Пригноблені, або Партії безвладдя

Про двопартійну політичну систему, що існує в деяких країнах нерозвиненої демократії, в Україні мріють багато людей. Дві партії, котрі виражають різне бачення шляхів розвитку країни, мають приблизно однакову підтримку в суспільстві, періодично перехоплюють одна в одної булаву влади, забезпечують синусоїдальний, але поступальний рух уперед. Мрія політика і страшний сон політолога — все зрозуміло й передбачувано. Стабільність.

За наявності 132 політичних партій у реєстрах Мін’юсту і кількох десятків у виборчих бюлетенях навіть думати про це, здавалося б, дивно і смішно. Утім, ще на зорі незалежності, коли нові політструктури полізли як гриби в дикому лісі громадянського суспільства після легкого дощичка свободи, двопартійність існувала де-факто — комуністи й усі інші. Тобто всі разом боролися з непереможними комуністами. Перемогли несподівано швидко й безповоротно. Як структура КПУ збереглася та перестала бути реальною альтернативою, її апологети розчинилися в інших течіях. «Святе місце» посіла Партія влади. Час від часу вона змінювала імена: адміністрація президента, НДП, СДПУ(о), просто Кучма. Реальної альтернативи їй довго не було, якщо не рахувати партію «Канівська четвірка», котра проіснувала лише якусь мить. Видимість двопартійності іноді штучно підтримувалася довгограючим проектом «червона загроза». Потім з’явилася Опозиція (саме так, із великої літери). Ця партія теж мала різні форми й назви: УБК, ФНП, «Наша Україна», «Сила народу». Саме вона повернула суспільству справжню двопартійність у вигляді альтернативи безроздільно діючій Партії влади, чітко розділивши політикум на «помаранчевих» і «синіх». Суспільство довгожданий подарунок прийняло з неймовірним ентузіазмом і реалізувало на виборах у 2004 і 2006 роках, віддячивши помаранчевій партії невеличкою перевагою в голосах. Однак здобути Головний приз «помаранчеві» так і не змогли — команда переможців розпалася на групки переможених. Владу підібрали із землі «сині». Вони залишилися Партією (саме так, із великої літери), зміцнівши й розрісшися до розмірів «антикризової коаліції». Але чи збереглася альтернатива?

Парламентська опозиція на сьогодні офіційно представлена блоком Тимошенко з двома соціалістами-«відщепенцями» на додачу (подейкують, що в компанії Йосипа Вінського і Галини Гармаш незабаром може опинитися ще й Олександр Малиновський). Сам БЮТ вважається блоком суто формально, позаяк окрім партії-гегемона «Батьківщина» до нього входить лише карликова УСДП, лідер якої Василь Онопенко недавно очолив Верховний суд і, ймовірно, може зовсім відійти від активної політики. Утім, на офіційному сайті БЮТ він досі фігурує як «надійний політичний партнер Блоку Тимошенко». Перехід у політичну опозицію блок проголосив одразу після провалу коаліційних переговорів у «помаранчевому» форматі. А незабаром оголосив і про створення парламентського опозиційного об’єднання, застовпивши за собою першість і чільну роль у «русі опору» всередині Верховної Ради. Інші тепер змушені будуть усього лише приєднуватися.

Своїм стратегічним завданням БЮТ на сьогодні визначив «демонтаж антикризової коаліції». Передбачається вибудувати вертикальну (від сільради до ВР) систему захисту від «безмір’я влади». Планується жорстко бити по її больових точках (тарифи й інша соціалка), грати на зниження рейтингу, освоювати колосальні резерви східних регіонів і методично поглиблювати тріщину між ПР і НСНУ. За задумом ідеологів блоку, під таким тиском уряд Януковича рано чи пізно мусить збанкрутувати й піти у відставку, люб’язно надавши «помаранчевим» можливості для «спроби №3». Партнери на той час достигнуть і перестигнуть, Партія регіонів поб’ється за власність і розсипеться на конфліктуючі групи, електорат «регіоналів» почасти розчарується в політиці «свого керманича», а в парламенті виникнуть нові неформальні депутатські об’єднання, із яких можна буде почати ліпити альтернативну коаліційну конструкцію. Багато людей щиро вірять, що час працюватиме на Юлю. Інші вважають, що й програма-мінімум — отримання контролю над «блокуючим пакетом» у 150 депутатських мандатів і утримання позицій до наступних виборів — завдання не з простих.

