ОДНОГО РАЗУ В ДИКІЙ УКРАЇНІ...

Фахова діяльність журналіста може стати причиною його смерті — така вбивча правда сьогоднішньої української журналістики. Звіряче вбивство нашого колеги зі Слов’янська Ігоря Александрова — другий упродовж останнього року випадок, який підтверджує чорне правило: для політичного журналіста бути об’єктивним, а вже тим паче опозиційним — смертельно небезпечно. Кривава драма в Донбасі стала не лише ще одним свідченням справжнього стану свободи слова в Україні, а й ще одним свідченням безпомічності і водночас бездушності влади, яка регулярно бере «під особистий контроль» злочини проти представників мас-медіа й не здатна домогтися відновлення справедливості, яка постійно декларує свободу слова й зі знущальним цинізмом нехтує цим правом.

Важко знайти адекватну оцінку висловлюванням першої особи держави, яка заявила, що події в Слов’янську «розкручуються у світі», тим часом як у «світі люди гинуть десятками, і ніхто цього не бачить». Чи означає сказане: в Україні люди мають гинути сотнями для того, щоб гарант Конституції визнав масове порушення прав людини, починаючи з найголовнішого — права на життя.

Через страх господарів країни втратити владу люди, які пишуть про владу, змушені постійно боятися за своє життя. Ми всі — на мисі страху. І поки що невідомо, хто боїться більше.

За всіх часів саме страх найчастіше був першопричиною жорстокості. Прийдешні парламентські вибори можуть обернутися жорстокою війною — причому не лише війною інтересів, компроматів і адмінресурсів. У цій війні, цілком можливо, проллється кров. І не лише журналістська.

А змінити наявний стан речей, на жаль, реально здатні лише ті, хто найбільше зацікавлений у тому, щоб усе залишилося так, як є...

«Дзеркало тижня» виносить на суд читачів кілька версій, що можуть пролити світло на причини слов’янської трагедії. Ми надаємо слово тим, хто офіційно зайнятий розслідуванням, і тим, хто близько знав нашого колегу, життя якого обірвалося так рано й так страшно.

За минулий тиждень кількість версій вбивства, якщо і збільшилося, то не набагато. Усі, хто дає свій коментар, схиляються до того, що в основі того, що відбулося, варто шукати фахову діяльність Ігоря Александрова. Не став відступати від правил і заступник міністра внутрішніх справ, генерал-полковник Володимир Мельников, котрий на своїй прес-конференції минулої п’ятниці ще раз підкреслив, що розкриття цього злочину взяв під особистий контроль Президент України. Нині встановлюються особистості можливих замовників і виконавців. «З 1-го числа я знаходжуся без виїзду в Донецьку. Практично весь час проводжу в Слов’янську, але вже попередив керівників Слов’янської міліції й Північного УБОЗ, що якщо пропишуся в цьому місті, то вони «випишуться» з керівних крісел», — пообіцяв генерал своїм підлеглим. Можливо, такі жорсткі умови змусять їх працювати з іще більшою наснагою. Тим паче, що за віднаходження вбивць встановлено грошову премію в 100 000 грн. Володарем її може стати як співробітник МВС, так і простий житель Слов’янська, котрий допоможе слідству. А повертаючись до особистостей тих, хто вчинив цей злочин, працівники міліції, що висловили бажання залишитися невідомими, кажуть, що скоріше за все це були «відморозки», які не змогли чи не захотіли зупинитися, виконуючи замовлення, мета якого було не вбивство, а залякування Ігоря Александрова.

Крім версії МВС, є ще одна. Суть її полягає в тому, що Ігор Александров подав позовну заяву в Страсбург до Європейського суду з прав людини, в якій згадується народний депутат Олександр Лещинський. І саме після цього позову все й почалося. Ми, перепросивши і висловивши співчуття, спробували з’ясувати подробиці у вдови загиблого журналіста Людмили Александрової...

— Я не знаю долі цього позову. Наскільки я пам’ятаю, останнє його звернення було до генерального прокурора. Але про це краще знає адвокат Глотов, який працював з Ігорем Олександровичем. Мені здається, що до Страсбурга він усе-таки не дійшов...

— Вашого чоловіка з Лещинським пов’язували непрості стосунки. Проте, кажуть, що він прийшов на допомогу, коли сталося нещастя?

