Перемога Литвина

Усупереч найпесимістичнішим прогнозам, параліч український парламент не розбив. Понад те, на відміну від інших органів влади, які впали в колаптоїдний стан, він продемонстрував підвищену активність. Принаймні саме в будинку під куполом на Грушевського впродовж останніх двох тижнів розробляли і приймали рішення, досить важливі для революційної ситуації, в якій опинилася країна.

А починалося все практично з афери. Глава парламенту Володимир Литвин, безумовно, був зобов’язаний скликати позачергове засідання Верховної Ради, оскільки з вимогою це зробити до нього звернулися 150 народних обранців. Однак мав усі підстави для того, щоб, дотримавшись формальності й відкривши засідання, відразу його й закрити. Досить було, скажімо, поставити на голосування питання, запропоновані для внесення до порядку денного. Менше двохсот депутатів, які зібралися на початку минулого тижня в сесійному залі, мусили б розійтися по домівках. Але Центрвиборчком, не чекаючи судових рішень щодо скарг представників Віктора Ющенка, оголосив переможцем президентських виборів Віктора Януковича. Народ, демонструючи небачену досі політичну активність, вийшов на вулиці столиці та інших міст країни. Владні інститути не діяли. А світова громадськість дружно звернула свої погляди на Україну. За великим рахунком, усі ці обставини і склалися в той момент істини, до якого Володимир Литвин ішов упродовж останніх двох із половиною років. З того самого дня, коли волею інших обставин він опинився біля стерна законодавчого органу країни.

Початок цього шляху був нелегким, і не виключено, що досі з’являється в найстрашніших снах Володимира Михайловича. Чиновник-виконавець, який волів триматися в тіні свого великосановного патрона, отримав спікерську посаду, за великим рахунком, авансом. Йому, невпевненій у собі, нервовій людині, яку легко було вивести з рівноваги, перепадало тоді з усіх боків. Однак Литвин досить швидко зорієнтувався в правилах публічної політики, одне з яких гласить: не поспішай відпрацьовувати аванси, попрацюй спочатку на себе. Дивись — і в першому відпаде потреба взагалі. Винайдене колись Володимиром Михайловичем для Леоніда Даниловича звання арбітра нації, що його глава держави так і не наповнив реальним змістом, судячи з усього, сподобалося самому автору ідіоми. І весь період перебування в головному кріслі ВР екс-глава адміністрації Президента з властивою йому копіткістю вибудовував собі імідж загальнопарламентського старости, рівновіддаленого від основних політичних центрів впливу.

Згодом опозиція перестала реагувати на спікера, як бик на червону ганчірку, виявивши в ньому соратника у ворожнечі з нинішнім главою президентської канцелярії. А представники парламентської більшості занадто пізно зрозуміли, що їхні уявлення про Литвина як про людину, котра говорить і діє від імені Президента, трохи перебільшені. Таким чином, плацдарм для політичного маневру спікера було побудовано. Саме з нього він міг іти в наступ на Генпрокуратуру, відхиляючи подання на притягнення до кримінальної відповідальності Юлії Тимошенко, атакувати самі знаєте кого за впровадження в інформпростір країни «темників» і обмеження свободи слова. І водночас — освячувати «парнокопитне» голосування за законопроект про конституційну реформу, підписуючи його, відправляючи до суду і забезпечуючи подальше його просування. Ці й інші спікерські маневри дивовижним чином не давали йому стати абсолютним ворогом для жодної з протиборчих у парламенті сторін.

Про високе вміння Литвина вчитися свідчить і те, що він не став доводити свою незалежність до абсолюту. Чудово розуміючи, що в деякі моменти діяльності глави парламенту йому все ж таки необхідна опора у вигляді власної фракції, а то й двох. Так у Верховній Раді з’явилася депутатська група «Центр», а потім — фракція Народної аграрної партії. Але найголовнішою перевагою доктора історичних наук є рідкісна для більшості українських політиків здатність передбачати ситуацію на кроків зо два вперед. «...Повинен спрацювати інстинкт самозбереження, — казав Володимир Литвин у липневому інтерв’ю «ДТ» з приводу можливості дострокового припинення повноважень ВР після президентських виборів. — Далеко не всім під силу, з урахуванням нових правил гри, ще раз стати власниками мандатів. Але головне — повинна прокинутися професійна гордість. У депутатському середовищі має бути присутнє розуміння виняткової ролі Верховної Ради в політичній системі. Тим паче що в неї нині особлива місія — вона повинна стати гарантом відкритості й демократичності президентських виборів. Одне слово, діючий парламент буде гідний тієї долі, яку сам для себе визначить».

Професійну гордість, щоправда, довелося будити. Саме це й робив Литвин у той день, коли дозволив «Нашій Україні», соціалістам, БЮТ і аграріям із «Центром», які приєдналися до них, а також, за висловлюванням Юлії Тимошенко, чесним позафракційним депутатам зібратися в сесійному залі для обговорення ситуації, що склалася у зв’язку з виборами 21 листопада. Він розпорядився увімкнути «вуличну» трансляцію, щоб виступи депутатів чули люди, які зібралися під стінами парламенту, і не втомлювався осмикувати народних обранців фразами «У нас засідання, а не мітинг» та «Хочете проголошувати провокації — робіть це без мене». Однак залишив зал тільки після того, як усі його спроби зупинити затію з присягою Ющенка провалилися. При цьому вимкнути світло в залі спікер не розпорядився.