Головна проблема БЮТ — у відсутності виразної концепції опозиційного руху. Партія лідера, партія боротьби. Із ким — зрозуміло, заради кого — теж, але за що? Нечисленні тверезі голови думають тут не про тактику, а про стратегію.

Насамперед — закон про опозицію. Він не лише дасть гарантовані важелі впливу (доступ до прийняття рішень і підготовки документів, участь у колегіях і засіданнях Кабміну, присутність у медіа-просторі), а й надасть мотивацію потенційним учасникам у вигляді повноцінних посад: віце-спікер, голова Рахункової палати, глава КРУ, заступники голів парламентських комітетів тощо. Заради ухвалення такого закону варто було йти на будь-які компроміси, відмовившись від бюджетного фінансування тіньового уряду, керівництва в контролюючих комітетах й інших нереальних вимог. Відповідальний за розробку документа Микола Томенко стверджує, що міжфракційна комісія продовжує активно працювати над текстом. За його словами, роботу гальмує Партія регіонів, постійно повертаючися до вже узгоджених пунктів. Але назвати конкретні терміни розгляду закону на сесії депутат не береться. Мовляв, була б лише політична домовленість на вищому рівні, і проект можна виносити в залу вже наступного тижня.

По-друге, програма дій. Найлегше ловити уряд на помилках, непопулярних рішеннях, невідповідності політики програмним тезам. Ті самі тарифи — підніме Янукович, підняла б і Тимошенко. І всім зрозуміло, що вони так чи інакше піднімуться! Складніше генерувати альтернативні рішення. Микола Томенко, якого БЮТ просуває у віце-спікери від опозиції, резонно підкреслює необхідність перейти від формату критики до безпосереднього впливу на прийняття рішень у парламенті й уряді. Поки що фракція тільки шукає такі механізми. Хоча, для початку, достатньо було б зосередитися на хай малих, хай популістських, але близьких і зрозумілих людям лобістських проектах: скасувати нарешті архаїчний інститут прописки, прийняти дійовий пакет законів, спрямованих на боротьбу з аварійністю на дорогах, реорганізувати державне телебачення у громадське, обмежити рекламу алкоголю й тютюну тощо. Маленькі життєві проблеми, які однозначно об’єднують, а не роз’єднують суспільство. Маленькі, але золоті зірочки на груди опозиції. І нехай лише спробує коаліція проголосувати проти!

Нарешті, позапарламентська опозиція. Цьому сегменту політичного ринку взагалі не приділяють жодної уваги. Кому потрібна ця хирлява дрібнота в рибнику, де вже майже опинилася жирнюча «Наша Україна»? У річку її назад! Поки справа не дійшла до вуличних акцій протесту. А тим більше до виборів. Тимошенко досі ще не відчуває, що одною ногою стоїть на хиткому болотистому ґрунті націоналістично налаштованого західного електорату. Поки що, крім своїх традиційних прибічників із числа бажаючих сильної «помаранчевої» руки, Тимошенко притягує як розчарованих у Морозі помірковано-лівих із центральних областей України, так і не згодних на поступки з «донецькими» націонал-патріотів Правобережжя — вотчини старих націонал-демократичних партій. Однак, якби з’явилася на правому фланзі об’єднана під харизматичного лідера і демократичну ідею опозиція, картина могла б різко змінитися.

Насамперед варто було б звернути увагу на ПРП, одним із пунктів партійної програми якої, до речі, ще з кучмівських часів — через безпам’ятство, але дуже актуально — значиться «зміна правлячого режиму». Це єдиний із колишніх партнерів БЮТ у «помаранчевому таборі», який зазначив стратегічною метою відродження широкого демократичного фронту, а крім того, не має ніяких серйозних упереджень стосовно Юлії Володимирівни особисто, що досить важливо, зважаючи на її талант втрачати друзів й наживати ворогів. «Єдиний блок і, в ідеалі, єдиний список!» — безкомпромісно заявляє ідеолог партії Ігор Гринів. І, відрізаючи шлях до відступу, додає, що, у випадку усе ще можливого альянсу ПР і НСНУ, «Реформи і порядок» можуть піти на крайні заходи — максимально інтегруватися з БЮТ аж до злиття. Заступник голови партії Тарас Стецьків просто вважає ПРП відіграною картою і також пророкує їй поглинання більшою політичною силою. Майбутнє опозиції ПРП бачить виключно в парламенті, де є трибуна, комітети, комісії, депутатські запити й інші засоби впливу на уряд. Гринів — за скасування політреформи — мирним шляхом консенсусу або грубо через Конституційний суд. Ігор Олексійович упевнений, що парламентсько-президентська модель себе не виправдала, вона призводить тільки до перманентної політичної кризи. Це був би прекрасний подарунок Тимошенко — будь-які сумніви щодо перспектив участі в президентських виборах-2009 вона могла б сміливо відкинути.

