ОЗИРНИСЯ НЕ У ГНІВІ

Так сталося, що нинішній Новий рік розмістився між роком нового парламенту і роком нового президента. І з цього погляду вигідно відрізняється від своїх «сусідів» тим, що таїть у собі певну дозу непередбачуваності. Назвати зі стовідсотковою впевненістю фаворита хіт-параду головних подій 2003-го сьогодні не наважиться, мабуть, і найзухваліший прогнозист. Ні, звісно, можна припустити, що подією номер один стане, скажімо, визначення імені президентського наступника. Але, по-перше, де гарантія, що «наступник престолу» не намалюється впритул за місяців два до останньої неділі жовтня 2004-го? А, по-друге, оскільки в житті завжди є місце несподіванці, щось спонтанно-сюрпризне (дай боже, щоб не жахливе) цілком може затьмарити собою радість зустрічі народу з наступником. Тим часом із 2004-м усе просто й зрозуміло: найголовнішою подією аж того року судилося стати президентським виборам. Так само легко, з цього погляду, вгадувався й 2002-й, що минає: «оскароносцем» у вищезгаданій номінації обіцяли стати вибори в парламент. І прогноз справдився. Який ще захід може зрівнятися з ними за резонансністю, масштабністю, впливом на долі окремих громадян і всієї країни?

Саме акт усенародного виявлення і виборчу кампанію, яка передувала йому, кожен п’ятий із нас вважає найбільш вражаючим дійством року, що минає. Що й засвідчено в результатах опитування, проведеного в грудні соціологічною службою Центру Разумкова. Цьогорічні парламентські вибори перевершили всі попередні, крім усього іншого, ще й за кількістю незалежних спостерігачів на душу виборця. Що, втім, не зашкодило владі широко застосувати горезвісну зброю масового електорального ураження — адміністративний ресурс. У свою чергу, це, заодно зі спотвореним відображенням дійсності в мас-медійному дзеркалі, не стало істотною перешкодою для більшості виборців у їхній реальній оцінці здобувачів депутатських мандатів. Це сьогодні у словах «Влада сильна, як ніколи» є деяка частка істини. А в квітні домінуючим настроєм у лавах провладних сил були пригніченість і розгубленість. Оскільки всі зусилля, витрачені на перемогу «правильних» блоків та партій, виявилися неадекватними отриманому ними електоральному врожаю. Зігнорувавши «касетний скандал», заявити відверто своїм слугам про те, що вони звільнені, народ не наважився. Але його мудрості вистачило на те, щоб усю неприязнь до «обслуги», яка давно нехтує своїми елементарними обов’язками, висловити в письмовій формі. Більше половини виявлених у виборчих урнах бюлетенів (24% на підтримку «Нашої України», 20% — комуністів, 14% — Тимошенко і Мороза разом) були вироком, що не підлягає оскарженню: чинній владі не довіряє більшість населення, а отже, країна прагне змін.

І зміни відбулися. Призначення Віктора Медведчука главою адміністрації Президента в переліку подій року опитані разумковцями респонденти не назвали. Хоч такою в ньому навіть зазначена — «вперше у Києві міжнародна виставка собак». До речі, запитання було відкрите, і респондентам пропонувалося сформулювати свою відповідь самостійно. Однак саме це призначення започаткувало процес, який завершився приходом у головний кабінет уряду донецького губернатора Віктора Януковича. І не гостем, а саме хазяїном приміщення. За весь час свого президентства Леонід Кучма жодного разу не допустив явного домінування у своєму оточенні якоїсь однієї сили. А тому відставка проесдеківського Кінаха з посади прем’єр-міністра стала лише питанням часу відразу ж після підписання указу про нового главу президентської канцелярії. Оскільки одночасне підвищення статусу сина шахтарського краю Сергія Льовочкіна до першого помічника Президента не могло служити повноцінним засобом для зміцнення системи стримувань і противаг. У Києві стала відчуватися гостра нестача старших представників донецького земляцтва. Якщо підсумувати голоси тих учасників соцопитування, хто подією-2002 назвав зміну уряду (2,3%), звільнення з посади Кінаха (1,5%), призначення Януковича (1,8%) і «прем’єрство Януковича — прихід до влади банди» (1,3%), то в цілому вийде 6,9%. Друге місце в «подієвому» рейтингу. І, напевно, офіційне оформлення приходу до влади в країні політико-фінансових груп того заслуговує. Звісно, піти на це глава держави, який тривалий час намагався тримати від великої влади подалі тих, хто навіював йому несолодкі спогади про Павла Лазаренка, наважився не від хорошого життя. Невдачі, що спіткали пропрезидентські політформування на виборах, потім нескладуха з формуванням парламентської більшості... Коли ж до цього під акомпанемент виступів опозиції приєднався ще й «кольчужний» скандал, стало ясно, що, на додачу до Медведчука, який довів свою ефективність, потрібен «виконаний у тому ж стилі» прем’єр-міністр. Жорсткий і безоглядний у досягненні поставленої перед ним мети.

