Пісня без початку і кінця

СДПУ(о) має намір оскаржити в судовому порядку бездіяльність Центральної виборчої комісії. Цю новину, із посиланням на Леоніда Кравчука, нещодавно оприлюднили провідні інформаційні агентства країни. Як випливало з повідомлення «Інтерфакс-Україна», об’єднані есдеки вважають, що «ЦВК порушує Конституцію, затягуючи ухвалення рішення про проведення референдуму щодо вступу України до НАТО та ЄЕП».

Чутки про те, що соціал-демократи мають намір порушити це питання, з’явилися приблизно півтора-два місяці тому. Колись могутня організація до цього часу як слід не оговталася після нищівної поразки на березневих виборах і, схоже, винайшла спосіб нагадати про себе. Як відомо, у ході парламентських перегонів блок «Не так!» (створений на базі СДПУ(о)) сумлінно експлуатував проросійські та антинатовські гасла. Саме есдеки наприкінці минулого року виступили з ініціативою провести референдум з приводу можливого членства нашої держави в Північноатлантичному блоці та Єдиному економічному просторі. Збір підписів на підтримку цієї ініціативи мав стати одним із ключових PR-ходів кампанії «нетаківців».

Тоді завдання потрапити в Раду це не полегшило. Проте й сьогодні інших доступних способів повернутися в активну політику ні в партії, ні в її лідера Віктора Медведчука, судячи з усього, немає. Тим паче, що тему натовського референдуму регулярно порушують провідні політики. Що підтвердили, зокрема, недавні заяви спікера Олександра Мороза. Під час свого розрекламованого вояжу до Білокам’яної голова ВР вкотре озвучив позицію правлячої коаліції. Вона недвозначна: питання про приєднання до Північноатлантичного альянсу буде вирішене лише після того, як влада проконсультується з народом.

Про те, що референдум як такий не є обов’язковою юридичною умовою вступу до альянсу, «ДТ» писало неодноразово. Проте ніхто не має права заборонити можновладцям проводити опитування населення. Тим паче, що про це твердять не лише антинатовські прем’єр Янукович і спікер Мороз, а й пронатовський президент Ющенко. Питання лишень у тому, коли його проводити. І яке. Що ми маємо на увазі?

Погано забуте старе

Пошук об’єктивної відповіді на це запитання змушує нас бодай у загальних рисах нагадати історію проблеми. Як уже йшлося вище, у переддень парламентських виборів Медведчук із товаришами почали перейматися збиранням підписів на підтримку референдуму. При цьому необхідно зазначити: з формального погляду СДПУ(о) ні в який спосіб не причетна до акту колекціонування автографів громадян. Цю історичну місію, у суворій відповідності до законодавства, було покладено на якусь групу добровольців. Проте ні для кого не секрет, що «волонтери» були мобілізовані есдеками. Саме «трояндоносці» сколотили понад сотню загонів збирачів, які до призначеного терміну (тобто до 1 березня цього року) передали в Центрвиборчком 4 666 000 підписів. Принаймні саме ця цифра фігурувала в офіційному повідомленні ЦВК.

Ненадовго перервімося і звернімося до Основного Закону. Відповідно до Конституції, референдум за народною ініціативою можливий лише в разі, якщо на його підтримку висловилися (і письмово підтвердили це) не менш як три мільйони громадян. Обов’язкова умова: підписи мають бути зібрані не менше ніж у 2/3 областей і не менше ніж по сто тисяч у кожній.

На перший погляд, соціал-демократи з поставленим завданням упоралися. Пачки з підписами привезено з більшості вітчизняних регіонів, при цьому забезпечено солідний запас — більш як у півтора мільйона. Та коли члени ЦВК заходилися перевіряти отримані матеріали, то виявили значну кількість порушень. Уже в березні нинішнього року до відома Генеральної прокуратури і Міністерства внутрішніх справ було доведено численні факти виявлення фальсифікацій. У середині квітня заступник глави МВС генерал Коляда повідомив Центрвиборчком, що за фактами внесення в підписні листи явно помилкової інформації порушено кримінальні справи за статтею 358 КК України (підробка документів). На той момент ішлося лише про чотири регіони — Миколаївщину, Луганщину, Рівненщину та Хмельниччину.