Утім слід зазначити, що хоча не всі однопартійці Гриніва — його однодумці, проте погляди на політреформу й консолідацію з Тимошенко переважно поділяють.

У середовищі консервативної УНП настрої прямо протилежні — там багато хто вважає, що президент Тимошенко не менше зло, ніж президент Янукович. Голова Української народної партії, котра програла вибори, але досі активна, Юрій Костенко стриманіший в оцінках: «У гіпотетичному союзі з лівоцентристською БЮТ ми не бачимо перспективи реалізації наших націонал-демократичних пріоритетів». Колишні альянси він називає тактичними, коли ідеологічно несумісних партнерів об’єднувала загальна боротьба за демократію. Зараз партія намагається ініціювати власний опозиційний проект, спрямований на протидію згортанню демократичного руху, у тому числі зі створенням власного «тіньового уряду». У можливість об’єднання всіх націонал-патріотів в одну велику партію зразка молодого Руху Костенко не вірить. Проте не відхиляє самої ідеї об’єднання, якщо ініціатива йтиме знизу. Як приклад він наводить саморозпуск і вливання в ряди УНП івано-франківських обласних організацій партій «Свобода» і «Еко+25%». За його словами, «об’єднання має відбутися демократичним способом знизу, а в нас процес поки що традиційно починається з кулуарних переговорів лідерів і поділу портфелів». Утім, костенківці готові розглядати будь-які не пов’язані з Тимошенко варіанти коаліцій. Зокрема, делегували Івана Зайця й Богдана Соколовського на зустріч ініціаторів опозиційної конфедерації «Європейська Україна».

Ідея «нової партії знизу» дозріла в умах лідерів «Пори». На пост голови прийшов Євген Золотарьов, котрий асоціюється у ветеранів революції в основному з організацією акцій прямої дії. Екс-лідер Владислав Каськів тепер відповідальний за партійну перебудову та через два-три тижні буде готовий представити громадськості концепцію радикальної реорганізації бойової організації, що виросла на барикадах Майдану. Відставний радник президента, мабуть, добре вловив настрої, які панують у секретаріаті його колишнього патрона. Передусім розчарування в ефективності проекту НСНУ. Утім, Каськів запевняє, що його партія розрахована не під лідера, а Віктор Ющенко ще повинен «стати інтелектуальною домінантою й підняти прапор реформ», аби «Пора» його підтримала. Принаймні свої пропозиції з технології «підняття прапора» він передав главі держави в останній перед відставкою всієї бригади радників доповідній записці.

Оновлений проект Громадянської партії передбачає «ідеологію національного прориву» з лібералізацією суспільних відносин, державного управління й економіки — аж до прийняття нової редакції Конституції, у якій функції держави буде зсунуто від управлінських до регуляторних, а регіонам надано найширші права. Це не опозиція, а «альтернативна концепція побудови суспільства». «Пора» збирається перевести головний суспільний конфлікт із площини «жовтогарячі» — «сині» в протистояння «старого» й «нового» покоління в політиці. Амбіційний план розрахований на самоорганізацію громадянського суспільства, якому, на думку Каськіва, бракує лише поштовху й базової ліберальної ідеї для впевненої перемоги на наступних виборах без жодних блоків і коаліцій. Загалом, гарна й дуже прогресивна концепція, як відомий і так само до болю ліберальний «План розвитку країни» Інни Богословської. Можливо, він навіть має певні перспективи, якщо в авангарді опиняться такі політики, як Арсеній Яценюк, В’ячеслав Кириленко, Руслан Князевич, Тарас Стецьків. Проте зазначених громадян чекають і за іншими адресами: за чутками, їх сватають у принципово нові політичні проекти, яких затівається (принаймні на папері) безліч. Що стосується «Пори», то її шанси залишитися на плаву невеликі. Експерти твердять: свій шанс партія вже згаяла. А на більш-менш помітних членів організації вже розпочалося «полювання». Отож не виключено, що вони розбредуться по інших партквартирах.

