ПЛАН «АНТИЮЩЕНКО»

Усе, що робиться, — все до виборів. Усі події в країні сьогодні підпорядковані логіці боротьби влади (як конгломерату найбільших власників, котрі домовилися про розподіл прибутків) за самозбереження. Навіть якщо у влади і немає чіткого сценарію передвиборної кампанії на найближчі півтора року, однак жодна помітна подія в країні не може відбутися без попередньої оцінки на відповідність стратегічному плану або ж, у кожному разі, без подальшого вписування його в зрозумілий контекст — Ющенко не повинен перемогти. Будь-який олігарх переконливо пояснить, чому.

А щоб Ющенко не став переможцем президентського «забігу», найперше завдання влади — не допустити його виходу в другий тур виборчої кампанії. Якщо буде дотримано бодай відносної демократичності і прозорості виборів у другому турі, Ющенко практично непереможний, хоч би хто став його противником. Особливо коли це буде ставленик влади. Результати останньої парламентської кампанії яскраво засвідчили, що народ в абсолютній більшості голосуватиме за що завгодно, тільки не за існуючий політичний режим…

Другий тур із Ющенком однозначно підштовхує владу до застосування кризових технологій — надмасштабних фальсифікацій, радикальних судових рішень, «КамАЗів»… Небезпека революції навіть у такому разі залишається незначною — Україна не Югославія. Втім, безповоротне перетворення України на державу-ізгоя також не повинно тішити її еліту — у цій країні їй жити.

Існує, звісно, варіант появи з наближенням до початку офіційної виборчої кампанії якоїсь «нової альтернативи» — кандидата, рівновіддаленого від основних кланів, раніше не забрудненого великою політикою, сильного і критично налаштованого як до влади, так і до опозиції. Такий кандидат має отримати найпотужніший електоральний заряд (в Україні, звісно, немає війни, але стихійні лиха й техногенні катастрофи трапляються часто) і повне сприяння з боку всіх основних навколовладних груп впливу. Він повинен прийти на очищене від Ющенка центристське електоральне поле — Віктора Андрійовича невблаганно підштовхуватимуть до радикальної опозиції і неминуче з нею пов’язуватимуть, хоче він того чи ні. Вуличні акції протесту, якщо він братиме в них участь, стануть дуже доречними. Саме екс-прем’єра подаватимуть як їх головного (хай і не явного) організатора та ідейного натхненника, і втомлений від політичних скандалів виборець може мимоволі роззирнутися навколо в пошуках третьої сили. Інша річ, що занадто великий для влади ризик провалити кампанію, занадто велика для олігархів небезпека непередбаченої поведінки їхнього неперевіреного «у справі» ставленика надалі. Та й немає, принаймні поки що, цього кандидата.

Цивілізованіший шлях передбачає виведення в другий тур разом з умовним «наступником» певну альтернативу Ющенкові, функцію якої може зіграти будь-хто з існуючих чи віртуальних опозиціонерів. І тут відкривається широкий простір для стратегічного планування заходів із «розведення» опозиції, на чому влада зараз має зосередити зусилля, працюючи зі своїми опонентами.

Найкраще проти Ющенка може «спрацювати» Тимошенко. По-перше, Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна «пасуться» на електоральних полях, що дуже перетинаються, і, йдучи в самостійне передвиборне плавання, Тимошенко здатна забрати з собою частину його симпатиків. Напевно, у БЮТ поки що не виключають такого варіанта. З погляду політичної технології, Тимошенко легко піддається «розкручуванню» (ще одне подання Генпрокуратури, арешт, зрештою), особливо в режимі ігнорування Ющенка, і так само легко знищується в другому турі. Хоча б тому, що частина соціуму продовжує сприймати її як олігарха. Але, у принципі, з нею можна домовлятися. І якщо Віктору Андрійовичу цього не дозволить зробити оточення (якому зовсім не потрібен такий прем’єр), то цим може скористатися хтось інший.

