ОСЛІПЛЕННЯ СОНЦЕМ

О дев’ятій годині вечора всі процедури вже було закінчено: від крапельниць на кілька літрів до візиту Ганне Северинсен. Палата на дві маленькі кімнати: у першій — маніпуляційна, у другій — крихітна вітальня для відвідувачів. Тут ми й розмовляємо. На досить дурнувате запитання: «Ну як там?» — Юлія Тимошенко відповіла дуже серйозно: «Разів у сто гірше, ніж я гадала, перебуваючи на волі».

Ми говорили трохи більше години. За цей час щойно звільнена з-під арешту рішенням районного суду Юлія Володимирівна розповіла, як працює налагоджена і переважно дуже ефективна система ламання особистості. З самого початку екс-віце-прем’єр запевнила, що до неї службовці Лук’янівського слідчого ізолятора ставилися лояльно. Тим страшнішою видається розповідь про пережите. «Коли мене завели в камеру, я навіть не встигла побачити, що в ній, хто в ній і якого вона розміру. Щойно двері зачинилися, світло відразу ж вимкнули, я опинилася в кромішній темряві. Потім я вже дізналася, що це один із перших психологічних тестів. Якщо людина починає кричати, бити в двері і просити увімкнути світло, то тюремники роблять для себе висновок: ця на допиті викладе все, що потрібно. Я не стала кричати і не ступила навіть кроку вперед, бо не знала, що в пітьмі переді мною. Я сіла на свою валізу і просиділа так близько півгодини, поки вони увімкнули світло.

Камера виявилася такою маленькою, що в проході між нарами двоє чоловік розминутися не могли. Вікно зовні завішане величезним металевим листом, що називається «баян», — у цій камері завжди утримували політичних в’язнів, тому не припускалася можливість передати записку на волю. Даруйте, параша — смердюча до неможливості. Нестерпно різке електричне світло не вимикається в камері всю ніч. У цьому, з дозволу сказати, помешканні був такий бруд, що я попросила свого адвоката принести мені довгі гумові рукавички і холодною водою віддраїла вікно, стіни і... решту. Інакше там неможливо було перебувати.

Зі мною в камері була ще одна жінка. Але про неї я досить швидко все зрозуміла ...

Надзвичайно серйозним психологічним випробуванням було відчуття, що на тебе щохвилини дивляться. І це без перебільшення: будь-якої пори, з інтервалом не більше десяти хвилин, у камеру зазирали через вічко. Самі розумієте, наскільки це психологічно важко, а для жінки — взагалі нестерпно. Через кілька днів, не витримавши, я капцем забила рушник у щілини навколо вічка і сказала, що нізащо не дозволю зняти рушник, бо інакше оголошу голодівку. Це був єдиний рівень свободи, який мені вдалося відвоювати. Щогодини залізною щелепою ляскали двері, і в отвір, у який подають їжу, зазирає наглядач. Цієї хвилини потрібно вставати з заведеними за голову руками і стояти, поки не дозволять сісти або лягти (оскільки ця процедура не скасовується і вночі).

До адвоката і на допити мене водили як особливо небезпечного злочинця, який скоїв злочин проти особи, — два охоронці спереду, два ззаду. Усіх, хто траплявся на шляху, відкидали до стіни, змушуючи замкнути руки за головою. Перед зустріччю і після неї мене обшукували. Це була особлива процедура, нічого принизливішого за неї у своєму житті я не зазнавала. Перші кілька разів мене виводили гуляти у загальний двір, але в’язні демонстрували мені свою привітність. Тому, мені здається, наглядачі відшукали давні креслення в’язниці і стали мене водити в дуже дивне місце, шлях туди лежав через вузький, схожий на трубу отвір із вертикальними скобами-східцями. Через цей щурячий хід вони самі не могли пролізти. Чотири голі стіни, над ними кілька грат. Небо видно як у ситі. Перебування на цих чотирьох-п’яти квадратних метрах і називалося прогулянкою.