Згаданого Яценюка пророкують у лідери нової націонал-демократичної партії ліберального напряму, яку придумав Анатолій Матвієнко. Свою УРП «Собор» він готовий принести в жертву спільній справі створення ефективної політичної підпірки Віктору Ющенку, якщо до проекту підтягнуться НРУ, КУН і ХДС із блоку «Наша Україна», що дихає на ладан, а також, в ідеалі, непарламентські УНП, ПРП і «Пора». Наразі ніхто з цього списку особливого бажання підтягуватися й саморозпускатися не виявив. Коментарі дедалі скептичніші або навіть саркастичніші. Як свідчить історія, будь-яка спроба об’єднання в Україні завжди веде лише до створення нової структури на додаток до старих. Якщо ті самі Яценюк чи Кириленко й розмірковують про власний політичний проект, то вже точно поза зв’язкою зі «старими» націонал-демократами.

На креативному проекті «Наша Україна» з підковою і знаком оклику, який привів до влади Віктора Ющенка, багато хто поставив жирний хрест. Хай би що казали окремі представники політичної сили, котру «почесно очолює» президент Віктор Ющенко, самим фактом переговорів про вступ до широкої коаліції з «регіоналами» вона вже визначила своє місце в сформованій політичній системі. Її місце в партії влади, яка взяла реванш, — поруч із сильним «синім велетнем». Місце, безумовно, тепле, тільки воно автоматично спричиняє відчутні електоральні й кадрові втрати. Схожі наслідки, хоча й у менших масштабах, очікують її, до речі, і при переході в опозицію. Не лише блок «Наша Україна», а й її ядро — НСНУ — близьке до напіврозпаду. Відверто кажучи, президенту в цій ситуації не позаздриш. Мало пошани очолювати таку політичну силу. І нести важко, і кинути шкода.

Відмова Ющенка від статусу «почесного голови» означатиме для НСНУ цілковитий крах. У цьому переконаний Микола Катеринчук — один із небагатьох, хто боровся за опозиційність партії відразу після створення «антикризової коаліції». Багато хто в НСНУ, на запитання про ідеальну пропрезидентську партію, нині експромтом моделюють щось схоже на проект «Пори». Їхній однодумець із ПРП Тарас Стецьків уже поділився публічно своїми прогнозами про створення в найближчі місяці нової партії на базі «Нашої України». Радник президента з політичних питань посилається на якийсь масштабний громадянський рух «знизу» в регіонах, котрий має породити партію на заміну збанкрутілому проекту «НУ».

Глибоку кризу в «Нашій Україні» засвідчує дитяча гра в «піду — не піду» серед міністрів, що сидять на авансованих їм «регіоналами» міністерських кріслах. Бригада міністрів і губернаторів — це лише лакмус ідеологічної нестійкості партійних рядів. Не тільки вони, а й «обтяжені» бізнесом депутати-«нашоукраїнці» чисельністю до 20 осіб розмірковують про форми взаємовигідного співіснування з партією влади. Надалі перетікання депутатських кадрів ближче до центру ухвалення рішень буде просто неминуче. Декому вже надійшли дуже привабливі пропозиції вартістю від трьох «мегабаксів». І це лише суми, озвучені в колі однопартійців, котрі відмовилися. А скільки вже погодилися і мовчать?

Ідучи в радикальну опозицію, «Наша Україна» починає неминуче працювати на Тимошенко; і Ющенко, схоже, це чудово розуміє. Затятим опозиціонером він бути не зможе через ментальність, помножену на займану посаду. Іншого гідного прапора в «НУ» немає. Ідеології — тим паче. Породжена Безсмертним на ходу ідея про опозиційну конфедерацію «Європейська Україна» в комбінації з БЮТ приречена на провал, адже конфедерація як союз рівноправних суверенних суб’єктів однаково передбачає наявність спільної стратегії та «наддержавного органу». А якщо стратегії немає ні в кого? А хто буде найголовнішим органом? Ось уже і «тіньовий уряд» «Наша Україна» вирішила формувати самостійно, на основі своєї президії, ніби забувши, що БЮТ уже запускає своїх «тіньовиків». В опозиції домовлятися легше, ніж у владі, але й тут неминучі розбіжності — знову договори, програми, пункти... Як у бородатому анекдоті: «Це вони вміють...». Утім, спроби розпочати консультації вже зафіксовано — джерела в БЮТ повідомляють про зустрічі Тимошенко з товаришами, чиї прізвища вона ще недавно вимовляла вголос тільки в супроводі вкрай несхвальних епітетів: Порошенко, Жванія, Мартиненко. У «Нашій Україні» заявляють: жодних офіційних переговорів і повноважних переговірників немає, але не заперечують, що «окремі консультації» тривають постійно.

