ПАСТУ, ВИЧАВЛЕНУ З ТЮБИКА, З БІСА ВАЖКО ЗАШТОВХАТИ НАЗАД

Саме цими словами прес-секретар Білого дому під час Уотергейту охарактеризував ситуацію в країні. Універсальна фраза. Протягом двох тижнів парламент має прийняти рішення з приводу долі уряду Віктора Ющенка. Саме за цей термін вирішується на кілька років уперед доля України. Доля прем’єра має принципове значення для майбутнього країни. І не тому, що Ющенко такий хороший, у нього є цілий ряд вад, а тому, що настільки безперспективні для країни цілі тих, хто може прийти йому на зміну. Результату боротьби залишилося чекати недовго. Спробуємо спрогнозувати різноманітні її варіанти.

Віктор Ющенко
йде у відставку

Відставка Віктора Андрійовича Ющенка з посади прем’єр-міністра цілком реальна. Більше того, компетентні експерти оцінюють можливість його звільнення значно вище, ніж можливість залишитися. І вже зовсім мало тих, хто, «радіючи як дитя», випромінює категоричну впевненість у тому, що прем’єр-міністром Ющенко залишиться за будь-якої погоди. Існуюча сьогодні антиурядова комуно-олігархічна більшість у парламенті у змозі набрати достатню кількість голосів, аби висловити Віктору Ющенку та його уряду недовіру. Насправді, за даними з адміністрації Президента, на сьогоднішній день зібрано вже 250 підписів за внесення до порядку денного сесії питання про недовіру уряду. У такий спосіб прем’єрові дають зрозуміти: у нього залишилися лічені дні, аби пристати на умови олігархів.

Нагадаємо, що умови ці Віктору Ющенку, котрий очолює не найпрофесійніший український уряд, було висунуто в неприпустимо ультимативній формі, що, власне, й послужило причиною категоричної незгоди, із якою прем’єр підійшов до вирішення кадрових прохань олігархів.

Знаменно, що Президент і його адміністрація, а також Міністерство закордонних справ, що де-факто підпорядковано не прем’єру, а Президенту, протягом останнього року під час міжнародних зустрічей (західних, звичайно) усіляко підкреслює успіхи й досягнення української економіки за останній час, незмінно говорячи про її зростання, сталість і прозорість. Чому ж у цій ситуації прем’єр, котрий зробив можливими такі заяви, перебуває на грані відставки?

Усе просто і складно водночас. «Касетний скандал» став каталізатором відносин у політикумі. Він різко посилив як розуміння негативності процесів, що відбуваються у владі, так і поглибив і активізував саму негативність. При цьому майже обірваними виявилися нитки, із яких так довго сплітався консенсус. Опозиція не зуміла скористатися наданою можливістю не те що максимально, а навіть відсотків на двадцять. Водночас шансом скористалися інші, передусім олігархи. Якщо торік у грудні здавалося, що людиною, котра виграла від «касетного скандалу», є Ющенко (оскільки його він не торкнувся), то тепер цілком очевидно, що виграш на боці олігархів, які, скориставшись слабкістю опозиції та Президента, нестримно марширують до влади. А Ющенко може стати фактично четвертою жертвою кризи після самого Гонгадзе, відставних Кравченка й Деркача. Його відставку можна було б віднесено до традиційних і ритуальних відставок попередніх прем’єрів, якби не одне «але». Нинішнє життя, а точніше, його економічний бік, у нашій країні задовольняє мало кого. Багато хто вважає, що гірше бути не може. І тут доречно бути оптимістом: може, може!

Уявімо собі, що завтра Віктор Ющенко - уже не прем’єр. Уряд переходить у руки пропрезидентських фракцій (читай, олігархів). Малоймовірно, щоб хтось із перших осіб руху магнатів обійняв прем’єрську посаду. Це не доба гравців, це доба іграшок: фігура повинна бути консенсусною. Урядові посади діляться переважно між трьома групами - «Трудовою Україною», СДПУ(о) й Демсоюзом. Іншим побратимам за пропрезидентським цехом кидаються незначні кісточки. Прагнення отримати впливові портфелі пояснюється передусім бажанням дістати доступ до бюджетних грошей під час передвиборної кампанії. І справді, не за свої ж гроші піднімати мажоритарні округи та проводити передвиборну кампанію партії. Крім того, необхідно забезпечити адміністративний ресурс. Для цього потрібні не лише посади в уряді, необхідно зробити і зміну губернаторів у низці областей, після чого можна буде з дозволу Президента (якого поки що, до речі, немає) розподілити між провідними партіями влади адміністративний ресурс по областях: тут допомагають перемогти нам, а тут вам.