Однак найтяжче почалося після того, як у «Дзеркалі тижня» вийшло моє інтерв’ю. Все керівництво в’язниці стовпилося в моїй камері й заявило, що в зв’язку з дисциплінарним порушенням мені забороняються передачі. Це означало ось що: вода, яка тече із крана, абсолютно непридатна для пиття, інші три страви в меню варті того, щоб про них розповісти. Те, що називається кашею, ніколи не знало масла і є висівками, звареними на воді разом із жуками, тарганами, волоссям і трісками. Є ще суп. Цим словом називається вода, в якій плавають напівсирі буряк, морква й картопля, брудні або гнилі (пробувати не ризикнула). А делікатесом вважається юшка з гнилої риби. Коли, йдучи на зустріч з адвокатом, я в коридорі наштовхувалася на чани з цією концтабірною їжею, то неодмінно затикала ніс хустинкою, стримуючи природний рефлекс.

Таким чином, останні п’ятнадцять днів я майже нічого не їла. Хочу звернути вашу увагу на те, що все це відбувається з людьми, чию вину судом не доведено. Це слідчий ізолятор, а не в’язниця».

Можливо, Юлія Володимирівна могла б розповісти ще чимало речей, які б допомогли Ніні Карпачовій зрозуміти, що вона не найкращим чином поінформована про те, що відбувається в нашій пенітенціарній системі, а також допомогло б хазяям теперішнього життя, які втратили відчуття реальності, зорієнтуватися на місцевості і в часі...

Проте розмова наша перервалася. З палати почулися роздратовані чоловічі голоси. Тимошенко прислухалася і тихо сказала: «Це мене прийшли арештовувати». Фраза слово до слова з «Майстра і Маргарити», але було не до сміху. Гадаю, якби цієї хвилини в палаті був Микола Обиход, то він і на пенсії згадував би її очі... Але Тимошенко миттю опанувала себе. Зупинила суперечку Олександра Турчинова зі слідчим, повела розмову чітко, але чемно, втім, як і сам слідчий, уповноважений ознайомити її з нічним рішенням пленуму міського суду.

Що було далі, ви знаєте. Але до кінця все-таки невідомо, що було перед цим рішенням. Відомо, що перший суд стосовно заміни арешту підпискою про невиїзд тривав три тижні. За цей час Микола Замковенко — глава Печерського райсуду — кілька разів побував у Віктора Ющенка. Жодного разу він не обіцяв, що випустить Тимошенко з-під арешту, але щоразу запевняв прем’єра у власній об’єктивності і готовності довести це. Відтак суд прийняв рішення на користь екс-віце-прем’єра. Для когось воно було прогнозованим. На цьому не зупинятимусь, оскільки в попередньому номері в матеріалі Олександри Примаченко суть такої версії була викладена докладно: Тимошенко випускали, щоб пред’явити нові обвинувачення і посадити знову, кинувши тінь на всю опозицію.

Проте були й такі, хто вирішив: Тимошенко випустили, бо вона домовилася із владою. До Юлії Володимирівни ці розмови дійшли. Тому під час першої ж зустрічі з журналістами було зроблено різкі антипрезидентські заяви. Відповідь прийшла у кирзових чоботях. Що ж до протесту голови Верховного суду Бойка, то він був обгрунтований, крім того, це стало справою честі команди Тимошенко, прем’єр-міністра і самого головного судді України. Проте, нагадаю, у справі Юлії Тимошенко крапки ще не поставлено. Питання про санкцію перебуває на розгляді Верховного суду.