Наприкінці літа кількість справ зросла до 28. Розширилася географія: список областей поповнився за рахунок Дніпропетровщини, Сумщини і Чернігівщини. Якою є статистика на сьогодні, з’ясувати складно: і в Центрвиборчкомі, і в правоохоронних органах перебіг перевірки коментують досить неохоче. Зрозуміло тільки, що провадження триває. І коли воно завершиться, судити не береться ніхто.

Оцінювати істинні масштаби фальсифікації передчасно. Проте говорити про характер порушень, напевно, дозволено вже сьогодні.

Наскільки можна судити, одним з найпоширеніших прийомів була звичайна підробка. Липові автографи красувалися навпроти імен реальних громадян, які про свою «щиру» підтримку референдуму не здогадувалися. Це з’ясувалося шляхом елементарного опитування осіб, чиї прізвища та адреси були вказані в підписних листах.

У цьому зв’язку виникає слушне запитання: чому прокуратура порушувала кримінальні справи виключно за статтею 358 Кримінального кодексу, повністю ігноруючи статтю 182 — «Порушення недоторканності приватного життя»? Ця стаття (як, до речі, і стаття 32 Конституції) забороняє збирати, зберігати, використовувати або поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди. Чи можуть вважатися відомості, внесені в підписні листи, конфіденційними? Насмілимося припустити, що так. Якщо пам’ять не зраджує, щодо цього було навіть роз’яснення Конституційного суду. Чому доблесні прокурорські працівники вирішили не застосовувати цієї статті, залишається лишень здогадуватися.

До яких ще хитрощів удавалися прибічники референдуму? До найрізноманітніших. За традицією, було виявлено безліч злощасних «мертвих душ». Або з’ясовувалося, що за зазначеними адресами зазначені громадяни або нині не проживають, або не проживали ніколи.

Або в списках фігурували «підписи»:

— небіжчиків;

— неповнолітніх;

— осіб, які перебувають за межами України (вирушили на заробітки, а іноді й виїхали на ПМП);

— людей, які перебувають у місцях позбавлення волі;

— громадян, котрі проходять дійсну військову службу.

Кажуть, що в матеріалах, поданих до ЦВК, траплялися «візи» мешканців будинків, які або вже знесені, або ще не побудовані. Вказувалися назви неіснуючих вулиць і навіть населених пунктів.

За нашими даними, у деяких документах, поданих до Центрвиборчкому, містилася значна кількість виправлень, унаслідок чого було неможливо точно встановити прізвище, адресу та номер паспорта підписанта. А відтак було неможливо встановити й сам факт існування громадянина. Інколи на підписи тієї самої особи натрапляли десятки разів. Ну а в деяких листах підписи... просто були відсутні.

Часом з’ясовувалося, що гонитва за голосами розпочиналася задовго до того, як було створено ініціативну групу (що є грубим порушенням закону). Іноді колекція автографів, зібрана в одному регіоні, видавалася за «врожай», «зібраний» в іншому. Часто з’ясовувалося, що підписи збирали люди, які не мають на це права (зокрема посадові особи). Як видно, є привід говорити й про масове недотримання правил збереження підписної документації.

Цікава деталь. Первинну перевірку істинності підписних листів мали здійснити місцеві ради. Проте нам не відомі випадки, коли б органи самоврядування ставили під сумнів легітимність зібраних документів або припиняли діяльність ініціативної групи (хоча закон наділяв їх і таким правом). З протоколів, оформлених Радами і переданих до ЦВК, недвозначно з’ясовувалося, що все гаразд. І це при тому, що в окремих регіонах пильні громадяни сигналізували нагору про порушення під час збирання підписів. (За нашими даними, тільки в Миколаївській області таких звернень було майже півсотні.) Та організатори операції «Референдум» усе правильно розрахували: місцевим слугам народу було не до того — ловці голосів займалися своїм ремеслом саме у розпал парламентської кампанії. Це вже потім деякі Ради почали відкликати з ЦВК свої протоколи. А тоді, взимку—
2005/2006, деякі місцеві «порадники» довідувалися про майбутній референдум тільки тоді, коли їм починали штабелями заносити підписні листи. Які ніде було зберігати та нікому було перевіряти.

