ПОЛІТ ВИНИЩУВАЧА

Рішення президента Володимира Путіна відправити у відставку уряд на чолі з прем’єр-міністром Михайлом Касьяновим за три тижні до виборів глави держави буквально підірвало політичну ситуацію в країні, де навіть самі президентські вибори не стали каталізатором політичної активності. Підірвало не тому, що поставило крапку в політичній кар’єрі людини, котра протягом останніх чотирьох років керувала російською економікою — Михайла Касьянова, — а тому, що розвіяло відразу кілька міфів про російську дійсність.

Міф перший — про згуртованість російської політичної еліти навколо президента. Виявилося, що відставлений прем’єр зовсім не відчуває себе прибічником Путіна: уже після відставки він дав інтерв’ю, в якому заявив про її нелогічність. Крім того, Касьянов демонстративно відмовився обговорювати з Путіним кандидатуру свого наступника.

Міф другий — про передбачуваність Володимира Путіна. Голова держави прийняв надзвичайно важливе рішення про відставку кабінету буквально за кілька годин. Можна, певна річ, із поважним виглядом розмірковувати про конспіративні здібності відрядженого в Кремль полковника ФСБ, але ж очевидно, що про відставку уряду ще вранці не знав жоден представник російського керівництва, включно із самим прем’єром. Заступники Касьянова, міністри, регіональні керівники дізналися про це від журналістів, котрі подивилися несподіваний телевізійний виступ президента, який виступив саме тоді, коли всі ці керівники добиралися в Кремль на спільне засідання Держради й Ради безпеки. І не змогли приховати від преси своєї збентеженості. Та й сам президент під час телевиступу й у наступні дні не виглядав задоволеним подіями. Адже Володимиру Путіну довелося діяти в стані справжнього цейтноту. Якби президент не залишався в рамках своїх конституційних повноважень, можна було б сказати, що він вершить справжній державний переворот — таємничі наміри, раптовий виступ, відставка за три тижні до виборів... А навіть якщо новий уряд буде затверджено, йому однаково доведеться подавати у відставку після виборів, і Державній думі доведеться знову займатися затвердженням нового прем’єра й міністрів.

Пояснення свого кроку, дані Володимиром Путіним, навряд чи можна визнати логічними. Населення, судячи з даних соціологічних опитувань, і так збирається голосувати за нього, тож його навряд чи хвилює кандидатура прем’єра: для обивателя це радше технічна посада. Говорячи про реформу виконавчої влади, яку час розпочинати, Путін, певна річ, має рацію — новий уряд повинен навіть структурно виглядати інакше, ніж кабінет Касьянова. Але з таким самим успіхом зміни в структурі уряду можна було б розпочати через три тижні. Не витримують критики й пояснення, що дають подіям представники політичної еліти й політологічного загалу. Залучити додаткову кількість виборців на вибори зміною уряду не можна. Я ще не бачив даних соціологічних опитувань на цю тему, але всі ці дні проводив своє власне соціологічне опитування — запитував випадкових співрозмовників, що вони думають про відставку уряду. Запитував різних людей — водіїв машин, що мене підвозили, продавців у магазинах, гардеробників у кав’ярнях, словом, кого вдалося. Так ось, дві третини опитаних загалом не знали, що Путін відправив уряд у відставку — і це в політично свідомій Москві. При цьому більша частина людей була саме за президента, але явно не збиралася на вибори, вважаючи, що Путіна переоберуть і без них. Та й загалом, навіщо його ще раз обирати — нехай собі працює!

Й отут ми наближаємося до третього міфу — міфу про всевладдя Володимира Путіна та про те, що саме президент контролює політичну еліту й загалом державу. Здавалося б, події останніх місяців мали тільки підтвердити цю роль — Ходорковського заарештовано, Волошина й Касьянова відставлено. І все було б добре, якби не було цього збою — відставки Касьянова не після, а до виборів. Адже розмови про те, що після виборів Путін відправить уряд у відставку, стали загальником. І якщо президент справді такий сильний, навіщо йому діяти так гарячково?

Прибічники Путіна пояснюють його рішення саме силою президентських намірів. Супротивники — говорять про єльцинську непередбачуваність. І те, і інше не дуже серйозне. Сила намірів не буває настільки раптовою: до того ж, здається — а це найцікавіше в новій ситуації, — що президент не знає імені наступника Михайла Касьянова. А Єльцин, між іншим, не був непередбачуваним: тасуючи прем’єрів в останній період свого правління (більшу частину якого він пропрацював із цілком зрозумілим Черномирдіним), він домігся появи оптимального наступника. Тут ми повинні згадати, за що відставлено Черномирдіна. Його прибрали саме тоді, коли він почав виглядати нібито природним наступником Єльцина.