Але це - тактичні квіточки, стратегія - в іншому. І мета її - влада та гроші. Саме тому нинішня ситуація більше ніж небезпечна для Президента. До «касетного скандалу» Леоніду Кучмі вдавалося віртуозно підтримувати баланс впливовості свого оточення. Тривалий час нікому не вдавалося домінувати. Табачнику протистояв Разумков, Марчуку - Горбулін, Пустовойтенку - Волков. Останніми роками баланс забезпечувався значною мірою за рахунок протистояння на лінії «олігархи-силовики». (Нагадаємо, що все це відбувалося в умовах відсутності нелівої опозиції, що значно спрощувало поле політичної гри Президента). Тепер цей баланс порушено. Юрія Кравченка й Леоніда Деркача відправлено у відставку. Від їхнього звільнення Президент виграв крихти, а програв набагато більше: з його оточення зникли люди, для котрих олігархи були не так класовими ворогами, як політичними й бізнес-конкурентами. Володимир Радченко, безумовно, людина порядна, проте в нього немає особистих причин ненавидіти, приміром, Суркіса й Медведчука. А либонь причини для цього були в Леоніда Деркача, про що свідчила досить жорстка боротьба між двома політико-економічними групами, що точилася, до речі, торік за допомогою російських мас-медіа.

Ті самі повноваження, що і Юрій Кравченко, по суті, має нинішній міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов. Але він не має інформації, зібраної Юрієм Кравченком за багато років, а також тієї політичної ваги, яка дозволяла навіть без дозволу Президента неабияк псувати кров конкурентам. Словом - президентські оборонні вали у вигляді силовиків істотно зруйновано. Для балансу й маневру, за великим рахунком, у Леоніда Даниловича залишилася одна фігура - прем’єр-міністра. У разі його відставки й узяття контролю над урядом олігархи завершать перший етап боротьби за перебирання на себе влади в країні загалом і влади Президента зокрема.

Другий етап - це вибори. І на цьому етапі Президент їм потрібен. По-перше, як гарант адміністративного ресурсу, який контролює губернаторів. По-друге (і це скоріше неусвідомлено), як арбітр між групами, що прийшли до влади. У тому, що вони сваритимуться між собою як із політичних, так і з економічних причин, годі й сумніватися. Після виборів у парламент, якщо все буде добре, влада де-факто може опинитися в руках цих людей уже де-юре. Особливо якщо за ними в новому парламенті буде закріплено більшість.

Чому Президент у цій ситуації іде на повідці в більшості свого оточення? По-перше, Леонід Данилович не любить Ющенка, а емоційний чинник у політиці українського лідера необхідно враховувати. «Касетний скандал» посилив це почуття. Президента переконали, що за всім цим стоять американці, котрі ведуть Ющенка до влади. Президент у це вірить, на що не раз натякав у своїх публічних виступах. Його переконали й у тому, що коли не розподілити урядові місця між людьми вірних людей, то рухівці на чолі з Ющенком візьмуть більшість у парламенті й парламент повалить Президента. Внутрішня нелюбов до прем’єра стала благодатним грунтом для пророщування насіння недовіри й відторгнення. Полили сходи представники проющенківських фракцій, що перейшли в опозицію до Президента. Плюс підтримка Ющенка Заходом... Словом, Президент бачить у Ющенку загрозу, хоча насправді в нинішній ситуації Ющенко для Президента - порятунок. Нехай навіть тимчасовий.

Тим часом втрата Президентом значної частки влади де-факто з приходом олігархів в уряд - не найбільша проблема, з якою найближчим часом може зіштовхнутися Україна. Віктор Ющенко - останній західно орієнтований політик в українській владній еліті. З його відставкою про європейську орієнтацію України міркувати стане не модно, більше того - невигідно. Олігархам не потрібен Захід. Він не потрібен їм економічно, оскільки переважна більшість схем, які приносять гроші, базуються на російському економічному полі або здійснюються за посередництвом росіян, або проводиться за російськими поняттями. Не потрібен олігархам Захід і зі своїми демократичними цінностями: нікому не потрібною свободою слова, трепетним ставленням до опозиції, нав’язливо-нерентабельною прозорістю приватизаційних процесів. Захід не потрібен олігархам політично, оскільки всіма своїми принципами не несе без п’яти хвилин господарям України ні грошей, ні спокою.

