвищої підтримки перших кроків назустріч людям — по січень 2006 р. втратили в цілковитій підтримці їхніх дій більш як удвічі (В.Ющенко — з 49 до 21%; Ю.Тимошенко — 47 до 19%).

Іншими словами, майже дві третини українських громадян протягом часу, достатнього, аби виносити й народити нового громадянина країни, намагалися донести до нової влади неприйняття того, що відбувається. І?

Поразка була передбачуваною. Можна скільки завгодно таврувати соціологів і порівнювати їх із ким завгодно, приміром із політиками. Від цього вони не перестануть бути комунікатором між громадянами та владою, так само, як журналісти, правозахисники та інші сторожові пси демократії. І якщо влада не чує комунікаторів, у демократичній країні вона приречена на поразку. В цьому, і лише в цьому сенсі нова влада показала світові, що демократія в Україні є.

Перемога-2

Я хотів почати з того, що подивіться, є певна парадоксальність українських виборів. Закінчилися вибори. З одного боку, по суті 50% людей підтримали одну політичну силу, 50% людей підтримали другу політичну силу. Як діяти політикам?.. Це ж не арифметика, навпіл нічого не розріжеш... І тут я багато разів своїм колегам казав: тут арифметикою апелювати не можна. Ми повинні нині стати трохи мудріші. Ми нині повинні показати, що політики можуть на півкорпуса виходити та пропонувати модель, яка справді може зв’язати дві України.

В.Ющенко, 3 серпня 2006 р.

Цитата, звісно, задовга. Але що робити, 3 серпня президент дуже намагався дохідливо пояснити громадянам країни, чому скоїлося підписання універсалу з Віктором Федоровичем, якщо напередодні велися консультації про розпуск парламенту. І сформулював причину саме так.

Певним чином парадоксальні українські вибори закінчилися на чотири місяці раніше. Чому якщо не 10 квітня, у ніч оголошення результатів, то 12-го президент не вийшов до громадян і не сказав: «Обрали ви, панове електори те, що обрали. І я як президент усієї країни переконаний, що має бути створена коаліція блоку «Наша Україна» та Партії регіонів як знакових представників двох Україн. І буде ця коаліція, як зайчик, поважати Конституцію й закони країни та виконувати Програму президента, я сказав. Віктор Федорович — унікальний хлопець, дуже знаковий, тому жодних прем’єрів. Я домовився».

Напевно, ми образилися б, усі по-різному. І обурилися б. Але не треба вважати нас за тих, хто на півкорпуса дурніший. Ми зрозуміли б. Зрештою, ми стояли на Майдані не тільки й не стільки за Віктора Андрійовича, а за нашу та вашу свободу вибирати чесно...

І Віктор Федорович, можливо, погодився б. Місце-то перше, але помаранчевих — більше. Тоді було. Не 50 на 50. І політикам не треба було арифметику навпіл різати...

Але президент, як відомо, — не поштова скринька, одержав інформацію і відразу відповів. Чотири місяці країна жила за відсутності переможців і непереможених, спостерігаючи за витіюватими па дійових осіб із гарантом укупі та припадаючи до джерел інформації в очікуванні новин, як фронтових зведень...

І отримала коаліцію з комуністами, котрі отетеріли від несподіванки. Чи думав Петро Миколайович, мирно працюючи опозиціонером в адміністрації президента і набравши на виборах менше 4%, що це не останні його вибори...

І отримала дивовижний документ із порошною, але в дусі Віктора Андрійовича назвою — універсал. Є в ньому щось королівське, у назві, і гетьманське, недарма Віктор Андрійович, себе називаючи, плутався в термінах «гетьман», «король», «президент». Крім назви, правда, від президента там мало що залишилося. Хіба що немає «жахливого» слова «федералізм». Можна подумати! Кому й навіщо тепер лякати Віктора Андрійовича федералізацією?

Отримала країна й уряд, дивлячись на затвердження якого по телевізору, не могла втямити, чи це трансляція, чи архівна плівка. Ось Микола Янович пройшов, от Табачник Дмитро, так він же начебто ще раніше, ось...

Міністр внутрішніх справ лише не проходив. Та й затверджували його партнери за коаліцією з Партії регіонів важко. Пан Ахметов розповідав: я, каже, не його адвокат, але виступав як адвокат. Умовив.

І все гаразд. Переможених, сказав президент, немає.

Добре. Переможених немає. Але хто ж таки переміг?

Переміг Леонід Данилович.

Ми побачили Україну без Кучми, і вона виявилася точнісінько такою самою, як із ним. Перемогла створена ним «коротка лава запасних»... Яку використовував і Віктор Андрійович. Перемогла створена Кучмою система й мораль влади. Знаєте, як психологи визначають перехідний вік: «період бурхливого й нерівномірного розвитку організму, коли відбувається інтенсивний ріст тіла, удосконалюється мускульний апарат, триває процес окостеніння кістяка».

Усе є, і росле тіло й удосконалення мускульного апарата незабаром побачимо. Але якщо дозволимо окостеніти створеному Леонідом Даниловичем кістяку, — буде в нас горбатий... Але про це потім.

А Віктору Андрійовичу не позаздриш. Тут арифметикою апелювати не можна.

До громадян країни по допомогу звернутися? Навряд чи. Громадяни на Майдан і цього разу не дуже вийшли... Знаєте, є така надзвичайно морально-етична казка — про пастушка, котрий кричав «Вовки, вовки!»...

До Заходу? Хоч до Заходу країни, хоч світу — перший занадто обурений, другий занадто чемний. Не зрозуміють. До Сходу? Якщо країни — там уже навряд чи годинами слухатимуть повчання, вони тепер самі навчатимуть. Якщо світу — і слухатимуть, і навчатимуть...

А либонь він — гарант. У країні — Конституції, закону, наших прав. Удасться повернути реформу назад, не вдасться, а гарантуй. У світі... Важко буде, до французького алфавіту, можливо, і не дійде, але соромно.