Порівняння, здавалося б, кульгає: ні про яких наступників Путіна не йдеться. Адже Путін на спокій не збирається, у нього попереду — другий термін... Який із Касьянова наступник? У цьому місці нам доведеться перейти до питання явки, про яке говорять політологи. Коли вже президентська адміністрація почала одного за одним умовляти відомих політиків не брати участі у виборах, у цьому відчувалося щось ненатуральне. Адже серйозними конкурентами Путіну ні Зюганов, ні Явлінський не були — навіщо було так наполегливо домагатися їхньої відмови від участі в процесі, який уже виглядав референдумом довіри Путіну?

Негласно все робилося під приводом необхідності забезпечити перемогу в першому турі. Тим часом уже після парламентських виборів йшли розмови про проблему явки на вибори президента. Недоброзичливці глави Центрвиборчкому Олександра Вешнякова загалом розпускали безглузду чутку про те, що явка була 47 відсотків, але потім її якимось надзвичайним чином підняли. Не готовий обговорювати цю чутку, знаю тільки, що до парламентських виборів у Росії було куди більше уваги, ніж до виборів президентських. До відставки уряду загалом важко було помітити хоч якісь ознаки передвиборної кампанії, та й тепер перебіг політичного життя, а зовсім не передвиборні баталії, здається, помітно цікавлять більше еліту, ніж електорат: кандидати на пост президента — крім самого президента — загалом зникли з екранів... Кому зараз до них? Справді будуть вибори? Практично всі відзначають пасивність електорату, яка базується не на неприйнятті Володимира Путіна — саме він влаштовує переважну більшість виборців, а на нерозумінні, навіщо йти на вибори, результати яких відомі наперед і всіх влаштовують. Ніякої тобі комуністичної небезпеки, ніякої ліберальної химери, ніякого страшного Жириновського. Взагалі нічого, проти чого можна було б проголосувати. Один Володимир Володимирович — і слава Богу. Так, власне, було в Радянському Союзі. Але в Радянському Союзі не було альтернативних виборів, протиборства в еліті й недисциплінованих виборців. На вибори там ходили як на свято — саме тому, що це було свято, а не вибори. І загалом: у Радянському Союзі глава держави залежав не від несвідомих виборців, а від свідомих учасників пленуму ЦК КПРС, котрі обирали генерального секретаря. А відтворення політичної ситуації безальтернативності Радянського Союзу в конституційних умовах сучасної Росії може призвести до найнесподіваніших наслідків. І напередодні президентських виборів 14 березня в цих самих наслідків з’явився шанс.

Цілком можливо, що під приводом боротьби проти другого туру було запущено механізм визнання недійсними виборів президента Росії через недостатню явку виборців. Що відбувається, коли на вибори приходить, приміром, 45 відсотків виборців? Їх оголошують такими, що не відбулися. Повноваження чинного президента припиняються. Виконуючим обов’язки президента стає прем’єр-міністр Росії. Призначається дата нових виборів, у яких не можуть брати участі ті самі кандидати. Простіше кажучи, якби Путін не відправив Касьянова у відставку, останній міг би в разі низької явки зайняти його крісло й перемогти на наступних виборах. При цьому доля самого Путіна була вкрай невизначеною. Хтось замислювався, як виглядатиме цей добродій, якщо під його зображенням у телевізорі не буде підпису «президент Російської Федерації»? Яким буде його реальний політичний вплив? Наскільки сильні без нього його висуванці у владних структурах? Сам Путін, певне, саме в останні тижні міг замислитися про все це вперше за останні чотири роки. І не міг не жахнутися від самої думки про те, що він може втратити через якісь відсотки явки.