Принаймні посилення опозиції в нинішніх умовах автоматично означатиме посилення БЮТ і програш їй майбутньої президентської кампанії. Не факт, що переможе Юлія Володимирівна, але Віктор Андрійович може виявитися навіть не другим.

У здатність лідерів опозиції домовитися між собою не вірить і Володимир Литвин, котрий нервово перечікує політичну бурю в кабінеті віце-президента НАН України. Створенню потужного антиурядового фронту, на його думку, перешкоджає відсутність ідеологічної бази й надмірна персоніфікованість окремих політичних сил. Народна партія Литвина також оголосила про перехід в опозицію. Причому не до президента, уряду чи коаліції, а до Універсалу національної єдності як «методу торгівлі політичними принципами». При цьому Литвин демонструє обережність, заявляючи, що опозиційність НП — вимушений крок, мовляв, «не велике задоволення постійно перебувати в стані боротьби». Обережність ця видається дещо запізнілою. У багатьох регіонах, де представництво НП у сільських, районних і обласних радах значне, «народників» нині часто запитують: «Якщо ви в опозиції, то що це ви робите в місцевих органах влади»? І пропонують замислитися про зміну партквитка.

Процес розпочався з Полтавщини, де обласна організація НП оголосила про саморозпуск і почала формувати представництво нової партії з «сільськогосподарським» ухилом — для конструктивної співпраці з владою на селі. У Києві результатом уже стало заснування Української аграрної партії, кістяк якої склали позафракційні депутати, котрі втекли з БЮТ. Лідером обрали Михайла Зубця з багатим досвідом партійного будівництва на сільській ниві. 10 років тому він уже очолював Аграрну партію України, яку Литвин згодом перейменував на «народну». Новий проект має на меті дві очевидні цілі — перехопити в НП кинутий напризволяще сільський електорат і створити в парламенті посадковий майданчик для нових перебіжчиків з опозиції. За словами Зубця, вступити до міжфракційного об’єднання «Аграрії України» збираються понад двадцять депутатів. При цьому він позиціонує свою політичну силу як лояльну до влади. Поки Володимир Литвин очікує від коаліції будь-яких пропозицій про співробітництво, інші, котрі не претендують на загальнонаціональне лідерство з перспективою на президентські вибори, самі пропонують владі готові проекти.

Cлід визнати, що нинішній рівень довіри до БЮТ значно перевищує сумарний рейтинг решти опозиційних течій, разом узятих. Так склалося історично, такою є плата за помилки політики «Нашої України». Безумовно, політичний і особистісний антагонізм уже не дасть змоги звести всіх в одну структуру, та в цьому й немає потреби. Блок Тимошенко може спокійно співіснувати з конфедерацією «Європейська Україна» (чи будь-яким іншим об’єднанням на базі «НУ») в одній великій опозиції, маючи нехай неформальний, але враховуваний усіма статус «титульної» партії. Якщо Віктор Андрійович зуміє переступити через себе в цьому маленькому, але дуже болючому питанні — визнання рівноправного партнерства з Юлією Володимирівною — півсправи зроблено.

Водночас президентові потрібно чітко «окреслитися» як лідерові альтернативного урядовому курсу, узявшись, замість боротися за повноваження, за налагодження ефективного контролю за діяльністю законодавчої та виконавчої влади — необхідних для цього важелів цілком досить. Секретаріат може стати справжнім «тіньовим урядом» — не суперничаючи з Кабміном «указом щодо постанови», а розробляючи ефективні законопроекти, спрямовані на реалізацію давно забутої програми «10 кроків назустріч людям». Коаліція не пропустить — тим краще, піар відмінний. Політреформі можна дати спокій — її скасування тільки перетворить Тимошенко із союзника Ющенка на конкурента, а то й породить нового диктатора після 2009-го. Навпаки, з лідером БЮТ треба одразу остаточно й публічно домовитися про те, хто президент, хто прем’єр, хто спікер, про основні принципи розподілу відповідальності між політичними силами і про міцний союз як в опозиції, так і у владі. Далі принципово не важливо, коли буде отримано цю владу — до виборів чи після, хоч би коли вони відбулися. Рано чи пізно можливості напевно з’являться. Головне, що суспільство знову побачить реальну альтернативу — справжню Опозицію. Котрій, можливо, ще раз дозволить стати партією влади.