Коли в законодавстві немає згоди

Організатори акції обвинувачення рішуче відхиляють. Так, вони не виключають, що в зданих ними документах можуть бути виправлення-неточності, але свідому масштабну підробку заперечують геть чисто. Крім того, вожді соціал-демократії переконані: наявність порушень не може поставити під сумнів кінцевий результат. Нагадаємо: визнання вірогідними хоча б трьох мільйонів підписів є достатньою правовою підставою для проведення референдуму. У те, що більш як третина автографів виявляться відбракованими, у штаб-квартирі СДПУ(о) повірити відмовляються. І загалом мають підстави для цього. Ще у березні глава ЦВК Ярослав Давидович в інтерв’ю «ДТ» обережно зауважив: «Навіть коли припустити, що якусь частину підписів буде визнано недійсною, усе одно запас надто великий...»

Тоді ж, навесні, Ярославу Васильовичу було важко спрогнозувати, як довго триватиме робота з вивчення вірогідності переданих до Центрвиборчкому відомостей: «Відповідно до законодавства, перевірка отриманих документів має тривати не більше місяця. Тобто до 10 квітня ми маємо її завершити (...) У кожному разі законом пролонгація такого терміну не передбачена».

Те саме твердять Віктор Володимирович, Леонід Макарович та інші. Проте минуло вже не тільки 10 квітня, а й 10 жовтня, а ЦВК так і не винесла необхідного рішення.

Історію з референдумом, який не відбувся (поки?) у різний час коментували різні представники СДПУ(о). Якщо звести їхні висловлення докупи, то отримаємо такий набір аргументів.

Перше. Соціал-демократи твердять, що ЦВК півроку ігнорує вимоги закону про референдум, який зобов’язує центрвиборчкомівців протягом місяця вивчити підписні листи, провести засідання, скласти протокол і передати матеріали президенту.

Друге. Лідери СДПУ(о) переконані, що Центрвиборчком має негайно передати підписи до президентського секретаріату, а Віктор Андрійович настільки ж невідкладно повинний прийняти рішення про проведення референдуму. При цьому Медведчук посилається на рішення якогось одеського суду, яким (цитуємо Віктора Володимировича) «підтверджено, що після одержання документів із ЦВК Ющенко зобов’язаний негайно підписати указ про проведення всеукраїнського референдуму».

Третє. Ініціатори проведення опитування населення вважають: визнання частини (нехай навіть значної) підписів недійсними не може бути підставою для відмови у проведенні референдуму. Дехто в ЦВК вважає інакше. Там не виключають, що розслідування доведе: порушення в ході збирання підписів мали організований, масовий, системний і повсюдний характер. У цьому разі можна буде порушувати питання про неможливість установити істинну волю громадян. Есдеки такі міркування вважають логікою від лукавого, оскільки в жодному нормативному акті нічого подібного не визначено. Посилаючись на Основний і профільний закони, борці за референдум твердять: відмовити в проведенні свята всенародного волевиявлення можуть тільки в одному випадку — якщо підписів виявиться менше за три мільйони.

Спробуємо проаналізувати юридичну спроможність наведених аргументів. Розпочнімо з першого. Чи мала ЦВК право так довго тягти з перевіркою вірогідності підписних листів? Чи справді на цю процедуру виділяють лише місяць? Чи мав рацію Ярослав Давидович, який півроку тому запевняв, що пролонгація цього терміну не передбачена правовою базою?

Відкриємо закон про референдум і уважно вивчимо. Деталі, які нас цікавлять, описані в 20-й статті. Там зазначено, що ЦВК «протягом одного місяця від дня надходження відповідних документів проводить вибіркову або повну перевірку вірогідності надісланих документів; підбиває загальні підсумки збирання підписів у цілому, про що складається протокол».