Інша річ - Росія. Якщо у Вашингтон останнім часом самі олігархи та їхні представники приїжджали виправдуватися й доводити, що вони білі й пухнасті, то в Росію вони приїжджають домовлятися про конкретні речі, що стосуються як економіки, так і політики. Тому є безліч прикладів. Деякі російські засоби масової інформації перетворилися на дошку оголошень українських олігархів. Показана на «Інтері» програма «Однак» (відповідно до джерел на «ГРТ», контрольована особисто Волошиним) продемонструвала дві речі. Перше: 1999 року Президент закликав своїх конкурентів не чіпати під час передвиборної баталії дружин і дітей. Програма «Однак» це табу порушила однозначно й безповоротно, а в тому, що ця програма задумувалася в Україні, можна не сумніватися й секунди. Більше того - Президент про це знав і зупинив вихід саги про Катерину Чумаченко на одному з українських загальнодержавних каналів. Знав, оскільки йому було відомо про те, що кадри хроніки з дружиною Віктора Ющенка запитувала з архіву журналіст українського телевізійного державного каналу... І другий момент. Олігархи відкинули останні морально-етичні умовності. Планка впала. І тепер кожен політик або журналіст, опинившись на їхньому шляху, повинен бути готовий до всього, так само як і його близькі. Живі та мертві.

Але повернімося до Росії. Багато хто в Україні говорив про те, що українські олігархи не тягнуть на визначення «олігарх» як таке. Це справді так. Оскільки багато хто з них - лише посередники російського капіталу в Україні. Можна взяти всі останні масштабні випадки приватизації росіянами українських об’єктів - і ви скрізь знайдете слід лобіювання людей з оточення Президента. А пошукаєте ще краще, то знайдете й економічне пояснення цьому явищу. У разі взяття олігархами кабмінівського плацдарму можна забути про прозору приватизацію, про рівноправну участь західних інвесторів. Країна має всі шанси на розподіл між потужним капіталом російських компаній, яким, попри всі труднощі, грошей на ласі шматочки в Україні вистачить, і порівняно слабкими, але впливовими групами в Україні. Нагадаю, що все це відбуватиметься в умовах активної або пасивної західної ізоляції.

Віктор Ющенко, безсумнівно, останній український політик, котрому на Заході довіряють. Усіх інших у Європі, та й у Вашингтоні, знають. Хвала Богу, за чотири місяці переїздили, показалися й не залишили ілюзій. У цій ситуації Україна досить швидко перетвориться на економічний сателіт Росії. Слідом за цим - у політичний і військово-технічний. Як там було у Слави Піховшика в «Епіцентрі»: «Росіянам сняться Ф-16, що базуються в Україні»? У таких умовах у росіян буде можливість відповісти американцям, як у старому анекдоті, розмістивши на території України ядерну зброю: «Тепер нехай вони мучаться, а ми будемо спати». До речі, при бездушному розвалі ПРО й виході Росії з договору «Старт» це цілком можливо.

І заключний акорд. Трішки про демократію в Україні при олігархах. Її просто не буде, так само як і не буде свободи слова. Щоб зрозуміти, як, приміром, Григорій Михайлович і Віктор Володимирович її собі уявляють, досить подивитися й почитати ЗМІ, що належать їм. Минули ті часи, коли великі бізнесмени купували й утримували збиткові газети й телеканали, щоб у буквальному значенні слова підлизуватися до Президента. Це тоді ці ЗМІ були президентськими, тепер вони повною мірою відпрацьовують інтереси реальних власників. Після відставки прем’єра вже не потрібно буде зважати на Захід, який кричатиме про порушення свободи слова. Уже не потрібно буде запитувати дозволу про можливість розібратися з тим чи іншим ЗМІ у Президента. Усі важелі будуть у потрібних руках. У мене є серйозні побоювання, що за такого розкладу в сфері демократії Кучма здаватиметься Сахаровим.

Уся вищеописана перспектива - не нагнітання й не віщування апокаліпсиса, це ескіз реальних умов життя, від якого нас відокремлює відставка одного невмілого, незграбного, політично недосвідченого й навіть безпорадного, занадто м’якого для своєї посади й часу чоловіка. Ця відставка відмежовує нас від одержання олігархами грошей і влади в Українській губернії.

