ПЕРЕОЦІНКА КРІСЛА

У понеділок — наскільки я розумію, вперше за одинадцять років у приватизації — Олександр Бондар опинився поза грою. Маленькими стрілами шугали рибки-мечоносці в акваріумі в його кабінеті, такими ж тривожними дзвінками озивався телефон на робочому столі... Проте центр прийняття рішень уже перемістився від голови Фонду держмайна України, котрий подав заяву за власним бажанням, до його багаторічного першого заступника й одного з реальних кандидатів на фондівську «папаху» Михайла Чечетова. Стоп. Слово «центр» у попередньому реченні слід було б, певне, взяти в лапки. Найважливіші приватизаційні рішення вже давно приймають не у Фонді, а його голова не один місяць переймається двозначністю свого становища.

Бондар залишає Фонд

Покерував чотири роки — і досить. Доклав руку до ліквідації Агентства з управління державними корпоративними правами, продав Миколаївський глиноземний, що став уже притчею во язицех, дав старт приватизації «Укртелекому», заробив у сорок із хвостиком інфаркт і напоровся разом із колективом Фонду на лавину судових позовів, які зрештою потопили українську приватизацію, — пора вже й честь знати. Здається, саме з таким настроєм Олександр Бондар ішов у списку Партії зелених на торішні парламентські вибори. Думається, ці плани було узгоджено з Президентом.

Неув’язки почалися з нищівної поразки екологістів, котрі не здолали навіть половину чотиривідсоткового бар’єра. Бондарю не залишалося нічого іншого, ніж продовжувати головувати в ФДМ. І чекати наступника.

А той усе не йшов! «Копійчані» надходження від приватизації вже давно викликали нервовий сміх експертів і круті висловлювання в Мінфіні, та чи до Фонду держмайна було Банковій у травні-червні, коли точилася спікеріада й ділили комітетські портфелі? Чи наприкінці року, коли спочатку відставляли Кінаха та призначали Януковича, потім відставляли Стельмаха та призначали Тігіпка...

Приватизація остаточно розчинилася в невгамовних апетитах бізнес-груп. Якби хтось у 1996—1998 роках сказав, що через п’ять років умови продажу найважливіших підприємств затверджуватиме Кабінет міністрів, і так спритно, що з двох разів можна вгадати, для кого об’єктик, здається, такого прогнозиста українські депутати закидали б камінням. Але в 2001—2002-му це вже нікого не шокувало й не бентежило. Судові позови до приватизаційного відомства вимірювалися десятками. А надходження грошей до бюджету — десятками мільйонів гривень. Замість запланованих на рік 5,8 млрд.

За класикою жанру, процеси розкладання не могли не зачепити й колись потужний фондівський організм. І якщо Володимир Лановий увійшов до анналів приватизаційної історії завдяки звільненню трьох своїх заступників, то Олександр Бондар іде, так і не домігшись звільнення свого заступника Юрія Гришана. (За деякими даними, клопотання про звільнення пройшло лише рівень прем’єр-міністра.)

Загалом-то ввійти в жорстке протистояння з Бондарем треба примудритися, і це підтвердять десятки людей. Четвертий голова Фонду — зовсім не янгол, ясна річ. Але він на дух не виносить конфліктів і досить розумний, щоб їх не допускати. Проте нарив конфлікту з півроку розростався, у протистояння було втягнуто не лише працівників центрального апарату Фонду, а й представників депутатського корпусу вкупі з Генпрокуратурою. Що сталося, чи справді голова Фонду й один із його шістьох заступників побили горщики через конкретний об’єкт, чи в усьому винні особливості організації оцінювання майна, що виставляється на приватизацію, зокрема енергокомпаній, — не нам судити, та й не настільки вже це в нинішньому контексті важливо. Проте скільки людино-днів змарновано на чвару, обстоювання далеких від фондівських інтересів, стільки ж пішло не на справу, це навіть прибиральниці в Кабінеті міністрів зрозуміло.