А переможці, що переможці? Переможців не судять. Чи не так, Юрію Віталійовичу?

Їх судять до перемоги.

Береги Дніпра

Переконаний, що кожній людині, котра ходить з українським паспортом, болить від того, що нас ділять за якоюсь ознакою — це принизливо.

Ми єдина, гарна, із колосально прекрасною історією нація. І якщо існує виклик якогось роз’єднання, я переконаний, що політик має бути першим, хто повинен обслуговувати, як вийти з цієї проблеми.

В.Ющенко, 3 серпня 2006 р.

Повинен. Як було сказано вище — на півкорпуса. Але в найскладніший, найполітизованіший міжвиборний період спостерігалося цілковите ігнорування цієї популярної проблеми. Що зробили помаранчеві уряди і президент особисто для того, аби розв’язати проблеми двох Україн, перебуваючи при повній владі та чітких повноваженнях протягом року — з лютого 2005 р. до березня 2006-го? Крім того, що Віктор Андрійович проблем бачити не хотів, називав їх надуманими, а говорив від імені нації сам. Пам’ятаєте, нація чекає «Тараса Бульбу», нації потрібно те, нації потрібно це, назвати не можна з міркувань політкоректності... Але виникало враження, що Віктор Андрійович справді знає якусь «мою націю», в усьому єдину та одностайну...

А ми, тим часом, різні.

Огляньмо береги з погляду ідентифікації громадян України та її регіональних особливостей.

За розумним словом «ідентифікація» ховається щось, чим ми всі займаємося все життя, не знаючи, що це так красиво називається, точно так само, як говоримо, виявляється, прозою. Двома словами.

Людина — істота суспільна, як і багато хто в цьому світі. Але якщо, скажімо, бджола, ні, тільки не бджола, якщо мураха народжується робочою мурахою чи там мурахою-солдатом, то людина — невідомо ким. Для себе самої принаймні. І все життя співвідносить (ідентифікує) себе з тим, що їй за різними ознаками близьке, своє.

Спочатку вона відносить себе до хлопчиків-дівчаток, називається — статева ідентичність, вона також не всім вдається, але це інша тема. Потім до компанії у дворі, колективу в класі, у студентській аудиторії, до фахового, конфесійного співтовариства і так далі аж до «ми — обрані, ми — унікальні», а вони...

Собака заритий отут. «Ми» й «вони». «Ми» називається загальною або єдиною ідентичністю. «Вони» — по-різному.

Усе б нічого, якби людина тільки усвідомлювала свою приналежність до певного «ми». Суть ідентичності полягає в тому, що людина і відчуває свою приналежність, і переймається нею. Саме відчуття робить «ми» співтовариством, суспільством, нацією, чимось, що в спокійному стані є певним «відчуттям ліктя» (солідарність), а може миттєво стати «всі враз» (мобілізація) або монолітом (захист).

Називається це все наявністю в ідентичності потужної емоційної складової. Не треба пояснювати, що там, де почуття, там дошкульні запитання. І коли ми вважаємо щось ознакою цього самого «ми», воно для нас цінність, у тому, філософському, сенсі. Цінність, навіть якщо це орлина пір’їна, для когось смішна. Ось той, для кого смішна, — той не наш, а оскільки сміявся...

Тому «вони» — чужі, супротивники, вороги, супостати. Але далі — не по зростаючій, а до просто «вони».

Коли людина ходила в шкурках і харчувалася мамонтами, вона ідентифікувала себе з іншою людиною, котра перебувала поряд у такій самій шкурці, так грунтовно, що етнографи не змарновують нагоди повідомити: самоназва такого-то племені в перекладі означає «люди», а сусіднього — «не-люди».

І лише через багато часу людина зрозуміла: люди — це всі люди, рівні в правах і гідності й далі за текстом Декларації про права людини та громадянина. І тоді дедалі більше почали ділити на «ми» й «вони». І дедалі більше розуміти, що «ми» й «вони» — це не «ми — кращі, вони — гірші». Це — «ми не гірші й не кращі, ми — різні». Або, як було сказано свого часу, «толерантність — це визнання відмінності назавжди». Але про це потім...

Соціологічна служба Центру Разумкова провела дослідження деяких рис ідентичності жителів України і різних її регіонів із метою виявити, чи почуваємося ми єдиним, спільним «ми».

Дослідження виявило три речі, не вельми несподівані.

Перше. Ми досить різні й чужі одне одному.

Друге. Ми досить однакові та близькі одне одному для того, аби жити в одній країні довго, мирно та щасливо.

Третє. Якщо ми хочемо бути «ми», то в нас проблеми.

Із приводу першого — не мав рації Віктор Андрійович, твердячи, що проблеми надумані.

Із приводу другого і третього — навряд чи мав рацію Віктор Андрійович, твердячи, що універсал, Віктор Федорович і невідома світу коаліція об’єднають береги Дніпра.

Далі — докладно. Чому б нам не подивитися на нас пильно...

Скажіть мені, де ви живете...

Як правило, з’ясовуючи подробиці ідентичності громадян країни, починають із так званої територіально-просторової, бо країна для початку — територія. Однак не просто географічна, а населена згаданими громадянами (соціальне середовище), котрі, хоч би що вони робили, створюють тим самим певну культуру, спілкування й інше, що властиво місцю і простору, де живуть люди.

Тому якщо певного, скажімо, Петра Петровича із села Радісне ні сіло ні впало запитати — а з чим ви себе пов’язує передусім? І перелічити все, що стосується місця, де він живе (село, район, місцевість, область, країна, материк, Земля в цілому), то він, не дуже довго думаючи, відповість і назве саме те з переліченого, що є його життєвими межами, межами спілкування, знання про це місце, думання про нього і його долю тощо. Скажімо, Петро Петрович подивився на вас поблажливо (що із соціолога взяти?) і сказав, що він — житель села Радісне. Як правило, це означає, що людина почувається добре переважно в межах свого села, в оточенні односельців, а більш широкий простір, включаючи все, що з ним пов’язано, цікавить і зачіпає його менше. Ось і все.

