ОЛЕКСАНДР ВОЛКОВ: «БЕЗ РОБОТИ Я ХИРІЮ…»

17 сiчня, 2003, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 2, 17 сiчня-24 сiчня 2003р.
Відправити
Відправити

Повідомлення про зміну фракційної прописки Олександра Волкова його колеги по парламенту зустріли оплесками, що поволі перейшли в овації...

Олександр Волков: маю честь

Повідомлення про зміну фракційної прописки Олександра Волкова його колеги по парламенту зустріли оплесками, що поволі перейшли в овації. Невідомо, що саме викликало настільки бурхливу реакцію представників як опозиційних, так і ряду «більшовицьких» фракцій. Чи то майже загальна політична нелюбов до есдеків, яка стала притчею во язицех. Чи то щира небайдужість до самого Олександра Михайловича. Екс-«директор» перестав бути впливовою політичною постаттю, але залишився колоритним політичним персонажем. До якого навіть ідеологічні супротивники відчувають певну симпатію.

У шанси Волкова зібрати власну фракцію з «невизначених» і «скривджених» сьогодні мало хто вірить. Так само, як мало хто вірив у довговічність його альянсу із соціал-демократами. Багато хто казав про численні приховані образи Михайловича на керівництво СДПУ(о). І про неприкриту зневагу, демонстровану Віктором Медведчуком та Григорієм Суркісом до всесильного в минулому президентського радника.

Аналізуючи причини, через які Волков вступив у орден Червоної Троянди, більшість спостерігачів сходилися на думці: для нього це був останній шанс довести свою корисність. Олександр Михайлович усе розумів. І те, наскільки важливим є створення парламентської більшості для Президента. І те, наскільки непросто буде її створити. І те, яка саме політична сила має намір узяти під свій контроль цей процес. Тому, сподівався, що його заслуги не будуть забуті, а його потенціал — затребуваний. Однак статусу надзвичайного і повноважного перемовника він від есдеків так і не дочекався. До того ж до старих «непогодженостей» між Волковим і вождями СДПУ(о) додалися нові. Лідери соціал-демократів із помітним роздратуванням ставилися до марних, але від того не менш нав’язливих спроб «неофіта» затягнути у більшість Віктора Ющенка. Суркіс «со товарищи» не зрозуміли колегу, котрий під час загострення парламентської кризи вирішив стать добровільним охоронцем спікера, взаємини з яким у есдеків відверто не складалися. У свою чергу, Волков мав підстави не відчувати захвату з приводу початку «холодної війни» між СДПУ(о) і Генпрокуратурою.

Однак головна причина «демократичного» розлучення проста: есдеки не потребували Волкова, а сам Волков потребував уваги. І своїм виходом, він, у всякому разі, до себе її привернув.

— Олександре Михайловичу, перш ніж запитати про причини вашого виходу з фракції СДПУ(о), не можу не поцікавитися, а що свого часу спонукало вас туди записатися?

— Незадовго до парламентських виборів між партією «Демократичний союз», який я тоді очолював, і СДПУ(о) було підписано угоду про співробітництво терміном на десять років. Тоді ми домовилися йти на вибори разом. Але потім деякі члени СДПУ(о) подумали, що «Демсоюз» як партнер їм непотрібен. І ми, оскільки з іншими партіями та блоками переговори не вели, залишилися на самоті. А результат вам відомий. Потім, коли я прийшов у парламент, довгий час залишався позафракційним депутатом. Та все ж потрібно було приймати якісь рішення. А це можливо було, лише перебуваючи у певній фракції. Оскільки ті 225 народних депутатів, які пройшли в парламент по мажоритарних округах і не записалися в якусь партійну фракцію, не вважалися повноцінними членами парламенту. Тому мимоволі довелося замислитися, у яку фракцію піти, обираючи між тією чи іншою політичною силою. Пам’ятаючи про те, що в нас підписано договір про співробітництво на десять років, я написав заяву про вступ у фракцію СДПУ(о), сподіваючись стати рівноправним її членом.