Нині на багатьох рівнях, аж до віце-прем’єрського, говорять про незадовільну роботу ФДМ і мізерні суми надходжень від приватизації (6 млрд. грн. за всі роки). У цих словах дуже багато правди, але не менше лукавства. Справді, за формальними ознаками Олександр Бондар у якийсь момент потрапив у ту саму фінансову пастку, що і його нелегітимний попередник на посаді голови Фонду Володимир Лановий: за ненадходження грошей належить бути битим. Але як винахідливо все обставлялося! До липня минулого року бюджет одержав від продажу об’єктів десь 370 млн., а керівник ФДМ — орден «За заслуги» третього ступеня.

Якщо дотримуватися чиновницької логіки, за підсумками дев’яти місяців нікого не повинні були шокувати 496 млн. грн. — менше 10 відсотків річного плану, проте вже в листопаді пролунав перший дзвоник: голову ФДМ попередили про неповну службову відповідність. Зате в грудні... вручили орден.

Другий дзвоник був січневим: Президент несподівано вирішив домогтися від Кабміну повернення Фонду держмайна всіх державних корпоративних прав, що перебувають в управлінні. У термін до 1 березня 2003 року. Те, що посилення приватизаційного відомства та зміцнення його статусу планувалося не під нинішнє його керівництво, було очевидно вже в січні й підтвердилося минулого тижня. У п’ятницю 28 лютого, не чекаючи жорсткого кабмінівського рішення від 1 березня (звільнення фактично за розвал роботи), голова ФДМ визнав за краще написати заяву за власним бажанням...

Якщо вдуматися, то головні недоліки Бондаря були й залишаються продовженням його чеснот. Приміром, той-таки потяг до безконфліктності й прагнення за будь-яку ціну зберегти прихильність Президента вели до невиправданої, на перший погляд, поступливості. І, в результаті, призвели до повної здачі ФДМ своїх реформаторських позицій. Інша річ — кому в нашій клановій батьківщині потрібні економічні реформи й чи варто класти на їхній вівтар здоров’я та власну кар’єру? Досвід низки міністрів і віце-прем’єрів, особливо вже відставлених, підводить до невтішного висновку — не варто. Нагайкою топорище не перерубати, відданих нездар і випадкових людей із кабінетів не вибити, мертвий у сенсі продуктивної економічної ідеї уряд найближчими роками не оживити. І в приватизації годі чекати переоцінки цінностей, якогось катарсису.

Погляньмо на речі реально. Прозора приватизація вимагає жорсткого дотримання духу та букви законів і наявності у країні інституцій громадянського суспільства, спроможних поставити кланово структуровану владу під надійний контроль. Приватизація справді грошова (навіть ті самі 2 млрд. грн. у бюджет 2003 року) реально обмежуватиме фінансові апетити як українських, так і російських бізнес-груп (за нинішніх умов інвестори з далекого зарубіжжя українські об’єкти майже напевно не купуватимуть). Тож кардинальні зміни приватизаційних правил об’єктивно непотрібні тим, хто в нашій батьківщині приймає найважливіші рішення.

Що буде? Швидше за все, лише переоцінка головного фондівського крісла — у найкращих кланово-олігархічних традиціях. Його спробують підтягнути чи то під есдеків, чи то під донецьких — інтерес інших груп до дільби простежується поки що слабенько. Тепер багато залежить від того, чи домовляться Віктор Володимирович із Віктором Федоровичем. І чи можлива така домовленість у принципі.

Інтриги важкоатлетів

Навколоприватизаційна публіка губиться в здогадах. Хто прийде — Кінах, Чечетов, Дубина, Заплатинський (як варіант — у дуеті з Юрієм Гришаном), Роговий, Рябченко? (Прізвище Ланового, що прозвучало в одному з прогнозів, ми відкидаємо як невдалий — у даному контексті — жарт. Той, хто протягом одинадцяти місяців у 1997—1998-му не зумів організувати проходження своєї кандидатури через Верховну Раду другого скликання, навряд чи може розраховувати на прихильність Верховної Ради шість років потому).