І хоч потім Литвин заявляв, що «самопальна» інавгурація лідера «Нашої України» нелегітимна, ефекту було досягнуто: український парламент заговорив і вже в суботу на позаурочному засіданні зібрався майже в повному складі. І якщо колись буде складено розклад зоряних годин українського парламентаризму, то одна з них напевно припаде на 27 листопада 2004-го. Помаранчеве «полум’я», що охопило Київ і прокотилося містами й селами країни, не могло не торкнутися навіть найбільш «вогнетривких» парламентаріїв. І тому на скликане в той день Володимиром Литвином чергове позачергове засідання прибули представники всіх парламентських груп та фракцій. Для ухвалення рішення про визнання виборів такими, що не відбулися, забракнуло всього кількох голосів. Але й визнавати вибори такими, що пройшли відповідно до Конституції та законів України, як було запропоновано «Регіонами України», депутати не побажали. З таким формулюванням погодилися лише 67 народних обранців, левову частку яких, зі зрозумілих причин, становили «донецькі».

Слід зауважити, що одіозність, набута під час виборів Віктором Януковичем і його прибічниками, зокрема й у Верховній Раді, добряче сприяла тому азарту, з яким законодавці тиснули кнопки, голосуючи за формулювання постанови, які ще вчора здавалися немислимими. Повторне голосування з виборів президента України 21 листопада більшість депутатів визнали таким, яке було проведене з порушеннями виборчого законодавства, а його результати — такими, що не повною мірою відбивають волевиявлення народу. При цьому Центрвиборчкому у зв’язку з неналежним виконанням обов’язків було висловлено недовіру. Президентові запропоновано достроково припинити повноваження діючих членів ЦВК і внести у ВР кандидатури нових. А самим собі депутати доручили створити тимчасову слідчу комісію для розслідування порушень виборчого законодавства та обставин встановлення результатів голосування на виборчих дільницях, у територіальних округах і результатів виборів у цілому. Цікаво було спостерігати, як окремі з цих положень набирають конституційну більшість голосів. Але не менш цікавими були деякі сценки в сесійному залі. В один із моментів голосування до Григорія Суркіса підійшла лідерка фракції «Регіони України» Раїса Богатирьова і простягла йому мобільний телефон. Як потім вдалося нам дізнатися від депутатів, котрі стояли неподалік, цей жест супроводжувався словами: «З тобою хоче поговорити Ахметов». «Потім!» — відмахнувся Григорій Михайлович, захоплений процесом.

Цей переможний прорив на законодавчому фронті країни був украй важливим для помаранчевого Майдану, який втомився від вочевидь задовгого очікування хоч якихось результатів своєї боротьби. Але тим болісніше сприйняла вулиця зроблену у Верховній Раді реваншистами у вівторок спробу перекреслити з такими труднощами здобуті завоювання. Судячи з усього, Володимир Литвин недооцінив здатність «донецьких» до опору, і ситуація вийшла з-під його контролю. Тоді як на погоджувальній раді лідерів депутатських груп і фракцій було вирішено ставити на голосування проект постанови номер 6375, підготовлений робочою групою парламенту, у секретаріаті зареєстрували проект під аналогічною назвою за номером 6375-1, сепаратно розроблений регіоно-есдеківським авторським колективом. У ньому пропонувалося скасувати вище викладені пункти суботньої постанови. Що ледве не сталося, коли спікер, судячи з усього, впевнений у непорушності досягнутих напередодні домовленостей із фракцією комуністів, поставив проект на голосування за основу.

Ой, не даремно того дня у сесійному залі з’явився віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв, який далекосяжно зберіг за собою, всупереч вимогам Конституції, посаду глави парламентського комітету з ПЕКу. Здається, серед народних обранців, журналістів та інших завсідників парламенту вже не знайти жодного, хто б не говорив про заангажованість українських комуністів. Парламентськими кулуарами гуляють чутки про конкретні обсяги аргументів, якими було підкріплено голосування фракції КПУ. Не беремося судити, наскільки обгрунтовані ці припущення, тільки зауважимо: керівник тіньового штабу Віктора Януковича дуже пильно стежив у той день за процесом голосування. Взагалі, роль та місце в історії нинішніх виборів українських комуністів заслуговують окремої розмови. Напевно, п’ятивідсоткова електоральна підтримка Петра Симоненка не спонукала вірних ленінців замислитися над перспективами свого подальшого перебування на політичній арені країни. Навпаки, їхня поведінка примушує багатьох спостерігачів сумніватися, чи зможуть комуністи подолати тривідсотковий бар’єр на парламентських виборах.