Оголошення Тимошенко найкращою клієнткою Лук’янівки та головним ворогом Ющенка його ж вустами (точніше, підписом) — елементи очевидної політичної технології. Старанно продемонстровані ЗМІ антиющенківські акції протесту у Львові, Тернополі, Івано-Франківську та Києві, проведені фактично від імені лідера БЮТ, — теж. Таке інформаційне прикриття може бути використане і як виправдання подальших провокацій проти того ж таки Ющенка, і як формальний привід для їхнього можливого розлучення. Акція видається, вочевидь, незавершеною. Можна припустити, що для неї просто вибрали невдалий час і не зовсім добре реалізували, але, в кожному разі, продовження просто напрошується.

Не менш ласим куснем для влади залишається й Петро Симоненко. Ідеал виборчої кампанії влади варіанта 99-го — «червона загроза» — повторити, звісно, не вдасться. Не той уже електорат, не той Петро Миколайович. Але зіграти ще одну партію у вибори він просто зобов’язаний. Комуністи чудово розуміють, що переважна більшість їхніх прибічників ніколи не проголосує за проамериканського праволіберала Ющенка, а отже їхні голоси, у кращому разі, залишаться в нейтралі, а може, й потраплять до чужого кошика. Водночас розосередження сил опозиції украй вигідне владі, такого кандидата, як лідер КПУ, вона має пестити і плекати, підгодовувати матеріально і духовно — чистим телеефіром. При цьому всіляко демонструючи щонайглибші протиріччя в опозиції. Ті ж таки парламентські дебати стосовно можливої відправки українського хімбатальйону в Перську затоку, очікувані наступного тижня, — шикарний привід продемонструвати несумісність двох зовнішньополітичних векторів у рамках одного політичного руху. Природно, на тлі конструктивної позиції пропрезидентських фракцій, які обумовлюють появу українського хімбату в зоні конфлікту виключно мандатом ООН.

Влада мусить залишитися осторонь рішення. Доводити необхідність перського відрядження 19-го батальйону — це вибір правих, якщо вони, звісно, ризикнуть своїм рейтингом. Адже абсолютна більшість населення, у тому числі й прибічників Ющенка, взагалі проти війни в Іраку. Несподівано вигулькнувши з небуття, лідер СДС Сергій Пересунько дуже вчасно описав усі негативи участі українців у війні. Це і значні фінансові втрати, і сумнівні геополітичні наслідки відходу України від нейтральної позиції в конфлікті, і, нарешті, моральний аспект: мовляв, українським «слоникам» тільки й можуть довірити, що прибирати за американцями, котрі насмітили ядерною зброєю. А тут ще СБУ нібито всерйоз узялася відпрацьовувати заходи з запобігання можливим терактам. І оскільки дозвіл на перське відрядження 19-го батальйону повинен дати парламент, то — дивіться результати поіменного голосування...

Ну а коли Симоненко так і не наважиться ступити на слизьку виборчу доріжку, слід подбати і про відбір у міру можливості його голосів. Свою невеличку частину зможе здобути на комуністичному полі уже вживаний проект ПСПУ, який, хоч і викликає в більшості громадян більш ніж недовіру, все ще має невеличку групку фанатичних прибічників. Та й росіянам повинно сподобатися, що від України в Перській кризі візьме участь не лише хімбат, а й хоч якийсь живий щит. Антивоєнну риторику полум’яна Наталя Михайлівна відпрацьовує набагато потужніше, ніж її товариші з комуністичного табору, що, звісно, трохи б’є і по правих. Проект малоефективний, зате вже добре відпрацьований, нересурсоємний, потребує лише планомірної медійної підтримки з боку влади та невеликих донорських вливань.

Зрештою, влада мусить застовпити за собою роль головного інтегратора пострадянського простору. Дуже доречним, після того, як Україна очолила СНД, став ще й російський проект ЄЕП (Єдиний економічний простір), апогей реалізації якого випадає саме на початок активної частини передвиборної кампанії. Навіть у такому суто економічному почині є очевидна внутрішньополітична складова — відтягування проросійського електорату від комуністів, які не виправдали надій, на користь ставленика влади. Щоправда, для цього «наступник» муситиме зайняти активну позицію в побудові нового міждержавного утворення, що передбачає і наявність у нього посади, яка дає відповідні повноваження, — бажано не нижче від прем’єрської.