Віктор Ющенко залишається прем’єром

Збереження за прем’єр-міністром посади можливе в разі виконання низки обов’язкових або взаємозамінних умов. До першої групи належать, по-перше, чітка й недвозначна заява Президента про підтримку прем’єра. Історія знає випадок, коли Леонід Кучма нібито висловлював підтримку, а насправді вочевидь давав зрозуміти, що віддає рішення на розсуд пропрезидентських фракцій у парламенті. Так було з визначенням прем’єрської долі Валерія Пустовойтенка після виборів. У випадку з Ющенком коментарі Президента бувають діаметрально протилежними - від заяв про задовільну роботу уряду й перераховування високих економічних показників - до фраз типу «Лафа для прем’єра закінчилася». Свою думку про долю прем’єра чітко й однозначно Президент публічно не висловив. Це дозволяє керівникам пропрезидентських фракцій, котрі мають доступ у його кабінет, займатися тлумаченням позиції Президента, доводячи її до членів фракцій.

По-друге, серед необхідних для збереження Ющенка умов - ведення сесії не першим віце-спікером Віктором Медведчуком, а головою Верховної Ради Іваном Плющем. За нашими даними, Іван Степанович вийде з Феофанії та вестиме у вівторок сесію.

Серед умов взаємозамінних - позиція комуністів і розкол пропрезидентських фракцій. Лідери НДП, СДПУ(о) і один із лідерів «Трудової України» на сьогодні домагаються єдності членів своїх фракцій при голосуванні за недовіру уряду. У монолітності лав соціал-демократів годі й сумніватися. Водночас багато може залежати від того, у якій пропорції відбудеться розкол у інших двох фракціях, а також як проголосують азаровські «Регіони» і волковский «Демсоюз» з аграріями.

Що стосується комуністів, то їхня позиція не зовсім зрозуміла. Із найчисленнішою фракцією Верховної Ради ведуть переговори як прибічники, так і противники Ющенка. Обидві сторони в торгах пропонують однакові вагомі аргументи... Що ж стосується інших аргументів, то в олігархічної і проющенківської сторони вони різняться. Одні запевняють і без того переконаного Петра Симоненка в проамериканізмі Ющенка. Інші закликають комуністів бути послідовними «При голосуванні за Потебенька ви ж залишили генпрокурора, мотивуючи це тим, що на його місце прийде ставленик олігархів і буде некерований парламентом в.о. То чому ж зараз ви даєте можливість реалізувати аналогічний сценарій, тільки на більш високому, прем’єрському, рівні? Як ви будете пояснювати це своїм виборцям?»

За великим рахунком, доля Ющенка перебуває в прямій залежності від його здатності вести політичні переговори. І це гнітить. Врятувати Віктора Андрійовича в даній ситуації може чуже вміння робити це. Причому вміння тих, хто не має на собі ярлика проющенківських сил. Задля справедливості скажемо, що такі сили є і вони діють.

Отже, уявімо, що відставка не пройшла і Ющенко залишився прем’єром. Однозначно в цій ситуації він почуватиметься набагато вільніше й упевненіше, і привід для цього є: його недруги кинули колосальні сили на досягнення відставки і програли. Тим часом проблема співробітництва з парламентом не знімається, а навпаки загострюється ще більше. Без парламенту Віктор Андрійович не зможе істотно просуватися в розв’язанні економічних проблем держави. Саме тому йому таки доведеться піти на низку компромісів із фракціями символічної більшості. Ющенко чудово розуміє, що в його нинішньому уряді практично немає людей, котрих йому був би сенс запекло відстоювати, навпаки, з часом стає дедалі більше тих, кого він хотів би позбутися. Тому питання не у відставках, питання - у нових призначенцях. За весь час розмов і переговорів про коаліційність уряду прем’єру не запропоновано жодної кандидатури, котру він вважав би сильнішою від того, хто нині обіймає посаду, на яку претендувала та чи інша фракція.