— Це правда. Він одним з перших перерахував гроші, на які купувалися медикаменти. Але, крім Лещинського, нам допомагали ще багато людей.

— У вас є власна версія того, що сталося?

— Поки що ні... Впевнена лише в тому, що причиною стала його фахова діяльність. Він займався різними питаннями, але поки що не можна сказати, яке з них підштовхнуло до трагічної розв’язки.

— Народний депутат Олексій Шеховцов на прес-конференції сказав, що знає, на чиє замовлення вбили Ігоря Александрова. При цьому він надзвичайно відверто висловився про пана Лещинського, додавши наприкінці, що не виключає можливості його компрометації в такий спосіб.

— Я не виключаю такої можливості, позаяк новий власник телерадіокомпанії «ТОР» — фірма «Срібна доба», яка безпосередньо причетна до пана Лещинського.

— У ЗМІ було опубліковано інформацію, що Ігор Олександрович уже написав заяву про звільнення з посади директора телекомпанії, хоча сам Олександр Лещинський не заперечував проти того, аби він продовжував працювати. Чи це не так?

— У них не було серйозної розмови на цю тему. Загальні фрази, але нічого конкретного. Ігор казав мені, що нові власники обіцяють залишити компанію, і всі повинні працювати, але готовий був піти сам, щоб зберегти телерадіокомпанію.

— Ви видавали газету «Я сама», випуск якої було призупинено. З травня газета фактично не виходить, і тепер ви та двоє ваших дітей залишилися без засобів для життя. На чию допомогу ви розраховуєте?

— У мене відбулася розмова з мером Слов’янська, який пообіцяв мені вирішити питання з роботою. Можливо, відновлять випуск газети. Конкретніше я зможу говорити після зустрічі з секретарем РНБОУ Євгеном Марчуком. Ігор Олександрович знав його особисто й багато працював з ним під час президентської компанії, очолюючи виборчий штаб Марчука. А Президент Леонід Кучма висловив співчуття й через «Лігу ділових жінок» передав чек на 10 тис. грн. на навчання дітей...

На думку народного депутата Анатолія Хмелевого (який давно і близько знав покійного журналіста), найправдоподібнішими версіями того, що сталося, можуть бути дві. Перша пов’язана з сюжетом, що нібито мав вийти в ефір ТРК «ТОР», генеральним директором якої був Ігор Александров. Річ у тому, що Александров кілька разів надавав ефір колишнім офіцерам краматорського УБОЗу, капітану Михайлу Сербіну й майору Олегу Солодуну, котрі перевіряли факти корупції в правоохоронних органах Донецької області. За словами Хмелевого, покійний Александров, який проводив власне антикорупційне журналістське розслідування, працював над ще однією, масштабнішою програмою, присвяченою цій темі. Парламентарій вважає, що могло знайтися чимало людей, зацікавлених у тому, аби цей матеріал ніколи не потрапив в ефір.

Друга версія могла бути пов’язана з боротьбою за частоту. На 36-му каналі разом з компанією «ТОР» вела мовлення ще одна ТРК — «СКЕТ», у якої в липні минав термін дії ліцензії, але яка не хотіла залишати насиджену частоту. Нібито керівник «СКЕТ» Юрій Морока в розмові з Александровим натякав на те, що деякі сили в місті й області незадоволені журналістською діяльністю Ігоря Александрова й політикою очолюваної ним компанії. У сюжетах і передачах «ТОР» неодноразово з’являлися представники опозиції, крім того, ТРК ретранслювала програми каналу СТБ, до власників якого «батьки» Донбасу не відчувають особливих симпатій.

Як запевняє Хмелевий, у розмові з ним Александров також посилався на розмову з якимсь Олексієм Кучеренком, помічником народного депутата Олександра Лещинського. Кучеренко нібито також заявив журналісту, що «господарі» області не схвалюють його вільнодумства.

1998 року Лещинський, нині член депутатської групи «Регіони України», подав до суду позов на Александрова, який, на думку позивача, образив його в одному з телесюжетів. Відтак влітку того самого року Александрова позбавили права на професію — рішенням суду йому заборонили протягом п’яти років займатися журналістською й коментаторською діяльністю. Александров кілька разів намагався оскаржити цей вердикт, і лише 2000 року порушення кримінальної справи визнали незаконним, а саму справу припинили у зв’язку з відсутністю претензій з боку Лещинського — його представник заявив суду, що справа втратила актуальність.