Що виходить? У ЦВК є місяць на перевірку підписних листів. Наскільки нам відомо, саме в цей термін вона й була виконана. Проте, як бачимо, законодавець не визначив точного терміну, відведеного на підбиття підсумків і складання протоколу. Крапка з комою, яка відокремлює опис одного центрвиборчкомівського обов’язку від другого, дає підстави так думати.

Переходимо до другої тези. Як швидко після отримання документів із ЦВК президент має проголосити проведення референдуму? Ви будете сміятися, проте й у цьому разі закон мовчить. У Конституції йдеться, що дата проведення референдуму за всенародною ініціативою «призначається не раніше, ніж за три місяці від дня ухвалення рішення, і не пізніше, ніж за чотири». Відповідно до 72-ї і
106-ї статей Основного Закону, рішення це приймає глава держави. Але коли він зобов’язаний це зробити, ніде не позначено.

І суд, на рішення якого посилається пан Медведчук, у цьому разі президенту не указ. Трактувати Конституцію і закони він не має права, займатися нормотворчістю — теж. Нагадаємо, що стаття 19 Основного Закону забороняє будь-кому виходити за межі своїх повноважень. Навіть, якщо дуже хочеться.

Рухатимемося далі. І вкотре поставимо під сумнів бездоганність логіки високопоставлених есдеків. Нагадаємо, що Леонід Кравчук обвинуватив ЦВК у тому, що та «порушує Конституцію, затягуючи ухвалення рішення про проведення референдуму щодо вступу України до НАТО та ЄЕП». Ми не виключаємо, що або екс-президент обмовився, або його слова були передані не точно. Однак якщо фразу відтворено дослівно, то Леонід Макарович погарячкував. Ухвалення рішення про проведення референдуму не належать до компетенції Центрвиборчкому. За Конституцією, «провісником», який оповіщає країну про проведення всенародного опитування, виступає глава держави. А до повноважень Ярослава Давидовича та його колег належить здійснення перевірки підписних листів, складання відповідного протоколу і відправлення документів далі.

Далі — це куди? Гарне запитання. Для початку запропонуємо версію Віктора Медведчука, озвучену ним свого часу в ході інтерв’ю телеканалу «Інтер»: «ЦВК має передати підписи до секретаріату президента, а Ющенко зобов’язаний прийняти рішення про проведення референдуму». Відкриваємо відповідний закон і читаємо: «Протокол і документи перевірки передаються до Президії Верховної Ради». Ваші брови поповзли вгору? Розуміємо. Орган, описаний у чинному нормативному акті, наказав довго жити понад десяток років тому. А сам Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» був прийнятий ще до проголошення незалежності.

Що виходить? За Конституцією, проголосити референдум зобов’язаний президент. Та для початку він має одержати всі необхідні документи. Одержати ж він їх не може, оскільки ЦВК зобов’язана передати їх не главі держави, а президії Верховної Ради. Якої немає в природі. А у профільному законі не існує нагадувань ні про президента, ні (тим паче) про якийсь секретаріат. Який узагалі не згаданий у жодному вітчизняному законі.

І як бути в цьому разі? Що має робити ЦВК, з огляду на ту обставину, що (відповідно до Основного Закону) вона зобов’язана «діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами». Як бути, коли Конституція і закон суперечать одне одному? Як бути, коли форму передачі підписних листів президенту взагалі не передбачено законодавством?

Спробуємо розібратися. А заодно спробуємо відповісти на запитання, що залишилися. Чи можна манкірувати всенародною ініціативою про проведення референдуму? Хто має право це зробити? І на підставі чого?

Кому що вигідно?

Формена нісенітниця виходить, громадяни. Закон про референдум не відповідає Конституції, але порядок проведення всенародного опитування регулюється лише там. Відповідно до Основного Закону, нормативний акт діє тільки в тій частині, яка адекватна Конституції. Однак у якій частині злощасний закон їй відповідає, а в якій — ні, відповісти не візьметься жоден юрист. Модернізувати профільний документ обіцяли і президенти (від Кравчука до Ющенка), і депутати всіх п’яти скликань. Але віз і нині там. Чому? Здається, відповідь проста до банальності. Вітчизняна практика свідчить, що референдум використовувався виключно як засіб шантажу під час конфліктів між гілками влади. Про впровадження правових результатів плебісциту ніхто ніколи серйозно не думав. Наявність застарілого закону дозволяла і дозволяє будь-коли «обнулити» результати будь-якого референдуму.