Через вибух парламентської кризи Віктору Федоровичу поки що не вдалося швидко показати себе у ділі. Однак істотно поліпшити свій рейтинг — вийшло. Принаймні кількість тих, хто не знає Віктора Януковича, зменшилася з 60 допрем’єрських відсотків до 17,5 нинішніх. Далеко позаду новий прем’єр залишив своїх віце-прем’єрів та міністрів і стосовно довіри до нього громадян. Сумарний бал повної і часткової підтримки вчорашнього політика регіонального рівня Януковича становить 23,1%, тоді як у його першого заступника, давно вже зайнятого справами загальнодержавного рівня, Миколи Азарова позитивний рейтинг — 18,3%, у віце-прем’єрів Віталія Гайдука, Івана Кириленка та Дмитра Табачника — 5,2%, 8,4% і 12,8% відповідно. Все ж таки є в цій посаді якась магічна сила, що впливає на симпатії населення. І, можливо, мають рацію ті, хто вважає це зручним тренажером для підготовки наступника, на якому гарант вирішив «обкатати» Януковича?

Тоді не найлегшим випробуванням для нього обіцяє стати анонсований на весну наступний етап опозиційних виступів. Акції протесту, організовані антипрезидентськими силами минулої осені, посіли почесне третє місце в конкурсі «подія-2002». Такими вони є на думку 5,9 % респондентів соцслужби Центру Разумкова. Скептики, які заявляли напередодні виступів, буцімто акція не збере значної кількості учасників, були посоромлені. За масовістю осінні виступи опозиції можна було порівняти з виходом народу на вулиці часів становлення незалежної України. Однак за результативністю явно поступалися їм. Правда, якщо взяти до уваги відмінності тодішнього і нинішнього настрою суспільства, стан влади і розстановку політичних сил у країні тоді й тепер, аналогії можуть видатися не зовсім доречними. Накопичена протягом останніх десяти років апатія в душах громадян, які вивели для себе формулу існування, що виключає будь-які контакти з владою, стала головним гальмом у процесі вуличного наступу. З другого боку, підспудно очікуючи малоактивного прояву протестних настроїв, лідери опозиції виявилися відтак не готовими спрямувати піднятий над Банковою кулак у больову точку влади. Як стверджують досвідчені організатори вуличних маніфестацій, натовп тоді стає організованим і дійовим антивладним інструментом, коли перед ним ставляться конкретні й доступні цілі. Тоді він перетворюється на розумну багатоголову і багаторуку істоту. «Повстань, Україно!» — звучить гучно, але не конструктивно: що робити повсталим, куди йти, чого домагатися?

Влада підготувалася до зустрічі з опозицією грунтовно, вживши безпрецедентних контрзаходів, аж до відключення телебачення і скасування рейсових автобусних маршрутів у Київ із регіонів. Опозиція прорвалася крізь організаційні, фінансові, психологічні загорожі, розставлені владою. І розгубилася, коли влада різко змінила тактику. Колони протестантів змогли безперешкодно пройти центральними столичними вулицями до адміністративних будинків і так само легко напнути біля адміністрації Президента наметове містечко, з нею навіть намагалися вести діалог. До такого повороту подій організатори акції явно не були готові. Ось тут їх і клацнули по носі. Позбувшись наметів, ніби загубивши бойове знамено, опозиція впала в транс. Така стрімка і безславна кінцівка з таким розмахом розпочатого дійства дозволила владі зарахувати на свій рахунок чималий виграш. Однак навряд чи було б справедливо назвати ті події програшем опозиції. Їй вдалося проявити єдність, чому чимало посприяв прихід на Європейську площу Віктора Ющенка та підписання всіма чотирма лідерами мітингової резолюції. І окреслити свою силу, яка виявилася, у тому числі, і в 50 тисячах громадян, котрі вийшли на вулиці столиці, що важко назвати малозначущим результатом, з огляду на ту сувору інформаційну блокаду, яку забезпечила дійству влада. Ще одним свідченням потенційної сили опозиції є й те, що ідеологічно різні, але, як бачимо, спроможні об’єднатися задля однієї мети, опозиційні лідери очолили таблицю, складену за результатами відповідей на запитання «Кого ви вважаєте політиком 2002 року?». Принаймні троє з них. Переміг у тій номінації Віктор Ющенко, отримавши симпатії 18,7% опитаних. 6,3% — у Юлії Тимошенко, 5,3% — у Петра Симоненка. Олександра Мороза політиком року готові назвати 3,2% громадян. Трохи більше, ніж у лідера Соцпартії, симпатиків лише у Леоніда Кучми, Віктора Медведчука, Анатолія Кінаха та Віктора Януковича.