За словами Хмелевого, нещодавно Лещинський став фактичним господарем компанії «ТОР». Як запевняє депутат, власник основного пакета акцій ТРК (66%) ВАТ «Бетонмаш» поступився контролем над своїм паєм ВАТ РІА «Срібна доба». За цією структурою, за інформацією парламентарія, стоїть саме Лещинський. Подробиці угоди Хмелевому не відомі, але йому доводилося чути, що йшлося про символічну суму, не більшу однієї гривні...

Як заявляє Хмелевий, Лещинський (один зі спонсорів ФК «Шахтар») останнім часом був головною дійовою особою цілої низки угод, у результаті чого нібито отримав контроль над багатьма підприємствами, зокрема над ЗАТ «Масложир» (нині «Славолія»), ЗАТ «Будматеріали», а також місцевим м’ясокомбінатом. Посилаючись на оцінки представників місцевої влади, Анатолій Хмелевий заявляє, що вартість ЗАТ «Масложир» становила 65—70 млн. гривень, проте Лещинському воно коштувало 1.700.000 гривень — він перекупив у банку «Аваль» борги й одержав контроль над 83% акцій підприємства.

Анатолій Хмелевий помітив страшну закономірність: Ігоря Александрова побили бейсбольними битами 3 липня 2001 року, а майже рівно рік тому, 4 липня 2000 року, у Слов’янську був забитий на смерть молотками місцевий підприємець Собко. У замовленні того жахливого убивства, за словами Хмелевого, підозрювався місцевий підприємець, керівник фірми «Укрліга» Рибак, начебто пов’язаний діловими стосунками з Лещинським.

За словами Хмелевого, є інформація, що після смерті Александрова Лещинський особисто компенсував витрати, виділені компанією «ТОР» на організацію похорону. До речі, сам Хмелевий, як і ще чимало його колег із депутатського корпусу, котрі добре знали Ігоря Александрова, зокрема Олексій Шеховцов, Павло Кузнєцов і Анатолій Хунов, відразу ж щиро перейнялися долею нашого загиблого колеги.

* * *

«Версії» — яке тьмаве слово. Дивлячись на них, так важко побачити істину. Не лише прискорити, а й провести реакцію внаслідок якої правда виявиться прозорою, а домисли випадуть сироподібним осадом, здатні лише професіональні й чесні дії правоохоронних органів. Поки цього не станеться, хтось скоса поглядатиме на Олександра Лещинського, хтось вважатиме підозрілим збіг, а саме причетність людей Марчука до організації «Української правди», в якій працював Георгій Гонгадзе, і роботу Ігоря Александрова в передвиборному штабі Євгена Кириловича. Хтось шукатиме вбивць журналіста зі Слов’янська серед конкурентів донецького клану, а хтось зберігатиме переконаність, що сам клан і розправився з вільнодумцем.

Подібні «підозри» ще ніколи не створювали комфорту ні суспільству, ні окремому його члену. Та навіть не ця проблема є сьогодні найгострішою. У населення України викраденою виявилася не лише впевненість у завтрашньому дні, а й впевненість у наступній хвилині. Ми не помітили, як перетворилися на державу, де зло завжди перемагає добро, а в останнього немає шансів навіть на посмертну реабілітацію. Більшість втратила віру в справедливість. А совістити відповідальних осіб і нагадувати про честь навіть якось незручно. І водночас, якщо навіть нагорі ніхто не вирішить зрозумілим усім, а не збоченим способом довести, що в країні є влада й вона спроможна захистити своїх громадян, то ми все одно не втрачаємо надії. Останній, хто залишиться, усе одно дізнається про все. Проблема лише в тому, що кожний гадає, що останнім буде він.

У світі не так багато речей, яких неможливо виправити. Перша з них — смерть. Але в тому ж таки світі є категорія, яку виправляти можна й потрібно, — це життя. Чим банальнішою стає фраза «Так жити не можна», тим реальнішого наповнення вона набирає… Та, однак, шукати вихід із ситуації, яка склалася з безпекою журналістів, необхідно. Серйозна розмова з цього приводу ще попереду, але сьогодні ми вирішили звернутися до кількох осіб із запитанням: «Що необхідно зробити для того, щоб робота журналістів в Україні стала безпечною?»