— Судячи з того, що ви її залишили, ваші надії не виправдалися?

— Я вам скажу, що фракція в принципі непогана: потужна і згуртована. Але так вийшло, що в ній є свої лідери, котрі висловлюють думку всієї фракції. І це, може, правильно. Однак у якийсь момент я виявив, що багато депутатів залишилися поза парламентськими об’єднаннями. Дехто з них звертався до мене з ідеєю створення якоїсь групи. Я порадився з Леонідом Кравчуком як із мудрою людиною та главою фракції. Звернув його увагу на те, що позафракційні депутати відрізані від активного парламентського життя: вони практично ні в залі не бувають, ні голосують. Адже їм навіть картку немає кому передати. Словом, я сповістив Леоніда Макаровича про те, що в мене є така ідея. Він поставився до цього цілком спокійно, сказавши, що, може, це й правильно. Розумієте, я така людина, що без роботи просто хирію. А в цій фракції я так і не знайшов себе.

— Але хіба схвалення одного Леоніда Макаровича для такого кроку достатньо? І ні до кого більше за порадою ви не зверталися?

— Він же глава фракції. А з ким мені ще радитися?

— Припустимо, що це так стосовно вашого виходу із соціал-демократичного парламентського осередку. Однак що стосується створення нової депутатської групи, без благословення з Банкової такі проекти не реалізовуються.

— Чому? Ви помиляєтеся.

— Виникає підозра, що на ваше рішення, окрім іншого, вплинув той результат, яким завершилося передноворічне протистояння між опозицією та пропрезидентськими силами в парламенті. Ви можете, як об’єктивний суддя на рингу, підняти руку опозиції, визнавши її перемогу?

— У даному разі опозиція виграла. Безумовно. Я вже неодноразово казав: якщо не можеш кінчати, не треба починати. Якщо більшість узялася за досягнення намічених цілей, то потрібно було доводити розпочате до логічного кінця. Її поразка мене дійсно здивувала. Це по-перше. А, по-друге, моя позиція залишається однозначною і незмінною — я неодноразово казав: «Хлопці, без Ющенка у вас нічого не вийде». Я не кажу, що нам потрібно знаходити спільну мову з комуністами, бо у нас із ними різні ідеології. Але з Ющенком у нас ідеологія, по суті, одна й та сама. І єдине, що заважає нашому зближенню, — це політичні амбіції. Не більше.

— А що, як вам здається, заважає скористатися вашою аргументацією тим, від кого це зближення залежить?

— Та начебто скористалися, усе ж таки ухвалили рішення, проголосували за постанову, що скасовує перерозподіл комітетських портфелів, і таким чином створили ситуативну більшість, завдяки чому під кінець сесії стали можливими численні успішні голосування. Погляньте, якою кількістю голосів приймалися в четвер багато рішень — за триста. Ось сьогодні саме настав той момент, коли можна реально говорити про ту політичну реформу, яку запропонував Президент. Але тільки зараз. Бо трохи пізніше — буде пізно.

— Скажіть, а як ви оцінюєте поведінку під час парламентської кризи спікера Верховної Ради? На вашу думку, чи дійсно Володимир Литвин настільки явно підігравав опозиції, що заслужив гнів із боку президентської адміністрації, котра серйозно задумалася про його відставку?

— Знову ж таки, кого вважати опозицією? Коли ви мені скажете, що Литвин підіграє комуністам, я ніколи вам не повірю. Якщо він намагається залучити до голосування з тих чи інших питань фракцію Ющенка, то це правильно. Треба вирішувати питання. І я за це. Ось Президент оголосив про необхідність політичної реформи. Але ж усім зрозуміло, що це зміна статей Конституції. Для цього потрібні мінімум триста депутатських голосів. А у більшості навіть на папері було 231. Про яку політичну реформу може йти мова? Президент заявив і запропонував парламенту вирішити завдання. А вирішити його неможливо без Ющенка. Так чи інакше, із ним потрібно вступати в політичний діалог. І ті фракції, що категорично проти такого діалогу, виявляються проти того рішення, яке прийняв Президент.