«Кольчужний» скандал, що ввійшов у першу п’ятірку подій-лідерів року, який минає, почав визрівати задовго до свого відчутного прояву. Фактично він став логічним продовженням «касетного» скандалу, але у часі збігся з акціями протесту. Що, звісно ж, дало привід президентському оточенню говорити про «скоординованість дій опозиції зі своїми заокеанськими соратниками». Розмова Президента України з Валерієм Малєвим, зафіксована записом Мельниченка, відбулася задовго до того, як стала причиною втрати главою української держави довіри з боку лідерів провідних країн. Проте, як пояснив американський посол в Україні, затримка з реакцією на нього пояснюється високою завантаженістю експертів, які займалися розшифруванням цілого масиву записів та ідентифікацією голосів, пов’язаних із гарантуванням заходів безпеки напередодні річниці терактів 11 вересня. Обгрунтованість обвинувачень у санкціонуванні продажу радарних комплексів «Кольчуга», адресованих Леонідові Кучмі, доведена. І, швидше за все, ці обвинувачення — лише пункт у плані заходів, розроблених у Вашингтоні для підтвердження безальтернативності американського способу покарати Ірак. Однак надати переконливі докази непоставки «Кольчуг» до Іраку Києву досі не вдалося. Експерти американо-британської комісії так і не зуміли зробити однозначних висновків із поданих їм українською стороною відомостей та документів. Хоча, якщо бути справедливими, докази своєї правоти має подавати сторона, яка звинувачує. Але й звинувачувана, напевно, не повинна провокувати ескалацію конфлікту. Чого варте лише висловлювання Президента України з приводу того, що з адміністрацією Клінтона, мовляв, у нас жодних проблем не було, а от із цими... А якщо до цього додати ще нецензурну лайку українського глави держави на адресу колишнього посла США Стівена Пайфера, записану майором Мельниченком, і поради керівника інформуправління АП нинішньому штатівському послу протидіяти розповсюдженню «американської порнографії»? Ганебна історія з відвіданням Президентом України, якого відцуралося світове співтовариство, Празького саміту НАТО, де натовці мусили вдатися до допомоги французького алфавіту для демонстративного визначення місця Леоніда Кучми на цьому заході, стало кульмінаційним моментом у розвитку «кольчужного» скандалу. Та все ж, попри його міжнародний масштаб, набагато більше тих, хто подією року вважає трагедію на Скнилові.

Хоча те, що сталося 27 липня на аеродромі під Львовом, змусило здригнутися не тільки українців. Після броварської ракети та збитого над Чорним морем літака авіакомпанії «Сибір» це вже третій випадок, коли з вини українських Збройних сил гинуть мирні люди. І якщо у перших двох випадках військове начальство намагалося приховати вину Міноборони у пригодах, то, ніби щоб провчити за брехню, жорстока доля розпорядилася так, щоб скнилівська трагедія розгорталася перед об’єктивами телекамер. Цей моторошний ефект присутності, забезпечений телебаченням, у давно атрофованому суспільному організмі відродив інстинкт співпереживання чужому лиху, як своєму. Однак не настільки, щоб породити бажання змусити владу зайнятися суспільними проблемами, зажадати від неї дотримання елементарних правил життя у відкритому громадянському суспільстві. Подавати у відставку з посади міністра оборони Володимир Шкідченко не став. Як і колись у схожих випадках, влада взялася карати стрілочників. Прямі ж винуватці «смертоносного шоу», наділені владою, а отже, відповідальністю за людські життя, як завжди, відбулися легким переляком.

А ще нинішнього року від нас пішли Валерій Лобановський і Микола Амосов. І ці смерті переживаються з особливим болем. Оскільки разом із такими людьми нас полишає велика частка того, що було світлою, а головне — непорушно-надійною основою всього нашого життя. Ми зубожіємо. І це духовне зубожіння набагато страшніше за економічне. Та критично мала кількість людей, яких український народ без жодних натяжок міг би назвати своєю гордістю, зменшилася ще на дві масшабні одиниці. На жаль, із перспективами поповнення цього «золотого фонду» у нас далеко не все гаразд. На місці тих, хто пішов від нас, зяють пустоти.

Та все ж не в наших національних традиціях входити в новий рік із мінорним настроєм. Так, ми знаємо ціну влади. Так, чудово усвідомлюємо рівень її аморальності та непрофесіоналізму. Оскільки все це безпосередньо відбивається на якості нашого життя. 41,3% учасників соціологічного опитування вважають, що їхнє економічне становище у році, який минає, погіршилося. На думку 26,8% респондентів, знизився рівень демократії. А 42,5% відчули на собі погіршення ставлення влади до громадян. Але... Все це залишилося в минулому, з яким під акомпанемент президентської промови ми розпрощаємося опівночі 31 грудня. І нам зовсім не обов’язково слухати обіцянки гаранта поліпшити, підвищити, посилити і домогтися виконання. Бо ми самі знаємо: усе в нас і так буде добре. Принаймні ніхто не заважає нам на це сподіватися. І чим це не подія близького року-2003?