Так от, респондентам запропонували визначити себе в параметрах «місце проживання — регіон проживання — Україна», а також Радянський Союз, Росія і Європа — як індикаторів ступеня вкоріненості в соціально-культурне минуле (Радянський Союз) і зорієнтованості на головні центри тяжіння і подразнення (Росія, Європа).

З’ясувалося, що нам найбільше властива локальна ідентичність, простіше — прив’язка до місця проживання, малої батьківщини. З нею пов’язують себе 44% громадян. З великою Батьківщиною — Україною в цілому — 31%; з регіоном проживання — 15%; з Радянським Союзом — троє із сотні; з Росією — двоє, з Європою — один.

Локальна ідентичність превалює в усіх регіонах, окрім Західного, де відносна більшість жителів (40%) ототожнюють себе з Україною, і найяскравіше виражена в Центрі (50%) й на Півдні (49%). Мабуть, у Центрі за рахунок Києва (17% населення регіону), на Півдні — Криму, де відзначаються ознаки особливої ідентичності (ми — кримчани).

Рівень загальноукраїнської ідентичності падає в напрямку з Заходу на Схід і до Півдня (із 40% до 26%). Ідентифікації з Росією та Радянським Союзом відповідно зростають, якщо це можна назвати зростанням: із Росією — від 0,3% на Заході до 2,4% на Півдні; із Радянським Союзом — від 0,6% на Заході до 4,2% на Півдні.

Європейській ідентичності ні рости, ні падати особливо нема куди, бо якщо округлити, то в усіх регіонах європейців — зазначений вище один зі ста!!!

Регіональна ідентичність найбільше властива жителям Сходу (19%), найменше — Центру (10%).

Що це означає? Поки нічого особливого, крім того, що жителі Заходу більше тяжіють до великої Батьківщини (Великої України), ніж усі інші, які в ній безпосередньо живуть і відчувають себе, до речі, вдома.

Якою мовою ви розмовляєте і чому...

Більшість (52%) громадян країни вважають рідною українську мову; майже третина (31%) — російську. Майже для кожного шостого (16%) рідними є обидві мови рівною мірою, для кожного дев’ятого — інша мова.

При цьому на Заході й у Центрі країни як рідна домінує українська мова (90% і 72%, відповідно), на Сході та Півдні більшість жителів вважають рідною російську мову (54% і 52%) або є білінгвами (24 і 17%).

Що приблизно відбиває етнічний склад населення регіонів: у перших двох етнічні українці домінують (Захід: українці — 93%, росіяни — 3%; Центр: відповідно 92% і 7%), на Сході та Півдні — становлять більшість, але поряд із ними існують значні групи етнічних росіян (Схід: українці — 67%, росіяни — 30%; Південь — 58% і 32% відповідно).

Звертає на себе увагу та обставина, що вільно володіють українською мовою більше громадян, аніж вважають її рідною (58% проти 52%). А коли взяти до уваги тих, хто засвідчив достатнє володіння нею, то виявиться, що 92% громадян країни володіють державною мовою або вільно, або в обсязі, достатньому для спілкування. Лише семеро зі ста мають із нею проблеми і тільки один із сотні повідомив, що української мови не розуміє.

Зрозуміло, що рівень володіння українською падає із Заходу, де нею вільно володіють 89% жителів, на Схід і Південь, де вільно володіють — 37% і 36% відповідно (у Центрі — 71%).

Однак використовують українську в побуті значно менше громадян, ніж нею володіють, а на Сході та Півдні — менше, ніж вважають українську рідною. Якщо казати про регіони, то українська домінує в побуті населення Західного регіону, 89% жителів якого користуються виключно або переважно українською, превалює — у побуті Центрального (62%) і посідає другорядні позиції в побуті жителів Сходу (16%) та Півдня (21%), де домінує російська (63 і 60% відповідно).

Мотиви вибору мови спілкування можна умовно розділити на три категорії: природні (цією мовою я розмовляю з дитинства), прагматичні (ця мова найбільше поширена в місцевості, де я живу тощо), і ціннісні — це мова народу, до якого я належу; мова моєї держави, розмовляти нею — мій обов’язок; мова країни, котру я вважаю своєю Батьківщиною.

В усіх регіонах більшість або відносну більшість становлять люди, які мотивують свій вибір природною причиною (від 47% на Заході країни до 62% на Півдні). Однак жителям Заходу більш властиве ставлення ціннісне (43%). У Центрі відповідна група становить 22%; на Сході — 11%; на Півдні — 8% жителів регіону.

Виразно ілюструють ступінь укоріненості громадян країни в російськомовну культуру відповіді на запитання: «Якби ви мали можливість вибрати книгу закордонного автора, якого дуже хотіли б прочитати, якому перекладу ви віддали б перевагу — українському чи російському?». Відносна більшість (37%) узяла б російський переклад, 29% — український, 28% — який трапиться під руку .

Так, жителі Заходу країни радше віддали б перевагу українському (68%), Центру — який трапиться під руку (40%), Сходу і Півдня — російському (62% і 58%, відповідно).

Що з цього випливає? По-перше, для жителів Заходу українська мова — це частіше цінність; для жителів Центру, Сходу і Півдня — радше просто спосіб спілкування. По-друге, ми достатньою мірою володіємо державною мовою, щоб використовувати її як мову міжнаціонального спілкування. Штука в тім, що й російською ми володіємо достатньою мірою...

До якої культури ви себе зараховуєте...