Таким чином, найкращі стартові можливості для подальшої розкрутки традиційно має прем’єр. Віктор Янукович останнім часом зачастив у телестудії та редакції газет, при цьому геть не боючись бути звинуваченим у створенні власного політичного іміджу. Коник уряду — кардинальне підвищення зарплат бюджетникам із літа нинішнього року — ще потребує великої роботи й пошуку величезних коштів, але, безумовно, є найкращим і цілком легальним піаром за бюджетні гроші. Янукович має резерв не лише як потенційний «наступник», а й як варіант «українського Примакова», тієї самої невизначеної поки що третьої сили. Якщо ж його місце вирішать звільнити для когось іншого, хто має великі шанси, головний донеччанин цілком здатен зіграти роль скривдженого, поміркованого, але послідовного опонента влади, не пов’язаного зі «збанкрутілою опозицією».

Не відстає від прем’єра, а в чомусь його й випереджає і новий глава Нацбанку Сергій Тігіпко. Його стартовий майданчик, щоправда, не такий вдалий. На превеликий жаль, нової валюти вже не запровадиш, а утримувати від інфляції стару — робота малопомітна й невдячна. Втім, це не заважає Сергію Леонідовичу щодня з’являтися на публіці перед телекамерами чи хоча б диктофонами й забивати стрічки інформагентств своїми повідомленнями. Головні меседжі — «усі на боротьбу з відмиванням брудних грошей» і «знизимо відсоткові ставки за кредитами для приватних осіб до мінімуму». І якщо брудні гроші для більшості — поняття дуже абстрактне, хоча, очевидно, шляхетне, то кредит на купівлю квартири, машини чи просто пилососа зараз може отримати кожен, як і відчути на власній кишені розмір цієї самої відсоткової ставки. Але для повноцінної президентської кампанії цього вочевидь замало — розмах не той, без прем’єрської посади йому аж ніяк не обійтися.

У запасі є ще Володимир Литвин, який запевняє, що не хоче в президенти, але якщо Батьківщина покличе, то дітися йому нікуди — такі прецеденти вже були. Спікер поки що залишається в тіні основного державного піару, що дозволяє йому робити самостійні політичні рухи і періодично шокувати Банкову заявами, які йдуть урозріз із генеральною лінією. Поки що Литвина можна розглядати лише як запасний варіант. Тоді як Медведчука розглядати не можна взагалі ніяк. Схоже, на сьогодні це суворо заборонено. Глава президентської адміністрації вже давно не з’являвся на телеекранах, він повернув собі образ «сірого кардинала» і веде суто штабну роботу. Та це не виключає, що він може запропонувати свої аргументи шефові на користь свого «наступництва».

Поки що всі претенденти потрібні, усі кандидати важливі. І рівні в шансах. Для них створено сприятливе конкурентне середовище, у якому за півроку-рік має визначитися найсильніший і найжиттєздатніший екземпляр. Нехай переможця визначить об’єктивний рейтинг за підсумками певного періоду з урахуванням, природно, шансів на подальшу розкрутку. На ньому влада повинна буде зосередити всі ресурси своєї кампанії, не забуваючи, звісно, і про те, кому випаде роль вдало відтінити «наступника» у другому турі. Втім, рейтинги — штука жорстка і вперта, суцільна математика. Не пустити Ющенка в другий тур — означає домогтися кращого, ніж у нього, результату відразу для двох кандидатів, що зробити вкрай складно. Адже свої 25% він може в принципі здобути навіть у тому разі, якщо взагалі нічого не робитиме.

Якщо влада усвідомить, що перемогти Ющенка нереально, їй залишиться зробити одне — постаратися зберегтися в його ж особі, природно, отримавши хоч якісь гарантії спокійного майбутнього в обмін на ненапад. (Хто ж їм дасть, та й хто в них повірить...) Однак багато хто досі впевнений: єдиний спосіб позбавити Ющенка можливості пожати плоди майбутньої перемоги — допомогти йому перемогти. Багато хто й досі переконаний, що саме він — найкращий кандидат на роль «наступника».