Словом, у випадку збереження прем’єрства у Віктора Ющенка піде дуже багато часу на те, щоб знайти так звану підмножину, визначити яку можна шляхом перетинання списку людей, котрих Ющенко хотів би в уряді позбутися, списку тих, кого хотіли б зберегти в уряді фракції більшості, списків, які фракції більшості запропонують Ющенку, і списку претендентів, що влаштують Ющенка. Робота не з легких. Особливо в умовах, коли на одне й те саме міністерство, відомство чи комітет претендує відразу кілька фракцій. У цій ситуації питання скоріш за все вирішуватимуть таким чином. Приміром, умовний міністр екології від фракції «Демсоюз», його перший заступник від фракції регіонів, заступник з економічної роботи - від фракції «Реформи-Конгрес». Словом, можете собі уявити, наскільки ефективно та злагоджено працюватиме уряд, сформований нехай навіть наполовину за таким принципом. Для повноти картини нагадаємо, що уряд працюватиме в ситуації перманентної передвиборної кампанії, а це означає, що співробітництво з парламентом, навіть у випадку часткової коаліційності уряду, закінчиться максимум наприкінці вересня - на початку жовтня.

Далі. Сьогодні Віктор Ющенко сам по собі є бажаним призом для багатьох партій, а точніше - передвиборних списків. Лояльно до Віктора Андрійовича ставиться переважна більшість губернаторів, донеччани, аграрії і, звісно ж, праві. Кожен із представників цих економічних і політичних течій був би радий, якби Ющенко згодився очолити список його партії, а точніше - блоку, куди партія ввійде. Саме тому Віктор Андрійович може розраховувати на активну або пасивну підтримку цих сил під час свого прем’єрства. «Засватана дівка всім до вподоби». Та все ж вибір рано чи пізно йому робити доведеться. Швидше за все це буде восени. Тільки-но Ющенко зробить цей вибір, то до його недругів, які мають великий адміністративний, а також мас-медійний вплив, підійде нове підкріплення - всі ті, хто обманувся, розраховуючи на ім’я Ющенка у виборчій агітації.

Словом, Віктору Андрійовичу не позаздриш. І правду кажучи, є великі сумніви з приводу політичної доцільності боротьби Віктора Ющенка за прем’єрський пост. Міркуйте самі: економічна робота уряду блокується парламентом, підкилимовими «терористичними» акціями і тотальним захопленням урядових новобранців розв’язанням партійних передвиборних задач. Паралельно чотири телевізійні канали, контрольовані СДПУ(о), і, можливо, два канали «Трудової України» поливають Віктора Андрійовича з асенізаторських брандспойтів. У цій ситуації виникають два запитання: чи витримає все це прем’єр-міністр, і що залишиться від його репутації в одурманеного суспільства?

Втім, сьогодні Віктора Андрійовича оптимізм не покидає. Свідченням тому стане перелік майбутніх дій уряду, із якими він, як планується, ознайомить парламент під час свого звіту про реалізацію урядової програми. Що ж стосується можливих негативних наслідків цього звіту... Тут Віктор Ющенко добряче нагадує голову адміністрації Володимира Литвина. У Володимирі Михайловичу борються досвід апаратника з щиросердечним бажанням займатися наукою і писати книги, які потім з інтересом читали б. У Вікторі Ющенку борються бажання реалізувати, на його думку, необхідні для України економічні перетворення і категоричне небажання займатися такою брудною справою, як політика. Тим більше політика, яка зачіпає сім’ю. Словом, для Ющенка відставка - це поразка мети, а не поразка особистості.

Ющенко й західні стратегічні партнери України

За десять років незалежності Україні не вдалося створити коло дружніх держав, які системно підтримують реалізацію українських інтересів у світі. Мабуть, єдиним позитивним досвідом на такому шляху була Польща. Саме вона серед усіх стратегічних партнерів України свого часу висловила готовність відмовитися від економічно вигідного проекту на благо українським інтересам. Саме польський президент так довго закривав очі на шерехатості й зазублини українських реформ і демократії. «Касетний скандал» протверезив поляків. Яйцеголові польського МЗС рекомендують вивести з ужитку тезу «Без незалежної України немає незалежної Польщі». Вона стала неактуальною, оскільки Польща вже інтегрована в євроатлантичну систему безпеки й західноєвропейську систему економіки, а Україна... А Україна не виправдала сподівань і в недалекому майбутньому не має шансів цього зробити. Польський вагон європейської інтеграції їде останнім, за ним залишається українсько-польський кордон, який поляки найближчим часом мають намір серйозно зміцнювати. Тому для Варшави питання збереження Ющенка як політика, котрий користується довірою, бажане, але не принципове.