Не хочемо нікого образити, але за професіоналізмом ніхто з вищезгаданих кандидатів не дотягує до Бондаря, котрий прийшов на приватизаційну ниву ще в травні 1992-го і не пропустив жодного щабля, починаючи з міського рівня. Та позаяк до нинішніх кадрових пертурбацій призвів аж ніяк не брак професіоналізму, ця чеснота майбутнього голови ФДМ мало кого цікавить. Їй можна, приміром, протиставити колосальний кабмінівський досвід Анатолія Кінаха, котрий перетворився за роки свого прем’єрства й віце-прем’єрства на постать всеукраїнського масштабу. Чи особисту симпатію Президента, чиїм явним фаворитом впродовж двох років був Олег Дубина. Втім, проти Олега Вікторовича може зіграти його вміння в не найкращий момент рубонути в очі правду-матку і наполягати на своєму, єдино правильному рішенні. Зате це абсолютно не в стилі Василя Васильовича Рогового — у цьому сенсі можуть бути спокійними і Президент, і прем’єр, і бізнес-групи, що замовляють музику.

Отже, гідні, імениті претенденти є. Одне погано — можуть не погодитися йти на Фонд, та ще й напередодні 2004 року. Принаймні Олег Дубина в приватному порядку вже нібито висловлював думку, яка зводиться до сакраментального: «Та воно мені треба?»

Авжеж, зобов’язати Олега Вікторовича піти на Фонд буде складно. Через його незламну відданість Президентові й певну прохолодність до політичних структур, що називаються партіями. А от Анатолія Кириловича, відомого своєю близькістю до соціал-демократичних (о) ідей і їхніх носіїв, переконати, можливо, і вдасться. Якщо партія скаже «треба», мав би, за ідеєю, послухатись і член СДПУ(о), екс-віце-прем’єр й екс-міністр економіки Василь Роговий.

Утім, лава запасних в есдеків довга. Теоретично, на Фонд держмайна вони можуть висунути Володимира Заплатинського, депутата двох скликань, багаторічного заступника голови спеціальної контрольної комісії ВР із питань приватизації. Чи варто це робити — інше питання. У парламентських колах колишній виробничник, керівник миколаївської фірми «Евіс» і навіть певний час «громадівець» заробив репутацію супернаполегливого й такого, що не боїться ніяких перешкод. І ці чесноти, та ще й пофарбовані в соціал-демократичні кольори, можуть викликати чималі труднощі під час пошуку 226 голосів. Куди простіше припустити, що проти 226 депутатських прізвищ буде значитися «не голосував».

Набагато реалістичнішою, на думку низки експертів, видається кандидатура Михайла Чечетова. Парламентарій другого скликання, пройшов виучку на посаді заступник міністра економіки й із 1999 року — першого заступника голови ФДМ. Людина, на котру Олександр Бондар із спокійним серцем залишав Фонд на час відпустки чи хвороби. І на якого, судячи з усього, зробили ставку охочі змінити Бондаря.

Поки що це лише версія. Але досить імовірна, оскільки минув уже тиждень, а заяву Бондаря Президент так і не підписав, прізвище наступника не назвав. Що ж насправді відбулося, як прем’єр, без візи Леоніда Даниловича, наважився замінювати голову Фонду держмайна?

Можна припустити, що розмова з цього приводу була й гарант висловив невдоволення певними діями Бондаря. Але, вважають експерти, остаточної домовленості з приводу наступника не було. І все-таки донеччани, котрі грають першу скрипку в коаліційному уряді, вирішили форсувати події та в режимі таємності внесли на засідання Кабміну 1 березня проект постанови з питання про виконавську дисципліну в органах влади. З пропозицією — Бондаря (а також Миколу Гончара з Держкомзв’язку) звільнити.