Респондентам було запропоновано віднести себе на вибір до української, російської, радянської або загальноєвропейської культурної традиції. Більшість (56%) віднесли себе до української; майже кожен шостий — до радянської; кожен дев’ятий — до російської. Майже семеро зі ста — до загальноєвропейської, що, зауважте, усемеро більше, ніж тих, хто визначив себе європейцем раніше, у територіально-просторових параметрах. Останнє — задля жарту, але найчіткіше ілюструє ту просту обставину, що, живучи сьогодні на якійсь території, людина справді може відносити себе до культури іншої території й іншого часу, — як правило, минулого, що зрозуміло, але від того не менш сумно.

Тепер дещо зіставимо.

До України загалом себе відносять, як було сказано, 31%, а до української культури — 56%; до Росії — 2%, а до російської культурної традиції — 11%; до Радянського Союзу — 3%, а до радянської культурної традиції — 16%, нарешті, до Європи — 1%, а до загальноєвропейської культури — 7%.

При цьому можна звернути увагу на той факт, що до української культурної традиції віднесли себе більше громадян, аніж вважають українську мову рідною, (56 проти 52%) і значно більше, ніж користуються нею у спілкуванні (56 проти 46%).

Окрім того, серед тих, хто зарахував себе до української культури, кожен п’ятий (20%) — російськомовний. А серед послідовників радянської культурної традиції кожен четвертий (25%) — україномовний.

Тобто є дуже розхожими й не зовсім відповідають дійсності стереотипи, що російськомовний — ворог української культури або україномовний — обов’язково належить українській культурі. Звісно, кореляція між мовною та культурною ідентичностями висока, іншого й бути не може, але вона не абсолютна.

Показовими є думки громадян щодо перспектив культурних традицій в Україні та її регіонах. Через 20—25 років, на думку опитаних, в Україні превалюватиме українська культурна традиція. Але відзначили цю позицію 35%, що на 21% менше, ніж її нинішніх послідовників.

22% вважають, що в різних регіонах домінуватимуть різні культурні традиції, 16% — висловилися за загальноєвропейську і тільки три з сотні думають, що домінуючою буде російська культурна традиція.

Примітно, що в групах нинішніх послідовників радянської культурної традиції частіше висловлюється думка про майбутнє домінування української культури; у групі послідовників російської культури — про майбутнє превалювання в різних регіонах різних культур.

Примітно також те, що відносна більшість мешканців Заходу й Центру прогнозують домінування української культури (45 і 47% відповідно), Сходу та Півдня — думають, що в різних регіонах превалюватимуть різні культури.

З одного боку, це може означати, що нинішні культурні відмінності регіонів набувають у масовій свідомості характеру довгострокових, з іншого боку — у мешканців Сходу та Півдня не спостерігається особливого прагнення домагатися домінування властивої їм культури на всій території країни.

А з третього. Якщо пам’ятаєте, до загальноєвропейської культури віднесли себе тільки 7%. Однак, на запитання «Чи відчуваєте ви себе європейцем?» ствердно відповіли значно більше — 26% (15% — безумовно, 12% — швидше так). Тобто певну долученість до Європи відчуває кожен четвертий мешканець України. Найбільше «європейців» на Заході — 40%, найменше — на Сході (18%). У Центрі — 25%, на Півдні — 30%.

Сумно, що почуватися європейцями громадянам країни заважає, насамперед, низький рівень матеріального добробуту — цю причину назвали 73% тих, хто «європейцем» не почувається. І тільки кожен десятий як причину відзначив «відчуття себе представником іншої культури».

І не варто думати, що громадянам України властиве бачення Європи як молочної річки з відповідними берегами, де згаданий рівень матеріального добробуту сам струменить до гамака, наприклад.

Цікаве спостереження з іншого дослідження: громадянам ставили запитання «Що є пріоритетним у ситуації обмеженості бюджетних коштів в Україні?» І два варіанти відповіді: (1) підтримка державою малозабезпечених і непрацездатних громадян шляхом збільшення соціальної допомоги, виплат субсидій тощо; ( 2) підтримка державою працездатних громадян шляхом підвищення зарплати, створення робочих місць, сприяння малому і середньому бізнесу.

Якщо в грудні 2003 р. 64% опитаних віддали перевагу першому варіанту, 33% — другому, то в жовтні 2004 р. співвідношення склало 48% і 33%, а в грудні 2005 р. — 33% і 64%. Тобто майже дві третини громадян країни воліють отримувати від держави не соціальні виплати, а роботу. Це цілком європейські риси покладання на свої сили і самостійність, але — й очікування адекватної оплати праці, бо відомо, що в Україні вона дуже занижена.

І до того ж — хіба на Майдан, той, перший і для багатьох поки останній (за часом), громадяни вийшли не заради таких загальноєвропейських цінностей, як гідність і права людини, повага до закону, політична культура чи культура ведення політичної боротьби – кому як подобається? І право вимагати від влади відповіді, якщо вона на ці цінності зазіхає?

16% тих, хто бачить перспективу в Україні загальноєвропейської культури — це багато чи мало? Це майже кожен шостий.

І якщо дуже обережно узагальнити все, то можна припустити, що сьогодні громадяни країни прийняли українську культуру та українську мову — різною мірою, але достатньою для шанобливого до неї ставлення, і водночас — вони дедалі більше засвідчують сприйнятливіть до загальноєвропейських цінностей і культури.

І якщо не замикати української мови на патріархальних та етнографічних моментах, якщо українською мовою виходитиме якісна інтелектуальна і якісна масова література, дублюватимуться фільми й мультики для дітей тощо — українська мова без напруги й примусу ввійде в побут і культуру українців, громадян України. І ще — якби, можливо, не постійне реформування української мови. Адже відомо — для єдиної ідентичності передусім необхідна еталонна мова, загальнозрозуміла, або, як її називають, літературна...

Чи вважаєте ви Україну своєю Батьківщиною?

«Так» відповіли 93% опитаних. Тобто абсолютна більшість у всіх регіонах країни, із невеличкими варіаціями від 98% на Заході до 82% — на Півдні.

