Очищення чи чистки?

Людині властиво забувати все погане. Особливо якщо це погане відбувалося з кимось іншим. І тому безмежне обурення депутатів-есдеків, чиї однопартійці стали «жертвами міліцейського свавілля» під час переїзду закарпатського екс-губернатора з палати кардіологічного центру до камери слідчого ізолятора, видається цілком щирим. Але викликати співчуття здатне далеко не в кожного. І річ тут, звісно ж, не в примітивній зловтісі з розряду «віділлються вовкові овечі сльози» або «як стукне, так і грюкне». І навіть не в тому, що статистика саден, забитих місць, синців, струсів мозку та інших тілесних ушкоджень, пережитих за останні роки народними обранцями, які ворогували з колишньою владою, набагато більша, ніж рахунок, який намагаються пред’явити сьогоднішні опозиціонери владі нинішній.

Випадок з Іваном Різаком, як, утім, і багато інших інцидентів останнього часу з участю правоохоронних органів і тих, хто нині посів звільнене місце опонентів влади, набагато повчальніший за загальновідому істину: «Ніколи не чини з іншими так, як не хотів би, щоб вони чинили з тобою». Хоча все-таки неймовірно важко утриматися, щоб не згадати ставлення сьогоднішніх «постраждалих» до аналогічних проблем своїх колег із протилежного політичного табору. «Провокаційна поведінка депутатів-«нашоукраїнців», які, користуючись депутатською недоторканністю, нахабно ігнорували норми права, одержала рішучий опір у Донецьку», — заявив із парламентської трибуни Нестор Шуфрич півтора року тому, коли в сесійній залі обговорювалися події в донецькому Палаці молоді, де прибічники Ющенка намагалися організувати форум демократичних сил. І запропонував «притягнути всіх порушників закону, незалежно від того, мають вони депутатський мандат чи ні». Утримуваний упродовж п’яти годин у приміщенні Палацу молоді Юрій Павленко та побиті Павло Качур, Володимир Філенко і Євген Червоненко не викликали тоді співчуття і в Тамари Прошкуратової, чия жалісливість, зважаючи на все, має яскраво виражену партійну орієнтацію. «Мені як жінці, як матері, як учительці надзвичайно образливо й соромно за те, що в той період, коли потрібно приймати бюджет, ми розв’язуємо тут різні політичні інтриги», — поділилася своїми переживаннями того дня пані Прошкуратова. Але, повторимо, мораль цієї байки не в цьому. Точніше, не тільки і не стільки в цьому.

Висновок, що його зробила депутатська тимчасова слідча комісія з перевірки дотримання конституційних прав і свобод людини, доповідь якої стала однією з ключових подій цього парламентського сесійного тижня, однозначний: обставини затримання Івана Різака і обрання для нього запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою — надмірні. Як відомо, колишній закарпатський губернатор і глава обласної організації СДПУ(о) був затриманий за обвинуваченням у доведенні до самогубства (пізніше до нього додалися ще обвинувачення у зловживанні службовим становищем та вимаганні хабара) й у зв’язку з погіршенням стану здоров’я поміщений до кардіологічного центру. Саме там і сталися події, які дали привід соціал-демократам уже не голослівно, а з використанням ілюстрацій заявляти про репресії, що відбуваються в країні, і переслідування з політичних мотивів. У ілюстраціях, слід сказати, явно проглядався постановочний характер заходу. Але їх захоплююча видовищність саме й була тим, чого так не вистачало досі опонентам нової влади. І що вони нарешті отримали значною мірою завдяки цій-таки владі.

Оскільки Ужгородський міськрайонний суд виніс рішення про утримання Різака під вартою, а стан його здоров’я після перенесеного гіпертонічного кризу, який, власне, і поклав головного закарпатського соціал-демократа на лікарняне ліжко, нормалізувався, міліція вирішила перевести підслідного до СІЗО. Правда, глава тимчасової слідчої комісії Віктор Мусіяка стверджує, що переселяти Різака з однієї установи в іншу потреби не було, хоча б тому, що весь час, доки той перебував у лікарні, його палату охороняли шестеро бійців підрозділів «Сокіл» та «Беркут». Але в міліції щодо цього іншої думки. Як повідомив, виступаючи в парламенті, заступник міністра внутрішніх справ Михайло Вербенський, законом про попереднє ув’язнення визначено, що місцем для перебування підозрюваного, взятого під варту, є слідчий ізолятор, а в окремих випадках — ізолятор тимчасового утримання. Відповідно ж до висновку судово-медичної експертизи, стверджує заступник міністра, стан здоров’я Різака дозволяв проводити щодо нього слідчі дії.