Бажане позитивне вирішення прем’єрського питання і для Західної Європи. Звісно ж, у надрах німецького і французького МЗС у 1999 році народилося дослідження, опубліковане в 2000-му, і в ньому справді йшлося про доцільність для ЄС мати справу з єдиною політичною й економічною системами України й Росії, а точніше СНД. Проте ці розробки на сьогоднішній день не взяті на озброєння урядами країн ЄЕС. Вочевидь, на початку-середині 90-х Володимир Горбулін, Борис Тарасюк, Ігор Харченко і Костянтин Грищенко дуже ефективно запровадили у свідомість західних політиків тезу про те, що «Україна є невід’ємною частиною Європи і ключовою державою для європейської системи безпеки». Мені особисто доводилося спостерігати картину: послу України в Бенілюксі Борисові Тарасюку в кабінет телефонує генсек НАТО Хав’єр Солана й запитує про те, що він має відповісти на запитання українського журналіста через годину. Саме через годину я почула від Солани все те, що було йому сказано Тарасюком, у тому числі про ключову роль, безпеку тощо. Однак сьогодні мені складно відповісти на запитання: чому штамп про європейську значимість України виправданий? Реальні пояснення є лише в Сполучених Штатах Америки - єдиній країни, яка має глобальні інтереси й дивиться на світ із погляду своїх інтересів. Для Америки все ще актуальна теза Бжезинського «Без України Російська імперія неможлива». Для Америки Віктор Ющенко є не лише прем’єром, який асоціюється з реформами. Відставка Ющенка означає для Вашингтона остаточну руйнацію не стільки внутрішнього, скільки зовнішньополітичного українського балансу. Президент України не користується у Вашингтона довірою, але з його існуванням у тандемі з Ющенком американці змирилися, чому, до речі, чимало посприяла філігранна, із професіональної точки зору, робота українського посольства у Вашингтоні. Тамтешні українські дипломати впровадили у свідомість американців тезу, що прем’єр нічого не зміг би зробити з того, що вдалося йому, якби Президент не підтримував його й не створив би в парламенті більшість. На певному етапі це справді було так. Нині цього не скажеш. У випадку ж відставки американці, які втратили політика, котрий користувався їхньою довірою, можуть повести себе по-різному. До речі, чимало в цьому питанні залежатиме від Віктора Андрійовича. Дехто вважає, що є три версії поведінки Віктора Ющенка, якщо він залишить пост, причому діаметрально протилежні. Перша - Віктор Ющенко поїде на дачу займатися пасікою; друга - Віктор Ющенко поїде на дачу писати картини; і третя - Віктор Ющенко поїде на дачу займатися «випилюванням лобзиком». Якщо ж раптом Віктор Андрійович, усупереч усім прогнозам, виявить бажання боротися (що він, до речі, демонструє останніми днями), то не лише Америка, а й весь Захід підтримають його починання, оскільки вперше за весь час «касетної кризи» побачать, кого вони зможуть підтримати. І тоді Захід отримає шанс справді поборотися за Україну. Не виключено, що в цій ситуації буде пошкоджена ахіллесова п’ята багатьох із нинішніх політиків, які вже святкують перемогу. З тих, звичайно, хто не встиг перевести рахунки з Заходу до Росії...

Ющенко на барикадах - явище неприродне. Проте ще ніхто не бачив, як він діє, коли його заганяють у закуток.

У будь-якому випадку, на всіх зустрічах, які мені минулого тижня вдалося провести з європейськими й американськими політиками у Вашингтоні, під час конференції по Україні, організованій інститутом Схід-Захід, доводилося чути те саме. Перше: «Україна, не припиняючи, скоює вчинки, які змушують Захід від неї віддалятися». Друге: «Чим ми можемо допомогти й що має зробити Захід для того, щоб прискорити реформи й поліпшити ситуацію з демократією і свободою слова в Україні?» Очевидно, що західні партнери нашої країни розгублені. Можливі методи впливу й допомоги вичерпані й не дали відчутного результату. Якими мають бути нові та з ким їхню реалізацію в Україні асоціювати - запитання непросте. Відповідь на нього Захід шукає. Відставка Ющенка може стати підказкою, його збереження - поштовхом до більш активного їх пошуку.

Якщо не Ющенко,
то хто?