Як бути у цьому конкретному випадку? Що повинен робити ЦВК? Насамперед зібратися і все-таки підбити підсумки перевірки підписних листів. За нашою інформацією, Центрвиборчком має намір зробити це наступного тижня.

Не намагаючись обвинуватити високих «рахівників» у необ’єктивності, ми все-таки наважимося припустити, що вони змушені озиратися на політиків. Озирнімося на них і ми.

Зрозуміло, що референдум необхідний есдекам. Його проведення дає їм шанс знову нагадати про себе. Тому вони й зчинили галас про бездіяльність ЦВК. Правда, з юридичного погляду, оскаржити бездіяльність Центрвиборчкому самі соціал-демократи права не мають. Це можуть і повинні робити члени тієї ініціативної групи, яка й організовувала збір підписів.

Чи потрібен референдум Віктору Ющенку? Швидше ні, ніж так. Однак він уже заявив про готовність його провести. Правда, є нюанси. Віктор Андрійович навряд чи хоче, щоб відбувся референдум, ініційований соціал-демократами. Крім того, він напевно проти, аби референдум проводився тепер. Наскільки можна розуміти, йому хотілося б порадитися з народом тоді, коли цей народ змінить свою думку про НАТО. Але для цього слід щось робити. А не робиться абсолютно нічого. Розмови про те, що населення систематично і всебічно інформуватимуть про діяльність цієї організації, аби позбавити суспільство радянських стереотипів, так і залишилися розмовами. Одне слово, на сьогодні президент кровно зацікавлений у тому, щоб референдум, якщо йому судилося відбутися, відбувся якомога пізніше. А ще він не проти, аби публічна ініціатива про його проведення була його.

Позиція «регіоналів»? Тут усе ще складніше. Керівництву ПРУ, як і Ющенку, швидше за все, хотілося б відсунути вирішення цього питання. Референдум про ставлення до НАТО і ЄЕП — козир, який варто було б тримати в рукаві якомога довше. Політика «ні війни, ні миру» дозволяє новій владі підтримувати необхідний рівень відносин і з Заходом, і з Росією. Водночас Москва хоче розставити всі крапки над «i» уже тепер. Крім того, всередині самої партії є бізнесмени-прагматики, для яких антинатовська (проросійська) риторика — насамперед інструмент для досягнення своїх цілей. А є й «партія війни», войовничі ідеалісти, які конфлікту з Брюсселем і обіймів із Кремлем хочуть абсолютно щиро й негайно. З їхньою точкою зору вожді «Регіонів» не можуть не рахуватися, оскільки бояться втратити вплив на електорат, контроль над партією й поступитися позиціями лідерів. Тому судити, як поведуться в такій складній ситуації Янукович, Ахметов та інші боси ПРУ, складно.

Казуїстика

Ризикнемо припустити, що і Віктору Андрійовичу, і Віктору Федоровичу хотілося б, щоб ініціативу провести референдум було завалено руками ЦВК. Як за нинішньої ситуації може (повинен) вчинити Центрвиборчком? Як кажуть, можливі варіанти.

Варіант перший — тягти час якомога довше. Посилатися на те, що немає можливості точно встановити кількість та достовірність поданих підписів до завершення перевірки, яку проводять правоохоронні органи. За нашою інформацією, на цей час визнані недостовірними близько 120 тисяч підписів. Але при цьому чимала кількість підписних листів вилучена охоронцями закону. А тим часом Конституція і законодавство передбачають установлення точного числа громадян, які підтримали ідею всенародного опитування. З тактичного погляду такий варіант вигідний усім. Проте він однаково не рятує від необхідності ухвалювати рішення. Адже тягти до нескінченності неможливо.

Варіант другий — згідно з ледь живим, але все ще чинним законом підбити підсумки перевірки підписних листів. На підставі наявної (не цілком точної) інформації, зафіксувати, що норм Конституції загалом дотримано. Підписати необхідний протокол. І відправити матеріали президентові, щоб він зміг виконати вимоги Основного Закону та оголосити референдум. Частина членів ЦВК дотримується саме такої позиції, вважаючи, що навіть виявлені порушення не дають підстави позбавити народ права провести референдум.