Олександр Ткаченко, генеральний продюсер «Нового каналу»:

— Мені здається, необхідна чітка декларація з боку влади про те, що вона виступає:

а) за свободу слова в країні;

б) за те, щоб журналістська праця, незалежно від того, подобається чи не подобається вона владі, визнавалася суспільно корисною;

в) за те, щоб ЗМІ в країні ставали не політичними механізмами, а ринково орієнтованими організаціями.

Якщо буде чіткий недвозначний посил влади стосовно журналістів, який дійде аж до низів, до всіх бізнесменів, до всіх виконавців різних калібрів і регіонів, якщо влада перестане болісно реагувати на критику з боку журналістів, хоч би чим вона була зумовлена, то, мені здається, це стане дуже важливим моментом, який допоможе уникнути сумних фіналів.

Убивці повинні бути знайдені, я не думаю, що одне результативне розслідування допоможе змінити ситуацію. Це має бути цілеспрямована програма. Має змінитися політичне кредо, має змінитися культура для того, щоб замахів на журналістів не було, а в головах у людей не з’являлася така думка.

Тетяна Коробова, оглядач газети «Грані плюс»:

— Те, що коїться сьогодні, має ознаки яскраво вираженого терору. Напевно, питання треба ставити так, що самі журналісти повинні перестати думати, що черга дійде не до кожного. А більшість, на жаль, у цьому впевнена. Але й це не найголовніше. Насправді головне те, що я, котра ніколи не вірила, що Захід нам допоможе, й непохитно стояла саме на цій позиції, тепер міркую так: якщо наше суспільство проковтнуло справу Гонгадзе, не прокинулося від неї, від плівок Мельниченка, які доповнюють цю справу, — отже, у нашого суспільства не просто сон — це летаргія. І з цим важко щось зробити. Але навколишній цивілізований світ, якщо він розуміє цю небезпеку, навіть не так для нас — для себе, — у контексті постійних власних же приспівувань про геополітичну роль і значимість України, — має перестати закликати українську владу, при якій вбивають журналістів уже пачками, до прозорих розслідувань її, цієї самої влади, діянь або потурань і бездіяльності, а переходити до блокади цієї влади. Іншого виходу я не бачу, бо без певних потрясінь, під час яких прокинеться наш народ, масово убиватимуть і журналістів, і політиків. Ми прийшли до того, до чого поступально йшли, і це логічно й історично з’ясовано.

Микола Вересень, автор і ведучий програми «Табу»:

— Гадаю, для гарантування безпеки журналістів потрібно змінювати країну. Коли Україна зміниться та з’являться елементи громадянського суспільства, а не суспільства, що існує під державним владним диктатом, тоді ситуація зміниться сама собою. Суспільство не повинно управлятися виключно Президентом у першу чергу й урядом та парламентом у другу. Воно має навчитися відповідати за себе і змушувати державу звітувати перед суспільством.

Я не бачу можливості видавати кожному журналісту пістолет або поставити біля нього солдата з рушницею. Наша безпека — це питання системи, а не охорони. Більше того, це навіть не питання стосунків конкретного журналіста з конкретним олігархом або губернатором. Хоча й це важливо. Коли буде змінено систему, то один журналіст у другого не запитуватиме, що зробити для нашої безпеки. Початком зміни системи може послужити, зокрема, проведення прозорих і чесних виборів до парламенту. Можна зробити ще безліч конкретних кроків, приміром, спробувати розкрити хоча б частину злочинів проти журналістів, чого досі не зроблено. Іноді навіть виникає запитання: чому, коли високий чиновник каже, що я беру розслідування під свій контроль, справа ніколи розслідуваною не стає. Усе, що бралося під контроль, під контролем і залишилося, ось тільки до суду не дійшло. А можливо, все-таки спробувати знайти тих, хто скоював замах? І тоді інші замисляться, перш ніж вирішити когось убити чи підняти руку на журналіста. Може, певний елемент побоювання з’явиться, а так убив — то й убив. Однак нікого не знайдуть.