Ось тільки троє народних депутатів, які поселилися в палаті затриманого, вважали інакше. На думку сторони, що опонує правоохоронним органам, у працівників міліції, які з’явилися перепровадити в СІЗО Різака, був вибір: почувши, що тиск у їхнього підопічного підвищився до критичного рівня, вони могли дати йому спокій, скажімо, до ранку. І, як заявила уповноважена з прав людини Ніна Карпачова, така поведінка відповідала б міліцейській інструкції, що забороняє етапувати підозрюваних і засуджених у темний час доби. Правда, треба сказати, що ніхто, крім самої Карпачової, про такий документ згадати не міг. Але, з іншого боку, а де гарантія, що зранку в Різака тиск нормалізується? І хто може бути впевнений у тому, що, прикриваючись своєю депутатською недоторканністю, народні обранці, які взялися захищати свого однопартійця, не вивезуть його за цей час із лікарні? І чи не зникне він після цього в невідомому напрямку? До рятівного кордону від Ужгорода набагато ближче, ніж від Києва.

До речі, про депутатську недоторканність. 80-та стаття Конституції гласить: «народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність», а також: вони «не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані або заарештовані». Як бути з цими недоторканними персонами, коли вони заважають виконанню судового рішення, ні в Конституції, ні в інших законодавчих актах не зазначено. «Окремі дії працівників міліції, спрямовані на усунення перешкод для переміщення Різака у слідчий ізолятор, що розцінюються як порушення депутатської недоторканності, стали можливими лише через незвичність і динамічність подій, що відбулися», — повідомив народним обранцям Михайло Вербенський. Як уже згадувалося, в історії України це далеко не перший випадок тілесного контакту представників правоохоронних органів із парламентаріями. А коли так, то для обох сторін було б корисно, щоб правила поводження з народними депутатами у різних конфліктних ситуаціях були визначені на законодавчому рівні.

Та це лише один із неурегульованих аспектів закарпатського конфлікту. Багато хто, зокрема й глава слідчої комісії Віктор Мусіяка, звернув увагу на те, що «усунення перешкод для переміщення Різака» виконували люди в масках. Приховані обличчя тих, хто захоплює збройні банди чи знешкоджує терористів, — це зрозуміло. Та коли йдеться про беззбройного екс-губернатора, який перебуває в лікарняній палаті, то маски-шоу здаються недоречними. Втім, знавці місцевих особливостей краю, колишня влада якого неодноразово давала привід підозрювати її в тому, що вона вдавалася для досягнення своїх політичних і економічних цілей до послуг кримінальних елементів, стверджують: маски були не зайвими. У кожному разі, їх використання, здається, також не регламентоване.

Виконувати рішення суду (за ігнорування якого, до речі, працівникам міліції загрожує кримінальна відповідальність) чи турбуватися про депутатську недоторканність? Керуватися інструкціями, які забороняють перевозити підслідних у темний час доби, чи дотримувати закону про міліцію, про попереднє ув’язнення та інших законодавчих актів? Орієнтуватися на висновок судово-медичної експертизи, яка стверджувала, що здоров’я підслідного в нормі, — чи на результати вимірювання тиску в Різака, доведені до відома правоохоронців Тамарою Прошкуратовою? Зняти з обличчя маску і пред’явити, як того вимагали від них народні депутати, міліцейське посвідчення — чи продовжувати приховувати свою особу? Чи не забагато питань, які необхідно було вирішувати в той момент працівникам УВС України Закарпатської області, котрі виконували постанову суду про взяття під варту Івана Різака? У результаті за фактом перевищення ними службових повноважень під час цієї «операції» Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу. Втіхою їм може служити хіба що порушення іншої справи — за фактом втручання народних депутатів України в діяльність працівників правоохоронних органів. Як повідомив заступник генерального прокурора Віктор Шокін, у зв’язку з важливістю як однієї, так і іншої справи, вони прийняті у провадження слідчими Генпрокуратури.