— І передусім та фракція, яку ви залишили?

— Ви журналіст, вам збоку видніше.

— Збоку також помітні ті синусоїдні взаємини, що має СДПУ(о) із керівництвом Генеральної прокуратури: то соціал-демократи збирають підписи в парламенті за відставку генерального прокурора, то згортають знамено війни проти Святослава Піскуна. Може, це стало причиною вашого виходу з фракції?

— Особисто я не бачив такого паперу. Може, вони й збирали підписи, але я цей папір не підписував. Я лише чув про нього. Ви пам’ятаєте, ми почали нашу розмову з того, що я не відчув себе затребуваним у цій фракції? Не знав про багато рішень, які приймалися її керівництвом.

— Пам’ятаємо, ви заявляли про можливість третього терміну президентства Леоніда Кучми. Як ви гадаєте, вона, як і раніше, існує?

— Це дуже хворобливе питання. І, чесно кажучи, це рішення має прийняти сам Президент. Я не хочу це обговорювати з певних причин. Бо комусь це не подобається. І навіть дуже.

— Ви зібралися реалізовувати авторський проект зі створення ще однієї депутатської групи. Проте досвід останніх місяців показує: мажоритарникам, які об’єднуються в групи, майже не дістається трофеїв, добутих у спільній з партійцями політичній боротьбі. Переважна частина ключових постів і посад дістається представникам партійних фракцій. Як ви збираєтеся зламати цю традицію?

— Ви вже її не зламаєте, бо все, як то кажуть, уже розподілено. Але впливати на політичну ситуацію за бажання можна. Погляньте, часто те чи інше питання при голосуванні набирає 220—225 голосів. Тут можна зіграти роль золотої акції.

— Але це коли знову зникне та ситуативна більшість, про яку ви казали, що дозволяє сьогодні з окремих питань набирати під триста голосів.

— Вона буде дуже недовгою. Гадаю, до літа її не стане. Після літньої відпустки почнеться дуже спекотна виборча кампанія, і всі депутати розділяться на клуби за інтересами залежно від симпатій до того чи іншого кандидата в Президенти. Ними стануть Ющенко, Тимошенко, Мороз, Симоненко, можливо, Литвин, цілком можливо, і Медведчук...

— А ви не припускаєте того, що опозиція висуне єдиного кандидата?

— Ні. А що їм заважало це зробити 94-го року? А 99-го? Комуністи, соціалісти, «Батьківщина» висунуть у президенти Ющенка?! Ви уявляєте собі таке?! Комуністи голосуватимуть за націоналіста? Та про що ви кажете! Сьогодні їх об’єднує шалена ненависть до чинного Президента. Але коли почнеться виборча кампанія, вони будуть битися між собою, як билися колись. Гарантую вам.

— Повернімося до президентської ініціативи. Скажіть, чи реально найближчим часом ухвалити закон про вибори на пропорційній основі, поклавши тим самим початок конституційній реформі?

Related video

— Ось саме зараз є така можливість. Треба якомога швидше вносити цей закон, і він набере мінімум 360—370 голосів. Нині найбільш підходящий час: відразу після відпустки приступити до внесення змін у Конституцію. Ось тоді не буде тих другосортних депутатів, про яких я говорив. Але що ближче до виборів, то менше шансів на успіх заходу. Адже ні Ющенку, ні Морозу, ні Симоненку, жодному іншому кандидату в президенти невигідне звуження повноважень глави держави, яке передбачається конституційною реформою. Ось чому я сказав про те, що коли вчасно не розпочати процедуру змін у Конституцію, буде пізно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}