Повертаючись же до головного героя нашої розповіді, слід зазначити, що того ж дня відбувся дебют Володимира Литвина в ролі мітингового оратора. Закривши засідання парламенту, не допустивши тим самим остаточного затвердження контрреволюційної постанови, глава парламенту вийшов до народу, який спробував було штурмом узяти приміщення ВР, і попросив людей не робити цього. Адже парламент, за його словами, — це осередок легітимності і єдиний на той момент орган державної влади, який приймає рішення. «Ніяких антиконституційних рішень, що суперечили б волі народу, не буде», — пообіцяв він пікетникам.

І дотримав свого слова наступного ж дня, продемонструвавши тим, хто не бажає з ним рахуватися, хто справжній господар становища в будинку під куполом. Таємне голосування постанови, якою, окрім іншого, виражалася недовіра українському уряду на чолі з Віктором Януковичем, стало одним із найдраматичніших моментів в історії нинішньої Верховної Ради. Тоді як колишні більшовицькі фракції та комуністи саботували засідання, а спікер удавався до неймовірних регламентних хитрощів, щоб дати час підтягнутися в сесійний зал депутатам, яких бракувало для результативного голосування, — там оваціями зустрічали колег, котрі переступили через страх і залежність. Особливим випадком був Борис Олійник, єдиний із фракції комуністів, хто з’явився на засідання і відкликав свій голос з-під постанови, прийнятої за основу напередодні, прочитав емоційний чотиривірш і проголосував за відставку Кабміну. Хоча не менш вражаюче голосування за це Олександра Карпова, батька і сина Франчуків, Михайла Поплавського, Костянтина Жеваго та багатьох інших колишніх більшовиків.

Звісно, з правової точки зору, прийняті таємним голосуванням рішення парламенту далеко не бездоганні. І хоча депутати скасували постанову про схвалення програми уряду, відкривши тим самим шлях до його відставки, запитання все одно залишаються. Адже, окрім 115-ї статті Конституції, в якій записано, що прийняття резолюції недовіри Кабінету міністрів веде за собою відставку уряду, в Основному Законі є ще й стаття 106-та. У ній, крім іншого, стверджується, що Президент припиняє повноваження прем’єр-міністра і приймає рішення про його відставку. Можливо, на цю колізію спиралася група народних депутатів (переважно представники фракцій СДПУ(о) і «Регіони України»), яка звернулася до Конституційного суду з поданням щодо легітимності рішення парламенту про відставку уряду. Проте, перш ніж виносити своє рішення, КС напевно муситиме поцікавитися, а чи подав глава уряду Президентові заяву про відставку, як того вимагає Основний Закон, у зв’язку з прийняттям Верховною Радою резолюції про недовіру Кабміну?

Але навіть якщо й мають рацію ті, хто стверджує, ніби постанова, проголосована парламентом у таємному режимі, має більше політичний, ніж юридичний характер, її значення все одно важко переоцінити. Оскільки саме після неї було відкрито шлях до правового врегулювання конфлікту, який виник після 21 листопада і ще недавно здавався таким, що практично не піддається розв’язанню мирним, легітимним способом. Тепер, дотримуючись цієї постанови, парламентарії повинні виробити узгоджений проект конституційної реформи, удосконалити закон про вибори президента і, базуючись на рішенні Верховного суду, призначити дату та вибрати форму визначення переможця у президентських перегонах.

Поки що тріумфатор — український спікер. Він став самодостатнім учасником політичного переговорного процесу, з ним почали рахуватися, про нього заговорили як про окремого персонажа. Йому вдалося зцементувати свою фракцію в парламенті (останні голосування продемонстрували повну одностайність у лавах фракції НАПУ). Він дав Ющенку легітимний майданчик для підтвердження його теорії про фальсифікацію виборів. Він, попри ворожість та роздратування, які відчуває до нього останнім часом Президент, примудрився стати чи не єдиним надійним джерелом інформації і порадником Леоніда Кучми. Саме йому, забувши про колишні образи та претензії, Кучма довіряє сьогодні більше, ніж будь-кому. І навіть, кажуть, намагався схилити Литвина до згоди обійняти посаду прем’єр-міністра. Дехто переконаний, що Володимир Михайлович торує собі шлях до президентства. І не без підтримки того ж таки Леоніда Даниловича. Принаймні твердження про те, що без відмашки діючого Президента Литвин не наважився б ставити на голосування в парламенті питання про відставку глави Кабміну, схоже на правду.

Щоправда, сам спікер, як відомо, привселюдно зрікся президентських амбіцій, запевнивши у відсутності таких планів і особисто Віктора Ющенка. Але хоч би якими були спонукальні мотиви Володимира Михайловича, сьогодні цілком очевидно: саме йому вдалося зберегти ледь не єдиний дієздатний і легітимний орган державної влади. Відносно безболісно запустити процес переформатування парламентської більшості. І спрямувати революційну енергію помаранчевого Майдану в конструктивне законодавче русло. Задовольниться Володимир Литвин лише загальним визнанням своїх заслуг — чи в ньому все ж таки прокинеться честолюбство і напівзабута звичка слухатися Леоніда Даниловича?