ПЕРЕТЯГУВАННЯ КАНАТА

А можуть же, коли захочуть. Саме ця фраза — стисла, але ємна оцінка дій опозиції за минулий тиждень. Склалося враження, що ідеологи «осінньої революції» зробили належні висновки з уроків, які дала їм влада напередодні. У словах і справах противників режиму нарешті з’явилося те, чого їм бракувало, — розрахунок і натхнення. А у діях влади — поспішність.

Робота над помилками-2

«Вилазки», проведені силами авангарду опозиції — депутатами, — виявилися не лише ефектними, а й ефективними. Нагадаємо, що для початку група народних обранців навідалася в телевізійний центр на вулиці Мельникова й організувала там невеличку паніку. Формально акцію можна вважати невдалою, оскільки основна вимога (надання прямого ефіру Юлії Тимошенко, Олександру Морозу та Петру Симоненку) не була задоволена. Проте є підстави думати, що отримання загальнонаціонального «телемегафона» у тимчасове користування і не було основним завданням лідерів «трійки». Вождів антипрезидентського руху важко запідозрити в наївності: вони не могли не розуміти, що добровільно ніхто їм ефір не дасть. А «вриватися» у телевізійний простір за допомогою сили вони й не збиралися. У противному разі парламентарії з’явилися б під стіни «олівця» із багатотисячною групою підтримки. Або відвідали б телецентр не до, а під час випуску вечірніх новин УТ-1 і спробували б захопити студію. Проте настільки радикальні заходи навіть не обговорювалися. По-перше, тому, що штаб опозиції прийняв рішення діяти винятково в рамках правового поля. І не перетворювати акцію на «гуляй-поле». По-друге, насправді дана операція переслідувала зовсім інші цілі. Тактичну — привернути увагу громадськості. Стратегічну — змусити владу нервувати.

І опозиція свого домоглася. Вона створила розкішний інформаційний привід, який не могли ігнорувати навіть ті мас-медіа, що отримали жорстку вказівку, по можливості, ігнорувати будь-які кроки противників влади. Опозиціонери змогли достукатися до читача, глядача і слухача, нехай навіть таким штучно створеним способом. І хоча більшість ЗМІ акцій на Мельникова відповідним чином препарували, необхідного для Банкової пропагандистського ефекту це не мало. Заяви про те, що кілька десятків парламентаріїв «захопили» величезний за площею будинок, який охороняється, виглядали безглуздими навіть для людей невтаємничених. Особливо у світлі тієї кількості міліції, котру було в терміновому порядку стягнуто до «олівця». І це стало доказом того, що влада (чия впевненість під час подій 16 вересня граничила із самовпевненістю) почала смикатися.

А незабаром її змусили понервувати ще сильніше. Похід півсотні депутатів на Банкову змусив одну з протиборчих сторін робити одну дурницю за другою. Якби Президенту вистачило кмітливості відразу прийняти петицію опозиції (а точніше, відразу відповісти відмовою на усі їхні вимоги), він позбавив би своїх опонентів дармової політичної реклами. Але противники Леоніда Кучми виходили з непоганого знання особливостей характеру гаранта. Що сильніше Леоніда Даниловича примушують щось зробити, то запекліше він опирається тискові. У результаті розгублені підлеглі Верховного головнокомандувача заходилися чинити одну дурницю за іншою. Блокували невелику групу беззбройних людей неадекватно великою кількістю людей озброєних. Не пускали їх у туалет. Обіцяли видворити із президентського офісу будь-якою ціною. «Автозаки», спецназівці, розмахування постановами про порушення кримінальної справи, погрози застосувати до осіб (які володіють правом недоторканності) фізичну силу — кращого PR для опозиції не знайти.

Тим більше що в результаті Кучма, котрий довго зберігав завзятість, усе ж зустрівся із делегатами опозиції. І вже не важливо, що саме він їм відповів (тим більше, що усі його відповіді нескладно було передбачити заздалегідь), принциповим було те, що його змусили це зробити. Це стало головним успіхом противників режиму. І не єдиним. Серед іншого зазначимо, що адміністрації Президента не вдалося оперативно зібрати значну антиопозиційну групу депутатської підтримки. Хоча відповідне завдання відповідною особою було поставлене. І ще один примітний факт: як стверджують представники обох сторін, Володимир Литвин у ході переговорів між Кучмою та лідерами опозиції, дійсно, відігравав роль миротворця, а не сліпого виконавця президентської волі.

Почасти його дії пояснювалися нинішнім статусом Володимира Михайловича. Почасти — особливостями нинішньої політичної ситуації. Спікер, наскільки можна судити, украй не зацікавлений у створенні більшості, тим більше — більшості, у якій значну роль відіграватимуть есдеки. Крім того, голову Верховної Ради, за наявними відомостями, дещо налякав «іракгейт». Тому резонно припустити, що опозиціонери для Литвина — якщо і не союзники, то вже у всякому разі не закляті вороги.