А тепер спробуйте знову повернутися на кілька місяців назад і уявити аналогічну ситуацію при старій владі. Скільки часу депутати-«нашоукраїнці» намагалися створити комісію з розслідування виборів мера Мукачевого? Чи скоро, після того, як її все-таки вдалося створити, Верховна Рада змогла почути її звіт? Як на численні звернення з приводу кричущих фактів беззаконного ставлення до опозиційних депутатів із боку правоохоронних органів і не лише реагували керівники прокуратури, МВС і СБУ? Відчули різницю? Отож полум’яний спіч Леоніда Кравчука, який став чи не кульмінаційним моментом під час обговорення звіту комісії Віктора Мусіяки, можливо, і належить до найкращих зразків політичного ораторського мистецтва, ось тільки кількість лицемірства в ньому набагато перевищує допустимі норми. «Погодьтеся, не можна назвати країну демократичною, а її вождів демократами, якщо в ній переслідують людей за їхні погляди, кидають до в’язниць, б’ють політичних опонентів, не церемонячись із народними депутатами, звільняють із посад тисячі працівників лише за те, що вони працювали при Кучмі», — заявив Леонід Макарович. І з цим справді важко не погодитися. Але при цьому так само непросто втриматися від подиву: а де ж були ваші очі й викривальні промови, коли тими самими словами можна було описати нашу дійсність одно-, п’яти-, семирічної давності? «Замість дотримання Конституції та законів відбувається їх порушення... Правовий нігілізм стає визначальним у діяльності посадових осіб. Замість суспільного діалогу влади з опозицією маємо політичне переслідування її лідерів, приниження честі й гідності людей». А всього цього і близько не було при підтримуваному славними соціал-демократами Леонідові Кучмі? Якби 1991 року, зізнавався перший президент України, який сьогодні очолює депутатську фракцію СДПУ(о), він знав, що «замість демократії в країні буде сваволя», він краще відрізав би собі руку, ніж підписав би Біловезьку угоду. А нам здається: якби Леонід Кравчук відрізав собі якусь частину тіла при кожному випадку кричущих беззаконня та сваволі, які відбувалися впродовж останніх десяти років, від нього залишилася б одна кукса хромосомного набору. Поза всяким сумнівом, залишаються заслуги Леоніда Макаровича у здобутті Україною незалежності. Так, він стояв біля її витоків, але так само незаперечна його присутність біля каналізаційного стоку, в який потім цю незалежність уперто намагалися спустити.

Але повернімося з минулого. На жаль, сьогоднішні реалії також далекі від ідеалу. І це ще раз засвідчив ближчий розгляд питань, які намагалася вивчити слідча парламентська комісія. Правила, встановлені попередньою владою в системі відносин між гілками влади і всередині кожної з них, створюють умови для нехтування можновладцями Конституцією та іншими законами. При цьому механізму відповідальності за правовий нігілізм у виконанні господарів високих кабінетів немає. Обираючи президентом Віктора Ющенка, країна сподівалася, що нова влада або змінить систему, або для початку не послуговуватиметься «спадщиною» своїх попередників: не наділятиме неконституційні органи та суб’єкти необмеженими повноваженнями, не зневажатиме закон, якщо ним незручно користуватися, не переступатиме через людину, якщо навіть ця людина — бандит і покидьок, але судом цього не доведено, за дзвінком прокурора не звільнятиме з СІЗО підслідних. І за весь цей час нова владна команда не доклала жодних зусиль до того, щоб зробити законодавство простим і зрозумілим, менш громіздким і більш ефективним. Змирившись, мабуть, із тим, що закон легше обійти й порушити, ніж змінити. Але тоді їй доведеться змиритися і з обвинуваченнями опозиції, у тому числі й у переслідуваннях за політичними мотивами.