Отже, Тимошенко на свободі, хай і відносній. Вона ні про що не домовилася з владою і, як і раніше, дотримується опозиційної сторони. Щоправда, поведінка Юлії Володимирівни трохи дивна. Ми вже знаємо, що в’язниця, а тим більше українська — не мед. І навіть 42 дні, проведені в ній, накладають свій відбиток на емоційний стан людини. Швидше за все, саме тому, отримавши доступ до ЗМІ, Юлія Володимирівна зробила низку заяв, які можна пояснити синдромом «дембеля». Тим, хто служив в армії, не треба пояснювати, що це таке, а тим, хто не служив, можна нагадати про стан товаришів, які поверталися до цивільного життя після двох непростих років: «дембелям» потрібен, щонайменше, місяць для адаптації і розуміння реалій життя, а також свого місця в ньому. Заяву Юлії Тимошенко з приводу свого наміру балотуватися в президенти, яка протягом тижня змінила тональність від умовності до категоричності, можна розцінювати як один з проявів згаданого синдрому. Може, якби до журналістів Юлія Тимошенко потрапила, два тижні відпочивши, то за цей час, навіть за наявності в неї таких масштабних намірів, хтось пояснив би їй, що такими кроками вона шкодить насамперед опозиції (де президентом себе бачить якщо й не кожен, то кожен другий — точно). І навіть не в цьому річ. Форум національного порятунку від самого початку планувався як громадянська ініціатива, в якій об’єднуються яскраві, по-різному ідеологічно зорієнтовані особистості, котрі ставлять за мету не перехоплення влади, а законну її зміну. Саме тому програма Форуму — це не програма партії, і єдиного лідера у Форуму бути не може, оскільки щойно на цю роль претендуватиме Тимошенко, Мороз, Чорновіл чи Філенко — коаліція просто розвалиться. Досить довго члени ФНП, принаймні публічно, не перетягували ковдри. Через те заяву Юлії Володимирівни багато хто сприйняв досить болісно.

І ще один момент. Серйозніший. Тимошенко справді не може бути президентом України. І не тому, що, як каже Президент, вона жінка. У Вітренко на минулих виборах, якби не загнуздала її влада наприкінці виборчої кампанії, були всі, тобто абсолютно всі шанси вийти в другий тур. І навіть не тому, що в Тимошенко не найбільш прозоре минуле. А в кого з опонентів його немає? У нас така країна: каміння в грішників кидають ті, над ким час споруджувати шотландську могилу (з каміння. — Ю. М.). Зрештою, якщо Юлії Володимирівні надати інформаційну підтримку в масштабах країни і дозволити проявити свої харизматичні, ораторські та фінансові можливості, то вирішити можна й це питання. Ставали ж у нас депутатами в мажоритарних округах політики навіть без харизми, але з таким самим каламутним минулим і набагато каламутнішим теперішнім. Причина в іншому. Таким людям, як Юлія Тимошенко і Віктор Медведчук, взагалі не можна давати необмежену владу, закріплену за президентською посадою. Як відомо, міра — це найскладніша філософська категорія. Люди, котрі її не знають, на цій посаді можуть бути просто небезпечними. Зовсім інша річ — другі і треті ролі. І Юлія Тимошенко абсолютно однозначно довела, що в умовах невсипущого контролю вона справді може бути корисною для держави. Результати її роботи на посаді віце-прем’єра з ПЕКу —підтвердження того.

Інакше кажучи, Тимошенко — це ядерна енергія, що в багатьох ситуаціях не контролює себе, і від умов її діяльності й існування залежить, перетворюється вона на атомну бомбу — чи на атомну електростанцію, яка дає мирну електроенергію. Дати їй право з президентської висоти самостійно визначати свою поведінку — означає приректи країну на існування з лідером, діапазон непередбачуваності якого неприпустимо великий.

П’ятимісячна історія протистояння влади й опозиції насправді є історією помилок. З одного боку — просто соромно не здобути перемоги над владою, що допустила розгул методів Михайла Потебенька, який довів усьому світові краще, ніж плівки Мельниченка: не все гаразд у королівстві Українському. Над владою, яка дала безліч інших приводів для розуміння своєї некомпетентності й недемократичності. З другого боку — як можна було не використати політично виграшних ситуацій з розгоном наметового містечка на Хрещатику, з арештом, звільненням і знову арештом Юлії Тимошенко, з подіями 9 березня і т.ін. і т.п.? Інколи здається, що змагання сторін відбуваються під девізом відомої кінокомедії «Тупий і ще тупіший». На помилку відповідають помилкою, на провокації відповідають запланованими реакціями, причому як одна, так і друга сторона. Можливо, всі ці політичні злети та падіння мають послужити своєрідним паливом і стати згодом відпрацьованим першим ступенем ракети, яка виведе на орбіту третю силу — своєрідний корисний вантаж. Однак про це ми поговоримо іншим разом. Якщо буде про кого.