Одним словом, опозиція цей раунд протистояння виграла, отримавши кілька інформаційних, моральних і політичних перемог. Режим і його противники немов помінялися місцями. Якщо позаминулого тижня упевненість Банкової призвела до непевності в лавах антипрезидентських борців, то цього разу холоднокровність опозиціонерів змусила дещо збентежитися протилежній стороні. Якщо 16—18 вересня ідеологи акції громадянської непокори явили світу деяку убогість тактичного арсеналу, то тепер уже влада продемонструвала, що прорахувала далеко не все.

Поділимося і ще одним спостереженням — у депутатських лавах опозиції помітне емоційне піднесення. Передусім це стосується парламентаріїв-комуністів, котрі (як нам спочатку здавалося) виглядали на цій війні радше примусово мобілізованими резервістами, аніж патріотично налаштованими добровольцями. Зате зараз у їхніх діях неозброєним оком видно кураж. За деякими даними, Симоненко мав підстави побоюватися виникнення внутрішньої опозиції в партії — далеко не всім могла припасти до душі перспектива воювати під одним знаменом із Морозом, Тимошенко і тим більше з Ющенком. Але побоювання, здається, виявилися даремними. Чималу роль зіграв той факт, що лідера КПУ масово підтримали регіональні організації, а також більша частина так званого консервативного крила в керівництві партії, передусім авторитетний Валентин Матвєєв.

Не знаю, чи це так окрилило Петра Миколайовича чи ж його почала надихати слабість, дедалі частіше демонстрована владою, але в словах і вчинках почав з’являтися драйв, який не відчувався до цього. Після його емоційного спічу, що пролунав із парламентської трибуни 25 вересня, захотілося моментально записатися в Компартію — настільки харизматичним і переконливим виглядав у цей момент вождь цієї організації.

За запевняннями цілої низки джерел, влада здійснила кілька спроб відколоти КПУ від Соцпартії і БЮТ, але поки що успіхом ці зусилля не увінчалися. У результаті опозиція зберегла значні оргресурси, які перебувають в розпорядженні комуністів. А крім того, позбавила Банкову можливості заручитися беззастережною підтримкою Москви. Непрямим свідченням цього є тональність деяких публікацій і сюжетів російських ЗМІ. Під кінець «касетного скандалу» й, особливо, під час останньої парламентської кампанії мас-медіа стратегічного партнера дружно й сумлінно намащували українську опозицію тонким шаром на стінку. А зараз дедалі частіше обережно натякають: Кремлю ще варто подумати, кого підтримувати в Києві. Кучму, який запрошує в Україну Папу Римського й веде Україну в НАТО. Чи комуністів, у яких у пошані прослов’янська й антинатовська риторика...

Отож поки що немає причин сумніватися в опозиційній стійкості Петра Симоненка з товаришами. Зате з’явився привід говорити про чергове загострення розбіжностей між «трійкою» та Ющенком.

Зліпили з того, що було...

Низка представників «Нашої України» взяла участь у поході опозиційних депутатів на Банкову, що набув розголосу. Ясна річ, факт не дозволяє навіть із натяжкою говорити про політичну підтримку Віктором Ющенком згаданої акції. Проте, за свідченням деяких, близьких до Віктора Андрійовича людей, є підстави казати про демонстрацію моральної підтримки. Принаймні вранці 25 вересня, коли результат протистояння в адміністрації Президента був ще незрозумілий, вождь «НУ» у вузькому колі нібито висловлював готовність іти на Банкову й вести за собою фракцію. Особливо в тому разі, якби з’явилася інформація про застосування сили. Зрозуміло, «висловити готовність» і «піти» — дієслова, які несуть різне значеннєве навантаження. Проте шляхетний порив (якщо він, справді, мав місце) заслуговує на відзнаку.

Проте наступні події дали привід стверджувати, що протиріччя між «трійкою» й «Нашою Україною» (передусім, протиріччя між Симоненком і Ющенком) усе ще гостріші, ніж цього хотілось би прибічникам опозиції. У середині тижня всі чотири антипрезидентські фракції домовилися про те, що ігноруватимуть засідання Верховної Ради й демонстративно відмовляться від участі в голосуванні, поки сесія не почне обговорення політичної кризи в країні. КПУ, СПУ і БЮТ про свій намір оголосили ще 25 вересня. «Наша Україна» — на день пізніше. Уповноважений фракцією Володимир Філенко зачитав відповідну заяву, під акомпанемент якої представники «НУ» потяглися до виходу. Не встигли за останнім «нашоукраїнцем» зачинитися двері, як спікер Литвин поставив на голосування питання про включення до порядку денного тієї самої постанови, на якій так наполягала опозиція. Пізніше «ющенківці» розцінили жест Литвина як хитрощі — нібито спікер у такий спосіб намагався втягти їх в участь у засіданні. Тим більше, що, за словами «наших», під час попередніх переговорів голова ВР навідріз відмовився ставити питання про поточний політичний момент на голосування.