Відповісти на це запитання сьогодні, мабуть, може лише Президент. І то я не впевнена, що відповідь для нього однозначна. Ім’я, яке зустрічається найчастіше в розмовах про можливого прем’єра, - Сергій Тигипко. Основними його лобістами, безумовно, є реальні творці «Трудової України», і в першу чергу - Віктор Пінчук. Аргументів «за» безліч: молодий, цікавий, на Заході все ще має імідж реформатора, люблений Росією і, крім того, може стати компромісною фігурою з погляду інтересів пропрезидентських фракцій і, зрозуміло, партій. Колеги за фракцією називають Сергія Леонідовича, на їхню думку, співзвучно до прізвища й суті, - «Тигибкий».

Сергій Леонідович, якщо й буде призначений прем’єр-міністром, а точніше, виконуючим обов’язки прем’єр-міністра, то його уряд саме й стане олігархічним у чистому вигляді. У Тигипка, безумовно, є уявлення про те, які кроки він би вважав доцільними з погляду української економіки. За деякими даними, їх десять, і всі вони реформаторські. Цікаво, як Сергій Тигипко зможе їх робити за ситуації, коли ті, хто підняв його на п’єдестал, мають намір спочатку компенсувати збитки за час прем’єрства Ющенка, а потім упритул зайнятися передвиборною кампанією? Працювати в такому уряді й керувати його кадровим складом - усе одно що стежити за законом начальнику обласного управління МВС у Дніпропетровській області - навіть найменший кіоск має великий «дах».

Прем’єрські перспективи Тигипка світлі, але не безхмарні. У найближчому оточенні Президента є серйозні супротивники такого кроку. До речі, саме тому, не будучи впевненим у призначенні Сергія Тигипка, Віктор Пінчук потенційно може за певних умов, обговорених із Ющенком, значною мірою змінити позицію фракції при голосуванні.

Інша можлива кандидатура - Микола Азаров. Хоче. Дуже хоче. Більш того, уже навіть запрошував до себе на співбесіду людей і пропонував їм посади в майбутньому уряді. Деякі експерти шанси Миколи Яновича оцінюють дуже високо. Напевно, вони знають щось недоступне журналістам. Ми ж можемо припустити, що Азаров, у випадку неотримання гарантій свого прем’єрства всіма парламентськими силами, підтримає Ющенка, із яким у нього останнім часом склалися досить рівні й конструктивні стосунки. Щоправда, у цей союз може втрутитися В.Пустовойтенко, який, вочевидь, був би не проти зайняти в уряді Азарова посаду першого віце-прем’єра. Втім, як і в будь-якому іншому новому уряді. На додаток зауважимо, що кадрові призначення при Азарові - «не лафа для олігархів». Безумовно, на якісь компроміси він піде, але далеко не на всі.

Ще менше компромісів дозволить Олександр Омельченко. Так, так. Кандидатура Олександра Олександровича дуже жваво обговорюється в політичних кулуарах. Уже хто-хто не дасть олігархам спуску, а деяким із них так просто життя, так це Сан Санич. Усе буде чітко, конкретно, країна перетвориться на будівництво й піде по нових автобанах строєм. Проте є в такої кандидатури ціла низка мінусів. По-перше, Омельченко-прем’єр - це наступного дня кандидат у президенти. По-друге, Президенту нікого поставити на Київ, а столиця надзвичайно архіважливий регіон. І по-третє, очевидно, навіть Леоніду Даниловичу важко уявити Олександра Олександровича на переговорах із ЄБРР. У нього є серйозні побоювання, що стійку на голові там не зрозуміють... А так, без причіпок для відтворення подоби балансу влади це призначення і було б корисним.

Ніхто з перелічених вище кандидатур, наявних на сьогоднішній день, за винятком хіба що Омельченка, не може бути затвердженим парламентом. Комуністи разом з олігархами можуть зняти Ющенка, але для комуністів Симоненка смертельною здається участь у затвердженні нового прем’єра. Взяти на себе відповідальність за все, що новий прем’єр зробить до виборів?! Ніякі суттєві компенсації не зможуть допомогти довести електорату, що комуністи не несуть відповідальності за дії нового уряду. Вони за нього голосували. Насамперед Петрові Симоненку про це нагадає Володимир Моїсеєнко - лідер нової Компартії. Отже, висока ймовірність, що у випадку відставки Ющенка до виборів Україна так і не отримає прем’єра, а буде вдовольнятися в.о. Тобто, виконуючими обов’язки будуть і всі новопризначені кадри уряду. Втім, це вже принципового значення не матиме.