Однак це – сприйняття Батьківщини радше як даності, що ототожнене з громадянством, — оскільки якби була можливість вибору, Україну вибрали б Батьківщиною тільки 70% її громадян. І якщо на Заході та в Центрі такий вибір зробила б переважна більшість (79% і 76% відповідно), то на Сході й Півдні — більшість (62% і 60%). Відповідно в цих регіонах більше тих, хто такого вибору не зробив би, — 21% на Півдні і 18% на Сході проти 7% на Заході і 11% в Центрі).

Але це аж ніяк не означає, що ми не любимо своєї країни як Батьківщини. Це означає, що Батьківщина — не тільки країна, а ще й держава. І ми дещо по-різному розуміємо, що означає бути громадянином держави Україна.

Відносна більшість із нас (30%) вважає, що це означає або можливість відчувати турботу з боку влади, мати належні соціальні гарантії (24%), або впевненість, що українська влада захистить свого громадянина, якщо він потрапить у складну ситуацію за кордоном (6%), — що можна назвати прагматичним ставленням до громадянства.

Більше ніж кожен п’ятий (22%) засвідчили виключно формальне розуміння держави, звівши його, власне, до громадянства, наявності паспорта України.

Водночас 20% притаманне ставлення, яке можна назвати ціннісним: громадянство для цих людей означає «відчувати себе частиною єдиного українського народу, його культури та традицій». Близьке до цього й бажання мати «можливість пишатися досягненнями своєї країни та її представників у різних сферах — економіці, науці, мистецтві, спорті», притаманне ще 10% із нас.

Так само для кожного десятого громадянство — це можливість брати участь у справах держави, впливати на владу (обирати президента, парламент і місцеві органи влади, брати участь у референдумах).

Ціннісне ставлення до громадянства більшою мірою властиве жителям Заходу і Центру, де його засвідчила відносна більшість опитаних (36% і 24% відповідно). На Сході і Півдні більше тих, хто ставиться до громадянства прагматично (32% і 33% відповідно).

Але якщо громадяни ставляться до держави переважно прагматично, то чи слід дивуватися, що вони нею не задоволені і висловлюють готовність відмовитися і від самого громадянства, і від країни? Чи відчувають вони турботу з боку влади з належними соціальними гарантіями вкупі? Чи впевнені, що в разі потрапляння в халепу за кордоном влада їх захистить?

Тому й Батьківщину вибрали б іншу... Приймати ці слова серйозно — все одно, що вірити матері, котра спересердя сварить того самого підлітка. І дитина начебто, і шкода, але треба б уже...

Майже половина (49%) з нас хотіли б отримати інше громадянство, але тільки менше чверті з цієї менш як половини — згодні (навіть вербально) заради цього відмовитися від громадянства України. Відмовилися б від нього 18% жителів Заходу, котрі бажають мати інше громадянство, 20% жителів Центру, 26% — Сходу і 28% жителів Півдня.

Куди б ми, бажаючи отримати інше громадянство, подалися? Жителі Заходу країни — переважно до США (11%), Канади (6%) та Росії (5%). Жителі Центру, Сходу та Півдня – насамперед до Росії (12%, 32% і 31% відповідно), а також до США, Німеччини й Канади.

Чи вважаєте ви себе патріотом країни?

Безумовно так або скоріше так, але 75%. Причому порівняно з 2000 р. це число дещо зросло, тоді було серед нас патріотів 71%. І що найцікавіше — найбільш відчутно воно зросло на Півдні країни, де 2000 року вважали себе безумовними патріотами лише чверть опитаних, а зараз — майже третина (32%). Скоріше патріотів було 36%, а зараз — 43%. Тобто рівень патріотизму на Півдні становить 75% — так само, як і в Центрі. Але найвищим він незмінно залишається на Заході (88%), найменшим — на Сході (64%).

Із високим, загалом, рівнем патріотизму трохи дисонує рівень готовності захищати країну в разі гіпотетичної війни. Із 2000 р. до грудня 2005-го він знизився від 66 до 53%. Зниження спостерігається у всіх регіонах, окрім Західного, найістотніше воно на Сході, де рівень готовності захищати країну знизився з 64 до 42% і є найнижчим серед українських регіонів. Відповідно, збільшилася група тих, хто не має наміру захищати країну, — від 16 до 27%, найістотніше, майже вдвічі, на Сході (від 18 до 35%) і в Центрі (від 14 до 27%). Цілком імовірно, що ми просто не бачимо загрози навіть гіпотетичної війни.

Зате зрозумілим виглядає небажання надати допомогу державі у разі гіпотетичної фінансової кризи, як це зробили свого часу громадяни Південної Кореї, здавши в національний банк свої коштовності, аж до обручок. Лише 6% із нас вручили б наступнику Віктора Андрійовича все, що лежить на чорний день. При цьому тільки на Заході країни кількість таких самовідданих громадян, у порівнянні з 2000 р., зросла — від 3 до 16%.

Переважна більшість громадян допомогти державі в цьому випадку відмовилася б. І домінуюча причина відмови (включаючи Захід) — невіра в те, що здані цінності будуть використані для зміцнення національної валюти, а не розкрадені. Ось так...

Патріотизм, утім, від Patria, а не від держави і вже тим більше — не влади.

Якості, котрі здаються нам важливими для патріота країни, особливих регіональних відмінностей ні в переліку, ні в градаціях не мають і, безумовно, роблять нам честь. Понад дві третини опитаних відзначили такі якості (у порядку зменшення): праця на благо України; турбота про стабільний добробут своєї сім’ї; бажання виховувати в дітях любов до України; повага до законів та інституцій влади у країні; знання історії і культури України; прагнення до рівності прав усіх національностей; готовність боротися за дотримання прав і свобод усіх громадян країни; готовність навіть ціною життя захищати Україну від зовнішніх ворогів.