В’ячеслав Піховшек, автор і ведучий програми «Епіцентр»:

— Для того, щоб журналісти почувалися в безпеці, потрібне чітке виконання правоохоронною системою країни своїх обов’язків. Чинна система, як я розумію, у репресивному плані нічого не втратила, зберігши агентурний апарат, засоби технічної розробки, певні фінансові можливості. Для того, щоб правоохоронна система діяла ефективно, необхідне чітке пов’язування вищим керівництвом країни тієї або тієї кар’єри чи відсутність її перспектив з ефективністю розслідування чи то замаху на життя, чи замаху на здоров’я журналіста. Необхідно, щоб усі — від міністра до начальника УВС — знали про те, що не розкритий злочин проти журналіста призведе до щонайсерйозніших наслідків для їхнього службового зростання чи перспектив збереження крісла. Але для того, щоб політичне керівництво країни ставило питання саме так, воно мусить мати репутацію людей, котрі керують державою, де захищено права людини. Ось за такої багатоступінчастої комбінації і лише за такої журналісти зможуть безперешкодно виконувати свої професійні обов’язки, не наражаючись при цьому на небезпеку. Гадаю, перекіс, що виражається в недружньому ставленні влади до журналістів, має бути виправлений.

Анатолій Гриценко, президент УЦЕПД імені Олександра Разумкова:

— Журналістів, на жаль, убивають не тільки в Україні; трапляється це і в країнах розвиненої демократії. Але, на відміну від України, громадяни тих країн твердо переконані в тому, що влада, її правоохоронні органи та власне журналістський корпус зроблять усе можливе, щоб розшукати виконавців і організаторів тяжкого злочину. Їх знаходять і судять за верхньою планкою закону. У нас же досі не знайдено вбивць, а тим більше замовників, жодного з загиблих журналістів; утім, як не розкрито й інших резонансних убивств — народних депутатів, регіональних лідерів, банкірів і бізнесменів. І це при тому, що розслідування таких злочинів оголошуються пріоритетними і керівники держави беруть їх під особистий контроль (я вже не кажу про тисячі пересічних громадян, убивства яких не розкриваються). Отже, проблема має системний характер і не має простих вирішень. Підвищити рівень безпеки українських журналістів можна, працюючи за такими чотирма напрямами.

По-перше, влада мусить усвідомити своє справжнє місце в демократичному суспільстві, а отже (а) зрозуміти, що відкритість, прозорість і своєчасне викриття журналістами болючих точок — це на користь суспільству й самій владі (навіть якщо для цього доведеться позбутися окремих, найодіозніших і найнечистоплотніших її представників); (б) працювати на запобігання, не допускаючи і власними силами кладучи край фактам корупції та великим економічним злочинам, позаяк журналістів убивають саме за несанкціоноване вторгнення в ці сфери.

По-друге, самі журналісти мають зрозуміти, що жертвою може стати будь-хто з них. Зрозуміти не для того, аби підняти планку внутрішньої самоцензури чи відійти від висвітлення гострих тим. А для того, щоб об’єднатися в єдиний журналістський корпус — не формально, а на основі твердих принципів моралі й корпоративної солідарності.

По-третє, потрібно внести доповнення до статті 112 Кримінального кодексу України. Вона передбачає високу міру покарання (10—15 років або довічне ув’язнення) за факт зазіхання на життя (який, може, навіть не призвів до вбивства!) державних і суспільних діячів. Слід передбачити таке саме суворе покарання за зазіхання на життя журналістів, скоєне у зв’язку з їхньою професійною діяльністю.

І останнє. Нам не можна далі відкладати глибокого реформування системи правоохоронних органів. Пересічні громадяни, а тим більше — поінформовані журналісти, не вірять у їхню здатність захистити права й життя людей. Останнє соціологічне опитування Центру Разумкова дало просто жахливий результат: 65% респондентів впевнені, що правоохоронні органи України вже сьогодні втягнуті в політичну боротьбу. Якщо не зробити рішучих кроків, то вбивати будуть і далі, — і хто стане наступним (журналіст, депутат, міністр, банкір) і з якого приводу, знають лише сам Бог і, безперечно, організатори вбивств.

Марина Остапенко, прес-секретар СБУ:

— У разі виникнення пов’язаних із фаховою діяльністю представника ЗМІ сумнівних ситуацій, загрози життю журналіста або членам його родини, Служба безпеки України просить звертатися за телефоном: 212-70-22. Цей телефон працює цілодобово, і жоден дзвінок, що надійшов за цим номером, не залишиться без відповідної реакції. На кожне звернення, у чому запевняє керівництво СБУ, буде, відповідно до компетенції, оперативне реагування чи СБУ, чи прокуратури, чи МВС.