Однак з ними не згодна інша частина представників Центрвиборчкому, яка пропонує третій варіант — спробувати довести (зокрема і за допомогою матеріалів міліцейсько-прокурорської перевірки), що не виконано обов’язкової конституційної вимоги — по сто тисяч підписів не менш ніж у 2/3 областей. Проте для цього потрібний додатковий час і додаткові можливості. А старий профільний закон у цьому сенсі — поганий помічник.

Варіант четвертий — не підписувати необхідного протоколу. Абсолютно зрозуміло, що нечисельна ЦВК самотужки не в змозі перевірити достовірність кількох мільйонів підписів. Однак вона має право (якщо в неї є підстави) говорити про масштаб, системність та наміри виявлених порушень. Вона також має право зробити висновок: якщо в окремих регіонах «підписний контрафакт» становив від 50% до 100% (наскільки нам відомо, це й справді так), то є привід підозрювати, що така практика мала місце на всій території країни. Отже, установити, чи йшлося про справді всенародну ініціативу, неможливо. Зрештою закон дозволяє Центрвиборчкому робити висновки на підставі вибіркової перевірки, тобто надає йому право узагальнювати. Адже протокол ЦВК, за великим рахунком, рекомендаційний документ. На підставі якого президент повинен ухвалити рішення.

Є, правда, одна деталь. У випадку з президентськими і парламентськими виборами протокол зобов’язані підписати більшість членів Центрвиборчкому. У випадку з референдумом такого правила немає. Припустімо, протокол відмовилися підписувати всі члени ЦВК. Крім, скажімо, трьох. Якщо ми правильно розуміємо логіку безнадійно застарілого закону, навіть у цьому разі протокол вважається підписаним. Але його легітимність при цьому має викликати сумніви.

І що?

Що робити Ющенку? Дочекатися висновків ЦВК. Після чого взяти до уваги (або не брати до уваги) її аргументи. І, відповідно, або оголосити про проведення референдуму. Або (якщо Центрвиборчком надасть необхідні докази) не приймати такого рішення.

Крім того, президент має право звернутися до КС й поцікавитися, чи відповідає Конституції Закон про референдум. Вітчизняні і закордонні експерти (включно з представниками Венеціанської комісії) давно стверджують, що цей документ безбожно застарів і морально, і юридично. Якщо вони мають рацію і Конституційний суд це підтвердить, питання про проведення референдуму повинно відпасти саме собою. Оскільки неможливо виконувати Конституцію, одночасно її порушуючи.

Ще Віктор Андрійович міг би попросити КС розтлумачити смисл 72-ї і 104-ї статей Основного Закону. Щоб зрозуміти, чи має він право не оголошувати всенародне опитування, якщо в нього як гаранта Конституції є підстави говорити про системне порушення прав громадян під час збирання підписів.

Що повинні робити ініціатори проведення референдуму, якщо їм відмовлять? Звертатися до суду. Як чинитиме у такому разі Верховний суд? Питання не до нас. Проте історія з виборами-2004 довела: ВС може прийняти рішення, спираючись не тільки на профільні закони, а й на Основний. Якщо буде доведено факт організованого, грубого і системного порушення конституційних прав громадян.

Що буде, якщо референдум буде оголошений і відбудеться? Нічого. Є рішення Конституційного суду, відповідно до якого «результати народного волевиявлення — обов’язкові». Немає механізму правового втілення цих результатів у життя. Тому що закон про референдум ось уже п’ятнадцять років нікого не обходить. Отже, й не обходять результати нашого з вами волевиявлення. Кого б і чого вони стосувалися.

Що робити нам? Чекати, доки політики награються у війну й розпочнуть творчу законодавчу роботу. Коли вони перейдуть від слів до діла. Коли конституційна норма «народ — єдине джерело влади» перейде з теоретичної у практичну площину. Хоча б інколи.

Чи дочекаємося? Не впевнені.