У порівнянні з 2000 роком, серед якостей, важливих для патріота, найчастіше відзначається така риса, як прагнення до рівності прав усіх національностей; рідше — використання у побуті, громадських місцях і держустановах виключно української мови.

Не важливими для патріота (відзначили як не важливі більш як третина опитаних) громадяни вважають такі якості: бути проти зближення України з Росією; належати до української церкви (малися на увазі УПЦ-КП, УГКЦ і УАПЦ); розмовляти у побуті, громадських місцях і держустановах виключно українською мовою; бути проти зближення із США; бути українцем за походженням. Тільки стосовно останньої кількість тих, хто відзначив її як не важливу, менша, ніж тих, хто вважає її важливою для патріота.

Наведені риси характеризують наше розуміння патріотизму радше як громадянського, тобто фактично позбавленого етнічно акцентованих рис, і при цьому — такого, що безумовно передбачає любов до України, знання її історії і культури — те, що є настільки ж безумовною повагою до народу, який дав назву державі. З мовою — проблеми. Та якби ж то тільки з нею...

Із ким ви близькі...

Це не те, про що можна подумати, особливо перебуваючи у віці моєї країни. Це про соціально-культурну й психологічну (емоційну) близькість, яка визначає вищезгадане «ми».

Респондентам запропонували оцінити за 10-бальною системою, наскільки близькими до них за характером, звичаями і традиціями є мешканці інших регіонів України або суміжних країн (введених як референтні).

Результат: громадяни України загалом вважають ближчими до себе мешканців Росії і Бєларусі, ніж своїх співгромадян із Західного регіону власної країни: Волині, Галичини, Буковини й Закарпаття.

А в регіональному вимірі картина така:

· мешканці Заходу України вважають однаково близькими до себе як мешканців Польщі, так і Донбасу;

· мешканці Центру вважають ближчими до себе мешканців Росії, ніж Буковини, Галичини і Закарпаття;

· мешканці Сходу — ближчими мешканців Росії, ніж Криму, всього Південного регіону і Києва, а мешканців уже двох країн — Росії і Бєларусі — ближчими, ніж Буковини, Закарпаття, Волині й Галичини;

· мешканці Півдня — ближчими мешканців Росії, ніж Слобожанщини, Києва і всього Центрального регіону, а мешканців Росії і Білорусі — ближчими, ніж Волині, Закарпаття, Буковини й Галичини.

Якщо подивитися по областях, картинка буде детальнішою:

· мешканці Івано-Франківської області вважають ближчими до себе мешканців Польщі, ніж Донбасу і Криму;

· мешканці Закарпатської області — мешканців Угорщини ближчими, ніж Донбасу;

· мешканці Чернівецької області — мешканців Молдови й Румунії ближчими, ніж Донбасу;

· мешканці Донецької області й АР Крим — мешканців Росії ближчими, ніж мешканців усіх інших регіонів України;

· мешканці Луганської області — те ж саме, але роблять виняток для мешканців Донбасу, мешканці Севастополя — для Криму.

Така ось картинка. Хоч де, хоч як, але Схід не особливо любить Південь, Південь не любить Північ і обидва вони — Київ. А все втрьох — не дуже Захід. І радше Росія і Бєларусь, аніж він. Захід хоч і є більш чуйним до всієї України, та в боргу не залишається, йому, що Польща, що Донбас, а якщо поглянути по областях...

І я не зможу вам сказати, хто ви

У всякому разі, одразу.

Добре все це чи погано? Не добре і не погано. Це так.

І це було так, коли 15 років тому ми проголосували за незалежність країни, яку вважали своєю, за суверенітет держави, яка мала стати нашою.

І ми знаємо, чому ми такі різні. За нами немає століть справді спільного минулого, в нас немає єдиної віри, єдиної культури. Занадто довго ми жили в різних імперіях і державах, ходили до різних церков, розмовляли різними мовами, вважали цінностями різні речі. І не раз нам доводилося в ім’я інтересів тих держав, а іноді — і тих церков, піднімати один на одного зброю. «Русь нищить Русь» — постійно повторюваний сюжет української історії.

Дещо жорстко, але. Ми — з різних світів. Одні пам’ятають цісаря, інші царя, треті — польську корону. А коли згадати, хто з ким, за кого і за що воював....

Але це так. І нам із цим жити.

Україна аж ніяк не унікальна в сенсі наявності територіальних відмінностей. Такі відмінності є всюди, де для цього існують історичні причини, де наявний поліетнічний і/або поліконфесійний склад населення, нерівномірність соціально-економічного розвитку, різні геокультурні і, відповідно, геополітичні орієнтації громадян.

Самі по собі такі відмінності не складають цілісності громадянської нації і територіальної цілісності країни. Ризик виникає тоді, коли ці відмінності сполучаються і набувають чітко окресленої географічної локалізації — тоді вони здатні набути характеру протиріч.

В Україні є всі з перелічених відмінностей у найбільш ризикованому їх поєднанні та з чіткою географічною локалізацією. Про їхній конфліктний потенціал свідчить навіть той простий факт, що зазначена трохи вище риса країни — поліетнічний склад населення — заперечується.

У нас може стати предметом суперечки така проста річ, як міра часу.

За яким часом ми зустрічаємо Новий рік? Частина — за київським, частина — за московським. Вже потенційно чутливе питання. Якщо це прийняти як звичайну культурну традицію, історичну пам’ять тих, хто пам’ятає не цісаря, а царя, — нормально, «вони». Як політичну демонстрацію — «чужі».

І в нас немає зараз того, що, як правило, лягає в основу спільноти, суспільства, нації — спільного минулого, спільної долі, а тому — спільного історичного міфу, героя, образу.

Для жителів Заходу «Україна — єдина наступниця історії та культури Київської Русі» (відносна більшість, 46%).