Коментуючи ці події, перший віце-прем’єр Микола Азаров скаже про незадовільну діяльність ФДМ, що «за всі роки приватизації... не став інструментом прискорення економіки й не відповідав фіскальним цілям». Якщо припустити, що на затвердження парламенту буде подано кандидатуру Чечетова, то замовний характер звільнення нинішнього керівника Фонду стає очевидним. Оскільки Михайло Васильович мав би повною мірою розділити з Олександром Миколайовичем виставлену урядом оцінку «незадовільно».

До речі, кандидату і його «групі підтримки» не слід забувати про дві обставини.

По-перше, депутат нині вкрай недовірливий, і до офіційних формулювань прислуховується слабко, більше покладаючись на свій здоровий глузд. Знаковою стала реакція на заяву Бондаря голови спеціальної контрольної комісії з питань приватизації Валентини Семенюк. Кількома днями раніше, на парламентських слуханнях, пошпетивши Фонд за неправильну приватизаційну лінію, Валентина Петрівна нинішнього понеділка заявила, що Бондаря роблять «козлом відпущення».

Якщо на очевидну кон’юнктурність звільнення відреагують й інші народні обранці, ми не виключали б у сесійному залі виставу під кодовою назвою «Стельмах-2». З тією лише відмінністю, що Сергій Леонідович Тігіпко був єдиним очевидним (і узгодженим між різними політичними силами) кандидатом на посаду голови Нацбанку, а про Михайла Васильовича Чечетова, попри всю нашу глибоку до нього повагу, сказати таке поки що складно.

Аби пропрацювати на своїй посаді не один місяць, а хоча б кілька років, голова ФДМ має бути рівновіддаленим від різних бізнес-груп і водночас рівнонаближеним до них. Чечетов дуже близький до донецьких і близький до харківських. Можливо, цей недолік вдасться знівелювати, призначивши першим заступником Володимира Заплатинського (за нашими даними, такий варіант вже обговорюється), а можливо, сподіватися на це марно. Однак ми не знаємо, що вирішить Президент...

Грабельна технологія

По-друге, коли йдеться про Фонд держмайна, президентський вибір повинний бути чітким і максимально продуманим. За давністю років усі вже якось забули про зброю, якою депутати ВР другого скликання боролися проти виконуючого обов’язки голови ФДМ Володимира Ланового. А либонь закон від 10 грудня 1997 року діє, і називається він «Про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України».

Стосовно нашої історії, у разі звільнення легітимного голови ФДМ, його обов’язки — але не довше місяця — виконує перший заступник (або заступник), призначений «конституційно легітимною особою» (тобто Президентом). Пропозиція щодо наступника повинна надійти до ВР не пізніше двох тижнів із дня звільнення Бондаря з посади. Якщо претендент не набере 226 голосів, не пізніше, ніж у двотижневий термін треба внести іншу кандидатуру. До речі, от вам і пояснення, чому Леонід Данилович так і не визначився з заявою Бондаря до свого від’їзду до Словаччини. Наступний тиждень у Раді несесійний, а лічильник уже почне відклацувати два тижні...

Якщо, не дай Боже, «фондіада» затягнеться на кілька місяців, відомством устигнуть покерувати двоє-троє, а то й більше заступників голови. Ото радості буде в потенційних покупців, коли зберігач і розпорядник держмайна змінюватиметься і в березні, і в квітні, і в травні!

Однак усієї цієї грабельної (якщо не сказати сокирної) технології можна було б уникнути. Прем’єр міг узгодити з Президентом кандидатуру нового голови ФДМ, Президент міг запросити до себе голову діючого, і той написав би заяву про звільнення в зв’язку зі станом здоров’я. Яке, на жаль, і справді не блискуче. І не було б розмов про політичні підступи, не було б «козлів відпущення». Не пробігла б чорна кішка між Бондарем і Чечетовим. А вона, судячи з побаченого цього тижня, за габаритами вже добряче скидається на тигра.

Що заважає двом поспіль українським урядам бути тоншими в кадрових питаннях і розважливішими у виборі засобів — для мене загадка. Але з такою азіатчиною ми далеко не поїдемо.