Президент — знов-таки, певне, вперше у своїй політичній кар’єрі — був змушений діяти навіть не як самостійний гравець, а як представник нечисленної групи, яка в разі втрати ним Кремля — ситуація хоч і малоймовірна, але теоретично можлива — втрачала б усе. Він явно не хотів приймати рішення, не стільки через велику любов до Касьянова чи з огляду на очевидну алогічність учинку, скільки тому, що розумів: відправивши уряд у відставку до виборів, він розпочинає війну без правил, із якої зовсім не обов’язково вийде переможцем. А в разі збереження кабінету в нього залишається можливість призначити новим прем’єром — після виборів — свою людину цілком безболісно та продовжити нехай повільний, але успішний наступ на позиції висуванців свого попередника й консолідацію хоч якихось фінансових потоків і політичних можливостей у руках довірених людей. Але для цього потрібно пройти через вибори... Проте час минав, а цифра явки не зростала, а падала. Могла з’явитися інформація, що низка регіональних лідерів готова до штучного заниження явки, аби розпрощатися з дорогим Володимиром Володимировичем. Могло дивувати телебачення: воно так само улесливо розповідало про президентські промови, зустрічі й укази, але майже не помічало виборів. Індикатором міг здатися канал НТВ, який завжди занадто демонстративно захлинається від лояльності: канал загалом відмінив вечірні теледебати кандидатів у президенти, що навряд чи сприяло підвищенню інтересу виборців до майбутнього голосування. І це при тому, що перед парламентськими виборами канал запустив в ефір високопрофесійне шоу... Центрвиборчком теж навіював побоювання: не зареєстрував близького до Путінської команди кандидата від блоку «Родина» колишнього банкіра Віктора Геращенка, зате зареєстрував і Сергія Глазьєва, що перейшов у відкриту опозицію Кремлю, і навіть кандидата від Березовського Івана Рибкіна. Хоча стосовно останнього, здавалося, питання було вирішено негативно, знайшли належну кількість підроблених підписів, у реєстрації відмовлено, але в останній момент Центрвиборчком раптом змінив своє рішення й зареєстрував кандидата, а Рибкін (це було ще до його дивної поїздки в Київ) переступив невидиму межу й у відкритому листі назвав «олігархів Путіна» — цілком інших людей, а не тих, кого прийнято такими вважати... Коротше кажучи, переворотом було не рішення Путіна про відставку кабінету. Переворот почався набагато раніше, тільки він був повзучим. А Путінський — блискавичним. Можливо, рішення приймав уже не президент Володимир Путін, а просто людина, що опинилася перед реальною загрозою краху. План був простий: уже зараз призначити прем’єром свою людину. Це допоможе, по-перше, вгамує регіональних баронів — ловити їм буде нічого. По-друге, навіть у разі зриву виборів передати владу в надійні руки. Тоді сам Путін міг би стати прем’єр-міністром Росії — хіба хто зможе хоча б подумати про кінець політичної кар’єри людини, за котру проголосувала переважна більшість виборців, нехай і на виборах, що не відбулися... По-третє, просто одержати гарантії безпеки: ще невідомо, які документальні фільми продемонструвало б телебачення при «чужому президенті».

Коли Путін виступив із своєю заявою, здавалося, що він точно знає ім’я наступника Михайла Касьянова, і це ім’я буде оголошено через кілька годин. Але час минав, а ім’я так і не прозвучало. Нині стверджують, що його назвуть на початку наступного тижня. Скоріш за все, так воно й буде, бо інакше часу на затвердження кандидатури прем’єра просто не залишиться, і слова Путіна про те, що він іде на вибори з новим урядом, буде поставлено під сумнів. Але суть ситуації в тому, що на момент свого виступу президент справді міг знати ім’я нового прем’єра. Проте згодом почалося найгірше — та сама війна без правил, якої він міг побоюватися. І в якій він може виявитися аж ніяк не найсильнішим гравцем. Президент сам підняв ставки до максимуму, і тепер йому можуть спробувати пояснити, що ніхто в такій ситуації здаватися не буде, навпаки — буде використано всі можливі важелі впливу на розвиток подій. Президент міг переконатися й в іншому — що його просто обдурили і, змусивши відправити у відставку уряд саме зараз, тепер у змінених умовах нав’язують кандидатуру нового «чужака». Або Путіна намагаються втягнути в новий торг: ти залишаєшся, явка буде, але прем’єром уже зараз призначаєш «нашого» й більше не сіпаєшся... Варіантів може бути досить багато, але жоден із них не веде до стабільності. Оскільки центр економічного керівництва Путінською Росією зруйновано, як після відставки Волошина було зруйновано центр політичного керівництва. Можливо, ці події і є наслідком того руйнування: Волошин, за всіх своїх недоліків і «сімейної» заангажованості, нерідко відігравав роль людини, котра знаходила компроміс у зіткненнях протиборчих сил. І при ньому ситуація могла б і не підійти до критичної межі... Хоча це, певне, наївне судження, гідне журналіста з кремлівського пулу. Справа в об’єктивному розвитку подій. Рано чи пізно Володимир Путін мав перетворитися на такий собі космічний корабель-винищувач, що бомбардує центри управління власним польотом. Як відомо, після знищення всіх центрів корабель може ще певний час проіснувати в автономному режимі. Але навряд чи в цьому разі його політ буде довгим і успішним.