Для решти — «Історія України — невіддільна частина історії великого східнослов’янського народу, як і історія Білорусі та Росії» (Схід — 54%; Центр — 42%; Південь — 60%).

Для жителів Заходу війна проти фашизму — Друга світова (41%). Для решти — Велика Вітчизняна (Схід і Південь — по 64%; Центр — 59%).

Інакше кажучи, повернення минулого для нас — це повернення проблем минулого, минулих непорозумінь і колишніх образ. І що ближче минуле — то гостріші образи. Що ми нині часто спостерігаємо. Візьмімо, наприклад, фільм «Мазепа». Або пам’ятник Катерині Другій...

Однак... Ми любимо свою країну, вважаємо її своєю Батьківщиною, вважаємо себе її патріотами й упевнені, що найперші чесноти патріота — праця на її благо, виховання дітей у любові до неї, знання її історії та культури. Ми володіємо державною мовою. Хочемо пишатися своєю країною. А також — шанувати закони та владні інституції країни, тобто державу. Тут перелічено те, що властиво більшості з нас, відповідно до результатів опитування.

Тепер можна сказати, чи бодай припустити, хто ми. Ми можемо стати громадянами, громадянською нацією.

Занадто чужі для громадян однієї і єдиної країни?

Чужі

А з четвертого боку — з якого це доброго дива нам бути близькими? Економічні зв’язки нас не зв’язують. За 15 років не тільки ні на йоту не зменшися економічні диспропорції в розвитку регіонів, що склалися за радянських часів, а й загострилися. Промисловість на Заході країни «лягла», на Сході — згадаймо «економічні реформи» Леоніда Даниловича — було створено «великий національний капітал». Один показник: експортні можливості в розрахунку на душу населення, за результатами 2005 р., для Західного регіону країни склали 281 дол., для Східного — 1295 дол., або майже вп’ятеро більше. Для довідки: для Центру — 594 дол., Півдня — 360 дол.

Захід і Центр країни завжди були більш аграрними, Схід і Південь — індустріалізованими. Звідси відмінності в співвідношенні сільського та міського населення: на Заході воно становить 53% на 47%; на Сході — 16% на 84%. Для довідки: у Центрі 39% на 63%, на Півдні — 34% на 66%.

Ще раз звідси — диспропорції в рівні зайнятості й оплаті праці. Торік у Тернопільській області середньомісячна зарплата була в 2,4 разу нижчою, ніж у Києві, а рівень безробіття — вищий у 15 разів.

Тому мешканці Заходу країни виїжджають на заробітки до країн Європи й далі. Мешканці Сходу і Півдня — до Росії.

І останнє — економічна кооперація між регіонами мізерна. Промисловість Сходу і Півдня залежить від російських поставок, насамперед, енергоносіїв, і працює переважно з російськими партнерами. Промисловість інших регіонів, відповідно — зі своїми сусідами.

Ця ситуація зберігається упродовж усіх 15 років. То хто кому ближчий?

Ми позбавлені географічної мобільності, а якщо простіше — можливості вільно пересуватися країною і тим самим — просто бачити одне одного. Перше — вартість перевезень. Друге — відсутність вільного ринку житла для трудової внутрішньої міграції і навчання молоді. Станом на 2005 р., обсяги пасажирських міжміських перевезень, у порівнянні з 1990 р., зменшилися удвічі, зокрема залізницею — майже в півтора разу, річковим транспортом — у п’ять, автомобільними дорогами — у чотири рази.

У нас немає доріг. Як відомо, Римська імперія створена римськими дорогами. За 15 років в Україні загальна протяжність шляхів сполучення зменшилася. За винятком автомобільних доріг, протяжність яких зросла на 1%.

І таке інше, від внутрішнього туризму і готельного господарства до дивовижної політики Міністерства освіти з «наближення вищої освіти до місць проживання молоді».

У результаті — відчуженість. Ми одне одного погано бачимо й погано знаємо. Можна легко розповідати мешканцям одних регіонів, що мешканці іншого, наприклад, сплять у ластах. Перевірити — тільки телебачення.

Ось це і мало б бути завданням того політика, який «має бути першим, хто повинен обслуговувати, як вийти з цієї проблеми». І на півкорпуса попереду — президента.

Моя нація

Громадяни країни розуміють українську націю по-різному.

· 43% опитаних вкладають у це поняття суто громадянський зміст («усі громадяни України, незалежно від їхньої етнічної приналежності, мови, яку вони використовують у спілкуванні, національних традицій, яких вони дотримуються і на яких виховують своїх дітей»).

· 34% — вважають визначальною ознакою належності до української нації походження, зокрема частина (14%) відносить до неї всіх українців, незалежно від місця їх проживання і громадянства;

· 15% — не вважають походження визначальною ознакою належності до української нації, признаючи достатність громадянства України, проте акцентують обов’язковість використання української мови, дотримання українських національних традицій і виховання на них дітей. Таке розуміння можна назвати культурницьким. Або ціннісним.

Тобто 43 і 45%, у межах похибки. Та навіть настільки незначна похибка може дорого обійтися, оскільки йдеться про цінності, почуття, ідентичність, як то кажуть — дошкульні питання.

Виходів два — або намагаємося нав’язати цінності одне одному й ризикуємо, або домовляємося жити як люди, готові стати громадянами.

Для початку

Що потрібно, аби жити мирно із сусідами? Не заливати водою сусіда знизу, відганяти свою кицьку, що зручно присіла під сусідськими дверима, і не тикати її в ніс сусідці, яка проходить мимо, лементуючи «Правда ж, пупсику?!», адже в сусідки може бути алергія на того, хто для вас пупсик. Не з’ясовувати в будинку стосунки на підвищених тонах, принаймні вночі. Виносити сміття в міцно зав’язаному пакеті й не кидати у сміттєпровід те, що італійці викидають із вікон у новорічну ніч. Це просто.