Проте деякі комуністи дозволили собі стримано обуритися з приводу невчасного (як їм здалося) виходу фракції Ющенка із залу. Дехто з представників депутатського осередку КПУ навіть припустив, що демарш «НУ» — спроба Віктора Андрійовича набити ціну перед черговим раундом переговорів із приводу створення «конструктивної більшості». Подальші події це припущення частково підтвердили: до вечора 26 вересня вождь «наших» знову активно включився в процес створення більшості та провів консультації з керівниками дев’яти пропрезидентських фракцій. А трохи згодом з’явилася інформація про те, що Ющенко зустрівся з Президентом, і під час бесіди глава держави нібито запропонував візаві не лише посаду прем’єра, а й сім міністерських портфелів. У відповідь Віктор Андрійович (за інформацією наших джерел) заявив, що порадиться з фракцією. В оточенні Ющенка нам факт цієї розмови не підтвердили, але й не спростували. За твердженнями представників провладної «дев’ятки», екс-прем’єр не виключив, що його фракція приєднається до майбутньої більшості. Але висунув дві жорсткі умови — у коаліції не повинно бути фракції СДПУ(о), а самому Ющенку має бути гарантована посада прем’єра.

Цікаво, що ідею повернення Віктора Андрійовича в переговорний процес стосовно створення більшості, за деякими даними, підтримала й частина представників опозиційної трійки. При цьому вони рекомендували Ющенку посилити вимоги до влади й додати до переліку «запитів» відставку Медведчука з посади глави АП і встановлення парламентського контролю над призначенням і усуненням «силовиків». Від себе додамо: навряд чи Ющенко ризикнув би ці вимоги озвучити. І ще менш імовірно, що Президент ці вимоги задовольнив би.

Хоч як би там було, глава «Нашої України» втягуватися в процес негайного створення більшості не поспішав. Зате привід поспішати був у Президента — у нього виникла гостра необхідність створити опору в парламенті. Через відомі внутрішні й зовнішні причини. Тому процесу надали необхідного прискорення.

За деякими даними, до вечора 26 вересня у творців нової більшості було на руках близько двохсот заяв потенційних більшовиків. До ранку 27-го, за словами деяких конструкторів провладної коаліції, кількість бажаючих зросла (за різними даними) до 230—235. Нібито емісарам Президента вдалося вмовити майже всіх позафракційних, а також отримати відповідні заяви п’яти представників «Нашої України». У такий спосіб «дев’ятка» (загальна кількість багнетів якої, з урахуванням сімох членів «демонтованої» «Єди», становить 223) створила необхідний заділ.

У свою чергу, представники «НУ» вчора вранці інформацію про дезертирство зі своїх рядів спростували, хоча можливості презентації наспіх склепаної більшості не виключали. Що підтвердилося буквально через дві-три години. Представник фракції «Європейський вибір» Володимир Пєхота зачитав заяву про створення коаліції на базі фракцій Партії промисловців і підприємців «Трудової України», «Регіонів України», СДПУ(о), «Європейського вибору», «Демократичних ініціатив», НДП, «Народовладдя», «Аграріїв України», «Народного вибору» й залишків «Єдиної України». Відповідні заяви подали 226 народних обранців.

«Нові більшовики» не приховують свого наміру переділити парламентські портфелі та сподіваються, поки цей процес не розпочався, їхні ряди поповнять деякі опозиціонери. Ті, хто хоче взяти участь в цьому переділі або не хоче втратити керівні крісла. Їхні опоненти, у свою чергу, заявляють, що 226, і навіть 240 мандатів, не дозволять більшості забезпечить нормальну законотворчість, і передрікають: більшість розвалиться так само раптово, як і з’явилася. До речі, поспіх, продемонстрований владою, — ще одне свідчення її слабкості. Створити таку більшість влада могла й місяць тому, але не хотіла ризикувати — їй потрібний був запас. Але Банкова, попри всі потуги глави адміністрації, так і не знайшла у ВР жодного «зайвого» голосу й ліпила більшість із того, що було.

Резонно припустити, що можливий переділ комітетів змусить опозицію відмовитися від будь-яких форм співпраці з «більшовиками» аж до відмови участі в засіданнях і блокування засідань сесії. Не виключена поява паралельної Верховної Ради. Парламентська криза може стати суворою реальністю та поставити під загрозу дієздатність ВР. В результаті чого можливий достроковий розпуск вищого законодавчого органу. А в цьому представники нової більшості навряд чи зацікавлені.

Не безглуздим є запитання — як чинитиме в цій ситуації Ющенко? Стане згідливішим, вирішить, що синиця в руках — краще за журавля в небі? Або ж, навпаки, жорсткість, продемонстрована владою, підштовхне його до тіснішого контакту із «трійкою». Поки що запитання залишається відкритим. Зазначимо лише одне: попри черговий обмін уколами між «нашими» й комуністами, представники обох політичних сил (разом із соціалістами й бютивцями) підтримали звернення до світового співтовариства, в якому закликають утриматися від санкцій проти України. І чітко розрізняти позицію народу та вчинки влади.