Важче, але треба не впадати в родимчик, якщо сусіда відзначає великдень у незрозумілий час, називає його чомусь пейсах і замість паски споживає мацу. Або навпаки — замість маци паска і Великдень. Або ще щось, що нам абсолютно не заважає, але чомусь дратує, — але треба.

Треба просто поважати життєвий простір сусіда, як територію, включно зі спільною з нами, так і його звички, звичаї, традиції та інше, що зазвичай називають культурою. І все.

Звісно, ми не станемо рідними і не співатимемо хором і зі сльозою улюблені народні пісні через те, що народні пісні в нас різні. Але ж ідеться про сусідів, а не про рідню, яка, до речі, живе зазвичай далі від нас, ніж сусіди. Буває і ближче, але тоді й сльози бувають не тільки під час співу хором. Є така дуже народна мудрість: рідше бачимося, ріднішими будемо...

Для життя в одній державі, за великим рахунком, підходить та ж схема. Звісно, якщо ми не хочемо, аби ця держава існувала виключно і тільки для носіїв етноніму, який дав державі ім’я.

Переліченого вище достатньо. Адже громадяни держави об’єднані не кревністю, а громадянством. І сльозам на їхніх очах належить з’являтися не під час виконання народних пісень, а під час артилерійського салюту в День Незалежності, під час підняття Державного прапора, звучання державного гімну й озвучування звіту президента/уряду про результати прожитого року. Ой, щось тут не так, про сльози треба уточнити — йдеться про сльози гордості за країну і державу, десь, не побоїмося цього слова, сльози розчулення й щемливої готовності захистити їх — наше спільне надбання.

Ключове слово — спільне надбання

І це стосується не лише добробуту, якому не годиться бути так безсоромно зосередженим у руках кількох сумнівно найкращих родин.

Це стосується самої держави, оскільки ми — її громадяни. Сьогодні почуваються хазяями держави Україна 16% громадян (що не так уже й погано, якщо врахувати, що справжі хазяї в опитування не потрапляють). Не почуваються такими — 76%, або переважна більшість.

Це стосується бажання жити в цій державі, себто бачити, живучи в ній, свою соціальну перспективу. Сьогодні бачать свою соціальну перспективу в Україні 19% її громадян, не бачать її для себе — 69%.

До речі, про пропозицію президента. На світанку нової влади, у лютому 2005 р. перспективу для себе в Україні бачили 36% громадян, а в липні 2004 р., під кінець влади старої, — тільки 17%. Майже, як сьогодні...

Щоб виступали сльози на очах при спогляданні Державного прапора, треба пишатися своєю державою. Сьогодні, наприкінці 15 року незалежності, громадяни вважають Україну переважно «маловпливовою європейською державою, що перебуває у пошуках свого місця у світі».

І не варто поспішати із закидами про критиканство і нелюбов до своєї країни. Ми бачимо її в майбутньому «високорозвиненою демократичною впливовою європейською державою», усі, в усіх регіонах без винятку. Ще раз — ми хочемо пишатися своєю країною, нам це, крім особистого добробуту, необхідно для щастя в житті, кожному другому. Чим ми хочемо пишатися? У переважній більшості і без будь-яких регіональних розбіжностей, по-перше, високим рівнем добробуту населення (74%), по-друге, високим рівнем економічного розвитку країни (71%).

Чого нема, того нема.

Та навіть не це втримує нас від вивішування прапорів у вікнах наших будинків у День Незалежності без особливих про те пропозицій президента.

Перше. У країні має бути один для всіх закон. Тільки тоді ми будемо громадянами, єдиним народом, нацією. Не за походженням, а за рівністю перед законом, рівністю у правах.

Друге. У країні не повинно існувати дуже багато бідних громадян і декілька дуже багатих. І навіть не в цьому річ. Не має бути бідних назавжди. Не має бути ситуації, за якої дев’ять осіб із десяти розуміють, що своєю працею їм ніколи не вибратися із рядка «загалом на життя вистачає, але придбання речей тривалого користування вже викликає труднощі» у рядок «живемо забезпечено, але зробити деякі покупки ми не в змозі (придбати квартиру, автомобіль тощо)». При цьому «ніколи» аж ніяк не означає вічність. Достатньо десяти років. Та якщо за десять років, старанно працюючи, людина знає, що не зможе купити звичайний засіб пересування, то це — ніколи. Незалежно від віку.

Третє. Країні потрібна правда влади і правда про владу. Влада, яка не диктує закони, а виконує їх. Працює для громадян, а не для себе. Влада, що справді хоче жити у правовій державі, а не говорит про неї ось уже 15 років.

І тоді ми будемо єдині. І тоді Україна, Батьківщина, держава, країна і, можливо, навіть влада в нашій свідомості будуть єдині також. І ставитимемося ми до них із повагою. Адже ми вважаємо це важливою якістю патріота країни. І вважаємо себе патріотами...

І пишатимемося своєю країною. І вивісимо прапори на вікнах самі, так, як це роблять громадяни Данії, Швеції, Сполучених Штатів, Німеччини, Фінляндії і безлічі інших унітарних і федеративних держав, монархій і республік, президентських і парламентських...

Проте змусити владу і державу бути правовими ми маємо самі.

Цього не зробить універсал і домовленість Віктора Андрійовича з Віктором Федоровичем. І мабуть, не зроблять вони самі. Ми вже знаємо, чого від них можна чекати.

Обидва вони вже були прем’єрами, а один — навіть був президентом.

У статті використані результати соціологічних досліджень Центру Разумкова, що проводилися в усіх регіонах України серед населення старше 18 років: від 20 до 27 грудня 2005 р. (опитано 2009 респондентів, похибка вибірки — 2,3%); від 20 квітня до 12 травня 2006 р. (опитано 11216 респондентів, похибка вибірки — 1%); від 13 по 20 липня 2006 р. (опитано 2011 респондентів, похибка вибірки — 2,3%).